Шепіт мертвих. Третє розслідування

Розділ 11

Том зателефонував наступного ранку, я саме збирався виходити з готелю.

— БРТ знайшло людські останки в Стіпл-Гілл, — він замовк. — Цього разу не поховані.

Щоб не їхати двома машинами, він забрав мене від готелю. Ми вже не сперечалися щодо того, чи варто мені вирушати з ним, — лише мовчазна угода, що він не намагатиметься впоратися сам. Я гадав, як почувається Том після вчорашньої розмови, чи не шкодує, що оголосив про свою відставку. Може, й шкодував, але добре це приховував.

— Тож… як ти почуваєшся? — запитав я, коли ми рушили.

Він знизав плечима:

— Вихід на пенсію — то не кінець світу. Життя триває, адже так?

Я погодився.

Коли ми наближалися до пофарбованих воріт Стіпл-­Гілл, сонце вже піднялося. Густий хвойний ліс, що оточував галявину, здавався непроглядним, наче серед щільно збитих стовбурів ще панувала ніч.

Офіцери поліції у формі стояли біля воріт кладо­вища, не пропускаючи преси, яка вже зібралася під парка­ном. Напевне, просочилася звістка про нову ­знахідку. Вона перекрила новину про ексгумацію — і спраглі ЗМІ накинулися на цю свіжину. Том при­гальмував, щоб показати своє посвідчення, а один з фотографів уже присів, щоб клацнути нас через вікно машини.

— Скажи йому, що мій автограф коштує десять доларів, — пробурчав Том, в’їжджаючи всередину.

Ми проминули могилу, ексгумовану напередодні, і наблизилися до головної будівлі. Каплиця Стіпл-Гілл, мабуть, була споруджена в 1960-х роках, коли американський оптимізм поширювався навіть на похоронну індустрію. Такий собі модернізм на мінімалках: одноповерховий будинок з пласким дахом, який тяжів до стилю Френка Ллойда Райта[12], проте так і не дотягнув. Стіна біля входу, складена з кольорових скляних блоків, забруднилася і потріскалася. Пропорції будівлі вражали непропорційністю: я ніяк не міг уторопати, що саме тут не так. На пласкому даху височів шпиль, такий же недоречний, як відьомський капелюх на столі. На його вершині встановили металевий хрест, схожий на дві нашвидкуруч склепані іржаві балки.

Ґарднер стояв біля каплиці й розмовляв із групою агентів-криміналістів, їхні білі комбінезони вже були заплямовані й брудні. Він побачив нас і підійшов.

— Там, позаду, — повідомив без передмови.

Коли ми рушили за слідчим, обходячи каплицю, з ясного неба посипався раптовий сліпий дощик, сповнюючи повітря срібними крапельками. Дощ припинився так само швидко, як і почався, залишивши крихітні райдужні призми світла, що блищали на траві та кущах. Ґарднер провів нас тонкою, всипаною гравієм стежкою. Що далі в ліс, то менше гравію та більше бур’янів. Біля високого тисового живоплоту, який затуляв від зайвих очей задній двір каплиці, від гравію лишилася тільки трав’яна стежка.

Фасад каплиці був досить пошарпаним, але справжня занедбаність Стіпл-Гілл ховалася за живоплотом. До закритого заднього двору, всіяного іржавими інструментами та порожніми контейнерами, тулилася потворна господарська прибудова. Біля відчинених задніх дверей підлогу всипали зім’яті недопалки, наче брудно-білі жувальні драже. Усе здавалося занедбаним і зношеним, в атмосфері панували мухи, які занепокоєно роїлися над купами сміття.

— Це морг, — сказав Ґарднер, киваючи на прибудову. — Команда обстеження місця злочину ще нічого не знайшла, але в Агентстві з охорони навколишнього сере­довища не надто задоволені тим, як Йорк тут порядкує.

Ми підійшли до дверей і почули підвищені голоси. У халабуді Джейкобсен, зухвало випнувши підборіддя, спілкувалася з трьома вищими на голову чоловіками. Двоє з них, напевно, — представники Агентства з охорони довкілля, про яких згадував Ґарднер. Третім був Йорк. Його голос зривався на крик, тремтів від емоцій, він тицяв пальцем у повітря.

— …обурення! Це поважний бізнес! Я не піддамся на всілякі інсинуації…

— Ніяких інсинуацій, сер, — ввічливо, але твердо перервала його Джейкобсен. — Це частина поточного розслідування вбивства, тому у ваших же інтересах співпрацювати.

Очі директора похоронного бюро вирячилися.

— Ви оглухли? Я вже казав, що нічого не знаю! Ви хоч уявляєте, якої шкоди це завдає моїй репутації?

Він ніби не бачив убогості навколо себе. Йому довелося перервати тираду, коли ми опинилися в полі його зору.

— Докторе Лібермане! — крикнув він, поспішно рушивши до нас. — Сер, я був би вдячний, якби ви допомогли залагодити це непорозуміння. Як один професіонал іншому, чи можете ви пояснити вашим людям, що я не маю з цим нічого спільного?

Коли директор похоронного бюро накинувся на Тома, той мимоволі зробив крок назад. Між ними виріс Ґарднер.

— Доктор Ліберман прибув у справах, пов’язаних із БРТ, містере Йорку. Повертайтеся всередину, а агент Джейкобсен…

— Ні, я не піду! Я не збираюся стояти осторонь і дивитись, як добре ім’я Стіпл-Гілл валяють у багнюці! — У ранковому сонячному світлі я бачив, що костюм Йорка був брудним і пом’ятим, на комірі сорочки — масна пляма. Він не поголився, щоки вкривала сива щетина.

Джейкобсен підійшла збоку, практично затиснувши директора між собою й Ґарднером. Поряд з його пошарпаністю вона здавалася особливо свіжою, наче щойно викарбуваною. Я відчув запах її мила, чистий і природний.

У тоні агентки м’якості не було, вона трималася дуже виважено.

— Вам потрібно повернутися до приміщення, сер. Панове з Агентства з охорони навколишнього середовища мають до вас запитання.

Йорк дозволив відправити його назад до будівлі, але все оглядався на нас через плече.

— Це змова! Змова! Ви думаєте, я не знаю, що тут відбувається? Справді так думаєте?

Його голос ще відлунював за нами, а Ґарднер тим часом відвів Тома вбік.

— Вибачте за таку сцену.

Том усміхнувся, але якось невпевнено.

— Схоже, він дуже засмучений.

— Не настільки засмучений, як ще буде.

Ґарднер повів нас до дерев, що росли за моргом і каплицею. Похоронне бюро впиралося в густий ялиновий ліс. Між стовбурами була натягнута обмежувальна стрічка, крізь гілки я побачив за роботою фігури в білих костюмах.

— Останки знайшов собака, — пояснив Ґарднер. — Добряче розкидані, але можемо говорити про ще ­одне тіло.

— Точно людина? — запитав Том.

— Схоже на те. Спочатку ми не були впевнені, бо вони дуже сильно погризені. Потім знайшли череп, тому можемо із часткою впевненістю припустити, що маємо справу з відповідним набором. Але після Трі-Стейт не ризикуємо з попередніми висновками.

Я не звинувачував його. Крематорій Трі-Стейт у Джорджії потрапив у світові заголовки ще у 2002 році, коли інспектори знайшли на його території людський череп. Це виявилося верхівкою жахливого айсберга. Власник з невідомої причини зберігав багато тіл, які мав би кремувати. Пояснення його діям так і не знайшли.

Понад три сотні людських останків виявилися на­пхом напхані у крихітні сховища або складені штабелями в довколишньому лісі. Деякі знайшлися в будинку власника. І все ж, хоч яким жахливим видається нам випадок у Трі-Стейт, він суттєво відрізняється від ситуації, що склалася зараз.

Жодне тіло в Трі-Стейт не було жертвою вбивства.

Ґарднер повів нас на узлісся, до столу із масками та захисним спорядженням. За кілька ярдів ялини стояли майже суцільною стіною.

Агент БРТ із сумнівом подивився на Тома, наче тільки йому спало на думку, про що він просить.

— Ви впевнені, що все нормально?

— Я бував і в гірших місцях. — Том уже почав розпаковувати одноразовий комбінезон. Ґарднера відповідь не дуже переконала, але, спіймавши мій погляд, чоловік стер занепокоєння зі свого обличчя.

— Ну, тоді гаразд. Дозволяю.

Я чекав, поки він повернеться в морг.

— Його правда, Томе. Там буде важкувато.

— Зі мною все гаразд.

У голосі пролунала така впертість, що я зрозумів: марно витрачати час на суперечку. Застібнув комбінезон, натягнув рукавички та одноразові бахили. Коли Том був готовий, ми рушили в ліс.

Нас огорнула тиша, ніби зовнішній світ раптово обірвався. Довкола тремтіла хвоя — моторошний звук цвинтаря, ніби шепіт мертвих. Під ногами стелився грубий хвойний килим, усипаний опалими шишками, наче койр. Чистий запах хвої просочувався крізь маску — бажане полегшення після вбогого похоронного бюро.

Але свіжість тривала недовго. Під ялинами повітря було густим і нерухомим, його не торкався навіть найменший вітерець. Майже одразу я відчув, що почав пітніти, коли ми, нахилившись під низькими гілками, рушили до найближчих агентів у білому.

— То що ви знайшли? — запитав Том, намагаючись приховати задишку, коли ті вийшли до нас.

Під мішкуватим захисним спорядженням і масками людей нелегко розрізняти, але я впізнав товстуна з гірської хатини. Ленні? Ні, Джеррі. Його обличчя під маскою розчервонілося й спітніло, комбінезон забруднився від хвої та кори.

— О господи, оце-то буде день, — важко пропихтів він, випроставшись. — Є череп і те, що залишилося від грудної клітки, ще кілька інших кісток. Вони вельми розкидані, навіть ті, що більші. Позаду — паркан, але він надто хисткий та старий, тож нічого не захищає — може хоч хто залізти. Що на чотирьох, що на двох. А ці кляті дерева — погань така.

— Є одяг?

— Ні, але тут ось щось схоже на старе простирадло. Тіло могло бути загорнуте.

Залишивши Джеррі працювати, ми попрямували до найближчої знахідки. Земля у лісі була всіяна маленькими прапорцями, немов недоглянуте поле для гольфу, кожен прапорець позначав окрему знахідку. Найближчий вказував на те, що залишилося від таза. Кістка лежала під деревом, і нам довелося, ковзаючи на слизькому килимі з хвої, зігнутися майже вдвічі, щоб дістатися до неї. Я глянув на Тома, чи не заважка для нього така вправа. Але більша частина його обличчя ховалася під маскою, то хіба зрозумієш?

Таз був так сильно погризений, що не вдавалося визначити, чоловічий він чи жіночий, але стегнова кістка, що лежала поруч, надавала певну підказку. Попри те, що обидва кінці великої стегнової кістки постраждали від зубів тварин, її довжина свідчила, що це був чоловік.

— Доволі великий, — сказав Том, присідаючи, щоб оглянути його. — Якого зросту, на твою думку, був її власник?

— Понад шість футів. Якого зросту був Вілліс Декстер?

— Шість і два, — посміхнувся Том за маскою, очевидно, думаючи так само, як і я. Здавалося, що ми знайшли тіло, яке мало бути поховане в Стіпл-Гілл. — Добре, подивімось, що ще є.

Гілки дряпали нас, обсипаючи голками, поки ми продиралися крізь дерева. Том начебто справлявся, але йти було важко. По моєму обличчю стікав піт, а від постійного присідання навпочіпки починалися судоми. Ялиновий запах тепер викликав нудоту, шкіра свербіла в тісному комбінезоні.

Залишки простирадла валялися на деякій відстані від таза. Брудне й подерте, воно було позначене прапорцем іншого кольору, щоб відрізнятися від частин тіла. Біля нього, частково замаскована опалою хвоєю, лежала грудна клітка. Кілька мурашок діловито снували над нею, вишукуючи останні залишки плоті, але поживи для них зосталося небагато. Кістки давно були розі­брані, а грудна кістка та кілька менших ребер відсутні.

— Схоже, саме тут викинули тіло, — прокоментував Том, коли я фотографував. — Досить типове роз­сіювання. І причина — тварини, а не розчленування, я б сказав.

Природа не любить відходів, отже, тіло на відкритому повітрі незабаром стає джерелом їжі для місцевої дикої природи. Собаки, лисиці, птахи та гризуни — у деяких частинах США навіть ведмеді — бенкетують, відриваючи та виносячи все, що тільки зможуть. Але оскільки об’ємний торс завеликий для всіх, крім найбільших некрофагів, то його, як правило, їдять, де знайшли. Це означає, що грудна клітка зазвичай позначає місце, де тіло лежало із самого початку.

Том глянув на кінець одного з ребер. Поманив мене ближче.

— Бачиш тут? Сліди від пилки.

Як і інші кістки, ребро було сильно обгризене. Але між слідами зубів усе ще виднілися паралельні лінії, тонкі смуги, що пролягали по самому кінці.

— Полотно ножівки, судячи з усього. Те саме, яким користуємося під час розтину, — сказав я. Стандартна процедура під час розтину — розрізання грудної клітки з обох боків грудини, щоб розкрити її та отримати доступ до внутрішніх органів. Іноді використовували кісткорізи, але електрична пилка зручніша.

І вона залишає подібні позначки.

— Усе більше схиляюся до того, що ми знайшли Віл­ліса Декстера, — промовив Том. Він почав підводитися на ноги. — Чоловік, зріст пасує, сліди розтину на ребрах. А одяг Декстера згорів у автокатастрофі. Родини він не мав, надати одяг не було кому, скоріш за все, тіло залишили в простирадлі, на якому його видали з моргу. І час збігається. На кістках немає ні моху, ні лишайників, отже, вони тут менш як рік. Це здається…

Він раптово видихнув і зігнувся, схопившись за груди. Я зняв з нього маску й зусиллям волі приховав тривогу, побачивши воскову блідість обличчя.

— Де твої таблетки?

Його рот скривило в гримасі.

— Бічна кишеня…

Я роздер його комбінезон, докоряючи собі. Не можна було дозволяти йому пертися в ліс! Якщо він тут знепритомніє… На стегні чиносів у Тома була кишеня на ґудзиках. Я поліз туди, але таблеток не знайшов.

— Їх там немає, — я намагався говорити спокійно.

Очі мого друга заплющилися від болю. Губи посиніли.

— Сорочка…

Поплескав його по кишені сорочки й відчув видовжену тверду форму. Дякувати богу! Витяг футляр, відкрутив кришечку, витрусив одну маленьку таблетку. Том тремтячою рукою просунув її під язик. Декілька хвилин нічого не змінювалося, потім напружене обличчя почало розслаблюватися.

— Краще? — запитав я. Він кивнув, надто висна­жений, щоб говорити. — Просто посидь тихенько хвилину чи дві.

Зашурхотіли гілки, підійшов Джеррі, товстун-криміналіст.

— Усе добре?

Я не встиг відповісти, як відчув, що рука Тома міцніше стиснула мою руку.

— Добре. Мені просто подих перевести.

Агент не дуже повірив, але дав нам спокій. Він пішов, а плечі Тома знов опустилися.

— Ти можеш іти? — запитав я.

Він невпевнено зітхнув.

— Думаю, так.

— Нумо, витягнемо тебе звідси.

— Я впораюся. Ти продовжуй.

— Я тобі не дам…

Він знову схопив мене за руку. В очах було мовчазне благання.

— Будь ласка, Девіде.

Мені не подобалася ідея відпускати його самого вибиратися з лісу, але, почни я наполягати на тому, щоб провести його, він рознервувався б іще більше. Я глянув на стіну дерев перед нами. Чи далеко узлісся?

— Я піду спокійно й повільно. — Том здогадався, про що я думаю. — І обіцяю відпочити.

— До лікаря тобі треба.

— Я щойно від нього, — він слабко всміхнувся. — Не хвилюйся. Просто закінчуй тут.

З тривогою я спостерігав, як він пробирається крізь ліс, рухаючись розважливо, немов дуже старий. Дочекався, поки він дійде краю лісу, розчиниться у світлі дня поміж тісно переплетених гілок, і тоді підійшов до Джеррі, який роздивлявся якийсь предмет на землі, мабуть, уламок кістки. Агент підвів очі.

— З ним усе гаразд?

— Просто спека. Ви казали, що знайшли череп? — я швидко змінив тему.

Він привів мене туди, де на підніжжі схилу стирчав ще один маленький прапорець. Блідий купол людського черепа був поруч, напівприхований ялиновими голками. Нижньої щелепи не було, череп лежав догори дном, як брудна чаша зі слонової кістки. Масивність його структури свідчила про те, що він чоловічий, і я міг розгледіти лінії перелому, помітні крізь лобну кістку черепа. Травма, спричинена ударом об щось пласке та тверде.

Наприклад, переднє скло автомобіля.

Тепер я був упевнений, що останки належать Віллісові Декстеру, тож ми, ймовірно, небагато з них дізнаємося. Майже напевно, колишній механік загинув у автокатастрофі, а не був убитий. Єдиним його зв’язком з убивствами були привласнені злочинцем труна й могила. Якби ми могли встановити, що бракує руки або навіть пальця, то це пояснило б, як його відбитки залишилися на касеті з плівкою через стільки часу після смерті. Але зап’ястків чи фаланг не було знайдено, і, враховуючи розмір лісу, малоймовірно, що вони колись знайдуться. Такі залишки надто ретельно перебирали некрофаги. Навіть якби менші кістки ніхто не з’їв, зараз вони можуть бути будь-де.

— Марна подорож, докторе, га? — весело сказав Джеррі, коли я сфотографував останню знахідку — ребро, згризене майже до половини. — Мало що можна сказати, крім того, що вони людські. Ми й самі б упоралися. Так чи так, якщо ви закінчили, ми хочемо почати складати все це в коробки та пакети.

Тонкий натяк. Я вже збирався йти звідси, коли помітив інший прапорець.

— Що там?

— Просто зуби. Мабуть, розсипалися, коли відірвалася щелепа.

Нічого незвичайного. Некрофаги, як правило, спочатку виїдають обличчя, зуби легко могли висипатися з відсутньої нижньої щелепи. Не хотілося йти ще й туди. Я втомився, впрів, до того ж хвилювався, як там Том. Але на важкому досвіді я навчився не сприймати нічого як належне.

— Краще подивлюся, — сказав я.

Прапорець стояв між оголеного коріння густої ялини. Неподалік від того місця, де лежала грудна клітка, але тільки зблизька мені вдалося розгледіти брудні шматки «слонової кістки». Чотири корінні зуби, вкриті брудом, важко було побачити серед ялинових голок. Те, що їх узагалі знайшли, свідчило про ретельність пошуків. Але я дивився на них, і мені здавалося, що щось не так…

Жар і дискомфорт миттєво забулися, коли я зрозумів, що це було.

— Лише зуби, я ж казав. Отже, ви закінчили? — запитав Джеррі, коли я почав їх фотографувати. Цього разу натяк був грубішим.

— У вас є фотографії цих зубів?

Від глянув на мене, як на придуркуватого:

— Доку, у нас тих фотографій, як гною.

Я випростався.

— Усе одно. Я зняв би ще трохи ось цього. Знадобиться.

Залишивши Джеррі витріщатися мені вслід, я вибрався з лісу. Піт стікав по спині, але я вже покинув клаустрофобний простір ялинового лісу і з полегшенням скинув маску. Розстібнувши комбінезон, пірнув під стрічку, що оточувала місце злочину, й озирнувся в пошуках Тома. Він стояв дещо осторонь і розмовляв із Ґарднером та Джейкобсен у тіні тисового живоплоту. На вигляд йому було краще, але моє полегшення тривало лише доти, доки я не побачив з ними Гікса. За мить почулися підвищені голоси.

— …не має правового статусу в цьому розслідуванні! Ви це знаєте так само добре, як і я.

— Це смішно. Ти просто прискіпуєшся, Дональде, — відповів Том.

— Прискіпуюся? — сонце виблискувало на лисині патологоанатома, він сердито випнув підборіддя. — Чи буде суддя «прискіпуватися», коли відхилить справу про вбивство через те, що свідок-експерт дозволив помічни­кові без нагляду гуляти по всьому місці злочину? Його ж навіть не буде в країні, коли справа дійде до суду.

Неважко було здогадатися, про кого йдеться. Вони всі замовкли, коли я підійшов.

— Як ти почуваєшся? — запитав я Тома спершу.

— Зі мною все гаразд. Мені просто потрібна була вода.

Зблизька я бачив, що він усе ще блідий, але в цілому вигляд набагато кращий, ніж раніше. Погляд, який він кинув на мене, дав зрозуміти: не можна згадувати про його напад перед іншими.

Я звернувся до Ґарднера:

— Проблема?

— Ви, холера ясна, правду кажете, є проблема! — перебив Гікс. Попри все його обурення, я бачив, що він насолоджується.

— Можливо, обговоримо це іншим разом, — утомлено запропонував Ґарднер.

Але патологоанатом не збирався відриватися від теми.

— Ні, це треба вирішити просто зараз. Маємо одне з найбільших розслідувань серійних убивств у штаті за останні роки. Ми не можемо ризикувати й допустити, що аматори зіпсують справу.

«Аматори?» Я стиснув губи, бо гнів так і рвався назовні. Що б я не сказав, це тільки погіршить ситуацію.

— Девід настільки ж компетентний, як і я, — сказав Том, але йому бракувало сил сперечатися. Гікс тицьнув у нього пальцем.

— Не має значення! Він не може вештатися місцем злочину самостійно. Що це робиться, Ґарднере? Почнете продавати квитки — хай збігаються всі, хто хоче?

Щелепні м’язи Ґарднера напружились, але постріл був влучний.

— Він має рацію, Томе.

— Боже, Дене, Девід зробив нам послугу!

Але я почув достатньо. Було очевидно, до чого все йде.

— Усе добре. Я не хочу ускладнювати ситуацію.

Том приголомшено замовк, але Гікс ледь стримував радість.

— Без образ, докторе… Гантере, правда? Я впевнений, що вас достатньо поважають удома, але це Теннессі. Це не ваша справа.

Я боявся, що зірвуся, тому вирішив нічого не казати. Джейкобсен дивилася на Гікса, але вираз її залишився незрозумілим. Ґарднер, судячи з усього, хотів тільки якнайшвидше закінчити всі ці розмови.

— Вибач, Девіде, — безпорадно сказав Том.

— Усе гаразд, — я простягнув йому камеру. Мені просто хотілося бути в іншому місці. Де завгодно. — Упораєшся?

Я не хотів говорити більше при інших, але Том зрозумів, про що я. Він коротко, зніяковіло кивнув. Я вже повернувся йти, але згадав, що треба йому сказати.

— Маєте поглянути на зуби, які там знайшли. Вони не належать до решти останків.

— Звідки ви знаєте? — запитав Гікс.

— Тому що вони свинячі.

Звістка стулила йому рота. У Томових очах спалахнув інтерес.

— Премоляри?

Я кивнув, знаючи, що він зрозуміє. Але тільки він. Гікс пильно дивився на мене, ніби підозрював якийсь підступ.

— Ви хочете сказати, що вони знайшли свинячі зуби? Що, в біса, вони там роблять?

— Не питайте мене. Я лише аматор, — відповів йому.

Дешевий прощальний кпин, але я не втримався. ­Наостанок я побачив посмішку Тома і подумав, що й у Джейкобсен щось таке промайнуло.

Але краще від цього не стало. Я повернувся до фасаду каплиці, смикнув блискавку комбінезона так сильно, що вона порвалася. Виборсався з нього й запхав до пластикового контейнера, уже наполовину заповненого викинутим захисним спорядженням. Стягнув гумові рукавички. З них стікав піт, утворюючи в бруді темні бризки, наче на картині модерністів. Руки були бліді й зморшкуваті, затиснуті в латекс, який не пропускав повітря. На мить я відчув щось на кшталт дежавю.

Про що? Про що це мені нагадує?

Але був надто розлючений, щоб зупинятися на цій думці. Щось більш приземлене крутилося в голові. Я приїхав до Стіпл-Гілл автівкою Тома. Після мого урочистого виходу я виявився безпорадним.

Чудово. Викинув рукавички у смітник, дістав телефон — і тут зрозумів, що не знаю номерів місцевих таксі. А навіть якби знав, їх, так чи так, не пустять на цвинтар.

Вилаявся собі під ніс. Звісно, завжди можна дочекатися, поки Том закінчить, але гордість не дозволяла. Добре. Піду пішки. Знаючи, що це лише впертість, проте надто розлючений, щоб звертати на це увагу, я попрямував до воріт.

— Докторе Гантере!

Я обернувся й побачив Джейкобсен, яка йшла стежкою до мене. Яскраве сонце світило їй в обличчя, вона злегка мружилася від променів. У кутиках сірих очей з’явилися крихітні гусячі лапки, надавши їй насмішкуватого, майже жартівливого вигляду, її риси пом’якшилися.

— Доктор Ліберман сказав, що у вас немає машини. Як ви повернетеся до міста?

— Упораюся.

— Я підвезу вас.

— Ні, дякую, — не було в мене настрою приймати послуги.

Вираз її обличчя неможливо прочитати. Вона від­кинула сплутане пасмо волосся, акуратно заклала його за вухо.

— Я б не радила ходити пішки. До того ж тут преса чатує.

Про це я забув. Гнів почав ущухати, а я почувався просто бовдуром.

— Піду візьму свою машину, — сказала Джейкобсен.