Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 2

Автівки повільно повзли по шосе на виїзді з Ноксвіл­ла. Навіть у цю пору, коли до справжньої спеки не дійшло, довелось увімкнути кондиціонер. Коли ми дісталися до гір, Том налаштував навігатор, але його вказівки нам поки що були не дуже потрібні. Мій супутник кермував і тихенько щось мугикав — я знав, що він передчуває цікаву справу. Адже, попри весь похмурий реалізм дослідного полігону, всі ті, хто залишив нам свої тіла, померли з природних причин. А тут зовсім інше.

Тут — справжнє.

— То що, схоже на вбивство?

«Умисне вбивство», — виправив я себе. Тут не помилишся, бо інакше до справи не долучилося б Бюро розслідувань Теннессі. БРТ — аналог ФБР у межах одного штату. Том працював у них офіційним консультантом. Оскільки телефонували звідти, а не з місцевого відділення поліції, усе свідчило про те, що справа серйозна.

Том не відривав очей від дороги:

— Схоже на те. Мені багато не повідомляли, але, здається, тіло в дуже поганому стані.

Я чогось рознервувався:

— А нічого, що я буду з тобою?

Том здивовано глянув на мене:

— А що дивного? Я завжди беру помічника.

— Ну, тобто… я ж британець.

Щоб отримати дозвіл на роботу в Штатах, мені довелося б пройти безліч інстанцій та зібрати купу підписів, я нічого такого не планував. Сумніваюся, що мене радо долучать до офіційного розслідування.

Том знизав плечима:

— Не бачу жодної проблеми. Навряд чи це питання національної безпеки, а якщо хтось запитає, то я за тебе поручуся. Або не кажи зайвого, щоб вони акценту не почули.

Він усміхнувся й увімкнув CD-плеєр. Для Тома музи­ка — мов для інших цигарки чи віскі, — мій друг стверджував, що вона йому допомагає і мізки прочистити, і зосередитися. Він фанатíв від джазу 1950—1960-х років, і я вже переслухав з пів дюжини альбомів, що зберігалися в його машині, тож більшість з них упізнавав з перших тактів.

Мій супутник легенько зітхнув, мимоволі відкинувся на водійському сидінні, — з колонок лунав трек Джиммі Сміта.

Я дивився, як за вікном автівки пропливають пейзажі Теннессі. Перед нами, оповиті блакитним маревом, здіймалися Смокі-Маунтінс — справді туманні гори. Укриті лісом схили простягалися аж до самого горизонту, хвилястий зелений океан разюче кон­трастував із гамірними магазинчиками обабіч траси. Фастфуди, бари та крамнички, розцяцьковані рекламою всіх видів та розмірів, вишикувалися вздовж дороги, небо над ними перекреслювали лінії електро­передач і телеграфні дроти. Лондон і Британія тепер здавалися такими далекими. Я сподівався, що ця подорож допоможе відновити душевну рівновагу й роз­в’язати болючі питання, що виїдали мій мозок. Звісно, коли повернуся, переді мною постануть важкі рішення. Тимчасовий контракт у Лондонському університеті завершився, поки я одужував. Мені запропонували постійне місце, але я отримав пропозицію від кафедри кримінальної антропології провідного університету в Шотландії.

Надійшло ще одне спокусливе запрошення від Дорадчої групи кримінальних досліджень — міждисциплінарної агенції, яка допомагала поліції в розшуку трупів. Усе це мені дуже лестило, і я мав би тішитися. Та мене чомусь не вабив жоден з варіантів. Може, хоча б ця поїздка щось змінить.

Але поки ніяких зрушень.

Я зітхнув та несвідомо торкнувся великим пальцем шраму на долоні. Том зиркнув на мене:

— Ти в нормі?

Я прикрив шрам рукою.

— Усе гаразд.

Він помовчав.

— У мене в сумці сандвічі, на задньому сидінні. Мабуть, слід їх прикінчити, поки не доїхали, — він криво посміхнувся, — сподіваюся, ти любиш пророслі боби.

Що ближче ми просувалися до гір, то густішим ставав ліс за вікном автівки. Ми проминули Піджен-­Фордж — пихатий модний курорт, бари й ресторани якого обсіли дорогу з обох боків. Один із закладів прагнув відтворити атмосферу фронтиру з дизайнерським шедевром — пластиковими колодами біля входу. Ще декілька миль, і ми дісталися Ґетлінбурґа — туристичного містечка, чия карнавальна атмосфера ви­явилася доволі стриманою, якщо зрівняти з тим, що довелося побачити на трасі. Містечко виросло біля самісінького підніжжя гір. І хоча тутешні мотелі й магазини ревно змагалися за увагу гостей, однак вони не мали шансів проти природної пишноти, що височіла перед нами.

Ми залишили містечко позаду та опинилися в іншому світі. Дорога звивалася поміж крутих лісистих схилів, вони змикалися навколо, занурюючи подорожніх у тінь. Смокі-Маунтінс, один з хребтів величних Аппа­лачів, тягнуться вздовж кордону між Теннессі та Північною Кароліною, охоплюючи площу вісімсот квад­ратних миль. Тепер це Національний парк, та я, визираючи крізь вікно машини, зловив себе на думці, що природі байдуже до таких високих відзнак. Людина майже не торкалася цього дикого краю. Мешканець залюднених Британських островів, я не міг не захоп­люватися їхньою приголомшливою величчю.

Машин на трасі поменшало. За кілька тижнів тут буде гамірно, але зараз, на початку весни, ми майже не бачили інших автомобілів. Проїхавши ще кілька миль, Том повернув на бічну гравійну дорогу.

— Мабуть, уже недалеко, — він звірився з дисплеєм навігатора на панелі керування та вдивився в дорогу попереду. — Приїхали.

На знакові біля вузької дороги було написано «Хатини Шредера, №№ 5—13». Том повернув біля знака. Автоматична коробка передач трохи скаржилася, поки ми підіймалися схилом. За деревами з’явилися пологі дахи хатинок, розташованих доволі далеко одна від одної.

Обабіч дороги попереду нас вишикувалися машини поліції та автомобілі без спеціального маркування — я зрозумів, що вони належать представникам БРТ. Коли ми наблизилися, шлях перегородив поліціянт, який притримував приторочений до пояса револьвер. Том зупинився, опустив вікно, але офіцер не дав йому й слова сказати.

— Не мона вам сюда, сер. Тра розвернутися та їхати звідси.

Акцент був суто південний, а його чемність сама могла правити за зброю, непримиренна й непохитна. Том усміхнувся:

— Усе правильно. Перекажіть, будь ласка, Денові Ґарднеру, що приїхав Том Ліберман.

Офіцер відійшов на кілька кроків і заговорив по рації. Яка б не була відповідь, вона його переконала.

— Гара. Ставте машину тутай, де решта.

Том так і зробив. Ми припаркувалися. Моя нервозність тим часом перетворилася на справжню тривогу. «І то не дивно, — заспокоював я себе, — звісно, нерви розхиталися. Після поранення ще не повністю віді­йшов, і працювати над розслідуванням справжнього вбивства геть не планував».

— То ти певний, що мені можна сюди? — запитав я. — Не хочу нікому очі мозолити.

Том не переймався:

— Не хвилюйся. Якщо хтось питатиме, ти зі мною.

Ми вийшли з машини. Після міста повітря, насичене ароматами польових квітів і суглинку, здавалося особливо свіжим і чистим.

Надвечірні сонячні промені пробивалися крізь гілки, висвічуючи ще не розкриті зелені бруньки, наче великі смарагди. На цій висоті, у тіні дерев, було досить прохолодно, тому нас здивував вигляд чоловіка, який ішов назустріч. Вбраний у костюм з краваткою, він ніс піджак перекинутим через руку, його блідо-блакитну сорочку вкрили темні плями поту. Розгарячіле обличчя почервоніло. Він потис Томові руку:

— Дякую, що приїхав. Я не знав, чи ти вже вийшов з відпустки.

— Саме повернувся.

За тиждень до мого прибуття Том із Мері приїхали з Флориди. Він зізнавався, що ніколи в житті так не нудився.

— Дене, познайомся з доктором Девідом Гантером. Доктор проходить стажування в нас на полігоні. Я сказав, що він може приїхати зі мною.

Це було твердження, а не запитання. Співрозмовник Тома обернувся до мене. Я б дав йому за п’ятдесят. Обвітрене виснажене обличчя, вкрите глибокими зморшками. Посивіле, коротко підстрижене волосся, боковий проділ, немов під лінійку.

Він простягнув руку. Стискання міцне, наче виклик, суха мозолиста долоня.

— Ден Ґарднер, відповідальний помічник спеціального агента. Радий бачити.

Я вирішив, що його звання еквівалентне посаді старшого слідчого у Великій Британії. Він говорив у ніс, як більшість тут, у Теннессі. Але зовнішня легкість спілкування виявилася оманливою. Гострий погляд оцінював мене. Формував судження.

— То що тут у вас? — запитав Том, відчиняючи багажник і дістаючи свій кейс.

— Дай мені, — я витяг валізку з багажника. Шрам шрамом, але я все одно був у кращій формі, ніж Том. Він цього разу не заперечував. Агент БРТ озирнувся на стежку між деревами.

— Труп у хатині. Менеджер уранці знайшов.

— Точно умисне вбивство?

— О, так.

Він далі не пояснював. Том з цікавістю глянув на нього, але продовження не вимагав.

— Якісь документи є?

— Гаманець із кредитними картками та водійським посвідченням. Але ми не можемо сказати, чи вони належать жертві. Тіло вже таке розкладене, що з фотографій користі немає.

— Є якісь думки з приводу того, скільки часу воно тут? — запитав я не подумавши.

Ґарднер насупився, а я нагадав собі, що моя роль сього­дні — помічник Тома.

— Я взагалі-то сподівався, що ви нам це зможете сказати, — відповів агент БРТ більше Томові, ніж мені. — Патологоанатом ще тут, але він мало що може прояснити.

— Хто патологоанатом? Скотт? — запитав Том.

— Ні, Гікс.

— А.

У цьому «А» вчувалося багато чого, тільки не схвалення. Але я тепер, власне, більше переймався тим, як він підійматиметься гірською стежкою.

— Секунду, — перепросив я.

Сів на його валізку та вдав, наче зашнуровую черевика. Ґарднер, здається, роздратувався, але Том з полегшенням перевів подих, вдаючи, що протирає окуляри. Він примружився на те, як потемніла від поту сорочка агента.

— Дене, сподіваюся, ти не проти, що я питаю, але з тобою все гаразд? Здається, тебе трохи… лихоманить.

Ґарднер глянув на свою вологу сорочку, наче щойно помітив.

— Скажімо, там трохи гаряче. Самі побачите.

Ми знову рушили. Стежка вирівнялася, коли ліс розступився, відкриваючи невелику, засипану гравієм галявину, зарослу бур’янами. Від неї розгалужувалися інші стежки, кожна з яких вела до будиночків, ледь помітних серед дерев. Той, до якого ми прямували, стояв на віддаленому краю галявини, окремо від інших. Невеличка хатина, обшита вицвілими від сонця й дощу дошками. Доріжку, що вела до дверей, перегородила яскраво-жовта стрічка з написом великими жирними чорними літерами «ПОЛІЦІЯ. НЕ ПЕРЕТИ­НАТИ». Навколо панувала звичайна метушня.

Уперше я був на місці злочину в США. Більшість обставин скидалися на ті, до яких я звик удома, але дрібні відмінності створювали враження чогось несправжнього. Біля хатини стояла група судово-медичних експертів БРТ у білих комбінезонах. Усі з розчервонілими та спітнілими обличчями, вони спрагло ковтали воду з пляшок. Ґарднер підвів нас до молодої жінки в ошатному діловому костюмі, яка розмовляла з повним чоловіком, чия лисина сяяла, як відполіроване яйце. Геть втративши волосся, навіть без брів і вій, він водночас скидався і на новонародженого, і на якусь рептилію.

Ми підійшли, він обернувся. Тонкий рот розтягнувся в усмішці: упізнав Тома. Але усмішка була невесела.

— А я собі гадав, коли ви з’явитеся, Лібермане.

— Щойно мені подзвонили, Дональде, — відповів Том.

— Дивно, як це вам ще потрібні якісь дзвінки. Ви ж, мабуть, цей сморід від самого Ноксвілла чули.

Він захихотів, байдужий до того, що ніхто цього жарту не оцінив. Я здогадався, що перед нами Гікс — той самий патологоанатом, про якого казав Ґарднер. Співрозмовниця Гікса, молода жінка, була струнка й підтягнута, мов гімнастка. Вона трималася із військовою виправкою, яку підкреслювали темно-синій піджак зі спідницею та коротко підстрижене темне волосся. Жодного макіяжу, та вона й не потребувала його. Лише рот відрізнявся від строгого образу: повні й вигнуті губи натякали на чуттєвість, яку вона начебто намагалася заперечити.

Погляд сірих очей на мить зупинився на мені, оцінюючи тверезо й безвиразно. Зіниці так і сяяли на злегка засмаглому обличчі.

Ґарднер коротко познайомив нас:

— Томе, це Діана Джейкобсен. Якраз приєдналася до Відділу польових розслідувань. Вона вперше залучена до розслідування вбивства, а я дуже розхвалив і тебе, і дослідний полігон, тож не підведи мене.

Діана простягла руку, проігнорувавши спробу Ґарднера пожартувати. На теплу усмішку Тома відповіла дуже стримано й холодно. Я не зрозумів, чи то вона від природи така, чи просто занадто старалася поводитися професійно.

Гікс глянув на Тома й досадливо пересмикнув ротом. Він зрозумів, що я дивлюся на нього, і роздратовано ткнув підборіддям у мій бік:

— А це хто? — так, наче мене тут і не було.

— Я Девід Гантер, — питання було не до мене, але я відповів. Якось здогадався, що руку подавати сенсу нема.

— Девід наразі працює з нами на полігоні. Він люб’язно погодився мені допомогти, — сказав Том.

«Працює з…» — то було перебільшення, але я не збирався заперечувати цю невеличку брехню.

— Він британець?! — вигукнув Гікс, почувши мій акцент. Моє обличчя палало. Холодний погляд молодої жінки знову зупинився на мені. — Ви вже туристів сюди запрошуєте, Ґарднере?

Я знав, що моя присутність може викликати певні збурення, те саме сталося б за присутності чужоземця під час розслідування у Великобританії, але все одно поведінка Гікса мене дратувала. Нагадавши собі, що я тут із Томом, стримався й не відповів. Та й Ґарднер не дуже хотів таке вислуховувати. Том вирішив утрутитися:

— Доктор Гантер тут на моє запрошення. Він один з найкращих кримінальних антропологів Великої Британії.

Гікс недовірливо фиркнув.

— Хочете сказати, у нас своїх не вистачає?

— Я хочу сказати, що ціную його досвід, — спокійно відповів Том. — А зараз, якщо ми все обговорили, я б узявся до справи.

Гікс знизав плечима із перебільшеною ввічливістю:

— То вперед. Повірте, вам тут зрадіють.

Він попрямував до машин. Залишивши агентів БРТ перед хатиною, ми з Томом відійшли до розкладного столу, де стояли коробки з одноразовими комбінезонами, рукавичками, черевиками й масками. Я перевірив, чи нас не чують.

— Томе, слухай, мабуть, це не така вже й хороша ідея. Я в машині почекаю.

Він усміхнувся:

— Не зважай на Гікса. Він працює в морзі в Медичному центрі Університету Теннессі, то ми часом перетинаємося. Гікс ненавидить, коли до нас звертаються в таких ситуаціях. Частково — через професійні ревнощі, але здебільшого через те, що цей чолов’яга — просто гівнюк.

Я знав, що він намагається мене заспокоїти, але все одно було якось ніяково. Я звик працювати на місці злочину, проте чітко усвідомлював, що тут мені не раді.

— Я не знаю… — почав я.

— Це не проблема, Девіде. Ти робиш мені послугу. Справді.

Що ж, так і буде, але мене й надалі гризли сумніви. Я знав, що маю дякувати Томові, адже небагатьом британським експертам-криміналістам пощастило працювати на місці злочину в Штатах. Але чомусь нервував дедалі більше. І це навіть не через ворожість Гікса. Колись мені й гіршу доводилося терпіти. Ні, тут щось у мені. За ці кілька місяців я, здається, втратив не тільки селезінку, але й упевненість у собі.

Ну ж бо, берися до справи! Не можна підводити Тома.

Ґарднер підійшов до столу, коли ми розривали пластикові пакети з комбінезонами.

— Ви можете роздягнутися до трусів, а тоді вже вдягати комбінезони. Там досить парко.

Том пирхнув:

— Я не роздягався на публіці зі шкільних часів. І не збираюся починати зараз.

Ґарднер ляснув комаху, що дзижчала біля обличчя.

— Не кажіть, що я вас не попередив.

Я не поділяв скромності Тома, але все одно наслідував його приклад. Мені й так було ніяково — не вистачало ще привселюдно роздягатися до трусів. До того ж ще тільки весна, і сонце вже сідає. Що там за пéкло в тій хатині?

Ґарднер порпався в коробках і нарешті знайшов баночку з ментоловим розчином. Мазнув собі під носом і запропонував Томові.

— Стане у пригоді.

Том відмовився.

— Ні, дякую. Мій нюх уже не такий, як раніше.

Ґарднер мовчки простягнув мені банку. Зазвичай я таким теж не користуюся. Як і Том, я знайомий із запахом тління, а пропрацювавши весь минулий тиждень на полігоні, і справді добряче до нього звик. Проте взяв баночку й намастив запашний вазелін над верхньою губою. Від їдких випарів одразу засльозилися очі. Я глибоко вдихнув: нерви геть розходилися. Що, в біса, тобі робиться? Поводишся, наче воно в тебе вперше.

У спину припікало, я чекав, коли приготується Том. Низьке сліпуче сонце пливло між верхівок дерев, повільно наближуючись до вечора. Я нагадав собі: що б тут не сталося, світило знову засяє вранці.

Том закінчив застібати комбінезон і весело всміхнувся.

— Ходімо, поглянемо, що тут у нас.

Натягнувши латексні рукавички, ми піднялися зарослою стежкою до хатини.