Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 14

Коли я дістався моргу, там чергував той гладкий охоронець.

— Ви чули про доктора Лібермана? — запитав він. Мелодійний голос разюче не пасував до його величезної статури. Він трохи розчарувався, коли я сказав, що чув, поцмокав язиком, похитав головою так, що його підборіддя тремтіло, як желе. — От біда. Сподіваюся, з ним усе буде гаразд.

Я лише кивнув, узяв картку та зайшов усередину.

Не завдавав собі клопоту переодягнутися в робочий комбінезон. Хтозна, залишуся чи ні.

Пол чекав у секційній залі, де працював Том. Він розглядав вміст відкритої теки на робочому столі, але підвів очі, коли я увійшов.

— Як він?

— Приблизно так само.

Він показав на папери в теці. Яскраві люмінесцентні лампи висвітлили темні тіні під очима — втома Пола стала помітнішою.

— Я переглядав Томові нотатки. Передісторія відома, але краще розкажи мені сам.

Пол мовчки слухав. Я сказав, що тіло, знайдене на цвинтарі, майже напевно належить Віллісові Декстеру і що останки, ексгумовані з могили Декстера, ймовірно, належать дрібному злодюжці на ім’я Ной Гарпер. Описав рожеві зуби, які ми знайшли в Гарпера та Террі Луміса, жертви в гірській хатині, і те, як вони суперечили втраті крові та ранам на тілі останнього. Коли я сказав йому, що під’язикові кістки обох жертв цілі, а на самих кістках наразі немає слідів ножових порізів, він стомлено всміхнувся.

— Це або-або. Причиною смерті могло бути або удушення, або ножове поранення, але не два способи одночасно. Нам залишається тільки сподіватися, що ми знайдемо остаточні докази того чи іншого, — він кинув погляд на теку, а потім наче прокинувся. — Тож ти готовий продовжувати?

Це було те, що я сподівався почути, але за таких обставин потішило мало.

— Так. Але я не хочу знову спричиняти тертя. Може, краще, щоб хтось інший заступив?

Пол закрив теку.

— Я тебе не з увічливості прошу. Поки Том у лікарні, ситуація на факультеті й так напружена. Я зроблю тут усе, що зможу, але наступні кілька днів будуть важкими. Відверто кажучи, нам знадобилася б допомога, і здається безглуздим не звернутися до тебе, коли ти брав участь із самого початку.

— А Ґарднер?

— Це не йому вирішувати. Це морг, а не місце злочину. Я чітко дав зрозуміти: якщо йому потрібна наша допомога, він має довіритися нашому рішенню або знайти когось іншого. І він нікого шукати не буде, надто зараз, коли втратив Тома невдовзі після того, як Ірвінґа викрали на його чергуванні.

Нагадування пробудило в мені легке почуття про­вини. За серцевим нападом Тома я майже забув про психолога.

— А як же Гікс? — запитав я.

Вираз Пола став твердішим.

— До біса Гікса.

Було очевидно, що він не в настрої йти на поступки. Я подумав, що патологоанатом і Ґарднер зрозуміють: з Полом працювати зовсім не так, як з Томом.

— Добре, — сказав я. — Продовжувати збирання ексгумованих останків?

— Залиш їх поки що. Ґарднер хоче підтвердження, що кістки з лісу належать Віллісові Декстеру. Саммер почала їх розпаковувати, тож наразі це наш пріо­ритет.

Я повернувся, щоб піти, але потім згадав, що хотів запитати.

— Мері передала, що Том намагався їй щось ска­зати. Щось на кшталт «іспанський». Це щось для тебе значить?

— «Іспанський»? — Пол дивився розгублено. — Гадки не маю.

Тоді я пішов переодягатися. Пол мав вирушати на надзвичайну нараду факультету, але сказав, що повернеться, щойно зможе. Саммер уже була в секційній залі, куди привезли останки зі Стіпл-Гілл, і виймала з коробок останні мішки з речовими доказами.

Чомусь я не здивувався, побачивши, що Кайл їй допомагає.

Поглинені розмовою, жоден із них не почув, як я увійшов.

— Привіт, — сказав я.

Саммер скрикнула й обернулася, мало не впустивши мішок, за який узялася.

— Божечко! — вигукнула вона, відсахнулася, але видихнула, побачивши, що це я.

— Вибачте. Не хотів вас налякати.

Вона спромоглася криво всміхнутися. Обличчя було заплаканим, у червоних плямах. Висвітлене волосся скуйовджене.

— Усе добре. Я вас не почула. Кайл зголосився допомогти.

Асистент моргу наче був збентеженим, але задоволеним собою.

— Як справи, Кайле?

— О, непогано, — він помахав рукою в рукавичці, тією, в яку встромив голку. — Загоїлося добре.

Якщо голка була інфікована, не мало б значення, загоїлася рана чи ні. Але він сам добре це усвідомлює. Якщо хлопець хоче здаватися сміливцем, то навіщо йому картинку псувати.

— Саммер розповіла мені про доктора Лібермана, — сказав Кайл. — Як він?

— Стабільний, — так краще, ніж казати, що змін немає.

Саммер була готова розплакатися.

— Пуття від мене ніякого…

— Ти чудово впоралася, — запевнив її Кайл із дуже серйозним виразом обличчя. — Я впевнений, що з ним усе буде добре.

Саммер подарувала йому слабку усмішку. Він усміхнувся у відповідь, а потім згадав, що я все ще з ними.

— Ну, мабуть, мені час до роботи. Побачимося пізніше, Саммер.

До її усмішки додалися ямочки.

— До побачення, Кайле.

Добре, добре. Можливо, усе-таки з цього вийде щось хороше.

Коли Кайл пішов, ми закінчили розпаковувати останки. Саммер була млявою, без звичайної життєрадісності.

— Кайл має рацію. Просто щастя, що ви були на місці вчора ввечері, — сказав їй.

Вона похитала головою, верхнє світло блиснуло на її пірсингу.

— Я нічого не зробила. Відчуваю, що мала б зробити більше. СЛР[14] чи щось таке.

— Ви вчасно доправили його до лікарні. Це головне.

— Сподіваюся. Він був цілком нормальний, розумієте? Можливо, трохи втомився, але й усе. Пожартував, що купив мені піцу за те, що я запізнилася, — на її обличчі промайнула примара усмішки. — Близько десятої звелів мені йти додому. Він сказав, що хотів би щось перевірити — і тоді теж піде.

Я відчув, як заворушилася цікавість.

— Він сказав, що саме?

— Ні, але я припустила, що це пов’язане з останками з хатини. Я пішла переодягнутися і вже дорогою почула дзвінок його мобільного. Ви знаєте той банальний старий рингтон на його телефоні?

Том міг би кинути кілька відбірних слів, почувши, що «Take Five» Дейва Брубека назвали банальним. Але я тільки кивнув.

— Я не звертала особливої уваги, але потім раптово щось гупнуло в секційній залі. Я вбігла, а він на підлозі, — вона шморгнула й швидко витерла очі. — Набрала 911, а потім тримала його за руку і розмовляла з ним, поки не приїхали медики. Казала, що з ним усе буде добре, розумієте? Я не впевнена, що він міг мене почути, але це те, що треба робити, чи не так?

— Ви добре зробили, — заспокоїв я її. — Він був притомним?

— І так, і ні. Весь час вимовляв ім’я своєї дружини, ніби хвилювався за неї. Я подумала, що, можливо, він не хоче, щоб вона засмутилася, коли дізнається, тому сказала йому, що зателефоную їй. Я подумала, що краще вона дізнається від мене, ніж з лікарні.

— Упевнений, що Мері це оцінила, — сказав я, хоча знав, що такі новини ніколи не тішать, від кого б вони не надходили.

Саммер ще раз шморгнула й витерла носа. Пасмо висвітленого волосся випало з-під пов’язки «Аліса», через яку вона здавалася молодшою, ніж була.

— Я поклала його окуляри та мобільний телефон у шафу над робочим столом у вашій секційній залі. Сподіваюся, що це нормально. Вони лежали на підлозі, і я не знала, що ще з ними робити.

Я збирався сказати, що подбаю про те, щоб Мері їх отримала, але потім усвідомив її слова.

— Ви маєте на увазі, що вони лежали на підлозі в моїй секційній залі?

— Саме так. Хіба я не сказала? Саме там доктор Ліберман знепритомнів.

— Що він там робив? — я думав, що Том був у власній секційній залі, коли стався напад.

— Не знаю. Це важливо? — стурбовано запитала вона.

Я запевнив її, що все гаразд. Але мене це спантеличило. Том збирав скелет Террі Луміса. Чому він перервався, щоб перевірити ексгумовані останки?

Це питання продовжувало мене мучити, коли ми везли череп та інші кістки з лісу на рентген, але знайти відповідь я зміг лише через годину. Саммер почала збирати скелет, а я пішов подивитися, де впав Том.

Секційна зала не змінилася, відколи я її залишив. На оглядовому столі були викладені лише череп і більші кістки — решта ще чекали своєї черги в пластикових ящиках поруч. Деякий час я стояв, намагаючись зрозуміти, чи перемістилося або змінилося щось. Та навіть якщо так і сталося, я нічого не побачив.

Підійшов до шафи, де Саммер залишила Томові окуляри й телефон. Окуляри без власника здавалися знайомими та сумними водночас. А можливо, я просто додав своїх емоцій.

Сховав окуляри у верхню кишеню і вже мав покласти туди телефон, коли мені сяйнула думка. Зупинився, зважуючи телефон на долоні, намагаючись вирішити, чи мій намір — це недоречне вторгнення у приватне життя.

Усе залежить від того, що ти знайдеш.

Телефон залишався увімкненим цілу ніч, але заряду вистачало. Пошук вхідних номерів зайняв кілька хвилин. Останній вхідний зафіксовано вчора о 22:03, як і сказала Саммер.

Саме в той час, коли в Тома стався напад.

Я сказав собі, що це може бути збіг, що дві події не обов’язково пов’язані між собою. І все ж є тільки один спосіб дізнатися.

Номер зі стаціонарного телефона з місцевим кодом Ноксвілла. Я ввів його у свій телефон. Мене мучили сумніви, що я це роблю наче за спиною Тома. Навіть уводячи номер, я все одно вагався. Ти можеш спробувати. Ти зайшов так далеко.

Я натиснув виклик.

Пауза, після якої пролунав сигнал «зайнято». З полегшенням я вимкнув виклик і почекав хвилину, тоді повторив спробу. Цього разу з’єдналося. Пульс прискорився, я чекав, чи хтось відповість.

Але ніхто не піднімав слухавки. Телефон дзвонив безперервно, повторюючись із монотонною регулярністю. Нарешті, погодившись з тим, що трубку ніхто не зніме, я обірвав виклик.

Існувала безліч причин, чому лінія була зайнята, а через хвилину вже з’єднувало без відповіді. Людина на іншому кінці могла вийти або вирішила проігнорувати невідомого абонента. Марно гадати.

І все-таки, вийшовши зі секційної зали, я знав, що не заспокоюся, поки не дізнаюся.

Я був надто зайнятий до кінця дня, щоб знову спробувати набрати номер. Останки Стіпл-Гілл ще потрібно було прибрати, але така робота відносно проста. Некрофаги та комахи вже обгризли з них усі сліди м’якої тканини, тому залишалося тільки знежирити кістки в реагенті.

Щойно ми помістити їх у чан, як до моргу доставили медичні записи Ноя Гарпера і Вілліса Декстера. Знаючи, що Ґарднер хотів би якнайшвидше провести ідентифікацію, я залишив Саммер закінчити чистити й сушити кістки, а сам зосередився на цьому завданні.

Особу Декстера виявилося простіше підтвердити. Рентгенівські знімки черепа, вилученого з лісу, які ми зробили того ранку, показали ідентичні переломи, як і на рентгенівських знімках, зроблених під час аутопсії механіка. Ми саме цього очікували, але тепер підтвердили офіційно: Вілліс Декстер не був убивцею. Він загинув в автокатастрофі пів року тому.

Лишалося питання: чиє тіло було заховане в його могилі.

Здавалося, немає жодних сумнівів, що воно нале­жало Ною Гарперу, але нам потрібна була не лише поверхнева схожість віку й раси, щоб переконатися в цьому. На жаль, ми не мали посмертних чи стоматологічних записів, здатних забезпечити повну ідентифікацію. І хоча роз’їдені запаленням тазостегнові та гомілковостопні суглоби, знайдені в трупа з труни, пояснювали характерну кульгавість Гарпера, та у його медичних картах не було рентгенівських знімків. Медичне страхування і послуги стоматолога, мабуть, вважалися розкішшю, яку дрібний злодій не міг собі дозволити.

Зрештою, саме дитячі переломи плечової та стегнової кісток Гарпера допомогли його ідентифікувати. Тоді були зроблені рентгенівські знімки, і хоча скелет дорослого чоловіка був старим і зношеним, проте давно загоєні розломи в його кістках залишалися без змін.

Поки я переконався в ідентичності обох наборів останків, настав вечір. Саммер пішла за кілька годин до цього, Пол зателефонував, щоб повідомити, що його зустріч затягнулася, тому він не зможе повер­нутися до моргу. Він правильно розставив пріоритети — пішов додому до вагітної дружини, а не працював цілий день. Розумна людина.

Я б хотів продовжувати роботу, але день був виснажливий — як емоційно, так і фізично. Крім того, я не їв зі сніданку. Як би не хотілося надолужити втрачений час, голодувати не можна.

Переодягнувшись, я зателефонував Мері, щоб дізна­тися, як Том. Але її телефон був вимкнений, і я припустив, що жінка досі з ним. Коли я додзвонився у відділення інтенсивної терапії, чемна медсестра відповіла, що стан стабільний. Це означає, що змін немає. Я вже збирався відкласти мобільний, коли згадав про телефон, який раніше взяв у Тома.

До того часу я про нього забув. Вийшовши з моргу, спробував набрати ще раз, кивнувши на добраніч літньому темношкірому чоловікові, який тепер сидів на рецепції.

Номер був зайнятий.

Усе-таки принаймні було видно, що хтось є вдома. Я відчинив важкі скляні двері й вийшов назовні. На майже порожню територію лікарні спустилися сутінки, наповнюючи вечір мертвим золотистим сяйвом, коли я знову набрав номер. Цього разу дзвінок пройшов. Я сповільнив ходу, чекаючи, що хтось відповість. Агов, беріть уже трубку.

Ніхто не відповів. Розчарований, я завершив виклик. Але коли опустив свій мобільний, то почув щось схоже на далеке відлуння.

Поруч дзвонив телефон.

Звук припинився, перш ніж я зрозумів, звідки він. Я чекав, але єдиним звуком був пташиний спів і віддалений шум транспорту. Знаючи, що, ймовірно, надмірно реагую на якийсь випадковий збіг, я знову набрав номер.

Самотній дзвін порушив вечірню тишу.

Приблизно ярдів за тридцять звідси, частково закритий бордюром із зарослих кущів, стояв громадський телефон-автомат. Ніхто ним не користувався. Усе ще не здатний повірити, що це не випадковість, я завершив виклик. Дзвінок припинився.

Наблизившись, я ще раз набрав номер. Телефон-­автомат знов почав дзвонити. Звук ставав голоснішим, коли я наближався, на пів такту відстаючи від рингтонової версії, що лунала з мого мобільного. Цього разу я зачекав, доки не опинився всього за кілька футів, перш ніж від’єднатися.

Запала тиша.

Телефон-автомат встановлений у навісній будці, відкритий усім вітрам. Навколо панували гілки чагарнику, він наче тонув у зелені. Тепер я знав, чому лінія була зайнята і чому ніхто не відповідав на мій виклик. Лікарні — серед тих небагатьох місць, де все ще користувалися попитом телефонні автомати: відвідувачі спілкувалися з родичами або викликали таксі. Але ніхто б не піднімав трубки, коли чув дзвінок автомата.

Я зайшов до кабінки, не торкаючись телефона. Не залишилося жодного сумніву, що хтось дзвонив Томові звідси напередодні ввечері, але я не міг зрозуміти чому. Аж поки не озирнувся на стежку, якою щойно йшов. Крізь стрункі гілки кущів мені чудово було видно вхід до моргу.

І будь-кого, хто виходив звідти.