Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 20

Наступна ніч була однією з найдовших у моєму житті. Я повідомив Ґарднерові, а Пол телефонував до решти лікарень у цьому районі. Він, напевно, знав, що не знайде Сем у жодній з них, але прийняти інший, надто жахливий, варіант не міг. Поки залишалася бодай найменша можливість, він чіплявся за надію, що все це якась помилка, що його світ ще може знову стати нормальним.

Але цього не трапилося.

Ґарднер примчав менш ніж за сорок п’ять хвилин. З нами вже були двоє агентів БРТ. Вони з’явилися в будинку за кілька хвилин, обидва в брудних комбінезонах, наче прийшли з будівництва. Я здогадався, що вони, мабуть, були зовсім поруч, що швидкій появі ми зобов’язані обіцяному таємному спостереженню. Користі великої це не дало.

Ґарднер і Джейкобсен увійшли в будинок без стуку. Її обличчя — ретельно контрольоване, його — застигле й похмуре. Він коротко й тихо переговорив з одним із агентів, тоді звернувся до Пола.

— Розкажіть мені, що сталося.

Голос Пола тремтів, коли він переказував події.

— Якісь ознаки вторгнення? Боротьба? — запитав Ґарднер.

Пол тільки похитав головою.

Ґарднер перевів очі на чашки з кавою на столі.

— Хтось із вас чогось торкався?

— Я зробив каву, — сказав я.

Він скривився — звісно, нічого не можна було торкатися, — але озвучувати звинувачення не став.

— До біса цю кляту каву! Що ви збираєтеся робити?! — вибухнув Пол. — Ця сволота викрала мою дружину, а ми просто сидимо тут і теревенимо!

— Ми робимо все можливе, — Ґарднер відповів на диво терпляче. — Сповістили всю поліцію та кожен відділ шерифа в Східному Теннессі, щоб вони пильнували швидку допомогу.

— Повідомили їх? То хоча б дороги перекрийте, бога ради!

— Ми не можемо зупиняти кожну машину швидкої допомоги через мінімальний шанс того, що там може бути Йорк. І блокпости не принесуть користі, — він має кількагодинну перевагу. Наразі вже міг перетнути межу штату й потрапити до Північної Кароліни.

Напад люті відпустив Пола. Він упав у крісло зі зблідлим обличчям.

— Може, це й даремна надія, але я думав про цю швидку допомогу, — почав я, ретельно добираючи слова. — Це ж вона була на записах камери безпеки? Біля телефонної будки, звідки Йорк дзвонив Тому?

Камера зафіксувала лише білу нечітку пляму на перед­ньому плані. За звичних обставин я б не звернув на неї уваги, навіть зараз не був певен, що це важливо. Але краще скажу щось недоречне, ніж промовчу й пошкодую.

Ґарднер, очевидно, вважав інакше.

— Це ж лікарня, у них є машини швидкої.

— Можливо, біля відділення невідкладної допомоги, але не біля моргу. Принаймні не біля головного входу. Тіла так не привозять.

Він помовчав, обмірковуючи, тоді обернувся до Джейкобсен.

— Скажіть Меґсонові, щоб розібрався. І пришліть кадри. — Джейкобсен хутко вийшла, а він знову глянув на Пола. — Гаразд, мені потрібно поговорити із сусідкою.

— Я з вами, — підвівся Пол.

— Немає потреби.

— Я хочу.

Ґарднер неохоче кивнув. І різко виріс у моїх очах.

Я залишився в будинку сам. Думка про те, як зухвало нас пошили в дурні, палила, мов кислота. Мій благородний жест перед Ґарднером, зголошення зіграти роль наживки, тепер здавався жалюгідною пихою. Господи, невже ти про себе такої високої думки? Міг би здогадатися, що Йорк не возитиметься зі мною, коли є набагато спокусливіші цілі.

Наприклад, як Сем.

На кухні панувала напівтемрява, денне світло по­ступово згасало. Я увімкнув лампи. Нова техніка та свіжопофарбовані стіни наче глузували з нас, випромінюючи оптимізм. Колись я сам був у становищі Пола, але з однією важливою відмінністю. Коли зникла Дженні, ми знали, що її викрадач тримає своїх жертв живими до трьох днів. Але ніщо не вказувало на те, що Йорк зберігав життя своїх жертв довше, ніж йому потрібно.

Сем може бути вже мертва.

Я не міг знайти собі місця та вийшов з кухні. Слідча група прямувала до будинку, але ніхто насправді не очікував, що вони знайдуть щось суттєве. Попри це, я все пильнував, щоб нічого не торкнутися, заходячи до вітальні. Це була затишна, весела кімната: м’який диван і крісла, журнальний столик, наполовину завалений журналами. Особистість Сем тут була помітніша, ніж Пола, продуманий дизайн кімнати створювали, щоб жити, а не щоб милуватися.

Я обернувся до виходу, коли погляд упав на маленьку фоторамку на шафці димчастого скла. Майже абстрактне чорно-біле фото, що вразило, мов удар кулаком у живіт.

Пренатальне сканування дитини Сем.

Я повернувся в коридор. Зупинився біля вхідних дверей, уявляючи, що мало статися. Стукіт у двері. Сем відчиняє, бачить там фельдшера. Вона, мабуть, збентеже­на, переконана, що сталася якась плутанина. Імовірно, усміхається, намагаючись пояснити помилку. І що тоді? Вхідні двері прикриті кущами, а великий клен у саду додає тіні. Але Йорк не ризикнув би щось робити назов­ні. Тож він обманом або силою пробрався всередину, щоб швидко здолати її й посадити в інвалідний візок.

Тоді нахабно провіз її стежкою до карети швидкої допомоги, що чекала на вулиці.

Я помітив щось на підлозі біля плінтуса — білі плями на бежевому килимі. Нахилився, щоб придивитися ближче, і підскочив, коли вхідні двері раптом відчинилися.

Джейкобсен замовкла, побачивши мене навпочіпки в коридорі. Я підвівся й показав на білі плями.

— Схоже, Йорк поспішав. І ні, я нічого не торкався.

Вона оглянула килим, потім плінтус поруч. На дере­в’яній частині залишилися сліди, наче щось волочили.

— Фарба. Мабуть, він зачепив візком за плінтус, — сказала вона. — Ми дивувалися, як Йорк витягнув професора Ірвінґа з лісу. До найближчої стоянки було добрих пів милі. Велика відстань, на таку не перетягнеш дорослу людину, особливо непритомну.

— Думаєте, він тоді також користувався інвалідним візком?

— Це багато чого пояснює, — вона похитала головою, роздратована тим, що тоді не здогадалися. — Ми знайшли щось схоже на велосипедні сліди на стежках поблизу місця зникнення Ірвінґа. Це місце популярне серед гірських велосипедистів, тому на той час нам цей факт здався неактуальним. Але в інвалідних візках подібні шини.

І навіть якби Йорк зіткнувся з кимось, коли штовхав непритомного Ірвінґа стежкою, то хто б на них звернув увагу? Звичайний доглядач, який вивозить інваліда на свіже повітря.

Ми повернулися на кухню. Джейкобсен глянула на наполовину повну кавоварку. Не питаючи, я налив їй горнятко і поповнив своє.

— То що ви думаєте? — тихо запитав я, простягаючи їй каву.

— Зарано говорити… — почала вона, а потім замовк­ла. — Ви хочете, щоб чесно відповіла?

Не хочу. Я кивнув.

— Я думаю, що ми весь час були на два кроки позаду Йорка. Він змусив нас подумати, що його ціль — ви, приїхав сюди, поки ми дивилися в інший бік. Тепер Саманта Ейвері платить за наші помилки.

— Думаєте, є шанс знайти її вчасно?

Вона зазирнула у свою каву, наче могла побачити там відповідь.

— Йорк не захоче довго це розтягувати. Він знає, що ми його шукаємо, тож зараз схвильований і нетерплячий. Якщо досі не вбив її, то зробить це ще до кінця ночі.

Мене скрутив раптовий напад нудоти. Я поставив чашку.

— Чому Сем? — запитав я, хоча міг здогадатися.

— Йоркові потрібно було відновити своє его після невдачі з доктором Ліберманом. Принаймні в цьому ми мали рацію, — з гіркотою проговорила Джейкобсен. — Саманта Ейвері підходила якнайкраще: дружина ймовір­ного наступника доктора Лібермана і майже на дев’ятому місяці вагітності. Подвійно приваблива ціль. Це гарантує заголовки і, якщо ми маємо рацію щодо фотографій, вдовольняє психоз Йорка. Він зосере­джений на тому, щоб зняти момент смерті на плівку, вірить, що це якимось чином веде до відповідей, які він шукає. Отже, з його точки зору, хто може бути кращою жертвою, ніж вагітна жінка — людина, яка буквально наповнена життям?

Господи. Це було божевілля, але найгірше те, що за цим ховалася викривлена логіка. Безглузда й огидна, але все одно логіка.

— І що тоді? Він не знайде відповідей, які шукає, вбивши Сем.

Обличчя Джейкобсен було похмурим як ніколи.

— Тоді він скаже собі, що вона була не та, хто треба, і продовжить. Він буде знати, що час проти нього, що б не підказувала йому пиха, і тоді впаде у відчай. Мож­ливо, наступного разу полюватиме за іншою вагітною жінкою або навіть за дитиною. У кожному разі він не зупиниться.

Я подумав про спотворені обличчя на світлинах і раптово уявив Сем, яка проходить через те саме випробування. Протер очі, намагаючись прогнати це видіння.

— То що ж відбувається?

Джейкобсен дивилася, як за вікном темнішало.

— Ми сподіваємося, що знайдемо їх до ранку.

Не минуло й години, як вечірня тиша була порушена. Агенти БРТ висипалися на спокійний район, стукаючи в усі двері, шукаючи більше свідків. Багато людей могли пригадати, що бачили того дня швидку допомогу, але ніхто не помітив у ній нічого особливого. Швидка — вона і є швидка. Могли, звісно, подумати, до кого це чи хто захворів, але мало хто засумнівався б у причині її появи.

І вже точно не сусіди Сем і Пола.

Від Кенді Ґарднерові не вдалося дізнатися нічого нового. Вона торочила, що це точно був чоловік в уніформі фельдшера, скільки років — не зрозуміло. Чому уніформа? Щось таке подібне, тому й подумала, що уніформа: темні штани й сорочка із шевронами. Ще чи то шапка, чи кашкет, обличчя було прикрите. «Високий чоловік», — додала вона нерішуче. Білий. Або, можливо, латино. Але не чорний. Принаймні їй так здалося…

Її навіть не здивувало, що водій швидкої був сам. А про саму машину вона й того сказати не змогла. Ні, звісно, номер вона не записувала. Чого б це? То ж швидка допомога.

— Ніхто не помітив, що її зв’язали чи утримували. Тому Саманта, мабуть, була знерухомлена або втратила свідомість, — сказав Ґарднер, поки Пол розмовляв по телефону з матір’ю Сем. — Цілком можливо, він використав якийсь газ, але думаю, що киснева маска, ймовірно, мала на меті відлякати сусідів, які могли спостерігати, щоб не втручалися. З газовим балончиком складно: можна влучити, можна схибити, особливо якщо жертва опирається, — а Йоркові хотілося вивезти її якомога швидше.

— Він не застосовує грубу силу, — сказала Джейкобсен. — Якщо людина непритомніє, існує небезпека струсу або пошкодження мозку, а Йорк цього не хоче. Йому потрібно, щоб жертви були при повній свідомості, коли він їх убиває. Він би не ризикнув бити їх по голові.

— Він забив собаку Ірвінґа, — нагадав їй Ґарднер.

— Собака був випадковою жертвою. Йорк полював за власником.

Ґарднер утомлено потер перенісся.

— Так чи так. Головне, що він, мабуть, якимось чином знерухомив Саманту Ейвері. Але якщо йому доведеться чекати, поки вона прийде до тями, то це може дати нам більше часу.

Не хотілося розвіювати навіть таку слабку надію.

— Не обов’язково. Йому потрібно, щоб жертви лишалися непритомними. І це тільки для того, щоб доставити їх до машини швидкої. Після цього вже байдуже. Яким би чином він на них не діяв, непритомні вони лише кілька хвилин. Тому на відновлення часу багато не треба.

— Я не знав, що ви експерт, — різко сказав Ґарднер.

Я міг би нагадати, що колись працював терапевтом загальної практики або що мене самого колись одурманили. Але навіщо? Усі були напруженими, а Ґарднер чи не найсильніше. Кожен з нас працював, як міг, вдало чи ні, але Ґарднер — помічник спеціального агента, відповідальний за розслідування, тож остаточна відповідальність лежить на ньому. Я не хотів збільшити цей тягар.

Надто зараз, коли на кону життя Сем.

Сам Пол, здавалося, перейшов межу страху й паніки та заціпеніло відгородився від світу. Після розмови з батьками Сем він сидів мовчки, охоплений неможливим жахіттям, яке поглинало його життя. Наступного дня її батьки мали вилетіти з Мемфіса. Більше він нікому не телефонував. Єдиною людиною, яку він зараз хотів бачити, була Сем; усі інші — зайві.

Мене розривало відчуття безсилля. Я там був непотрібний, але не міг просто покинути Пола й повернутися до готелю. Тож сидів із ним у вітальні, а підкріплені кавою офіцери БРТ робили свою справу. Останні години й хвилини цього дня невблаганно перетікали в наступний.

Десь по одинадцятій Джейкобсен увійшла до вітальні. Пол різко підвів погляд, вона похитала головою — надія померла в його очах.

— Жодних новин. Я просто хотіла перепитати доктора Гантера про його заяву.

Я вийшов з нею, а його знов охопила млявість. У руках Джейкобсен була тека, але розгорнула вона її лише на кухні.

— Я поки не хотіла засмучувати доктора Ейвері, але гадаю, що вам слід знати. Ми перевірили запис із камер спостереження лікарні приблизно в той час, коли Йорк телефонував докторові Ліберману з так­софона. Щодо машини швидкої допомоги ви мали слушність.

Вона простягла мені чорно-білу фотографію з теки. Кадр камери відеоспостереження, який я бачив раніше: темна постать Йорка, що переходить дорогу біля телефонної будки. З лівого краю видно задню частину припаркованої машини швидкої допомоги. Важко сказати напевно, але він міг прямувати й до неї.

— Швидка допомога прибула за десять хвилин до того, як Йорк скористався таксофоном, і поїхала через сім хвилин, — сказала Джейкобсен. — Ми не можемо визначити, хто був за кермом, але час збігається.

— Чому він вичікував десять хвилин перед тим, як телефонувати?

— Можливо, виглядав, щоб усі розійшлися, або хотів насолодитися моментом. Або опанувати нервами. Так чи інакше, а о десятій він пішов подзвонити, після чого повернувся й чекав. Доктор Ліберман мав поспішати, тому вийшов би на стоянку лише за кілька хвилин. Він не з’являвся, Йорк почекав якийсь час, зрозумів, що щось не так, і втік.

Я прокрутив це подумки: Йорк стурбовано дивиться на годинник, жертва не з’являється, його впевненість зникає. Ще хвилинку, ще одну… А потім, розлючений, їде, щоб спланувати наступний крок.

Джейкобсен дістала з теки ще одну фотографію. Її зробили в частині лікарні, яку я не впізнав. У центр кадру, розмита в русі, потрапила швидка допомога.

— Фото було зроблено на іншій ділянці дороги за кілька хвилин до того, як машина швидкої зупинилася біля моргу, — додала вона. — Ми прослідкували її маршрут за допомогою інших камер спостереження. Це однозначно той самий транспортний засіб. Ось найкращий кадр, який ми змогли знайти.

Він майже не додавав інформації. Зображення збільшили до максимуму, воно було розфокусоване, витягнуте з відео. Під таким кутом не розгледіти, хто сидів у кабіні, і, на перший погляд, сама машина швидкої нічим не вирізнялася: білий квадратний фургон з яскравими помаранчевими позначками головної служби невідкладної допомоги Східного Теннессі.

— Ви впевнені, що це та сама, якою їздить Йорк? — запитав я.

— Так. Бо це несправжня швидка допомога. Маркування подібне до справжнього, але тільки якщо не порівнювати їх з актуальними. До того ж цій моделі щонайменше п’ятнадцять років. Застара, щоб досі бути на службі.

Я уважніше роздивився фотографію. Тепер, коли мені підказали, побачив, що швидка й справді застарілої моделі. Але більшість свідків легко ввести в оману такою машиною. Навіть у лікарні. Кому спаде на думку придивлятися двічі?

Я віддав фотографію.

— Звучить досить переконливо.

— Є компанії, які спеціалізуються на продажі вживаних машин швидкої допомоги. Імовірно, Йорк міг би взяти таку стару модель майже за безцінь і перефарбувати в потрібні кольори.

— Тож можна відстежити, звідки вона взялася?

— Загалом так, але я не впевнена, наскільки це допоможе. Йорк, мабуть, сплатив кредиткою когось зі своїх жертв, коли купував машину. І навіть якщо своєю, то я сумніваюся, що це допоможе нам зараз його знайти. Він занадто розумний для цього.

— А як щодо реєстрації? — запитав я.

— Ми працюємо над цим. На деяких знімках видно номерні знаки, але вони дуже брудні — не розгледіти. Можливо, він їх навмисно заляпав, але боки автомобіля також забризкані, тому він, очевидно, нещодавно їздив брудними дорогами.

Я подумав про те, що сказав Джош Телбот, коли впізнав німфу-бабку з труни. Тіло мали залишити біля ставка чи озера. Напевно, біля самісінького краю води… Їх недаремно називають болотними коромислами.

— Принаймні тепер ми маємо краще уявлення про те, що шукаємо, — продовжила Джейкобсен, складаючи фотографії назад у теку. — Навіть без реєстрації можна поширити опис машини швидкої. Це трохи звузить коло. Хоча б так.

Але не досить. Йорку вистачає часу, щоб дістатися до місця призначення. Навіть не перетнувши межі штату, він може загубитися де завгодно поміж стількох квадратних миль гір і лісів.

І Сем теж.

Я глянув на Джейкобсен і побачив, що вона думає про те саме. Ми обоє мовчали, але розуміли одне одного без слів. Запізно. Як би це було недоречно, я раптом усвідомив, як близько ми стоїмо, як аромат її тіла після довгого дня перекривають легкі парфуми. Мить незручності між нами підказала, що вона теж відчуває це.

— Піду до Пола, — сказав я віддаляючись.

Вона кивнула, але не встигли ми щось сказати, як кухонні двері відчинилися й увійшов Ґарднер. Одного погляду на його обличчі було достатньо, щоб зрозуміти: щось трапилося.

— Де доктор Ейвері? — запитав він Джейкобсен, наче мене тут не було.

— У вітальні.

Без жодного слова він знову вийшов. Джейкобсен рушила за ним, ретельно ховаючи всі емоції з обличчя. Я покрокував слідом, відчувши раптовий подих холоду в повітрі.

Пол, здається, не підіймався з місця, відколи я його залишив. Він так і сидів, згорбившись у кріслі, а горнятко з кавою холонуло, не надпите, на низькому столику поруч. Побачивши Ґарднера, він напружився, як людина, що готується до фізичного удару.

— Ви знайшли її?

Ґарднер похитав головою.

— Ще ні. Але ми отримали повідомлення про аварію, де фігурує машина швидкої допомоги, на шосе 321, за кілька миль на схід від Таунсенда. — Я чув цю назву: маленьке гарне містечко в передгір’ях. Ґарднер вагався. — Це ще не підтверджено, але ми думаємо, що це був Йорк.

— Аварія? Що за аварія?

— Зіткнення з автомобілем. Водій каже, що швидка надто різко виїхала на поворот і знесла його в інший бік. Розвернуло їх обох, і машина швидкої допомоги врізалася в дерево.

— Боже милий!

— Вона знову рушила, але, за словами водія, переднє крило та принаймні один із ліхтарів розбиті. Судячи зі звуку, з яким вона рухалася, він припускає, що могли бути механічні пошкодження.

— Він номер побачив? — запитав я.

— Ні, але розбиту швидку допомогу, швидше за все, помітять. І принаймні тепер ми знаємо, куди прямує Йорк.

Пол схопився з місця.

— Тож тепер ви можете перекривати дороги?

Ґарднер похитав головою:

— Не все так просто.

— Якого біса? Заради бога, невже так важко знайти побиту машину швидкої допомоги, коли ти знаєш, куди вона їде?

— Бо аварія сталася п’ять годин тому.

Запала тиша, ми усвідомлювали його слова.

— Водій одразу не повідомив, — продовжив Ґарднер. — Мабуть, думав, що це справжня швидка, і хвилювався, що може вскочити у халепу. Але дружина переконала його спробувати отримати компенсацію, тоді він викликав поліцію.

Пол витріщився на нього.

— П’ять годин? — він сів: ноги вже не тримали.

— Усе одно це цінна підказка, — наполягав Ґарднер, але Пол не слухав.

— Він поїхав, чи не так? — Голос був рівним, наче неживим. — Він може бути будь-де. Сем може бути вже мертва.

Ніхто йому не заперечив. Він дивився на Ґарднера так пильно, що того пересмикнуло.

— Пообіцяйте мені, що спіймаєте його. Не дозволяйте цьому виродку вислизнути з рук. Пообіцяйте мені хоча б це.

Ґарднер стояв, мов загнаний звір.

— Я зроблю все можливе.

Але я помітив, що він не дивився Полові в очі, коли вимовив це.