Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 18

Ґарднер спостерігав, як агент зі слідчої групи підняв склоочисник і пінцетом обережно зняв клаптик шкіри. Вони з Джейкобсен прибули двадцять хвилин тому в супроводі великого фургона, мобільної лабораторії БРТ, що працює на місці злочину. Навколо машини вста­новили ліхтарі, а всю територію огородили стрічкою.

— Вам не слід було його торкатися, — знову повторив Ґарднер.

— Знав би, що воно таке, то не став би.

Роздратування, мабуть, пролунало в моєму голосі. Стоячи поруч із Ґарднером, Джейкобсен відвела погляд від криміналістів, які посипали машину порош­ком для зняття відбитків. Вона кинула на мене ледь помітний стурбований погляд — між її бровами знову виднілася легка складка, — але нічого не сказала.

Ґарднер теж замовк. Він прийшов із великим конвертом для документів і досі не прохопився про його зміст. Безвиразно дивився, як судово-медичний експерт обережно кладе шкіру в пакет для речових доказів. Це була інша команда, не та, яку я бачив раніше. Я міркував, чи мої знайомі десь на іншій роботі, чи просто не чергують вночі. Не те щоб це було важливо, але легше думати про таке, ніж про нову подію та її значення.

Обережно тримаючи пакет рукою в рукавичці, агент приніс його нам. Підняв, щоб Ґарднер міг краще роздивитися.

— Це людська, точно.

Мені такого підтвердження було не потрібно. Шкіра темно-коричневого кольору, з майже напівпрозорою текстурою. Тепер стало очевидно, що шмат був занадто неправильним як для рукавички, але помилку можна було зрозуміти. Не так часто подібні речі трапляються.

Принаймні на лобовому склі моєї машини.

— Тож це означає, що Йорк знімав шкіру зі своїх жертв? — запитала Джейкобсен. Вона робила все можливе, щоб залишатися спокійною, але навіть її само­владання похитнулось.

— Не думаю, — відповів я. — Дозвольте?

Я потягнувся до пакета з доказом. Судово-медичний експерт зачекав на короткий кивок Ґарднера та передав його мені.

Я підніс знахідку до світла. Шкіра, порізана й розірвана в кількох місцях, головним чином на тильній стороні долоні, все ще зберігала неточну форму руки. Вона залишалася м’якою й еластичною, маслянисті залишки вимазали поліетиленовий пакет ізсередини.

— Її не здерли, — пояснив я. — Якби здерли, шкіра була б пласкою, мов аркуш. Ця місцями розірвана, але все одно більш-менш ціла. Мені здається, шкіра злізла з руки цілим шматком.

Ні Ґарднер, ні агент-криміналіст не здивувалися, але Джейкобсен, як я бачив, ще не зрозуміла про що йдеться.

— Відшарувалася?

— Шкіра сповзає з мертвого тіла сама по собі через кілька днів. Особливо з кінцівок, так само шкіра голови й стоп. І з рук, — я підніс пакетик. — Майже впевнений, що маємо саме такий зразок.

Вона витріщилася на пакет, забувши про свою звичайну стриманість.

— Ви маєте на увазі, що воно зісковзнуло з трупа?

— Приблизно так, — я обернувся до криміналіста, який кисло спостерігав за діалогом. — Ви згодні?

Він кивнув.

— Хороша новина полягає в тому, що шмат гарний і м’який. Це позбавляє нас необхідності замочувати його, щоб зняти відбитки пальців.

Я відчув погляд Ґарднера й зрозумів, що він уже встановив зв’язок між деталями. Але Джейкобсен була приголомшена.

— З цього можна отримати відбитки пальців?

— Звісно, — сказав їй криміналіст. — Такі фрагменти здебільшого сухі та крихкі, тож доводиться вимочувати у воді. Потім надягаєте його, як рукавичку, і знімаєте відбитки, як зазвичай. — Він здійняв руку й помахав для ілюстрації.

— Ми тебе не затримуємо, Діку, — перервав Ґарднер. Криміналіст знітився, опустив руку й повернувся до машини. Ґарднер постукав конвертом по нозі. Погляд, який він кинув на мене, був майже злим. — Добре. Ви це скажете чи я?

— Що сказати? — запитала Джейкобсен.

Губи Ґарднера стиснулися в тонку лінію.

— Скажіть їй.

— Ми все думали, як Йоркові вдалося залишити ­відбитки пальців своїх жертв на місці злочину через кілька місяців після їхньої смерті, — почав я, коли вона повернулася до мене, і показав на машину. — Тепер знаємо.

Джейкобсен нахмурилася.

— Ви маєте на увазі, що він скористався шкірою з їхніх рук? Вдягав як рукавички?

— Я ніколи раніше не чув про такий спосіб залишати відбитки пальців, але дуже схоже на це. Імовірно, тому тіло Ноя Гарпера було таке розкладене. Йорк хотів зняти шкіру з рук, а вже тоді підмінити труп Віл­ліса Декстера.

А потім він почекав ще кілька днів, повернувся до лісу і так само зібрав облізлу шкіру з рук Декстера. Некрофаги не переймалися через клаптики висохлої тканини, коли їм дісталося все тіло. А якби й мали…

Він би просто скористався шкірою іншої жертви.

Йолоп! Як же я не зрозумів цього раніше. Моя підсвідомість робила все можливе, підказуючи мені, викликаючи дежавю, підсовуючи картинку моїх власних рук, зморшкуватих після латексних рукавичок, а я все проігнорував. Том правду казав. Я маю більше дослухатися до своїх інстинктів.

І до нього більше дослухатися.

Джейкобсен забрала в мене пакет із доказами. Із сумішшю відрази й захоплення вона вивчала вміст.

— Дік сказав, що шкіра не висохла. Тобто це означає, що вона нещодавно злізла з тіла?

Я здогадався, що вона думає про Ірвінґа. Хоча вголос ніхто цього не казав, ми всі знали, що психолог уже мертвий. Але навіть якби його вбили одразу, то шкіра злазила б довше. Чия б вона не була, це не його.

— Сумніваюся, — сказав я. — Схоже, її навмисно змастили, щоб зберегти еластичність…

І раптом мені сяйнула думка. Я втупився у лобове скло автомобіля, у жирні плями, які залишила на склі знята шкіра.

— Дитяча олійка.

Ґарднер і Джейкобсен витріщилися на мене.

— Відбиток пальця на касеті з плівкою в хатині містить сліди дитячої олійки, — сказав я. — Ірвінґ вважав, що це доказ сексуальної мотивації вбивств, але ж ні. Йорк використовує змазку, щоб зберегти відлущену шкіру еластичною. Її природні жири висохли, а він хоче, щоб відбитки пальців були гарними й чіткими. Тож змастив цю шкіру, мов старий черевик.

Згадалися глузливі кпини Ірвінґа. «Хіба що вбивця має схильність до зволоження…» Він був ближче до істини, ніж думав.

— Якщо Йорк збирав відбитки пальців своїх жертв, чому він не зняв шкіру з рук Террі Луміса? — допитувалася Джейкобсен. — У хатині.

— Якби шкіри не було, ми б помітили й здогадалися, що коїться, — відповів Ґарднер, у голосі якого пролунало різке роздратування на себе. — Йорк хотів сам вибрати час, коли повідомляти нам про свої дії.

Я спостерігав, як агенти-криміналісти ретельно напилювали автомобіль порошком для зняття відбитків. Дуже наполегливо працювали. Аби хоч якусь користь принесло.

— То чому зараз? — запитав я.

Ґарднер подивився на Джейкобсен. Вона знизала плечима.

— Він знову хвалиться. Ніби каже: не боїться, що його спіймають. Мабуть, він думає, що ми з цього нового знання нічого не отримуємо. Рано чи пізно ми все одно зрозуміли б, що він робить. Так він контролює ситуацію.

Інше питання залишилося невисловленим. «Чому саме моя машина?» Але я боявся, що вже знаю відповідь.

Ґарднер глянув на конверт, що тримав у руках. Здається, прийняв рішення.

— Діана відвезе вас до готелю. Залишайтеся там до мого дзвінка. Не впускайте нікого у номер; якщо казатимуть, що це обслуговування номерів, переконайтеся — одразу не відчиняйте.

— А моя автівка?

— Ми повідомимо, коли закінчимо. — Він звернувся до Джейкобсен: — Діано, на два слова.

Вони вдвох вийшли за межі чутності. Говорив лише Ґарднер. Я бачив, як Джейкобсен кивнула, коли він простягнув їй конверт. Було цікаво, що там таке, але я не міг виказувати зайвого інтересу.

Я озирнувся на фігури в білих костюмах, які працювали над моєю машиною. Від пороху, що напилювали для зняття відбитків, лак потьмянів, авто здавалося якимось мертвим.

Я дивився на них із гірким присмаком. Провів великим пальцем по шраму на долоні. Визнай. Ти боїшся.

Удома мене переслідував убивця. Я приїхав сюди, сподіваючись залишити все позаду.

І от знову.

Джейкобсен везла мене до готелю. Пішов дощ. Грубі краплі нерівномірними сплесками ковзали вікнами автомобіля, їх змітали склоочисники, а вони знову з’являлися за мить. Поза лікарнею на дорогах було повно машин, у барах — людей. Яскраві вогні та гамірні вулиці принесли якесь полегшення, але я не міг прийняти цю нормальність. Мене відокремлювало не тільки вікно автомобіля, але й усвідомлення: відчуття спокою, що лине від них, було ілюзорним.

Цього разу я майже не відчував близькості Джейкобсен. Лише коли вона нарешті заговорила, я повернувся думками в «тут і зараз».

— Ден каже, що Луміса і Гарпера задушили якоюсь лігатурою, — проговорила вона.

Я ворухнувся, здивований новим предметом розмови.

— Мабуть. Таку штуку називають іспанським брашпилем. Такий собі джгут. — Я пояснив, як це працює.

— Це збігається з тим, що ми знаємо про Йорка. Він шукав знаряддя, яке дало б йому силу. Буквально — владу дарувати життя чи смерть, і це незрівнянно більше задоволення, ніж убити когось одразу. Знаряддя дозволяло йому контролювати процес, вирішувати, коли саме застосувати останній убивчий натиск, — вона зиркнула на мене. — Вибачте, це було не дуже тактовно.

Я знизав плечима.

— Усе добре. Я бачив, що робить Йорк. І не знепритомнію від того, що він грає в інтелектуальні ігри.

— Ви думаєте, сьогодні була саме така гра?

— Якщо він серйозно збирався мене переслідувати, навіщо попереджати заздалегідь? Але я одразу згадав, що колись мав справу з іншим убивцею, який попереджав своїх жертв.

Джейкобсен теж це не переконало.

— Йоркові кортить заявити про себе. Для такого нарциса, як він, те, що сталося з доктором Ліберманом, — катастрофічна втрата обличчя. Його самооцінка вимагатиме чогось екстраординарного, щоб компенсувати невдачу. Можливо, він вирішив попередити свою наступну жертву саме для цього.

— Я все ще не розумію, навіщо я Йоркові. Том та Ірвінґ — відомі особи. Навіщо переходити від високопоставлених цілей до іноземця, про якого тут ніхто не чув? Немає сенсу.

— Це може мати сенс для нього, — спокійно відповіла вона, дивлячись на дорогу. — Він бачив, як ви працюєте з доктором Ліберманом, не забувайте. Британець, гість закладу. Йоркові може здатися, що хтось на кшталт вас може викликати більший фурор, ніж місцевий персонаж.

Я цього не врахував.

— Мабуть, це має мені лестити, — спробував по­жартувати.

Усмішкою мене не нагородили.

— Я не думаю, що до цього варто ставитися легковажно.

Повірте, я не легковажу.

— Можна щось запитати? — я намагався змінити тему. — Чи є звістка з лабораторії про зразки крові з хатини?

Вона затрималася з відповіддю.

— Повний аналіз ДНК займає тижні.

Я запитував не про це, але вона ухилялася від від­повіді, отже, я на правильному шляху.

— Звісно, але вони вже мали визначити, чи це кров людини.

Якби не обставини, я б потішився її здивуванням.

— Звідки ви дізналися?

— Назвіть це обґрунтованим припущенням. Отже, це кров тварини?

Темний профіль кивнув.

— Ми отримали результати тільки сьогодні вдень, але й раніше знали, що тут щось не так. Криміналісти не повірили бризкам крові в хатині, хоча Йорку добре вдалося їх зімітувати. Тож лабораторія провела попередній тест і висловила припущення, що це не кров людини. Але нам усе одно довелося почекати результатів ДНК, щоб знати достеменно.

— Що це було? Свиняча кров?

У темряві блиснули білі зуби, вона всміхалася.

— А ось тепер ви просто хизуєтеся.

Ну, може, трішечки.

— Не так воно розумно, як звучить, — визнав я. — Ми підтвердили, що Террі Луміса задушили, отже, кров, очевидно, не його. Тож порізи на його тілі посмертні, а в цьому випадку більшість крові в хатині мала звідкись узятися.

— Досі не розумію, як ви здогадалися про свинячу кров… — почала вона, а потім відповіла сама: — О, так. Зуби, біля тіла Вілліса Декстера.

— Спочатку я припускав, що це може бути кров ­якоїсь тварини. Але, побачивши зуби, здогадався, що й кров, імовірно, теж свиняча, — пояснив я. — Здається, Йорку така гра подобається.

Джейкобсен замовкла. Її обличчя здавалося мармуровим від бліків дощових крапель, що стікали вікнами. У похилих жовтих променях вуличних ліхтарів профіль Діани скидався на античну скульптуру.

— Я не мала б вам цього говорити, — повільно промовила вона. — Зразки крові з хатини — не єдині результати, які ми отримали. Ной Гарпер — позитивний результат на гепатит С.

Боже. Бідний Кайл. На відміну від штамів А і В, вакцини проти гепатиту С не існує. Вірус не обов’язково буде смертельним, але лікування завжди тривале й ви­снажливе. І гарантій немає.

— Кайл знає? — я запитував, приголомшений розумінням, що сам міг бути жертвою голки.

— Ще ні. Він отримає власні результати з лікарні, на це потрібен час, а Ден вважає, що його зараз хвилювати не варто, — вона глянула на мене. — Ви розумієте, що це суворо конфіденційно?

— Звичайно, — цього разу я погодився з Ґарднером. Залишався шанс, що Кайл може уникнути інфекції, але я на такий мізерний шанс своє життя б не поставив.

Ми приїхали до готелю. Джейкобсен знайшла місце для паркування біля входу. Під’їжджаючи, вона дивилася в дзеркало заднього огляду, перевіряла машини за нами.

— Я проведу вас до номера, — заявила вона й по­тягнулася на заднє сидіння за конвертом, який дав їй Ґарднер.

— Немає потреби.

Але вона вже виходила з машини. Ми зайшли до готелю, і вона подвоїла сторожкість. Очі агентки постій­но бігали туди-сюди, переглядаючи обличчя навколо нас, перевіряючи потенційні загрози, вона йшла, тримаючи праву руку напоготові біля захованого під піджаком пістолета. Я просто відмовлявся сприймати все це серйозно.

І тут пригадав, що лишили на лобовому склі.

Літня жінка, з якою ми перетнулися біля ліфта, щиро всміхнулася. Можна здогадатися, про що вона думає. Ось молода пара, провели разом у місті цілий день, а тепер прямують до ліжка. Так далеко від справжньої ситуації, що майже смішно.

У ліфті ми з Джейкобсен стояли пліч-о-пліч. Були єдиними пасажирами, і напруга між нами, здавалося, зростала з кожним поверхом. Наші плечі злегка торкнулися, спричинивши тихий удар статики. Вона гойднулася. Лише настільки, щоб перервати контакт. Коли двері відчинилися, вона вийшла першою, перевіряючи, чи коридор порожній. Її рука прослизнула під жакет, взялася за пістолет, приторочений на стегні. Мій номер був у дальньому кінці. Я просунув картку-ключ в отвір і відчинив двері.

— Дякую, що супроводжуєте мене.

Я підсміювався, але вона була максимально зосереджена на завданні. Бар’єри, які ненадовго опустилися в машині, піднялися знову.

— Чи можу я оглянути ваш номер?

Я думав повторити, що в цьому немає потреби, але бачив, що тільки змарную час. Відійшов убік, впускаючи її.

— Не вагайтеся.

Я стояв біля ліжка, а вона перевіряла мою неве­личку кімнату. Невдовзі переконалася, що Йорка тут немає. Джейкобсен так і тримала конверт, який передав їй Ґарднер. Закінчивши огляд, підійшла до мене. Зупинилася на відстані — обличчя бездоганне, мов маска.

— І ще одне. Ден хотів, щоб я вам показала ось це, — вона розпечатала конверт. — Над дорогою, біля лікарняного таксофона, стоїть камера стеження. Ми вилучили кадри запису з моменту дзвінка докторові Ліберману.

Простягла мені тонку пачку фотографій. Кадри з камери відеоспостереження: неякісні й зернисті, з датою та часом, вказаними внизу. Я впізнав ділянку дороги, де стоїть телефонна будка. На передньому плані виднілися одна-дві машини та біла коробка швидкої допомоги, розмиті й не у фокусі.

Але мене більше хвилювала темна постать, яку камера спіймала, коли людина відходила від таксофона. Якість зображення була настільки поганою, що побачити деталі було неможливо. Голова нахилена, обличчя — якийсь білий півмісяць, майже прихований темною гостроверхою шапкою.

На інших фотографіях — те саме: постать поспішно перетинає дорогу, згорблені плечі й опущена голова. Мало що зрозуміло.

— Лабораторія намагається очистити зображення, — додала Джейкобсен. — Ми не можемо сказати напевно, що це Йорк, але зріст і статура збігаються.

— Ви показуєте мені це не просто з ввічливості, чи не так?

— Ні, — вона незворушно подивилася на мене. — Якщо ви наступна ціль Йорка, Ден вважає, ви маєте знати, що він може зробити, пробуючи наблизитися до вас. Темний одяг і шапка могли бути якоюсь уніформою. І якщо ви придивитеся, ось тут, на стегні, бачите щось, схоже на ліхтарик. Може, він намагається видати себе за офіцера поліції чи якусь іншу авторитетну фігуру, яка… докторе Гантере? Що таке?

Я дивився на фотографію. Пам’ять вивільнила образ. Ліхтарик…

— Охоронець, — сказав я.

— Перепрошую?

Я розповів їй про те, як мене зупинили на автостоянці кілька ночей тому.

— Мабуть, нічого. Він просто допитувався, що я там роблю.

Джейкобсен нахмурилася.

— Коли це було?

Мені довелося подумати.

— Ніч перед тим, як Ірвінґа викрали.

— Ви добре його роздивилися?

— Він весь час світив ліхтарем мені в обличчя. Я взагалі не міг його побачити.

— А що ще? Манери чи голос?

Я похитав головою, усе ще намагаючись пригадати.

— Не зовсім. От тільки… ну, його голос звучав… якось дивно. Хрипко.

— Ніби змінений?

— Може бути.

— І ви нікому про це не казали?

— Тоді я про це не подумав. Слухайте, мабуть, це був просто охоронець. Хіба Йорк мене б відпустив?

— Ви самі сказали, що це була ніч перед тим, як зник професор Ірвінґ. Він мав інші плани.

Заперечити нíчого. Джейкобсен сховала фотографії в конверт.

— Ми перевіримо охорону лікарні, чи це не їхня людина. А тим часом, коли я піду, тримайте двері замкненими. Завтра вранці хтось із вами зв’яжеться.

— Тож я маю просто чекати тут, доки не почую сигналу від вас?

Вона знову скам’яніла.

— Це у ваших же інтересах. Поки ми не вирішимо, як грати в це.

Цікаво, що вона мала на увазі, але нехай так. Рішення прийматиме Ґарднер чи хтось вище, а не вона.

— Хочете випити на прощання? Не знаю, що тут є в мінібарі, але можна замовити каву або…

— Ні! — гарячкувата відповідь, здається, здивувала нас обох. — Дякую, але мені ще повертатися до Дена, — спокійніше продовжила вона. Проте рум’янець, що заливав її шию й обличчя, розповідав іншу історію.

Вона вже прямувала до дверей. З останнім нагадуванням, щоб я тримав їх на замку, агентка зникла. Що це було? Я подумав, чи не могла вона так переоцінити мою пропозицію випити, але надто втомився, щоб довго сушити над цим голову.

Сів на край ліжка. Невже я почув про смерть Тома тільки цього ранку? Треба було б зателефонувати Мері, але вже пізно. Я охопив голову руками. Господи, який безлад. Часом здається, що невдачі та нещастя переслідують мене. А якби я сюди не приїхав, усе було б так само? Але я майже почув голос Тома: «Припини із себе знущатися, Девіде». Це сталося б за будь-яких обставин. Хочеш звинуватити когось — звинувачуй Йорка. Винен він.

Але Том мертвий. А Йорк на волі.

Я встав і підійшов до вікна. Мій подих затуманив прохолодне скло, перетворивши навколишній світ на нечіткі жовті плями в темряві. Я витер скло рукою, волога шибка заскавуліла від доторку притиснутої шкіри, світ з’явився знову. Вулиця внизу здавалася яскравою неоновою смугою, автомобільні фари повзли вздовж неї у плавному танці. Усі ці життя — усі зайняті своїми турботами, байдужі одне до одного. Спостерігаючи за ними, гостро усвідомлював, наскільки я далеко від дому, наскільки я не належу до цього світу.

Належиш ти йому чи ні, але ти тут. Своє роби.

Здається, я досі не їв. Відвернувшись від вікна, потягнувся до меню обслуговування номерів. Розгорнув, але вистачило одного погляду на закличні описи фастфуду, щоб викинути його геть. Раптом відчув, що не можу більше сидіти в кімнаті. Йорк Йорком, але я не збирався ховатися, поки Ґарднер вирішить, що зі мною робити. Прихопив піджак і спустився ліфтом у вестибюль. Я збирався просто зайти до нічного бару готелю, перевірити, чи там ще подають їжу, але зрозумів, що минаю його. Я не знав, куди йду, розумів тільки, що мені потрібно бути в іншому місці.

Дощ припинився, повітря дихало свіжістю. Тротуар був гладеньким і блискучим. Я рушив вулицею, підіймаючи черевиками дрібні бризки. Шкіра між лопатками наїжачилася, але я стримався й не оглянувся. Агов, Йорку. Ти мене хочеш? Я тут!

Однак бравада незабаром вигоріла. Знайшов ще відчинене кафе, зайшов усередину. Меню складалося переважно з гамбургерів і смаженої курки, але мені було байдуже. Я замовив навмання й віддав меню офіціантці.

— Щось будете пити?

— Тільки пиво, будь ласка. Ні, зачекайте, у вас є бурбон? «Блентонс»?

— У нас є бурбон, але тільки «Джим» або «Джек».

Я замовив «Джим Бім» з льодом. Принесли чарку, я повільно випив. Бурбон м’яким вогнем запалив мені горло, розчиняючи клубок, що там утворився. За тебе, Томе. Обіцяю, ми незабаром дістанемо цього виродка.

Я навіть майже вірив у це.

***

Ремені та гвинти блищать у світлі лампи. Щоразу ти поліруєш їх, натираючи шкіру воском, доки вона не стане м’якою та еластичною, а сталеві інструменти засяють. Немає справжньої потреби. Це афектація, і ти це знаєш. Але отримуєш задоволення від ритуалу. Іноді здається, що чується теплий запах бджолиного воску від лаку для сідла; мабуть, лише слабкий спогад, але він заспокоює. І є щось привабливе у відчутті під­готовки, у церемонії. Нагадує тобі, що твоя робота має мету; що наступний раз може бути саме тим. І цього разу так і буде.

Ти чуєш це.

Забороняєш собі плекати цю надію, ніжно вичи­щаєш шкіру, але не можеш спинити трепет очікування. Так воно завжди, наперед — коли все можливо, а розчарування ще не настало. Але цього разу все інакше. Значуще.

Особливе.

Шкіра на лобовому склі автомобіля — розрахований ризик, азартна гра, але воно того варте. Зрештою, вони повинні були зрозуміти, що ти робиш; усе має бути на твоїх умовах, щоб ти міг цим скористатися. Ти й надалі контролюєш усе — це головне. Поки вони зрозу­міють, що відбувається, буде надто пізно, а потім…

І потім…

Але це те, чого ти уникаєш. Ти не можеш бачити так далеко вперед. Краще зосередитися на поточній роботі, на найближчій меті.

Це буде недовго.

Обережно обертаєш накручувальний механізм, спостерігаючи, як натягується шкіряний ремінець, коли плавно обертаються шестерні, коли їхні зубці з’єднуються з шурхотом годинникового механізму. Задоволений, ти дихаєш на них — і нарешті протираєш. Твоє відображення дивиться на тебе, спотворене й невпізнане. Ти дивишся у відповідь, дивно занепокоєний думками, які ніколи не виходять на поверхню, і витираєш його помахом ганчірки.

Тепер недовго, кажеш собі. Усе на місці, усе готово. Камера заряджена і встановлена, просто чекає на свій об’єкт. Уніформа вичищена й ошатна. Ну, якщо не ошатна, то принаймні настільки чиста, щоб створити перше враження. І це все, що тобі треба.

Усе залежить від часу.