Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 3

Двері хатини були зачинені. Ґарднер зупинився перед входом. Піджак він покинув біля коробок з комбінезонами, де натягав пластикові бахили й рукавички. Зараз, перед дверима, він надягнув білу хірургічну маску. Я помітив, як він глибоко вдихнув, перш ніж відчинити двері. Ми зайшли всередину.

Я бачив трупи з різноманітними причинами смерті. Я знаю, як погано пахнуть різні стадії розкладу і розпаду, навіть можу їх відрізнити. Мені траплялися тіла, спалені до кісток, або такі, що перетворилися на милоподібний слиз після тижнів перебування під водою. Приємними такі видовища не назвеш, але це невіддільна частина моєї роботи, до якої я думав, що звик.

Проте нічого подібного досі не траплялося. Сморід, здавалося, відчувався на дотик. Нудотно-солодкий, як у прогірклого сиру, запах розкладеної плоті ніби сочився й концентрувався, пробиваючись крізь ментоловий шар у мене під носом, наче його там не було. Хатина гуділа мухами, вони роїлися навколо, але, порівняно зі спекою, ми їх майже не помічали.

Тут було як у сауні.

Тома пересмикнуло:

— Боже милий…

— Казав вам, щоб роздягалися до трусів, — нагадав Ґарднер.

Кімната виявилася невеликою й убого обставленою. Дехто з команди криміналістів озирнувся на нас, відірвавшись від своїх занять. Жалюзі було піднято, віконниці відчинено, денне світло проникало крізь два вікна обабіч дверей. Чорні фарбовані дошки підлоги були прикриті потертими килимками. Над каміном висіли запилюжені оленячі роги, навпроти розташувалися пошкрябана мийка, плита й холодильник. Решта меблів — телевізор, диван і крісла — повідсували до стін, звільнивши центр кімнати, де залишився тільки маленький обідній стіл.

На ньому лежало тіло.

Повністю оголене, розпластане на спині, руки й ноги звисали по краях столу. Набряклий від газів тулуб скидався на напханий мішок, який не витримав і розірвався. Личинки сипалися на підлогу, безперервний потік плинув, мов кипляче молоко. Біля столу палав електричний обігрівач, жовтіли всі три спіралі. На одну зі спіралей впала личинка, зашипіла розпеченим жиром і зникла.

Завершував картину стілець із твердою спинкою, поставлений біля голови жертви. Він не викликав жодних зловісних думок, поки ви не спитали себе, для чого він там.

Людина, яка поставила стільця, прагнула добре роздивитися справу своїх рук.

Ніхто з нас не зробив кроку далі дверей. Здавалося, навіть Том розгубився.

— Ми залишили все, як знайшли, — пояснив Ґарднер. — Я подумав, ви захочете самі зафіксувати тем­пературу.

Моя думка про нього піднялася на цілу сходинку. Температура — важливий чинник у визначенні часу, що минув з моменту смерті, проте мало хто зі слідчих, з якими мені довелося працювати, подумали б про таке. І все ж цього разу навіть хотілося, щоб агент БРТ не проявляв такої ретельності. Поєднання тепла та смороду було нестерпним.

Том неуважно кивнув, його погляд уже був прикутий до тіла.

— Твій вихід, Девіде?

Я поставив кейс на підлогу, де знайшлося місце, відімкнув. Том досі користувався тим самим пошарпаним спорядженням, яке було в нього, відколи я його знав, усе добряче зношене, але надійне й акуратно впорядковане. Традиціоналіст у душі, він таки усвідомлював переваги нових технологій. Мій колега зберіг свій старий ртутний термометр, елегантний витвір техніки з видувного скла і сталі, але поряд лежала нова цифрова модель. Я дістав цифровий термометр, увімкнув: цифри на дисплеї зростали з небаченою швидкістю.

— Скільки ще ваші люди зможуть протриматися? — запитав Том Ґарднера, дивлячись на одягнені в біле фігури, що порпалися в кімнаті.

— Ще трохи. Надто гаряче, тут довго не протримаєшся. Один з моїх уже знепритомнів.

Том схилився над тілом — обережно, уникаючи засохлої крові на підлозі. Поправив окуляри, щоб краще бачити.

— Маємо показник температури, Девіде?

Я перевірив датчик. Сам уже почав пітніти.

— Сорок три і п’ять.

— Може, ми вже тепер вимкнемо цю кляту пічку? — запитав один з експертів. Черево цього здоровила напинало комбінезон, мов діжка. Спітніле обличчя, де не закривала маска, розчервонілося.

Я запитально глянув на Тома. Він кивнув.

— Можна також відчинити вікна. Подихаймо по­вітрям.

— Дякувати Богові, — видихнув черевань і пішов вимикати обігрівач. Розпечена решітка схолола, а він відчинив вікна навстіж. Свіже повітря полилося до хатини, долинули зітхання й буркіт полегшення.

Я підійшов до Тома, який відсторонено та зосереджено дивився на тіло.

Ґарднер не перебільшував: сумнівів не було, що це умисне вбивство. Кінцівки жертви були зсунуті з країв столу й примотані скотчем до дерев’яних ніжок. Шкіра натягнута, мов барабан, набула брунатного відтінку, проте це не вказувало на етнічну належність. Бліда шкіра темнішає після смерті, а темна часто світлішає, стираючи межі кольору й походження. В око впадали відкриті порізи, і це було важливо. Коли тіло розкладається і роздувається газами, шкіра природним чином лопається. Але ці тріщини з’явилися неприродним шляхом. Засохла кров покрила стіл навколо тіла, залила чорним потоком килим під ним. Кров мала витекти з відкритої рани або, можливо, кількох, а це дозволяло припустити, що принаймні частина пошкоджень епідермісу була завдана, коли жертва була ще жива. Відкриті рани також пояснювали кількість личинок — мухи відкладали яйця в кожен отвір, який знаходили.

Та все одно я не міг пригадати, щоб колись раніше бачив стільки личинок в одному тілі. Зблизька смерділо аміаком. Личинки заселили очі, ніс, рот і статеві органи, знищивши будь-які ознаки статі жертви.

Я відчув, що не можу відвести очей від їхнього кипіння в розчахнутому череві, шкіра навколо рани ­рухалася, наче жива. Моя рука мимоволі потяглася до шраму.

— Девіде? Ти як? — тихо запитав Том.

Я відірвав погляд.

— Усе гаразд, — відповів і почав діставати із сумки баночки для зразків.

Відчував на собі погляд Тома. Він нічого не сказав, тільки обернувся до Ґарднера:

— Що нам відомо?

— Небагато, — голос Ґарднера приглушила маска. — Той, хто це зробив, був досить методичним. Жодних слідів на калюжах крові, тож убивця усвідомлював, куди ставити ноги. Хатину орендував минулого четверга такий собі Террі Луміс. Опису немає. Бронювали телефоном, сплатили кредиткою. Чоловічий голос, місцевий акцент. Цей хлоп попросив залишити ключ під килимком біля дверей. Сказав, що приїде пізно.

— Зручно, — зауважив Том.

— Дуже. Здається, тут не надто турбуються про документи — було б заплачено. Термін оренди закінчився сьогодні вранці, отже, коли ключ не повернули, менеджер пішов подивитись і переконатися, що нічого не зникло. Таке місце, ви ж розумієте, звісно, він перей­мався, — додав слідчий, оглядаючи пошарпану кімнату.

Але Том не звернув уваги на цей дотеп:

— Хатину орендували тільки минулого четверга? Ти певен?

— Так менеджер сказав. Дата збігається із записами в журналі та чеками з кредитки.

Том насупився.

— Щось не сходиться. Це ж лише п’ять днів тому.

Я думав про те саме. Розкладання зайшло надто далеко для такого короткого періоду часу. Плоть уже набула сирнистої консистенції, почала ферментуватися та пліснявіти, мертва шкіра злазила з неї, наче пом’ятий костюм. Електрообігрівач міг би певною мірою прискорити події, але температура не пояснювала активності личинок. Навіть за максимальної літньої спеки та вологості штату Теннессі, щоб дійти до цієї стадії, зазвичай знадобилося б близько семи днів.

— Коли його знайшли, двері та вікна були зачинені? — не роздумуючи, запитав я Ґарднера. Забагато фактів, щоб мовчати.

Він невдоволено скривив губи, але все ж відповів:

— Зачинені, замкнені та закриті.

Я відганяв мух від обличчя. Мав би вже звикнути до них, але поки не вдалося.

— Для зачиненої кімнати забагато комах, — сказав я Томові.

Він кивнув. Обережно взяв пінцетом личинку з тіла й підніс до світла, роздивився.

— Що ти про це думаєш?

Я нахилився, придивився ближче. У мух три етапи розвитку личинок, які називаються стадіями, на кожній личинки поступово збільшуються.

— Третя стадія, — сказав я. Тобто цій істоті виповнилося щонайменше шість днів, а можливо, і більше.

Том кивнув, кинув личинку в маленьку баночку з формальдегідом.

— І деякі з них уже почали заляльковуватися. Це вказує на шість-сім діб після смерті.

— Але не п’ять, — сказав я. Рука знову смикнулася до живота. Відвів її. Ну ж бо, зберися з думками. Із зусил­лям зосередився на тому, що було переді мною.

— Припускаю, його могли вбити деінде й потім привезти сюди.

Том вагався. Я побачив, як дві фігури в білих костюмах перезирнулися, і одразу зрозумів свою помилку. Відчув, як пашить моє обличчя. З усіх дурних…

— Не потрібно примотувати руки й ноги до столу, якщо жертва вже мертва, — буркнув повний оперативник і скоса на мене подивився.

— Може, трупи в Англії жвавіші, ніж у нас, — незворушно прокоментував Ґарднер.

Почулися смішки. Я відчув, як палає обличчя, але що тут заперечиш. Ідіоте. Що тобі робиться?

Том із байдужим виразом закрутив кришку морилки.

— Як думаєш, цей Луміс — жертва чи вбивця? — запитав він Ґарднера.

— Ну, у гаманці, який ми знайшли, виявлено водійські права та кредитки Луміса. Ще понад шістдесят доларів готівкою. Ми перевірили особу: тридцять шість років, білий, працював страховим клерком у Нокс­віллі. Неодружений, живе сам, не з’являвся на роботі кілька днів.

Двері хатини відчинилися, увійшла Джейкобсен. Як і Ґарднер, вона була в бахилах і рукавичках, та все ­одно здавалася елегантною. Маски не вдягла, але обличчя її залишалося блідим. Вона підійшла до старшого напарника.

— Отже, якщо вбивця не забронював хатини на своє ім’я і завбачливо не залишив своє посвідчення особи, ймовірно, що це або Луміс, або ще хтось, нам невідомий, — підсумував Том.

— На цьому все, — поставив крапку Ґарднер. Він замовк, коли у дверях з’явився інший агент.

— Сер, тут до вас прийшли.

— Зараз повернуся, — кинув Ґарднер Томові й ви­йшов на вулицю.

Джейкобсен залишилася в хатині. Її обличчя все ще було бліде, але вона рішуче склала руки перед собою, ніби стримуючи будь-яку слабкість.

— Звідки ви знаєте, що це чоловік? — запитала вона. Автоматично перевела очі на кипучу активність навколо паху трупа, але швидко знову відвела їх. — Я не бачу нічого, що може це підтвердити.

Її акцент був не таким сильним, як ті говірки, що я чув навколо, але виразно свідчив, що вона місцева. Я глянув на Тома, проте той захопився роботою. Чи вдавав.

— Ну, окрім зросту… — почав я.

— Не всі жінки мініатюрні.

— Ні, але небагато таких високих, як цей труп. І навіть велика жінка мала б делікатнішу структуру кісток, особливо черепа. Це…

— Я знаю, що таке череп.

Господи, але ж вона гостра на язичок.

— Я збирався сказати, що зазвичай це вагомий показник статі, — закінчив я.

Її підборіддя вперто випнулося, але вона нічого не прокоментувала. Том, який розглядав роззявлений рот, випростався.

— Девіде, поглянь на це.

Я підійшов, він відсунувся. Від обличчя вже відійшла значна частина м’яких тканин, очі та носову порожнину заповнили хробаки. Зуби майже повністю оголилися, на місці ясен жовто-білий дентин набув виразного червонуватого відтінку.

— Рожеві зуби, — прокоментував я.

— Ти таке колись бачив? — запитав Том.

— Раз чи два. Тобто нечасто. І не в такій ситуації.

Джейкобсен прислухалася:

— Рожеві зуби?

— Таке явище викликано тим, що гемоглобін із крові потрапляє в дентин, — пояснив їй. — Надає зубам рожевого відтінку під емаллю. Іноді таке трапляється в потопельників, які пробули у воді деякий час, тому що вони, як правило, плавають униз головою.

— Чомусь я не думаю, що ми тут маємо справу з потопельником, — Ґарднер повернувся до хатини й закинув черговий дотеп.

З ним був ще один чоловік. Новоприбулий також вдягнув бахили та рукавички, але не скидався мені ні на поліціянта, ні на агента БРТ. Йому було близько сорока п’яти, не зовсім повний, але вочевидь гладенький та вгодований. Вбраний у штани чінос і легкий замшевий піджак поверх блідо-блакитної сорочки, м’ясисті щоки вкривала щетина, що вже перетворювалася на бороду.

Однак на позір недбалий зовнішній вигляд здавався надто надуманим, ніби чоловік перебрав собі стиль витончених моделей журнальної реклами. Дорогий одяг вишуканого покрою, на сорочці розстебнуто один зайвий ґудзик. А щетина, як і волосся, занадто однорідні — результат ретельного догляду.

Сяючи впевненістю в собі, новоприбулий пройшов до хатини. З легкою усмішкою поглянув на прив’язане до столу тіло.

Ґарднер зняв маску, можливо, з поваги до нового учасника слідства, бо той залишався із незахищеним обличчям.

— Професоре Ірвінґу, гадаю, ви не знайомі з Томом Ліберманом, я не помиляюся?

Чоловік з усмішкою обернувся до Тома.

— Ні, боюся, наші шляхи досі не перетнулися. Ласкаво прошу мені пробачити, не можу потиснути вашу руку, — промовив він, театрально демонструючи свої рукавички.

— Професор Ірвінґ — фахівець із психологічного профілю злочинців, він співпрацював із БРТ у кількох розслідуваннях, — пояснив Ґарднер. — Ми сподіваємося почути думку психолога щодо виявленого тут.

Ірвінґ усміхнувся з удаваною скромністю:

— Насправді я волію, щоб мене називали «біхевіористом». Але я не з тих, хто переймається титулами, ухиляючись від суті питання.

«Ви щойно так і зробили», — пробурчав я подумки, щоб не зірватися на ньому.

Томова усмішка, і без того доволі прісна, як мені здалося, стала зовсім прохолодною.

— Радий познайомитися з вами, професоре Ірвінґу. Це мій друг і колега, доктор Гантер, — додав він, компенсуючи упущення Ґарднера.

Ірвінґ чемно кивнув у мій бік, але я, певне, на його радари не втрапив. Увага «біхевіориста» вже пере­містилася на Джейкобсен, і він розплився в усмішці.

— Здається, вашого імені я не розчув?

— Діана Джейкобсен, — вона зробила крок уперед, майже збентежена, ледь не втративши свою виплекану холодність. — Дуже приємно познайомитися, професоре Ірвінґу. Я читала багато ваших робіт.

Усмішка Ірвінґа стала ще ширшою. Я не міг не помітити, які неприродно білі й рівні в нього зуби.

— Щиро сподіваюся, вони заслужили ваше схвалення. І, будь ласка, називайте мене Алексом.

— Діана вивчала психологію, перш ніж приєднатися до БРТ, — додав Ґарднер.

Біхевіорист здійняв брови.

— Справді? Тоді мені доведеться бути особливо обережним, помилка неприпустима.

Лишалося погладити дівчину по голівці. Професор обернувся до трупа, усмішка змінилася відразливою гримасою:

— У нього бували й кращі дні, еге ж? Можна мені ще трохи ментолу, будь ласка?

Він не звертався ні до кого конкретно. Зависла пауза, нарешті одна поліціянтка неохоче вийшла по мазь. Ірвінґ з’єднав кінчики пальців та мовчки, без коментарів, слухав розповідь Ґарднера. Поліціянтка повернулася, професор, не дивлячись, узяв баночку з ментолом, акуратно мазнув по верхній губі й, знову не дивлячись, простягнув баночку назад.

Вона глянула на простягнуту руку, взяла баночку:

— Будь ласка, завжди рада допомогти.

Якщо Ірвінґ і вловив сарказм, то не подав і знаку. Том весело підморгнув мені, вийняв із сумки іншу банку для зразків і повернувся до трупа.

— З вашого дозволу, я б хотів, щоб ви почекали, поки я закінчу.

Ірвінґ заговорив, не дивлячись ні на кого, ніби вважаючи само собою зрозумілим, що всі, природно, прислухаються до його бажань. Я помітив спалах роздратування в очах Тома, гадав, що він зараз відповість. Але Том не встиг розтулити рота, його обличчя пересмикнулося від раптового спазму. Судома зникла так швидко, що я міг би подумати, що мені здалося, якби не зненацька зблідле обличчя друга.

— Мабуть, вийду, дихну свіжого повітря. Кляте пекло.

Том якось невпевнено попрямував до дверей. Я було рушив за ним, але він кивком зупинив мене.

— Тобі виходити не варто. Можеш почати фотографувати, коли професор Ірвінґ закінчить. Я просто води трохи ковтну.

— У кулері біля столів є пляшки з льодом, — підказав йому Ґарднер.

Я стурбовано спостерігав за його ходою, але Том, мабуть, не хотів зайвого галасу. Здається, більше ніхто не помітив, що щось не так. Обличчя Тома, крім мене та Ірвінґа, ніхто не бачив, а той усе одно нічого не помічав. Ґарднер продовжив свою розповідь, а професор стояв, поклавши руку на підборіддя, пильно дивлячись на мертвого чоловіка на столі. Коли агент БРТ закінчив, Ірвінґ не ворухнувся й не за­говорив, усією своєю позою демонструючи глибоку замисленість. «Поза — ключове слово», — підказав я собі. Що так то так.

— Ви, звісно, розумієте, що це серійний убивця? — запитав він, нарешті поворухнувшись.

Ґарднер з ображеним виглядом відповів:

— Ми не знаємо цього напевно.

Ірвінґ поблажливо посміхнувся.

— О, гадаю, що саме так. Подивіться, як розта­шоване тіло. Воно демонстративно виставлене для нас, щоб ми його знайшли. Чоловіка роздягли, зв’язали, окрім того, ймовірно, катували. А потім лишили обличчям догори. Жодних ознак сорому чи жалю, жодних спроб затулити жертві очі чи перевернути її обличчям униз. Усе це волає про тверезий розрахунок і насолоду. Він тішився тим, що робив, він хотів, щоб ви це побачили.

Вислухавши, Ґарднер вступив у розмову. Мабуть, він і сам про це здогадувався.

— Отже, вбивця — чоловік?

— Звісно, так. — Ірвінґ захихотів, наче Ґарднер сказав щось дотепне. — Окрім того, жертва явно була сильною людиною. Ви думаєте, що жінка здатна його подолати?

«Вас здивує, на що здатні деякі жінки», — подумав я, відчуваючи, як свербить шрам.

— Ми тут спостерігаємо величезну, просто велетенську зухвалість та пиху, — провадив Ірвінґ. — Убивця, мабуть, знав, що тіло буде знайдено, коли закінчиться термін оренди. Боже милий, він навіть залишив гаманець, щоб ви могли ідентифікувати жертву. Ні, це не одиничне вбивство. Наш хлопчик тільки починає.

Здавалося, така перспектива його тішила.

— Гаманець може належати не жертві, — нерішуче вставив Ґарднер.

— Не згодний. Убивця діяв надто усвідомлено, щоб залишити щось своє. Я маю на увазі, що він навіть сам забронював хатину. Він не просто випадково вирішив убити невідомого пожильця. Усе було надто добре сплано­вано, надто добре організовано для випадкового вбивства. Ні, він зробив замовлення на ім’я жертви, а потім привіз його сюди. Саме сюди, до затишного ізольованого місця, безсумнівно, розвідавши його заздалегідь, тут він міг би катувати жертву, не переймаючись часом.

— Чому ви так упевнені, що жертву катували? — запитала Джейкобсен. Вона заговорила вперше, відколи Ірвінґ виявив до неї свою прихильність.

Психолог відверто тішився:

— Навіщо ж іще прив’язувати його до столу? Його не просто стримували, його утримували. Убивця не хотів поспішати — прагнув насолодитися процесом. Гадаю, немає способу перевірити наявність плям сперми чи доказів сексуального насильства?

Не одразу зрозумів, що це останнє запитання було до мене.

— Ні, коли тіло так сильно розклалося, ні.

— Шкода, — він говорив з таким виразом, наче пропустив запрошення на вечерю. — Однак з кількості крові на підлозі стає очевидним, що поранення були завдані, коли жертва була ще жива. І я вважаю, що обрізання статевих органів має велике значення.

Я заговорив автоматично.

— Не обов’язково. Мухи відкладають яйця навколо будь-якого отвору тіла, зокрема в паху. Активність комах не означає, що там була рана. Нам потрібно буде провести повну експертизу, щоб визначити причину.

— Справді, — посмішка Ірвінґа застигла. — Але ви припускаєте, що кров звідкись взялася? Чи то безлад під столом — просто розлита кава?

— Я лише підкреслив, що… — почав я, та Ірвінґ уже не слухав, повернувся до Ґарднера з Джейкобсен. Лишалося тільки стулити рота.

— Як я вже казав, ми маємо зв’язану й оголену жерт­ву, яку примотали до столу й, цілком імовірно, поніве­чили. Питання полягає в тому, чи були рани результатом посткоїтального гніву, чи розчарування й вивільнення сексуальної напруги. Іншими словами, вони були зав­дані тому, що в нього встало, чи тому, що не встало?

Його слова зустріли мовчки. Навіть команда суд­медекспертів відірвалася від роботи, щоб послухати.

— Ви вважаєте, що мотив сексуальний? — запитала за мить Джейкобсен.

Ірвінґ удав подив. Я відчув, як зростає моя непри-­язнь до нього.

— Вибачте, я думав, що це було б очевидно з того факту, що жертва залишилася голою. Ось чому поранення важливі. Ми маємо справу з кимось, хто або заперечує свою сексуальність, або обурюється нею і виливає огиду до себе на свою жертву. У кожному разі, він не є відкритим гомосексуалістом. Це може бути одружений чоловік, опора суспільства. Можливо, той, хто полюбляє вихвалятися своїми перемогами над жінками. Це зробив хтось, хто ненавидить те, ким він є, і сублімував цю огиду до себе в агресію і спрямував її на жертву.

Обличчя Джейкобсен лишалося безвиразним:

— Я думала, ви сказали, що вбивця пишається тим, що зробив? Що не було ознак сорому чи жалю?

— Щодо справжнього вбивства — ні. Тут він б’є себе в груди, намагаючись переконати всіх, включно із собою, який він великий і сильний. Але причина, чому він це зробив, — це інше питання. Ось чого він соромиться.

— Можуть бути й інші причини, чому жертва оголена, — зауважила Джейкобсен. — Наприклад, як форма приниження чи інший спосіб здійснення контролю.

— Так чи так, контроль зазвичай зводиться до сексу. — Ірвінґ усміхнувся, але це почало видаватися трохи вимушено. — Серійні вбивці-геї — рідкість, проте вони існують. І з того, що я бачив, думаю, що це цілком може бути те, що ми тут маємо.

Джейкобсен не збиралася відступати.

— Ми недостатньо знаємо про мотивацію вбивці…

— Вибачте, але чи маєте ви великий досвід у розслідуванні серійних убивств? — Від усмішки Ірвінґа повіяло холодом.

— Ні, але…

— Тоді, можливо, ви позбавите мене нарисів із популярної психології.

Тепер він навіть не вдавав усмішки. Джейкобсен не відреагувала, але червоні плями на щоках видали її. Я відчував до неї симпатію. Була вона відвертою чи замкненою, однак такого поводження не заслужила.

Запала ніякова тиша. Ґарднер її перервав:

— Що з жертвою? Ви думаєте, що вбивця міг знати цю людину?

— Може, так, а може, й ні, — Ірвінґ раптом втратив інтерес. Він смикав комір сорочки, його кругле обличчя розчервонілося і вкрилося потом. Відтоді, як відчинили вікно, хатина трішки прохолола, але тут усе ще було задушливо й спекотно.

— Я закінчив. Мені знадобляться копії висновків судово-медичної експертизи та фотографії, а також будь-яка інформація про жертву, якою ви володієте.

Він звернувся до Джейкобсен з начебто ласкавою усмішкою:

— Сподіваюся, ви не проти нашої невеличкої суперечки. Можливо, ми могли б обговорити її детальніше, за чаркою.

Джейкобсен не відповіла, але її виразний погляд змусив мене подумати, що йому не варто покладати надії. Біхевіорист марно витрачав час, намагаючись її зачарувати.

Ірвінґ пішов, у хатині стало спокійніше. Я пішов узяти камеру з Томового кейса. Наше основне правило полягало в тому, що ми завжди робили власні фотографії тіла, незалежно від того, чи вже мали фото з місця злочину. Але не встиг я почати, як хтось вигукнув:

— Схоже, у мене щось є!

Це той здоровань. Він стояв навколішки на підлозі біля дивана, намагаючись витягнути щось з-під нього. Нарешті дістав маленький сірий циліндр, тримаючи його з дивовижною делікатністю пальцями в рукавичці.

— Що це? — підійшов до нього Ґарднер.

— Схоже на касету з плівкою, — гладун пихтів від зусилля. — Для тридцятип’ятиміліметрової камери. Мабуть, закотилася сюди.

Я глянув на фотоапарат, що тримав у руці. Циф­ровий, такий самий, яким зараз користуються більшість слідчих.

— Ще хтось знімає на плівку? — запитала поліціянтка, яка приносила Ірвінґові ментол.

— Тільки затяті аматори та пуристи, — відповів здоровань. — Мій кузен просто схиблений на плівці.

— Йому подобається гламурна фотографія, тобі теж, Джеррі? — запитала жінка, і всі засміялися.

Обличчя Ґарднера залишалося незворушним.

— Є щось усередині?

Поліціянт зняв кришку.

— Ні, тільки повітря. Зачекайте хвильку…

Він підніс блискучий циліндр до світла, примружився, заглянув.

— Ну що? — запитав Ґарднер.

Я бачив, як Джеррі всміхається, попри те що в масці. Він похитав контейнером з плівкою.

— Не можу запропонувати вам фотографій. Але чи згодиться гарний жирний відбиток пальця?

Сонце вже сідало, коли Том віз нас назад до Ноксвілла. Дорога петляла внизу крутими лісистими схилами, які закривали останні промені сонця. Небо над нами все ще синіло, але навколо лягала пітьма. Коли Том увімкнув фари, нас огорнула раптова ніч.

— Ти чогось принишк, — зауважив мій друг, перериваючи мовчання.

— Просто думаю.

— Я так і зрозумів.

Мені полегшало, як побачив, що Томові стало набагато краще, коли він повернувся до хатини. Решта роботи пройшла досить гладко. Ми сфотографували та замалювали положення тіла, узяли зразки тканин. Аналізуючи амінокислоти та летючі жирні кислоти, що вивільняються під час руйнування клітин, ми зможемо звузити проміжок часу після смерті до дванадцяти годин. Наразі все вказувало на те, що жертва була мертва щонайменше шість днів, цілком можливо, сім. Проте, за словами Ґарднера, хатину винаймали тільки на п’ять. Щось пішло не так, і хоча я міг втратити впевненість у власних силах, та все ж був певен в одному.

Природа не бреше.

Я зрозумів, що Том чекає на відповідь.

— Славою я себе не покрив, еге ж?

— Не будь надто суворим до себе. Кожен поми­ляється.

— Але ж не так. Пошився в дилетанти. Геть не думав.

— Ну ж бо, Девіде, не так уже й страшно. Крім того, можливо, ти все ж таки маєш слушність. Щось не те з цим часом після смерті. Можливо, жертва вже була мертва, коли її привезли до хатини. Тіло можна було прив’язати до столу, щоб створити враження, ніби його там убили.

Хай як я не хотів у це вірити, усе ж не міг цього ігнорувати.

— Це означало б, що все місце злочину було інсценоване, включно з кров’ю на підлозі. І кожен достатньо розумний, щоб зробити це настільки переконливим, знав би, що вистава не введе нас в оману надовго. То який сенс?

Том не відповідав. Дорога пролягала між мовчазними стінами дерев, гілки яких раз у раз вихоплювали промені фар.

— Що думаєш про теорію Ірвінґа? — запитав на­решті Том.

— Ти про те, що це початок серійних убивств, чи про сексуальний мотив?

— Про все.

— Він може мати рацію, що це серійний убивця, — сказав я. — Більшість убивць намагалися приховати свої злочини, ховаючи тіла жертв, а не залишаючи їх напоказ. Це свідчило про вбивцю іншого ґатунку, із зовсім іншими планами.

— А решта?

— Не знаю. Я впевнений, що Ірвінґ добре знається на своїй роботі, але… — я знизав плечима. — Ну, я думав, що він квапиться з висновками. Мені здавалося, він бачить те, що хоче, а не те, що є насправді.

— Люди, які не розуміють, що робимо ми, можуть думати про нас те саме.

— Принаймні те, що ми робимо, базується на вагомих доказах. Мені здавалося, що висновки Ірвінґа аж надто необґрунтовані.

— Хочеш сказати, що ніколи не дослухаєшся до своїх інстинктів?

— Я можу дослухатися, але не дозволяю їм заважати аналізу фактів. І ти теж.

Він усміхнувся:

— Здається, ми про це вже сперечалися. І ні, зви­чайно, я не кажу, що ми маємо надто покладатися на інстинкти. Але за розумного використання вони — наш додатковий інструмент. Мозок — таємничий орган; іноді він створює зв’язки, існування яких ми не усвідомлюємо. У тебе хороші інстинкти, Девіде. Маєш навчитися більше їм довіряти.

Після того як я дав маху в тій хатині, мені ще цих інстинктів бракувало. Але не хотілося переводити дискусію на себе.

— Увесь підхід Ірвінґа надмірно суб’єктивний. Таке враження, йому кортіло, щоб убивця виявився прихованим гомосексуалістом просто для того, щоб роздути сенсацію. Я навіть подумав, що він уже планує свою наступну статтю.

Том засміявся:

— Ймовірніше, наступну книжку. Кілька років тому він потрапив у список авторів бестселерів, відтоді цей персонаж — ласий шматочок для будь-якої телекомпанії, що дає гонорари за інтерв’ю. Цей чоловік схильний до безсоромної самореклами, але, нíде правди діти, результати в нього непогані.

— Закладаюся, що публіка чує тільки про такі.

Окуляри Тома відбивали світло зустрічних фар, він кинув на мене косий погляд:

— Ти сьогодні аж занадто цинічний.

— Просто втомився. Не звертай уваги.

Том зосередився на дорозі. Я майже відчував, що він зараз запитає.

— Це не моя справа, але що сталося з дівчиною, з якою ти зустрічався? Дженні, так? Я не хотів згадувати про це раніше, та…

— Усе скінчено.

Мені здалося, що в цих словах пролунала жахлива остаточність, яка все ще не стосувалася нас із Дженні.

— Через те, що з тобою сталося?

— І через це теж.

Через це та через інше. Тому що робота в тебе на першому місці. Бо тебе ледве не вбили. Тому що вона не хотіла більше сидіти вдома, гадаючи, чи не повториться знову це жахіття.

— Шкода, — буркнув Том.

Я кивнув, утупившись у лобове скло. Мені теж.

Індикатор повороту клацнув, Том звернув на іншу дорогу. Ще темнішу за попередню.

— Давно в тебе проблеми із серцем? — запитав я.

Том мить помовчав, а потім фиркнув:

— Постійно забуваю про твою кляту медичну освіту.

— Що це, стенокардія?

— Так кажуть. Але я в нормі, нічого серйозного.

Як на мене, сьогодні все було досить серйозно. Подумав про всі інші випадки, коли бачив, як йому доводилося зупинятись, щоб перевести подих, відколи я приїхав. Мав би зрозуміти раніше. Не був би такий занурений у власні проблеми, можливо, й зрозумів би.

— Тобі слід навантаження зменшити, а не гасати пагорбами, — сказав я йому.

— Не збираюсь із собою панькатися, — відповів він роздратовано. — Ліки приймаю, усе під контролем.

Я йому не вірив, але знав, коли слід припинити розмову. Деякий час ми їхали мовчки, обидва переосмислюючи те, що залишилося невимовленим. Салон «універсала» освітився сліпучо-яскравими фарами, позаду рухалась інша машина.

— То що, допоможеш мені завтра з обстеженням? — запитав Том.

Тіло планували доставити в морг Медичного центру Університету в Ноксвіллі. Оскільки про візуальне упізнання мова не йшла — у пріоритеті стояли всі можливі способи ідентифікації тіла. Центр судово-медичної антропології мав власні лабораторії, за дивним збігом розташовані на спортивному стадіоні «Нейленд» у Ноксвіллі, але їх частіше використовували для досліджень, а не для справжнього розслідування вбивств. БРТ також мало власні приміщення в Нешвіллі, але в цьому разі морг Медичного центру Університету Теннессі був зручнішим. Зазвичай я скористався б нагодою допомогти Томові, проте тепер вагався.

— Не знаю, чи готовий.

— Дурня, — незвично прямо відрізав Том. І зітхнув. — Слухай, Девіде, тобі останнім часом було важко, я знаю. Але ти приїхав сюди, щоб стати на ноги, і я не можу придумати кращого способу це здійснити.

— А Ґарднер? — Я досі вагався.

— Іноді Ден трохи колючий з незнайомцями, але він цінує талант, як ніхто. Крім того, мені не потрібно питати його дозволу, щоб мати помічника. Зазвичай я б запросив когось зі своїх студентів, але краще б тебе. Звісно, якщо ти не хочеш зі мною працювати…

Я не знав, чого хочу, та навряд чи міг йому відмовити.

— Якщо ти впевнений, тоді дякую.

Задоволений, він знову звернув увагу на дорогу попереду. Раптом салон автомобіля залило світло, коли машина позаду нас скоротила дистанцію. Том примружився, фари засліпили його, відбившись у дзеркалі заднього огляду. Вони були всього лиш за кілька футів, досить потужні та яскраві, мабуть, пікап або невелика вантажівка.

Том роздратовано цокнув язиком.

— Що, в біса, робить цей придуркуватий?

Він пригальмував, з’їхавши на узбіччя, щоб пропус­тити іншу автівку. Але фари також сповільнилися, зали­шаючись позаду нас.

— Гаразд, ти мав шанс, — пробурмотів Том, знову прискорюючись.

Фари рухалися за нами, тримаючись одразу за «універсалом». Я обернувся, намагаючись побачити, хто нас переслідує. Але відблиски не дозволяли нічого роздивитися через заднє скло, машина позаду лишилася невидимою.

Заскреготала асфальтом гума, фари різко повернули ліворуч. Я помітив пікап із високим кузовом і вікнами, мов чорні дзеркала, який пронісся повз нас із гортанним ревом. «Універсал» похитнувся, пікап рвонув далі, задні ліхтарі швидко зникли в темряві.

— Кляте бидло, — пробурмотів Том.

Він потягнувся до CD-плеєра, і ніжний голос труби Чета Бейкера повів нас назад до цивілізації.