Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 16

Світло горіло в кожному вікні, машини БРТ скупчилися навколо — будинок Йорка перетворився на якусь сюрреалістичну копію знімального майданчика. Він стояв на території Стіпл-Гілл, відділений від цвинтаря смугою хвойного лісу. Як і офіс ритуальної контори, це була низька прямокутна споруда зі скла й бетону — невдала спроба перенести каліфорнійський модернізм 1950-х на Глибокий Південь[15]. Колись така конструкція могла вражати. Тепер, в оточенні тінистих ялин, будівля здавалася лише занепалою і сумною.

До вхідних дверей вела доріжка, викладена кривими плитами, поміж якими проросли бур’яни. Будинок оточила стрічка для позначення місця злочину, додаючи йому дивного святкового вигляду. Але враження швидко зникало через рій агентів-криміналістів, які обшукували дім, снуючи повсюди, наче привиди, у своїх білих комбінезонах. Під’їзна дорога оминала будинок та вела через зарослий прямокутник газону до гаража. Його двері були підняті, на підлозі відблискувала пляма машинної оливи, але автівки не було.

Вона зникла разом із власником.

Джейкобсен розповіла мені дорогою:

— Ми не вважали Йорка реальним підозрюваним у вбивстві, інакше заарештували б його раніше, — вона говорила так, ніби особисто винна у цьому. — Він певною мірою відповідає стандартному профілю серій­ного вбивці: збігається вік, він неодружений і самотній, до того ж його завищене почуття власної значущості є типовою рисою самозакоханості. Але він не мав судимостей, навіть попереджень у підлітковому віці. Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли. Окрім непрямих доказів, немає жодних відомостей, які б пов’язували його з реальними вбивствами.

— Непрямі докази, як на мене, досить вагомі, — зауважив я.

У машині було темно, не видно, чи вона почервоніла, але я був упевнений, що таки почервоніла.

— Тільки якщо прийняти, що він навмисно викрив себе, скерувавши нас до похоронного бюро. Всіляке трапляється, але його історія про тимчасового працівника, здавалося б, достовірна. Ми знайшли ще одного колишнього співробітника, який стверджує, що па­м’ятає Дуайта Чемберса. Усе вказувало на те, що саме Чемберс міг бути справжнім підозрюваним.

— То навіщо арештовувати Йорка?

— Бо затримання його через порушення правил санітарної безпеки дало б нам більше часу для допиту, — Джейкобсен почувалася ніяково. — Крім того, ми ­гадали, що є певні… переваги застосування проактивного підходу.

І якщо заарештували бодай когось, то публіка більше задоволена, ніж коли зовсім нікого не затримали. Політика й піар однакові в усьому світі.

От тільки Йорк не чекав, поки його арештують. Коли того дня за ним приїхали агенти БРТ, його не було ні на кладовищі, ні вдома. Машина зникла, а коли співробітники БРТ зайшли до будинку, вони побачили ознаки квапливих зборів.

А ще вони знайшли людські останки.

— Ми б виявили їх раніше, якби не помилка з документами, — визнала Джейкобсен. — Наш перший ордер стосувався лише похоронного бюро й території, а не приватної резиденції Йорка.

— Останки свіжі? — запитав я.

— Ми думаємо, що ні. Але Ден хотів би, щоб ви самі подивилися.

Це вразило мене навіть більше, ніж зникнення Йорка. Схоже, Полові було не до розслідування. У Сем випала погана ніч. Уже думали, що в неї почнуться пологи, і хоча тривога виявилася фальшивою, та він усе одно не хотів залишати її саму.

І сказав Ґарднерові, щоб той звернувся до мене.

Коли я йому зателефонував, Пол здавався втомленим і виснаженим. Не те щоб я не довіряв Джейкобсен, але не хотів іти, не поговоривши з ним.

— Я сказав Ґарднеру, що подивлюся завтра вранці, але якщо йому потрібна експертна думка сьогодні ввечері, то хай звертається до тебе. Сподіваюся, ти не заперечуєш, — додав він.

Я відказав, що, звісно, ні, але дивно, що Ґарднер погодився. Мій друг утомлено розсміявся:

— Вибору в нього особливого не було.

Очевидно, Пол так і не пробачив Ґарднерові те, що той підтримав Гікса в суперечці з Томом. Пол — справжній професіонал, він би не дозволив особистим почуттям перешкодити розслідуванню, але при нагоді ладний трохи закрутити гайку.

Цікаво, як там Ґарднер.

Джейкобсен не залишалася в Стіпл-Гілл. Висадивши мене, вона поїхала перевірити, як команда криміналістів працює з таксофоном. Мене спрямували до фургона, де я переодягнувся, і далі — до будинку.

Ґарднер стояв біля вхідних дверей і розмовляв із сивочолою жінкою в білому комбінезоні. На ньому були бахили й рукавички, і хоча він помітив, що я підійшов, розмови не перервав.

Я чекав у кінці стежки.

Давши останню коротку вказівку агентці в білому, Ґарднер нарешті повернувся до мене. Ми помовчали. Його невдоволення можна було відчути на дотик, але свої думки він тримав при собі. Коротко кивнув мені.

— Це нагорі.

Будинок мав типовий для свого стилю та епохи пере­вернутий дизайн: спальні були внизу, а побутові приміщення — нагорі. Колись білі стіни та стеля вкрилися брудно-жовтим нальотом за десятиліття контакту із сигаретним димом, така ж охриста патина прилипла, як смалець, до дверей та меблів. Повсюдний застарілий сморід тютюну накладався на затхлий запах старих килимів і невипраних простирадл.

Відчуття занедбаності й ветхості посилювалося метушнею обшуку. Судово-медичні експерти копирсалися в ящиках і шафах, витягаючи для дослідження уламки життя Йорка. Я відчув на собі їхні погляди, коли ми піднялися нагору. Вони, певно, чекали на мою реакцію: так буває на місцях злочину, коли виявлено важливу знахідку, — очікування та відверта цікавість.

Звістка про моє відновлення у справі поширювалася.

Ґарднер повів мене запилюженими сходами. Весь верхній поверх мав відкрите планування з зонами кухні, їдальні та вітальні. Вбудовані конструкції залишилися тут від оригінального проєкту: перегородки та шафи з матового скла, немов з реклами американської мрії 1950-х років.

Але звичайні меблі були мішаниною минулих десятиліть. На кухні голосно гудів іржавий холодильник, люстра з лампочками — імітаціями свічок — висіла над потертим обіднім столом і стільцями в зоні їдальні. У центрі вітальні стояло м’яке шкіряне крісло, подушки якого були заклеєні обдертою ізоляційною стрічкою. Перед кріслом стовбичив величезний телевізор із плоским екраном — єдиний новітній предмет обстановки, який я побачив.

Тут було більше агентів-криміналістів. У будинку панував хаос, хоча важко було сказати, де він спричинений через обшук, а де через особисті звички Йорка. Одяг розкиданий, а коробки з мотлохом і старими журналами витягнуті з шаф. Раковина та сніданковий стіл просто зникли під брудним посудом, зашкарублі картонки від замовленої їжі валялися повсюди, де їх кинув Йорк.

Кілька членів пошукової групи припинили свою роботу й витріщалися на нас із Ґарднером. Я впізнав громіздку постать Джеррі, що стояв навкарачки, порпаючись у шухлядах пошарпаної шафи. Він привітався, змахнувши рукою в рукавичці.

— Привіт, докторе, — він енергійно жував жуйку, щелепи рухалися під маскою. — Гарне місце, га? І ви маєте побачити його колекцію фільмів. Порно-рай, усе за алфавітом. Хлопцеві дійсно треба було більше гуляти.

Ґарднер підійшов до ніші біля раковини.

— Сподіваюся, воно все залишиться на місці, коли ти тут закінчиш, — почувся сміх, але я не був упевнений, чи він жартує. — Сюди.

У ніші була встановлена комірчина, її дверцята ­відчинили й зафіксували клинцем. Вміст витягли — усе лежало розкидане: ящики з побитим посудом, пластикове відро з тріщиною на боці, зламаний пилосмок. Агент став навколішки біля картонної коробки зі старим фотообладнанням: потерта дзеркальна фотокамера, яка бачила кращі часи, старомодні спалах і експонометр, старі фотожурнали, сторінки яких вицвіли й поскручувалися.

За один-два ярди, окремо від решти мотлоху, на запорошеному лінолеумі розчистили трохи місця — там стояла пошарпана валіза.

Кришка була опущена, але прочинена, наче завеликий вміст не влазив у пласку валізу. Ґарднер глянув униз, не наближаючись.

— Ми знайшли його в шафі. Коли побачили, що всередині, вирішили не чіпати, доки експерт не огляне.

Валіза здавалася занадто малою, щоб умістити людину. Принаймні не дорослу, але я знав, що це не показник. Багато років тому мене покликали оглянути тіло дорослого чоловіка, яке було запхнуте в кофр, навіть менший за цей. Кінцівки були зігнуті назад, кістки зламані й скручені так, як жоден акробат не повторить.

Я присів біля валізи. Коричнева шкіра потерта й порепана, але без цвілі чи плям, яких варто було б очікувати, якби останки розклалися всередині. Це збіга­лося з тим, що Джейкобсен сказала про те, що вони не свіжі.

— Можна поглянути? — запитав я Ґарднера.

— Ви тут саме для цього.

Байдужий до його кислого зауваження, я потяг­нувся до кришки, усвідомлюючи, що всі стежать за моїми рухами.

Валіза була повна кісток. Вистачило одного погляду, щоб переконатися: вони людські. Було щось схоже на цілу грудну клітку, в яку вклинився череп: нижня щелепа трималася, на ній навіть виднілася характерна усмішка. Я пригадав слова Джейкобсен у ресторані. Вона сказала це навмисно? «Жодних скелетів у його шафі ми не знайшли».

Таки одного знайшли.

Кістки були такого ж тютюнового кольору, як і стіни, хоча я не думав, що це теж через сигаретний дим. Чисті, без слідів м’яких тканин. Я нахилився ближче й понюхав, але через затхлу шкіру валізи запах не відчувався.

Узяв у руки ребро, що лежало зверху. Вигнуте, як мініатюрний лук. В одному чи двох місцях помітив напівпрозорі пластівці, що відшарувалися від поверхні, немов крихітна риб’яча луска.

— Щось чути про Йорка? — запитав я, оглядаючи кістки.

— Ми шукаємо.

— Ви думаєте, він зник за власним бажанням?

— Якщо ви маєте на увазі, чи його викрали, як Ірвінґа, відповідь буде «ні». Ірвінґ не взяв машину й не спакував валізи перед зникненням, — коротко відказав Ґарднер. — Отже, що ви можете про це сказати?

Я поклав ребро назад і вийняв череп. Вдаряючись, кістки дзвеніли майже мелодійно.

— Кістки жіночі, — сказав я, повертаючи череп у руці. — Структура кістки надто тонка для чоловіка. Померла давно.

— Скажіть мені щось, чого я не знаю.

— Добре, — погодився я. — Для початку: її не вбили.

Це було так, ніби я припустив, що Земля плоска.

— Що?

— Це не жертва вбивства, — повторив я. — Погляньте, які пожовклі кістки. Це старе. Щонайменше чо­тири-п’ять десятиліть. Можливо, більше. Ви можете побачити, що скелет покритий якимось стабілізатором, що починає відшаровуватися. Я майже впевнений, що це лак, який не використовувався роками. І гляньте на це…

Я показав йому маленький акуратний отвір, просвердлений у маківці черепа.

— Там було якесь кріплення, щоб його можна було повісити. Найімовірніше, це скелет з якоїсь лабораторії. Або ж він належав студентові-медику. Зараз використовують пластикові моделі, а не справжні скелети, але часом і справжні трапляються.

— Це медичний скелет? — Ґарднер сердито подивився на нього. — Що, в біса, він тут робить?

Я поклав череп у валізу.

— Йорк сказав, що його батько заснував Стіпл-Гілл ще в п’ятдесяті роки. Можливо, це належало батькові. Звичайно, він досить старий.

Ґарднер роздув щоки.

— Я все одно хотів би, щоб Пол Ейвері подивився.

— Як забажаєте.

Я не думаю, що Ґарднер хоч усвідомлював приховану зневагу. Востаннє з огидою подивившись на валізу, він попрямував до сходів. Закривши кришку валізи, я рушив за ним.

— Ну що, докторе, — сказав Джеррі, щелепи якого не спинялися. — Ще одна марна подорож, га?

Проходячи повз буфет, я зупинився, щоб глянути на купу сімейних фотографій у рамках — візуальну історію життя Йорка. Це була суміш позованих портретів і знімків із відпустки. Колись яскраві літні кольори тепер розмиті та вицвілі. На більшості з них красувався Йорк: усміхнений хлопець у шортах на човні, незграбний підліток. Найчастіше поруч з ним стояла старша привітна жінка, мабуть, його мати. Іноді до них приєднувався високий засмаглий чоловік з усмішкою бізнесмена — я вирішив, що це батько Йорка. Його світлин було небагато, тому я подумав, що здебільшого фотографував він.

Але на пізніших знімках була тільки мати Йорка, поступово перетворюючись на згорблену та зморщену копію себе молодшої. На останньому фото вона позувала біля озера разом з молодшою версією сина — слабка й сива, але все одно усміхнена.

Після цієї світлини її більше не було видно.

Я наздогнав Ґарднера біля підніжжя сходів. Він так і не згадав про телефонний дзвінок Томові вчора вночі. Не знаю, чи то просто не вважав це актуальним, чи не хотів визнати, що від мене може бути хоч якась користь. Але я не пішов би, не порушивши цієї теми.

— Джейкобсен розповіла вам про телефонну будку? — запитав я, коли ми йшли коридором.

— Сказала. Ми цим займаємося.

— А як щодо Тома? Якщо дзвінок мав на меті виманити його назовні, він усе ще може бути в небезпеці.

— Вдячний, що ви вказали на це, — він говорив холодно й саркастично, — візьму до уваги.

З мене досить! Час пізній, я й так стомився. Тож зупинився посеред коридору.

— Слухайте, я не знаю, у чому проблема, але ви попросили мене прийти сюди. З вас корона впаде, як будете принаймні ввічливим?

Ґарднер обернувся до мене, його обличчя потемніло.

— Я запросив вас сюди, тому що в мене не було особливого вибору. Том залучив вас до цього розслідування, а не я. І вибачте, якщо мої манери вам не до вподоби, але, якщо ви досі не помітили, я намагаюся зловити серійного вбивцю!

— Ну, так це не я! — спалахнув я у відповідь.

Ми зиркнули один на одного. Стоячи біля вхідних дверей, я бачив, що агенти надворі зупинилися й витріщалися. Через мить Ґарднер глибоко вдихнув і глянув долі. Він з помітним зусиллям давав собі раду.

— До вашого відома, я одразу організував для Тома додаткову охорону, — суворо сказав він стриманим голосом. — Суто як запобіжний захід. Навіть якщо ви маєте рацію щодо телефонного дзвінка, сумніваюся, що той, хто це зробив, спробує щось вдіяти, поки Том в реанімації. Але ризикувати я не збираюся.

Це було не зовсім вибачення, але й на тому добре. Головне — безпека Тома.

— Дякую, — відповів я.

Не розбереш: глузує він чи ні.

— Отже, якщо ви закінчили, докторе Гантере, я подбаю, щоб вас відвезли до готелю.

Я рушив назовні, але не встиг дійти до парадних сходів, як Ґарднера погукали:

— Сер, маєте поглянути на це.

З дверей у кінці коридору вийшов судово-медичний експерт у замащеному оливою та брудом комбіне­зоні. Ґарднер глянув на мене, і я зрозумів, що в нього на думці.

— Поки не йдіть.

Він покрокував коридором у двері. Я вагався, але попрямував за ним. Не збираюся тут стовбичити, як школяр під кабінетом директора, доки Ґарднер не вирішить, потрібний я йому чи ні.

Двері виявилися внутрішнім входом у гараж. У повітрі пахло мастилом і вогкістю. Над головою горіла оголена лампочка, її слабке сяяння доповнювалося різкішним світлом прожекторів. Тут було так само захаращено, як і в решті будинку: розвалені картонні коробки, вкрите цвіллю туристичне спорядження, іржаве садове обладнання — усе скупчилося навколо голого бетону, де стояла машина Йорка.

Ґарднер і криміналіст зупинилися біля старої сталевої шафи для документів. Одна з шухляд була висунута.

— …внизу під старими журналами, — говорив агент. — Спочатку я подумав, що це просто фотографії, аж потім придивився краще.

Ґарднер дивився на них униз.

— Боже милосердний…

Він був шокований. Інший агент ще щось казав, але я не звернув уваги — я сам зміг побачити їхню знахідку.

Це була пласка коробочка, подібна до тих, що використовують для фотопаперу. Вона була відкрита, і агент витяг ізсередини приблизно пів дюжини фотографій. Усі вони були чорно-білими портретами, кожен із яких великим планом показував обличчя чоловіка чи жінки від підборіддя до чола. Їх було збільшено майже до натурального розміру, а ідеальний фокус дозволив зафіксувати кожну деталь, кожну пору та пляму з гострими краями; частка секунди збережена з нерозмитою чіткістю. Обличчя кожного спотворене й темне, і, на перший погляд, їхні вирази були майже комічними, наче кожного з них підловили, коли вони чхали. Але це враження зберігалося, доки ви не бачили їхніх очей.

Тоді вкривало розуміння: у цьому немає взагалі нічого комічного.

Ми завжди підозрювали, що жертв було більше, ніж тих, про які ми знали. Знахідка це підтвердила. Йорку було недостатньо закатувáти їх до смерті.

Він також фотографував їхню смерть.

Ґарднер ніби вперше помітив, що я поблизу. Кинув на мене різкий погляд, але докору, якого я майже очікував, там не було. Мені здається, він і сам стояв надто приголомшений.

— Тепер ви можете йти, докторе Гантере.

Мовчазний агент БРТ відвіз мене до готелю, коли я перевдягнувся, але ті спотворені обличчя все переслідували мене, поки ми їхали темними вулицями. Вони тривожили на такому рівні, який важко пояснити. Не тільки через те, що там було зображено. Свого часу я бачив достатньо смерті. Раніше працював над випадками, коли вбивці збирали трофеї своїх жертв: пасмо волосся чи клаптик одягу, спотворені пам’ятки про життя, яке вони відібрали.

Але то інше. Йорк не був божевільним убивцею, розгубленим у запалі якоїсь спотвореної пристрасті. Увесь час він виставляв нас за дурнів, маніпулюючи розслідуванням із самого початку. Навіть його втеча розрахована ідеально. І фотографії — не звичайні трофеї. Їх робили з такою обережністю та вправністю, що свідчило про навмисну клінічну холодність. Про контроль.

Від цього вони були ще більш моторошними.

Якщо чесно, коли я повернувся в номер, ще один душ мені не був потрібен, але все одно я пішов туди. Після поїздки до дому Йорка почувався брудним. Символічно чи ні, але гаряча вода допомогла. Настільки, що я заснув майже одразу, як вимкнув світло.

Близько шостої мене розбудило наполегливе дзеленчання. Напівсонний, я почав шукати будильник, аж тут зрозумів, що звучить телефон.

— Алло? — пробурмотів я, ще не прокинувшись.

Останні сліди сну розвіялися, коли я почув голос Пола.

— Погана новина, Девіде, — сказав він. — Том уночі помер.

***

Ти добре це влаштував. Знав, що незабаром агенти БРТ прибудуть до будинку, але не покидав його довго. Так довго, наскільки міг. Зарано — і більша частина впливу буде втрачена. Запізно — і… Ну, це б усе зіпсувало.

Шкода, що тобі бракувало часу. Ти ненавидиш поспіх, навіть якщо його не вдається уникнути. Ти завжди знав, що до цього дійде. Похоронне бюро відслужило своє. Ти все спланував заздалегідь: що потрібно взяти, а що залишити. Це вимагало тонкого судження та неабиякої дисципліни. Але то нормально.

Чимось доведеться пожертвувати.

Ти майже готовий до наступного етапу. Потрібно лишень набратися терпіння. Це буде недовго. Лише одна остання робота — і фрагмент пазла стане на своє місце, тоді очікування завершиться.

Ти визнаєш, що трохи нервуєш, але то добре. Ти не можеш собі дозволити самовдоволення. Коли з’явиться нагода, будеш готовим нею скористатися. Ти не можеш дозволити собі втрачати такі шанси. Ти знаєш це краще за всіх.

Життя занадто коротке.