Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 10

Поступово вимальовувалася картина того, що сталося. Ірвінґ жив поблизу Кейдс-Коув, мальовничого району в передгір’ях Смокі-Маунтінс. Щоранку, перед сніданком, він виводив свого собаку, чорного лабрадора, гуля­ти лісовою стежкою, що розпочиналася за його будинком. Про цю усталену частину розпорядку дня Ірвінґ неодноразово згадував у своїх профільних інтерв’ю, якими так тішився.

Близько дев’ятої години його асистентка, як завжди щоранку, увійшла до Ірвінґа додому й запустила кавоварку, щоб улюблена, обсмажена по-французькому кава була готова до його повернення.

Проте цього ранку він не повернувся. Асистентка — вже третя за два роки — марно намагалася зателефонувати йому на мобільний. Наближався час обіду, а чоловіка й сліду не було, тоді вона сама пішла тією стежкою. Менш ніж за пів милі від дому побачила поліціянта, який вислуховував літню пару з джек-расселом, песик схвильовано цявкав на повідку. Минаючи пару з поліціянтом, дівчина почула, як ті розпо­відали офіцерові, що їхній тер’єр знайшов мертвого собаку. Чорного лабрадора.

Саме тоді асистентка зрозуміла, що її роботодавець може не повернутися на сніданок.

Обшук місцевості виявив закривавлений сталевий прут, що лежав біля тіла лабрадора, а мокра брудна земля навколо містила сліди боротьби. Виявили кілька різних слідів, та жоден із них не був достатньо чітким, щоб зняти зліпки.

І жодного сліду самого Ірвінґа.

— Ми не знаємо напевно, що з ним сталося, — визнав Ґарднер. — Вважаємо, що вся кров на пруті собача, але без лабораторного аналізу не скажеш. Чекаємо на результат.

Ми зібралися в одному з кабінетів моргу, далі по коридору від секційних залів. Маленька кімната без вікон — зручне місце для таємних справ. Ґарднер прийшов на прохання Тома. Цього разу з ним була Джейкобсен, холодна й неприступна, як завжди, у строгому вугільно-сірому костюмі зі спідницею до колін. Якби не колір, це вбрання нічим не відрізнялося б від попередніх. Цікаво, мабуть, у її гардеробі повно однакових костюмів нейтральних відтінків темного спектра.

Ніхто не починав обговорення справжньої причини зустрічі, але ми всі знали, чому тут зібралися. Причина, навіть невисловлена, створювала відчутну напругу в маленькому кабінеті. Незадоволення моєю присутністю Ґарднер виявив лише одним несхвальним поглядом. Здається, усі ці турботи притисли його до землі: зморшкуватий зім’ятий костюм, зморшкувате втомлене обличчя, наче гравітація діяла на нього сильніше, ніж на нас.

— Мабуть, у вас є якісь теорії, — сказав Том. Він сидів за столом і задумливо слухав — я знав, що він чекає свого часу. Сидів у кімнаті тільки Том. Перед письмовим столом стояв ще один стілець, але ніхто його не зайняв. Решта стояли. Стілець залишався вільним, немов чекаючи приходу запізнілого відвідувача.

— Цілком можливо, що Ірвінґ став жертвою випадкового нападу, але говорити про це зарано. На цьому етапі ми не виключаємо нічого, — сказав Ґарднер.

У Тома почало прориватися роздратування.

— Де тоді його тіло?

— Ми ще обшукуємо територію. З того, що нам відомо, висновки можуть бути різні: його могли поранити, він міг утекти. Собаку знайшли в лісі за пів милі від найближчої дороги. Щоб нести дорослого чоловіка, це задовга відстань, але іншого способу витягти Ірвінґа звідти нема. Наразі ми знайшли тільки сліди ніг і велосипедів.

— А якщо його примусили йти самостійно — під загрозою пістолета чи ножа?

Ґарднер уперто випнув підборіддя.

— Серед білого дня? Малоймовірно. Проте, як я вже сказав, ми розглядаємо всі можливості.

Том втупився в нього:

— Скільки часу ми знайомі, Дене?

Агент БРТ почувався незручно.

— Не знаю. Десять років?

— Уже дванадцятий пішов. І це вперше ти намагаєшся мене обдурити.

— Неправда! — відповів Ґарднер, його обличчя спохмурніло. — Ми прийшли сюди сьогодні з доброї волі.

— Ну ж бо, Дене, ти так само добре знаєш, що сталося! Ти не можеш серйозно повірити, що це випадковість! Ірвінґ зник безвісти наступного ранку після того, як прилюдно спаскудив серійного вбивцю по телевізору.

— Я не можу робити поквапних висновків, поки не буде доказів.

— А як іще хтось зі слідчих зникне? Це теж буде поспішним висновком? — за всі роки, які знав Тома, я ніколи не бачив його таким розлюченим. — До біса, Дене, тут учора поранився один співробітник, можливо, серйозно. А тепер ще й це! Я відповідаю за людей, з якими працюю. Якщо хтось із них у групі ризику, я хочу про це знати!

Ґарднер нічого не відповів. Він багатозначно подивився на мене.

— Побуду в секційній залі, — сказав я, рушивши до дверей.

— Ні, Девіде, ти маєш таке ж право чути це, як і я, — сказав Том.

— Томе… — почав Ґарднер.

— Я попросив Девіда допомогти, Дене. Якщо він збирається розділити ризик, то має повне право знати, у що втрапив. — Том згорнув руки. — Я все одно скажу йому тільки те, що ти говоритимеш, то краще, щоб він почув це від тебе.

Вони зчепилися поглядами. Ґарднер не здався мені людиною, яку легко залякати, але я знав, що Том не відступить. Глянув на Джейкобсен і побачив, що їй так само незручно, як і мені. Вона зрозуміла, що я спостерігаю, і негайно прибрала з обличчя будь-який натяк на емоції.

Ґарднер покірно зітхнув.

— Боже, Томе. Гаразд, можливо, є зв’язок. Але все не так однозначно. Деякі студенти Алекса Ірвінґа скаржилися на його поведінку. Студентки. Університет заплющував на це очі, бо ж відомий професор, може влаштуватися в будь-який університет штату. Аж тут одна студентка звинуватила його в сексуальних домаганнях — і це відкрило шлюзи. Залучили поліцію, університет начебто мав намір розірвати з ним контракт, не ризикувати власною репутацією та судовими позовами.

Я подумав про відвертий флірт Ірвінґа із Саммер і навіть з Джейкобсен, попри те що він публічно принизив Діану. Нічого дивного, що вони не єдині такі. Очевидно, не всі піддавалися його чарам.

— Тож ти думаєш, що він інсценував своє зникнення? — із сумнівом запитав Том.

— Як я вже сказав, ми розглядаємо всі можливості. Але над Ірвінґом висіла не просто справа про домагання. Податкове управління переслідує його за несплачений податок на всі ці книжкові угоди й телевізійні виступи. Йому світив рахунок у понад мільйон доларів, можливо, навіть термін у в’язниці. Ірвінґові загрожував професійний і фінансовий крах, попри всі його заслуги. Зникнення могло здатися ідеальною можливістю вибратися з-під тиску.

Том витягнув нижню губу, нахмурився.

— Усе так, але вбити власного собаку?

— Люди чинили гірше за менші гроші. І ти, мабуть, також знаєш, що ми знайшли чіткі відбитки пальців на залізному пруті, яким убили собаку Ірвінґа. Їх перевірили, вони належать дрібному злодієві, на ім’я Ной Гарпер. Він рецидивіст, має ряд судимостей за автокрадежі й пограбування зі зломом.

— Якщо у вас є підозрюваний, то чому в тебе такий похмурий вигляд? — запитав Том.

— Бо, з одного боку, всі злочини Гарпера в мину­лому були незначними. З іншого боку, він зник без­вісти майже сім місяців тому. Не з’явився на останню перевірку — він перебував на умовно-достроковому звільненні, — а відтоді його ніхто не бачив. Усі речі залишилися у квартирі, а орендна плата сплачена до кінця місяця.

— Він афроамериканець? — запитав я. — Від п’ятдесяти до шістдесяти, сильно накульгує?

Гріх було не потішитися здивуванню Ґарднера.

— Звідки ви знаєте?

— Думаю, він у секційній залі, далі по коридору.

Я спостерігав, як від цього усвідомлення на його пом’ятому обличчі з’явилося ще більше зморщок.

— Починаю тупити, — сказав він з огидою.

Джейкобсен невпевнено переводила погляд з нього на мене.

— Ви маєте на увазі тіло, яке було в могилі Вілліса Декстера? Це Ной Гарпер?

— Час підходить, — сказав Ґарднер. — Тільки-от якщо Гарпер мертвий, то як його відбитки пальців опинилися на знарядді, яким убили собаку Ірвінґа?

— Можливо, так само, як відбитки Вілліса Декстера опинилися в хатині, — припустив Том.

Ми обмірковували нові факти, запала тиша. Досі існу­вала ймовірність того, що Вілліс Декстер не інсценував свою смерть, а вбивця привласнив його тіло та відбитки пальців. Але в цьому випадку таке не проходило.

— А на трупі в труні Вілліса Декстера обидві руки на місці? — запитала Джейкобсен.

— Обидві, — відповів я. — І всі пальці теж.

— Можливо, хтось міг зберегти касету з плівкою та сталевий прут із відбитками Декстера й Гарпера, — припустив Том.

— Можливо, касету з плівкою. Відбиток Декстера був змащений мінеральною олійкою, яка використовується для догляду за шкірою малюків. І немає способу дізнатися, скільки часу він там був, — сказав Ґарднер. — Але відбитки Гарпера на пруті залишилися в плямах крові. Їм усього кілька годин.

— Тоді тіло з труни не може належати Ною Гарперу. Це просто неможливо, — наполягала Джейкобсен.

Ніхто нічого не сказав. Логіка підказувала, що вона мала рацію. Такого не могло бути, якщо відбитки пальців залишені цього ранку. Але, судячи з виразів обличчя присутніх у кабінеті, ніхто не міг прийняти такий висновок остаточно.

Том зняв окуляри й почав їх протирати. Без них він здавався втомленим і якимось вразливим.

— Девіде, розкажи, будь ласка, що ще ти знайшов.

Ґарднер і Джейкобсен мовчки слухали. Я описав знахідку лялечок і наяду бабки в труні, а також непо­шкоджену під’язикову кістку й рожеві зуби ексгумованого тіла.

— Тож схоже на те, що Террі Луміса і того, хто був у труні, вбито однаково, — сказав Ґарднер, коли я закінчив. Він звернувся до Тома. — І ви думаєте, що ці рожеві зуби спричинені удушенням?

— Здається більш вірогідним, ніж утоплення, — м’яко погодився Том, а я спробував не всміхнутися. Він не пригадав, як Ґарднер глузував з мене в хатині, але, очевидно, не забув цього. — Не було б жодних сумнівів, якби не очевидна втрата крові та рани на тілі Луміса.

Ґарднер потер потилицю.

— Сліди бризок у хатині мали вигляд справжніх. Але, поки ми не отримаємо результати ДНК, неможливо точно дізнатися, чи була то кров Луміса.

— Це займе тижні, — прокоментував Том.

— Розкажи мені про це. У такі моменти я шкодую, що ми більше не визначаємо просто групу крові. Так хоча б знали, збігається вона з його чи ні. Але ж у нас прогрес! — З виразу обличчя було видно, що він про це ­думає. — Я піду в лабораторію. Вони обіцяли пришвидшити дослідження, але подивлюсь, чи не зможуть ще трохи поквапитися.

Надії в голосі агента не було. Хоча ДНК забезпечує набагато точніший метод зіставлення та ідентифікації, ніж стара методика визначення групи крові, процес тестування надзвичайно повільний. Те саме по обидва боки Атлантики. Скільки мені довелося вислухати офіцерів британської поліції, які скаржилися, що робота в лабораторії займає набагато більше часу, ніж показують у кіно чи на телебаченні. У реальному світі підганяй — не підганяй, такі речі можуть тривати місяцями.

Том оглянув лінзи окулярів і продовжив їх полірувати.

— Ти досі не відповів на моє запитання, Дене. Чи варто нам хвилюватися?

Ґарднер розвів руками.

— Що ти хочеш почути, Томе? Я не можу читати думки цього хлопа. Я не знаю, що він збирається робити далі. Хотів би я таке вміти. Але навіть якщо він винний у зникненні Ірвінґа, то це не означає, що хтось інший, залучений до справи, перебуває в небезпеці. Мені дуже шкода Ірвінґа, та подивімося правді в очі: ця людина грала на публіку. Поява на телебаченні могла розбурхати безліч психів — не тільки цього.

— Тоді ми повинні просто працювати далі, наче нічого не сталося?

— У розумних межах, так. Якби я думав, що існує якийсь реальний ризик, повірте, встановив би цілодобову охорону для вас усіх. Упевнений, що причин для хвилювання немає, якщо ви вживатимете розумних запобіжних заходів.

— «Розумних запобіжних заходів»? — нетерпляче повторив Том. — Що це значить? Не брати цукерок від незнайомців?

— Це означає — не вигулювати собак у лісі на самоті, — відповів Ґарднер. — Не ходити темними вулицями вночі наодинці. Облиш, Томе, мені не потрібно цього говорити.

Ні, не потрібно. Я подумав про те, як налякав мене охоронець минулої ночі. Можливо, у майбутньому припаркуюся десь не так ізольовано.

— Гаразд. Це розумні запобіжні заходи, — погодився Том, хоча його голос був невеселим. Він знов надягнув окуляри. — То як ви думаєте, які шанси знайти Ірвінґа?

— Ми залучаємо всі наші ресурси, — сказав Ґарднер, знову наїжачившись.

Том не тиснув. Ми всі точно знали Ірвінґові шанси.

— Чи залучите ви іншого психолога?

— Це розглядається, — обережно сказав Ґарднер. — Ми не скидали з уваги профіль, який Ірвінґ склав для вбивці, але також розглядаємо альтернативні точки зору. І Діана висунула цікаву теорію.

Колір розцвів на незворушних рисах Джейкобсен. Рефлекс почервоніння важко контролювати. Можу собі уявити, як це злить того, хто так старанно відпрацьовував зовнішній спокій.

— При всій повазі до професора Ірвінґа, я не думаю, що вбивства мають сексуальний характер або що вбивця обов’язково є гомосексуалістом, — сказала вона. — Можливо, професор Ірвінґ міг бути введений в оману тим фактом, що обидві жертви — оголені чоловіки.

Вона висловила ту ж думку, що й при першій зустрічі, коли біхевіорист приїздив оглянути тіло Террі Луміса, знайдене в хатині. Її тоді поставили на місце за те, що вона наважилася не погодитися. Заради Ірвінґа я сподівався, що вона має рацію.

— То як би ви це пояснили? — запитав Том.

— Наразі не пояснила б. Але дії вбивці свідчать про те, що він не мав сексуальних планів, — зараз вона розмовляла з Томом як з рівним, забувши про стриманість. — У нас є два місця злочину та два комплекти відбитків пальців осіб, які, ймовірно, самі є жертвами. А ще є голки для ін’єкцій, встромлені в тіло в могилі Вілліса Декстера, які чекають, коли ми його ексгумуємо. Убивця хизується, бігає по колу, щоб показати, хто головний. Йому мало вбивати — він хоче визнання. Я б погодилася з професором Ірвінґом, що вбивства свідчать про патологічний нарцисизм, але тут, можливо, дещо більше. Це більше психіатрична територія, ніж моя, та думаю, що вбивця має всі ознаки злоякісного нарциса.

Том ніяк не прореагував.

— Даруйте, але я не розумію, що це означає.

Джейкобсен надто захопилася, щоб соромитися.

— Усі нарциси одержимі собою, але злоякісні нарциси — це крайній ступінь. У них патологічна самовпевненість — навіть почуття грандіозності, — яка вимагає уваги та захоплення. Вони переконані, що особливі, і хочуть, щоб інші люди теж це визнали. Важливо, що вони також садисти, позбавлені совісті. Заподіювати комусь біль не обов’язково приносить їм задоволення, але вони насолоджуються відчуттям сили, яке приходить із цим. І вони байдужі до будь-яких страждань, що б кому не робили.

— Це схоже на психопатію, — сказав я.

Сірі очі Джейкобсен глянули на мене.

— Не зовсім, хоча є спільні характеристики. Попри те що злоякісний нарцис здатний на надзвичайну жорстокість, він чи вона все ще може відчувати захоплення та навіть повагу до інших людей, але за умови, що об’єкт їхньої поваги демонструє те, що вони вважають «відповідними» характеристиками, — як правило, певний ступінь успіху чи влади. Як свідчить Кернберґ…

— Не думаю, що нам потрібні покликання, Діано, — перебив її Ґарднер.

Джейкобсен трохи вгамувалася, але все одно продовжила:

— Суть полягає в тому, що, на мою думку, ми маємо справу з людиною, якій потрібно продемонструвати свою перевагу, можливо, як самому собі, так і нам. Він має якийсь комплекс чи ваду й відчуває, що його таланти та справжня цінність належно не пошановані. Це пояснює те, на що він пішов, а також чому так відреагував на слова професора Ірвінґа по телевізору. Він не тільки розлютився від публічного приниження — він не хотів бачити, що хтось витісняє його з центру уваги.

— Якщо припустити, що цей хлоп також винний у зникненні Ірвінґа, — вставив Ґарднер, кинувши на неї застережливий погляд.

— Ти говориш як клятий адвокат, Дене, — сказав йому Том, але без жару. Він дивився в простір, розсіяно постукуючи пальцем по підборіддю. — А що там персонал похоронного бюро? Чи всі вони мають алібі на час зникнення Ірвінґа?

— Ми зараз перевіряємо, але, відверто кажучи, я не уявляю, щоб хтось із них стояв за цим. Ми знайшли тільки двох, хто працював там, коли орієнтовно ховали Вілліса Декстера. Їм обом за сімдесят.

— А Йорк?

— Він стверджує, що був на роботі з п’ятої ранку. І, перш ніж ви запитаєте, — ні, ніхто не може цього підтвердити, — Ґарднер говорив, наче його в куток загнали.

— Сюрприз, — пробурмотів Том. — Щось чути про цього таємничого працівника, якого він начебто наймав?

— Дуайт Чемберс? Ми досі шукаємо.

— Тобто ні.

Ґарднер зітхнув.

— Йорк залишається під підозрою. Але той, хто за цим стоїть, надто розумний, щоб звернути всю цю увагу на себе. Зараз ми проводимо повномасштабний обшук Стіпл-Гілл, завтра на цвинтарі буде повно преси. Справи в Йорка кепські, він — трупак, що б не трапилося, — чоловік скривився, усвідомивши, що сказав. — І каламбур був ненавмисним.

— З того, що я бачив, таке все одно не могло тривати довго. — Світло блиснуло на Томових окулярах, коли він підвівся з-за столу. — Можливо, Йорк воліє піти з тріском.

А можливо, він просто ще одна жертва. Але я притримав цю думку при собі.

Починало темніти, коли я виїхав на тиху, обсаджену деревами дорогу, де жили Том і Мері. Я б знову працював допізна, якби не запрошення на вечерю, і після денних перерв дратувався, що довелося перервати роботу. Але ненадовго. Вийшовши з моргу в сонячний вечір, відчув, як залізна хватка напруги полишила моє горло. Я не усвідомлював, що мене стискають ці залізні пальці, але зникнення Ірвінґа після пригоди з Кайлом напередодні вразило мене більше, ніж я очікував. Тепер перспектива випити кілька келихів і поїсти з друзями здавалася ідеальним тоніком.

Домівка Ліберманів — чудовий дерев’яний будинок, пофарбований у білий колір, що стояв на віддалі від дороги. Здавалося, він не змінився з першого разу, коли я його побачив, окрім тільки величного старого дуба, який панував над галявиною. Під час нашої першої зустрічі дерево було в розквіті сил, тепер велетень занепав — половина крислатих гілок була мертвою та голою.

Мері зустріла мене біля дверей і піднялася навшпиньки, щоб поцілувати в щоку.

— Девіде! Добре, що ти прийшов.

Вона постаріла, проте мала кращий вигляд за чоловіка. Піщаного відтінку волосся зблідло, але зберегло свій природний колір, і хоча обличчя вкрили зморшки, однак воно все ще сяяло здоров’ям. Небагато жінок за шістдесят можуть носити джинси, а от Мері вони пасували.

— Дякую, це так мило, — вона прийняла принесену мною пляшку вина. — Проходь до кабінету. Сем із Полом ще не доїхали, а Том розмовляє по телефону з Робертом.

Роберт був їхнім єдиним сином. Він працював у страховій сфері та жив у Нью-Йорку. Я ніколи не зустрічався з ним, і Том мало про нього говорив, але в мене склалося враження, що стосунки між ними непрості.

— Маєш чудовий вигляд, — Мері провела мене коридором. — Набагато кращий, ніж минулого тижня.

Я вечеряв з ними у перший вечір, як приїхав. Це здавалося так давно.

— Мабуть, то сонце, — сказав я.

— Ну, що б це не було, воно тобі на користь.

Вона відчинила двері в кабінет. Колись це була стара оранжерея, із великими рослинами та м’якими плетеними стільцями. Мері всадила мене й лишила на­одинці з кухлем пива, перепросила й пішла глянути, як там вечеря.

Обшиті панелями вікна оранжереї виходили в садок. У темряві виднілися високі силуети дерев, виразні у світлі жовтих вогнів сусіднього будинку. Гарний район. Якось Том сказав мені, що вони з Мері ледь не збанкрутували, купивши занедбану будівлю в сімдесятих, але жодного разу про це не пошкодували.

Відпивши холодного пива, я відчув, як потроху зникає напруга. Закинув голову на спинку крісла і думав про все, що сталося. Ще один день шкереберть: спочатку новини про Ірвінґа, потім візит Ґарднера з Джейкобсен — вони відірвали мене від справжньої роботи. Потім знову довелося відволіктися, вже по обіді, коли прибув аналіз амінокислот і летких жирних кислот у зразках тканини Террі Луміса. Том зайшов до секційної зали, де я обробляв останки жерт­ви з труни.

— Ну, ми помилялися, — заявив він без передмови. — Згідно з моїми підрахунками, час після смерті підтверджує розповідь менеджера курорту. Луміс був мертвий лише п’ять днів, а не близько семи, як ми гадали. Ось подивися, що думаєш.

Він простягнув мені аркуш із цифрами. Вистачило швидкого погляду, щоб погодитися. Том у таких речах не помилявся.

— Схоже, усе правильно, — сказав я, повертаючи їх. — Але я досі не розумію, як це може бути.

— Я теж, — він спохмурнів, дивлячись на розрахунки майже ображено. — Навіть якщо залишити обігрівач увімкненим… Я ніколи не бачив, щоб тіло настільки розкладалося за п’ять днів. Там же були лялькоподібні личинки, їй-богу!

Личинкам мухи потрібно шість-сім днів, щоб залялькуватися. Навіть якби ми з Томом обидва помилилися щодо часу з моменту смерті, вони не змогли б досягти цієї стадії розвитку принаймні ще цілу добу.

— Вони могли туди потрапити лише одним способом, — сказав я.

Том посміхнувся.

— Ти теж про це думав. Продовжуй.

— Хтось, мабуть, навмисне засіяв труп личинками. — Тільки це могло пояснити стан тіла Террі Луміса. Повністю дорослі личинки могли б одразу взятися до справи, не втрачаючи часу на очікування, поки яйця вилупляться. — Це не надто прискорить події, можливо, щонайбільше на пів доби чи добу. І все-таки, за наявності відкритих ран на тілі, цього, мабуть, вистачило.

Він кивнув.

— Особливо з обігрівачем, увімкненим, щоб підвищити температуру. А личинок на тілі було забагато, враховуючи те, що всі двері та вікна хатини лишалися зачиненими. Хтось явно вирішив підштовхнути природу. Кмітливо, але важко зрозуміти, чого вбивця сподівався досягти. Хіба що скаламутити воду на день-два.

Я теж про це думав

— Можливо, цього було достатньо. Пам’ятаєш, що сказала Діана Джейкобсен? Той, хто за цим стоїть, намагається щось довести. Можливо, це був ще один шанс показати, який він розумний.

— Можливо, — Том задумливо всміхнувся і продов­жив: — Взагалі дивно, звідки він так багато знає про все це, правда?

Тривожна думка.

Я все ще міркував про це, коли Том прийшов до оранжереї. Свіжо поголений і переодягнений, з оманливо здоровим рум’янцем, що буває після гарячого душу.

— Перепрошую. Наша чергова щомісячна бесіда, — сказав він. Мене здивувала гіркота в його голосі. Він усміхнувся, ніби погоджуючись, і, зітхнувши, опустився в крісло. — Мері дала тобі випити?

Я підніс пиво.

— Так, дякую.

Він кивнув, але все ще здавався якимось відсторо­неним.

— Усе добре? — запитав я.

— Звісно, — він роздратовано щипнув підлокітник крісла. — То Роберт. Він мав приїхати за два тижні. Тепер, виявляється, у нього не буде часу. Я сам не сильно переживаю, а от Мері дуже його чекала, а тепер… Ну, добре. Ось тобі й діти.

Іронія не спрацювала, бо Том згадав мої обставини. Невинна обмовка, але Томові, мабуть, на душі полегшало, коли дверний дзвінок сповістив, що приїхали Сем із Полом.

— Вибачте, спізнилися, — перепросив Пол, коли Мері провела їх до оранжереї. — Дорогою додому в мене спустило колесо — сто років те кляте мастило з рук змивав.

— Ви вже на місці. Саманто, ти просто сяєш, — Том потягнувся поцілувати гостю. — Як справи?

Сем опустилася в крісло з високою спинкою, їй було незручно пересуватися через роздутий живіт, але вигляд вона мала свіжий і здоровий, світле волосся зібране у хвіст.

— Не терпиться вже. Якщо маля не поквапиться, ми ще довго сваритимемося.

Том засміявся.

— Почне бігати до школи — озирнутися не встигнеш.

Настрій у нього покращився з приїздом гостей, і, коли ми сіли за обід, атмосфера стала легкою й невимушеною. Обід був простим, без претензій — запечений лосось із картоплею в мундирі та салатом, — але Мері чудово куховарила, їй вдалося зробити прості страви особливими. Коли вона подавала десерт, гарячий персиковий пиріг із морозивом, Сем нахилилася до мене.

— Як ти? Трохи відійшов, відколи я тебе бачила минулого разу? — запитала вона стиха, щоб не почули.

Це було в ресторані, де я думав, що відчув парфуми Ґрейс Стракен. Здавалося, минуло кілька тижнів, а не кілька днів. Відтоді багато чого сталося.

— Мабуть, так, — усміхнувся я, — чесно кажучи, почуваюся досить добре.

Хвилину-дві вона розглядала мене.

— Так, і на вигляд теж, — потиснувши мою руку, вона повернулася до основної розмови.

Після їди Мері та Сем зникли на кухні, щоб варити каву, відмовившись від нашої допомоги.

— Ви добре знаєте, що хочете поговорити про справи, а в нас із Сем є важливіші речі.

— Закладаймося, що вони теревенитимуть про дітей? — запитав Том, коли жінки вийшли. Він потер руки. — Ну, я, наприклад, вип’ю бурбону. Бажаєте приєднатися? У мене є пляшка «Блантонс», і я шукаю привід її відкоркувати.

— Трішки, — сказав Пол.

— Девід? Або є скотч, якщо хочеш?

— Бурбон — чудово, дякую.

Том зайнявся баром, дістаючи склянки та особливу пляшку з мініатюрним конем і жокеєм на вершечку.

— Є лід, але, якщо я зайду на кухню, Мері зачитає мені акт про порушення сухого закону. Бачу, Девіде, що ти з нею заодно.

Я не збирався відповідати. Іноді обмеження може принести більше шкоди, ніж користі. Том вручив нам кожному по склянці, а потім підняв свою.

— Ваше здоров’я, панове.

Бурбон був м’яким із присмаком паленої карамелі. Ми сьорбали мовчки, смакуючи. Том прочистив горло.

— Поки ви обидва тут, я хочу вам дещо сказати. Тебе це не стосується, Девіде, але теж послухай.

Ми з Полом перезирнулися. Том задумливо дивився на свій бурбон.

— Ви обидва знаєте, що я планував перенести свій вихід на пенсію до кінця літа. Ну, я вирішив не чекати так довго.

Пол поставив склянку.

— Ти жартуєш.

— Пора, — просто сказав Том. — Мені дуже шкода, що я так зненацька кажу, але… Ну, це не секрет, що моє здоров’я останнім часом не дуже. До того ж мушу думати, як краще для Мері. Я вирішив, що кінець наступного місяця — годиться. Це лише на кілька тижнів раніше, ніж планувалося, і це не означає, що Центр зупиниться без мене. Відчуваю, що наступний директор буде гідний.

Том натякнув на Пола, але він, здається, не помітив.

— Ти ще комусь сказав?

— Тільки Мері. Наступного тижня відбудуться збори факультету. Збираюся там оголосити. Але я хотів, щоб спочатку дізнався ти.

Пол усе ще стояв приголомшений.

— Боже, Томе. Я не знаю, що сказати.

— Ну, наприклад, «Бажаю добре відпочити на пенсії», — Том усміхнувся. — Це не кінець світу. Наважуся сказати, я все одно продовжу консультувати. До біса, я зможу навіть пограти в гольф. Тож не розки­саймо. Ще тост?

Він потягнувся за пляшкою «Блантонс» і поновив наші чарки. У горлі в мене стояв клубок, але я знав, що Том не хоче, щоб ми сиділи тут з похмурими пиками. Я підняв келих.

— За новий початок.

Він цокнувся зі мною.

— Я вип’ю за це.

Його оголошення додало гірко-солодкого присмаку решті вечора. Мері сяяла, коли вони із Сем повернулися, але її очі блищали від сліз. Сем не намагалася приховати свої сльози, обіймаючи Тома так сильно, що йому довелося нахилитися до її великого живота.

— Тішуся вами, — вона витерла очі.

Сам Том широко всміхався й розповідав про їхні з Мері плани, стискаючи руку дружини. Проте смуток був відчутний весь вечір, і привітання не могли його приховати. Том не просто йшов на пенсію.

Це був кінець епохи.

Саме тоді я по-особливому радів тому, що прийняв його пропозицію допомогти в розслідуванні. Він сказав, що це буде наш останній шанс попрацювати разом, але я навіть не підозрював, що це буде його остання справа. Чи здогадувався сам він тоді про це?

Повертаючись до свого готелю відразу по опівночі, я докоряв собі за те, що не оцінив можливості, яку мені надали. Я відкинув останні сумніви і наказав собі максимально використати роботу з Томом, поки вона є. Ще день-два — і все буде скінчено.

Принаймні я так думав. Краще треба було думати.

Наступного дня знайшли ще одне тіло.

***

Зображення формуються повільно, з’являючись, як привиди, на чистому аркуші паперу. Лампа опромінює криваво-червоним світлом маленьку комірчину, ти чекаєш відповідного моменту, а потім підіймаєш контакт­ний лист із лотка з проявником та занурюєш його в чисту воду, перед тим як помістити у фіксаж.

Ось. Ідеально. Не усвідомлюючи цього, ти, придихаючи, насвистуєш собі під ніс, — тихий видих, без певної мелодії. Хай як там тісно, тобі подобається бути в темній кімнаті. Схожа на келію ченців: спокійну та медитативну, самодостатній світ сам у собі. Купаючись у трансформуючому карміновому світлі кімнати, почуваєшся відрізаним від усього й можеш зосередитися на тому, щоб оживити зображення, перенесені на глянцевий фотопапір.

Що ж, так і має бути. Гра, у яку ти граєш, змушуючи БРТ та їхніх так званих експертів ганятися за власними хвостами, може стати бажаним полегшенням, вона лестить твоєму его. Бачить Бог, ти заслуговуєш на те, щоб побалувати себе після всіх жертв, на які довелося піти. Але не варто забувати, що це лише спосіб відволіктися. Саме в цій маленькій кімнаті відбувається головне — справжня робота.

Немає нічого важливішого за неї.

Щоб досягти цього етапу, пішли роки навчання методом проб і помилок. Твоя перша камера була з ломбарду, старий «Кодак інстаматик». І ти тоді був надто недосвідченим, щоб знати його властивості: він погано пасує для твоїх потреб. Кодак тоді міг зафіксувати момент, але не дуже детально. Надто повільний, надто розмитий, надто ненадійний. Недостатньо точності, потрібного контролю для того, що ти хотів.

Відтоді ти пробуєш інші. Якийсь час тобі подобалися цифрові камери, але, попри всю їхню зручність, зображенням бракує — і тут ти посміхаєшся собі — бракує душі плівки. Пікселі не мають глибини та резонансу, якого ти шукаєш. Незалежно від того, наскільки висока роздільна здатність, наскільки правдиві кольори, вони все одно є лише імпресіоністичним наближенням до свого об’єкта. А от плівка фіксує щось з його суті, передає те, що виходить за межі хімічного процесу. Справжня фотографія створюється світлом, чистим і простим: пензлем фотонів, що залишає слід на полотні плівки. Між фотографом і об’єктом знімання існує фізичний зв’язок, який вимагає тонкої оцінки та майстерності. Перетримаєш у хімічній суміші — і зображення стане темною плямою. Недостатньо довго — і маєш блідий відбиток, який не відбувся, і ти його просто передчасно відбраковуєш. Так, плівка, безсумнівно, складніша, вимогливіша.

Але ніхто не казав, що квест має бути легким.

І ось що це таке — квест. Твій власний Святий Ґрааль, тільки ти точно знаєш: те, що ти шукаєш, існує. Ти це бачив. І те, що ти побачив один раз, можеш побачити знову.

Зазвичай ти нервуєш, виймаючи контактний аркуш із лотка з фіксажем — обережно, бо раніше хлюпнув собі рідиною в очі, промиваючи його холодною водою. Це момент істини. Коли ти повернувся, той чоловік був насторожений і готовий, страх і очікування довели його до потрібної кондиції, тривога на межі, як і завжди. Хоча ти намагаєшся не надто надіятися, відчуваєш неминуче очікування, розглядаючи глянцевий аркуш, щоб побачити, що вийшло. Але збудження зникає, коли ти, вдивляючись у кожне з мініатюрних зображень, відкидаєш їх одне за одним.

Розмиті. Ні. Ні.

Марно!

У раптовому нападі божевілля ти розриваєш фотопапір навпіл і відкидаєш його геть. Жбурляєш лотки для проявлення, валиш їх на підлогу, розбризкуючи хімікати. Здіймаєш руку, проводиш по полицях, заставлених пляшками, приходиш до тями. Стиснувши кулаки, стоїш у центрі темної кімнати, груди здіймаються й опускаються, ти намагаєшся стриматися.

Сморід розлитих фотореактивів наповнює маленьку комірчину. Раптовий гнів зникає, коли ти озираєш весь цей безлад. Починаєш мляво підбирати кілька розірваних клаптів, зрештою кидаєш цю спробу. Може, почекати. Хімічні випари надзвичайно сильні, і трохи рідини бризнуло на твою голу руку. Уже щипає, і ти знаєш з минулого досвіду, що буде пекти, якщо не змити.

Уже спокійніший, покидаєш темну кімнату, твоє розчарування слабшає. Ти вже звик до такого, тож немає часу на цьому зупинятися. Тобі надто багато потрібно зробити, надто багато підготувати. Думки про це відновлюють розмірений крок. Невдачі завжди засмучують, але ти маєш тримати все під контролем і дивитися в перспективі.

Завжди є наступний раз.