Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 13

Відколи ми бачилися востаннє, стоматолог з місця не зрушив, так і лежав. Розкинувшись на спині, він залишався нерухомим, як уміють лише мертві. Але зміни відбувалися. Плоть висохла на сонці, шкіра й волосся злізали з трупа, наче непотрібне пальто. Ще кілька днів — і від м’яких тканин залишаться вперті сухожилля, а невдовзі не зостанеться нічого, крім міцної кістки.

Я прокинувся від нестерпного головного болю, остан­ній келих вина вчора таки був зайвим. Спогад про все, що йому передувало, настрою не покращив. Я стояв під душем і думав, що ж робити, поки не почую новин від Тома. Але що тут насправді було вирішувати?

Досить уже бути туристом.

Коли я приїхав до дослідного полігону, автостоянка була ще майже порожньою. Простір досі ховався в тіні, і, вбираючись у комбінезон, я тремтів від ранкової прохолоди. Вийняв телефон, зважуючи, залишати його ввімкненим чи ні. Зазвичай я вимикав його, минаючи браму, — порушення внутрішньої тиші телефонними розмовами здавалося проявом неповаги, — але не хотілося пропустити дзвінок Тома. Може, залишити телефон на вібрації? Але тоді весь ранок тільки й чекатиму того дзижчання. Окрім того, я ж знаю, що Том зателефонує Ґарднерові пізніше.

Зважившись, я вимкнув і сховав телефон.

Із сумкою на плечі попрямував до брами. У таку ранню пору я виявився не першим відвідувачем. Проби­раючись крізь дерева полігону, двоє, найімовірніше, аспірантів, чоловік і жінка в хірургічних халатах, розмовляли про щось. Поминули мене, дружньо привіталися і зникли за деревами, попрямувавши у своїх справах.

Без них в огородженому лісі запала тиша. Її порушував пташиний спів, але, крім пташок, я міг бути тут єдиною живою істотою. Сонце ще не зійшло так високо, щоб пробитися крізь дерева, і під густими кронами відчувалася прохолода. На штанах комбінезона темніла роса. Я підіймався лісистим схилом пагорба, прямуючи до місця, де лежало тіло дантиста. Захисна сітчаста клітка дозволяла спостерігати, як розкладається його тіло в умовах ізоляції від комах або некрофагів. Дослідження не було достеменно оригінальним, але я такого рані­ше не проводив. І виконувати дослід власноруч завжди краще, ніж покладатися на роботу інших.

Минуло кілька днів, відколи я працював тут, тож треба дещо надолужити. Пройшовши через маленькі дверцята вольєра, я дістав із сумки рулетку, штангенциркуль, фотоапарат і блокнот, присів навпочіпки й заходився працювати. Довелося докласти зусилля. Головний біль нестримно пульсував за очима, а думка про телефон у сумці постійно розсіювала увагу. Зрозумівши, що вже двічі роблю той самий обмір, я сердито струсив головою. Ну ж бо, Гантере, зосередься. Ти ж для цього сюди приїхав.

Викинувши з голови все, що заважало увазі, я взявся за роботу. Головний біль і телефон тимчасово зник­ли зі свідомості, бо я вже втягнувся в мікросвіт розпаду. Суто об’єктивно наш фізичний розпад нічим не відрізняється від будь-якого іншого природного цик­лу. І, як і будь-який інший природний процес, для достеменного розуміння його необхідно вивчати.

Згодом дискомфортні відчуття почали нагадувати про себе. Шия задерев’яніла, я припинив роботу, щоб розім’ятися, і тут зрозумів, що мене діймають спека й судоми. Сонце стояло вже досить високо, дерева від нього не затуляли, у комбінезоні я добряче спітнів. Глянув на годинник і з подивом побачив, що вже майже полудень.

Вийшов із клітки, зачинив за собою двері, потягнувся, скривився, коли тріснуло плече. Знявши рукавички, поліз до сумки по пляшку з водою і завмер, побачивши власні руки. Після тісних гумових рукавичок шкіра була бліда й зморшкувата. Нічого незвичайного, але це видовище чимось відгукнулося в моїй підсвідомості.

Подібне, і таке ж невловне, відчуття «майже впізнання» накривало мене напередодні на Стіпл-Гілл. Знаючи з досвіду, що краще не тиснути на мимовільні о`брази, я напився води. Відклавши пляшку, подумав, чи Том уже розмовляв із Ґарднером. На мить знову закортіло ввімкнути телефон, щоб перевірити повідомлення, але я рішуче відштовхнув спокусу. Не звертай уваги. Спочатку закінчи те, що ти тут робиш.

Легше сказати, ніж зробити. Том уже майже напевно зв’язався з Ґарднером, думка про це заважала зосередитися. Намагаючись не піддаватися їй, я вперто проводив останні заміри, перевіряв, записував результати в журнал. І лише потім почав збирати спорядження. Зачинивши за собою сітчасту клітку, попрямував до воріт. Дійшов до машини, стягнув комбінезон та рукавички, склав усе в багажник — і лише тоді дозволив собі ввімкнути телефон.

Одразу пролунав звуковий сигнал повідомлення. У животі все згорнулось у вузол від передчуття. По­відомлення надійшло невдовзі після мого приїзду на полігон. Мене кольнуло розчарування: я про­пус­тив дзвінок Тома за кілька хвилин після вимкнення телефона.

Але повідомлення було не від нього. Пол писав мені, що в Тома стався серцевий напад.

Ми не усвідомлюємо, наскільки залежні від контексту. Ми визначаємо людей за тим, якими їх бачимо щодня, але вилучити їх із повсякденного контексту, помістити в інше середовище чи ситуацію наш розум відмовляється. Те, що колись було знайомим, видається дивним і тривожним.

Я ледь упізнав Тома.

Киснева трубка змією вповзала до носа; у руку, приклеєна спеціальною стрічкою, уп’ялася крапельниця. Від нього тягнувся дріт до монітора, де тремтливі елек­т­ронні лінії мовчки відстежували рух серця мого друга. У широкому лікарняному халаті плечі Тома здавалися блідими й худими — виснажені м’язи старої людини.

На подушці покоїлася голова старого чоловіка, сива, із запалими щоками.

Серцевий напад стався минулого вечора в морзі. Том працював допізна, бажаючи надолужити час, згаяний удень на Стіпл-Гілл. Йому допомагала Саммер, але о десятій вечора Том відправив її додому. Вона пішла переодягнутися, раптом почула гуркіт зі секційної зали. Вбігши, дівчина знайшла Тома на підлозі напівпритомного.

— Пощастило, що вона ще не пішла, — сказав мені Пол. — Якби не вона, Том міг би там кілька годин пролежати.

Коли я приїхав до відділення невідкладної допомоги, Пол із Сем саме виходили звідти, кліпаючи очима на яскраве сонячне світло. Сем поводилася спокійно й виважено, вона плавно рухалася, відкинувши назад спину, щоб збалансувати тягар пізньої вагітності. Поруч з нею Пол здавався виснаженим і стурбованим. Про серцевий напад Тома він дізнався лише вранці, коли Мері зателефонувала йому з лікарні. Уночі Томові зробили екстрене шунтування, він залишався в реанімації, непритомний. Операція за цих обставин пройшла максимально вдало, але небезпека ще одного нападу не минула. Наступні кілька днів мали бути критичними.

— Ми ще щось знаємо? — запитав я.

Пол стенув плечем.

— Тільки те, що стався великовогнищевий інфаркт. Якби Том не був так близько від відділення, можливо, не встигли б і доїхати.

Сем стиснула чоловікову руку.

— Але він упорався. Вони роблять для нього все, що можуть. І принаймні томографія пройшла добре, тож це хороші новини.

— Вони зробили КТ? — здивовано запитав я. Не­звична діагностика для серцевих нападів.

— Лікарі спочатку думали, що це міг бути інсульт, — пояснив Пол. — Коли його привезли, він дуже плутано говорив. Йому здавалося, що щось трапилося з Мері, — не з ним. Дуже хвилювався.

— Ну, любий, він був ледь притомний, — наполягала Сем. — І ти знаєш, як Том переймається за Мері. Він, мабуть, просто хвилювався, що вона переживатиме.

Пол кивнув, але я бачив, що він усе ще стурбований. Я теж. Плутанина в мові могла бути спричинена тим, що мозок Тома не отримував достатньо кисню, або тромбом у серці, яке не працює. КТ-сканування мало виявити будь-які очевидні ознаки інсульту, проте воно ж було й додатковим чинником ризику.

— Боже, як шкода, що я вчора був у від’їзді, — сказав Пол скривившись.

Сем погладила йому руку.

— І що б це дало? Ти нічого не міг зробити. Такі речі трапляються.

Але не мусять. Я лаяв себе відтоді, як почув звістку. Прикуси я тоді собі язика, замість того щоб дражнити Гікса, патологоанатом, може, й не казився б так, що мене відсторонили від розслідування. Я міг би зняти частину навантаження з Тома, міг би навіть помітити небезпечні ознаки серцевого нападу, що насувався, щось із цим зробити.

Але я не зробив. І тепер Том у реанімації.

— Як Мері? — запитав я.

— Справляється, — відповіла Сем. — Усю ніч тут пробула. Я пропонувала залишитися з нею, але думаю, що краще їй побути з ним наодинці. Можливо, син їхній потім прилетить.

— Можливо?

— Якщо він зможе відірватися від справ у Нью-Йорку, — гірко мовив Пол.

— Поле… — попередила Сем. Вона злегка всміхнулася мені. — Якщо хочеш зайти привітатися, я впевнена, що Мері це оцінить.

Я знав, що Том ще надто слабкий для відвідувачів, але все одно хотів зайти. Уже було рушив до корпусу, та Пол мене зупинив.

— Можеш пізніше заїхати до моргу? Потрібно поговорити.

Сказав, що заїду. Я тільки почав розуміти, що Пол тепер фактично виконував обов’язки директора Центру судової антропології. Здається, підвищення його не тішило.

Я зайшов у відділення невідкладної допомоги — у ніс вдарив клінічний запах антисептика. Серце закалатало, запах викликав спогад про те, як сам валявся в лікарні, але я швидко вгамував спогади. Кроки м’яко віддавали підлогою, я прямував коридором до відділення інтенсивної терапії, куди поклали Тома. Він лежав в окремій палаті. У дверях було маленьке віконце, крізь нього я побачив Мері, яка сиділа біля ліжка. Я легенько постукав у віконце. Спочатку вона ніби не почула, але потім підвела очі й поманила мене увійти.

Вона постаріла на десять років відтоді, як я вечеряв у них два дні тому, але коли жінка піднялася від ліжка, то її усмішка була такою ж теплою, як завжди.

— Девіде, тобі не потрібно було приходити.

— Я щойно почув. Як він?

Ми обоє розмовляли пошепки, хоча потурбувати Тома було мало шансів. Мері зробила невиразний жест у бік ліжка.

— Обхід пройшов добре. Але він дуже слабкий. І є небезпека нового нападу… — Вона замовкла, в її очах блиснула волога. Жінка робила все, щоб зібра­тися із силами. — Але ти знаєш Тома. Міцний, як старі чоботи.

Я усміхнувся із заспокоєнням, якого не відчував.

— Він взагалі був при свідомості?

— Не зовсім. Він прийшов до тями кілька годин тому, але ненадовго. Здається, він весь час плутає, хто лежить у лікарні. Весь час запевняю його, що зі мною все гаразд, — вона тремтяче всміхнулася, тривога не відступала. — Але він згадав тебе.

— Мене?

— Він назвав твоє ім’я, і ти єдиний Девід серед наших знайомих. Здається, він хотів, щоб я тобі щось сказала, та я розібрала лише одне слово. Наче як «іспан­ський», — вона подивилася на мене з надією. — Це тобі щось говорить?

Іспанський? Це здавалося ще одним доказом того, що в Тома було порушене мовлення. Я намагався приховати розчарування.

— Нічого на думку не спадає.

— Мабуть, я не розчула, — розчаровано сказала Мері. Вона вже дивилася на ліжко, явно прагнучи повернутися до чоловіка.

— Краще піду, — сказав я. — Якщо можу чимось допомогти…

— Я знаю. Дякую, — вона замовкла, нахмурившись. — Ледь не забула. Ти не телефонував Томові вчора ввечері, ні?

— Учора ввечері ні… Я розмовляв з ним учора вдень, але то було близько четвертої години. А що?

Вона мляво відмахнулася.

— О, мабуть, нічого. Саммер сказала, що почула дзвінок його мобільного одразу перед тим, як у нього стався напад. Мені було цікаво, чи це ти, але гаразд. Мабуть, нічого важливого, — вона рвучко обійняла мене. — Я скажу йому, що ти заходив. Він буде радий.

Я повернувся і вийшов. Після гнітючої тиші у відділенні інтенсивної терапії сонце надзвичайно тішило. Я нахилив до нього обличчя, вдихаючи свіже повітря, намагаючись вивести з легень запах хвороби й антисептика. Було соромно зізнаватися в цьому навіть самому собі, але я не міг заперечити: як добре знову опинитися на відкритому повітрі.

Повертаючись до машини, я пригадав слова Мері. Що це сказав Том? «Іспанський». Я сушив голову над цим, бажаючи, щоб це мало якийсь сенс, а не виявилося зайвим доказом розладу мовлення. Але, попри всі зусилля, так і не второпав, що це могло означати або чому він мав хотіти, щоб вона мені це переказала.

Обмірковуючи це, я лише в дорозі згадав, що ще повідомила Мері.

Цікаво, хто міг телефонувати Томові о такій порі.

***

Соус у глибокій сковорідці википів насухо. Видно пасма диму, що виходять з неї, і чути, як, починаючи горіти, шипить вміст. Але тільки тоді, коли над плитою вже клубочиться дим, ти нарешті встаєш з-за столу. Чилі почорнів і шипить від жару. Сморід має бути дуже сильним, але ти не відчуваєш запаху.

От би мати такий самий імунітет до всього.

Береш пательню, але впускаєш її на плиту, бо металева ручка обпікає руку. «С-с-с-сука!» Старим рушником підхоплюєш ручку, підіймаєш пательню з плити, несеш до раковини. Пара шипить, ти заливаєш пательню холодною водою. Дивишся на безлад, не звертаючи уваги ні на те, ні на інше.

Нічого більше не має значення.

Ти все ще у формі, але вона тепер вкрита плямами поту й пожмакана. Черговий згаяний час. Ще один провал. Однак ти вже так близько. Ось від чого така важкість у животі. Спостерігати з тіні, чути, як серце калатає, набирати номер. А якби нерви здали, але, звісно, не здадуть. Хитрість у тому, щоб шокувати їх, вивести з рівноваги, щоб вони втратили здатність ясно мислити. І все сталося за планом. Це було легко, майже жалюгідно легко.

Та хвилини йшли, а він так і не з’явився. А потім приїхала швидка. Можна було лише безпорадно спостерігати, як парамедики вбігли до будівлі й повернулися з нерухомою фігурою, прив’язаною до візка. Потім запхали його всередину і погнали.

Поза твоєю досяжністю.

Це несправедливо. Саме тоді, коли ти на межі тріум­фу, коли ось вона — демонстрація твоєї переваги, твій тріумф викрадено. Усе те планування, усі ці зусилля — і для чого?

Щоб Ліберман обдурив тебе.

«Блять!»

Ти жбурляєш пательню через усю кухню. Та з гуркотом вдаряється об стіну, залишаючи за собою водяний слід, розштовхуючи липучки. Ти стоїш, стиснувши кулаки, важко дихаєш, відчайдушно намагаєшся підживити гнів, бо за ним — лише страх. Страх невдачі, страх перед тим, що робити далі. Страх перед майбутнім. Бо ж, подивімось правді в очі, що ти маєш довести всіма цими роками своєї самопожертви? Нікчемні фотки. Зображення, які показують лише те, наскільки близько ти підійшов, і які не зафіксували нічого, окрім одного промаху за іншим.

Сльози печуть очі. Це несправедливо. Сьогоднішній вечір мав би залагодити відчай, що накопичується, коли з лотка для проявлення з’являється одне за одним суцільне розчарування. Отримати Лібермана — ця пере­мога компенсувала б бодай частину відчаю. Пока­зала б, що ти все одно кращий за лжепророків, які стверджують, що знають усе. Ти заслуговуєш на це, але тепер навіть цю можливість у тебе вкрадено. Що тобі лишили? Нічого.

Тільки страх.

Заплющуєш очі, і тобі являється образ із дитинства. Навіть зараз можеш відчути той давній шок. Холод великої лункої кімнати пронизує тебе, коли робиш крок через двері. І потім сморід. Ти ще здатний згадати це — хай твій нюх давно зник, нюховий спогад діє, як фантомні болі в ампутованій кінцівці. Ти зупиняєш­ся, приголомшений побаченим. Ряди ­блідих бездиханних тіл, знекровлених, знеживлених. Ти можеш відчути потиск руки старого: він стискає тобі шию, байдужий до твоїх сліз.

— Хочеш побачити щось мертве, дивися! Нічого такого, еге ж? Чатує на нас усіх, хочемо чи ні. І на тебе чатує. Уважно дивися, бо ось до чого все йде. Зрештою, ми всі просто мертве м’ясо.

Спогад про той візит роками викликав у тебе жахіття. Ти опускаєш погляд на свою руку, роздивляєшся кістки та сухожилля, вкриті тонким шаром шкіри, і тебе обливає липкий піт. Ти дивишся на людей навколо і знов уявляєш ці ряди блідих тіл. Іноді бачиш своє відображення в дзеркалі у ванній і уявляєш себе одним із них.

Мертве м’ясо.

Ти виріс із цим знанням. Потім, коли тобі було сімнадцять, бачиш очі вмираючої жінки, спостерігаєш, як життя — світло — згасає в них.

І розумієш, що все-таки ти більше ніж м’ясо.

Це було відкриттям, але з роками підтримувати свою віру стало важче. Ти прагнеш довести це, але кожне розчарування тільки більше підриває надію. І після всіх трудів і ретельного планування, після всіх ризиків — сьогоднішня невдача надто важка.

Протираючи очі, йдеш до кухонного столу, де лежить розібрана «Лейка». Ти почав чистити камеру, але навіть це задоволення зійшло на попіл. Опускаєшся на стілець, розглядаєш деталі. Мляво береш об’єктив і крутиш його в руці.

Ідея приходить нізвідки.

Почуття хвилювання починає зростати, набуває форми. Як можна було не помітити щось таке очевидне? Воно було там і весь час дивилося тобі в обличчя! Ти не маєш права дозволяти собі забувати про свою найвищу мету. З поля зору випущено дещо справді важливе, загублена увага, втрачена пильність. Ліберман був глухим кутом, але необхідним.

Бо якби не це, то як іще усвідомити, яка рідкісна можливість перед тобою.

Знову відчуваєш у собі силу й міць, розмірковуєш про те, що потрібно зробити. Це все, ти можеш це відчути. Уся попередня робота, усі пережиті розчарування — усе це не дарма. Доля кинула до твоїх ніг умираючу жінку, а тепер знову втручається доля.

Безладно насвистуючи собі під ніс, ти починаєш скидати форму. Вона була на тобі всю ніч. Немає часу нести її в пральню — можна просто обробити губкою та відтиснути.

Потрібно, щоб вона мала якнайкращий вигляд.