Світ не створений

Цукрова гора (1918)

Зошит 8. Якісь ми заходили в якесь містечко. Якісь будинки якихось кольорів, якісь дерева, якісь вулиці, якісь дороги і якісь вивіски. Стовпи, розбурхані пташині гнізда, відзвуки, кольори, форми — якісь. Назустріч ішла весільна процесія. Хочеш зробити помаранчевий колір: додаєш до червоного жовтий, а потім бац — чорний. Хочеш посолити суп: трішки сиплеш, а потім бац — дві жмені. Хочеш сказати добре слово, а потім бац — кулаком у морду. Мене добряче загойдало, мов кавуна у човні, і вирвало сніданком просто в пухку конячу гриву. Санька наш зареготав, але я сказав, що вмажу йому. І Санька погнав уперед.

Про Аліну ніхто нічого не знав. І небо вночі мені виглядало підошвою чобота. Місяць — брудною мідною монетою найменшої вартості, що до підошви прилипла. Небо вдень мені було погано вимитою мискою. Сонце — гнилою розтоптаною абрикосою. Усе мені стало спаскудженим, недоречним, необов’язковим. Без неї ця подорож була тратою часу.

— Ти краще тримайся від усіх віддалік, — казав Артем, — ще позаражаєш нас тоском. А тоск — гірше від триперу.

Попереду — весільна процесія. Молодий і молода, ще геть діти, йшли так спокійно, наче взагалі не бачили нас. Наче ми були з легкого вітру — тіла, одяг, наші коні і їхні залізні підкови — з набору найлегших газів. Наче ми були видимими тільки собі й смоляному псові, який, захлинаючись, гавкав.

Весілля йшло просто на нас. І ми по центру дороги, і вони. Ми повільно наближалися одне до одного, хвиля на хвилю. І вже за десять метрів до їхніх байдужих облич я помітив колір очей нареченої. І коралові тюльпани, що падали на дорогу перед нею. Великі, схожі на гусячі яйця квіти з м’ясистими прутиками падали перед нею, падали. Очі нареченої мигдалеві.

— Агов, — крикнув мені Артем, — не спи.

Я отямився й побачив перед собою ціле село, всіх людей, тоді як моя група звернула на вулицю ліворуч від процесії. І тюльпани зникли — звідки восени тюльпани? Один я стояв на коні посеред дороги, і вся весільна процесія — стояла. Звернув убік, а весілля рушило далі, перекривши людським потоком нам шлях відходу. Ми проїхали ще кілька метрів і наткнулися на синагогу.

— Знаєш, ти правий, — сказав отаман.

— Хто із нас?

— Олексій єдиний тут правий.

— У чому?

І Артем завернув коня та помчав назад. Усі стояли на місці, а він забіг з конем у натовп і почав палити з нагана. Люди розбігалися в різні боки. Артем гарцював, реготав, як кретин. Одному старезному дідові кінь копитом заїхав у рот. Старий впав, випльовуючи жовті зуби. Ми під’їхали до куряви й вишикувалися, але ніхто не хотів приєднуватися до отамана.

Наречена зупинилася посеред вулиці. З двох боків — будинки й дерева, а також пил, небо й сонце. І вона стоїть, ніби нічого не сталося, прекрасна. Потім дівчина поправила вінок і спокійно пішла далі.

— Ну що, тепер по цукор? — сміявся Артем, поглядаючи на дівчину. Але рушив у бік цукрозаводу.

Нарешті я помітив, що на кожному будинку є віконниці — малинові, сині, земні — зачинені.

Зошит 9. З криками й свистами ми летіли на брудну споруду. Вона видавалася такою неорганічною в цім полі, що, якби серед отаманів були більші естети, вони після захоплення точно б знесли цю потвору. Зверху ж землі насипали й гречку посіяли — хай росте гречка, чудовий продукт! Як мисливські пси, що взяли слід, ми мчали до безборонної жертви, чуючи за собою ще сотні інших хортів. Поле тряслося, ми ставали полотнами художників, ми переходили з реалізму в романтизм, з романтизму в експресіонізм, з експресіонізму в супрематизм. Якщо зобразити нас у чорно-білих тонах, то це будуть лише плями, а потім чорнило розтечеться і ліквідує останні клаптики білого.

Біля брами вже стояли чоловіки — двоє, причому без зброї та без одягу, в самих довгих сорочках і чоботах. Уся ця наша тотальність, наша спорідненість зі стихією, наш запал, виходить, були ні до чого.

— Ісусе Христе! Яка нудьга! — гукнув Артем. — Які ж ви нудні!

— Це нам нудно, а їм штукарство, — казав Санька, злізаючи з коня.

— Страх смерті спонукає до творчості, — прорік наш отаман, визначний філософ першої половини ХХ століття, бісове поріддя.

Він говорив далі:

— Вибачте, але, при всій повазі, ми вас не будемо обшукувати. Одразу ведіть — де у вас тут гроші лежать? Чого вас так мало? Лиш не кажіть, що грошей небагато. Хочу купи, купи купезні грошей! І якщо їх не покажете, надрукуємо гроші з ваших шкір — повірте, у нас вийде.

Ми зайшли на заводське подвір’я. Тут не було робітників, тільки велетенська гора цукрового буряка, схожа на купу вугілля, якщо дивитися здалеку, а ближче — на купу дохлих щурів.

— Що, зародило цього року? — питав Артем в чоловіка з довгою сорочкою.

— Не дуже — посуха.

— Бач, як добре! Все одно більшість урожаю цього року зібрати б не встигли. Пожежа вже йде по всій Україні, по всій Росії й по всьому світу!

Поки Артем кидав у натовп високослівні розмисли, ніби відсиріле соняшникове насіння, ці двоє потихеньку відійшли вбік, а потім побігли швидко вперед, у головне приміщення заводу. Гримнули велетенські двері. За нами — зачинилася брама! Полетіли віконця й узагалі — завод всередині загуркотів, як громіздкий механізм. А потім — з усіх вікон застрекотіли кулі.

— От падли! Це пастка! Швидко! За мною!

Артем на коні прискакав до величезного вікна, що було низько до землі, нещадно його вибивав. Виламавши раму, застрибнув на коні в приміщення. За ним — я і ще кілька. Ми увірвалися у їхнє кубло, розчинили двері, впустили інших вояків усередину.

Парували чани з гарячим цукром, гриміли труби, скрипіло обладнання.

— Паразити! — Артем скреготав зубами. — Я вам дам! Я вам влаштую, суки червоні, бляді ви фарбовані!

І на слові «фарбовані» його кінь упав на землю. Артем, лежачи, відбивався від червоних солдатів, вони не давали йому підвестися. Я ж бився неподалік, підлетів верхи й кинувся рубати їх на прапор, не розбираючи, куди цілюся. Артем встав і подався вперед; шаблею, як різник свині, прорубав голову найближчого солдатика аж до середини черепа, до перенісся. Іншому, який втікав, влучив шаблею по сідниці, розрубавши литку аж до згину коліна.

— Я вам сраки повідрубую, чуєте! Сраки повідрубую, — горланив Артем.

Через півгодини мертві — лежали, полонені — сиділи, а переможці — робили що хотіли.

— Скорський, там багато поранених? — питав доктора, час якого наступав саме тепер. Я надіявся, що ні, бо надто втомився, аби ще і йому допомагати.

— Зовсім трохи. Мертві — вже мертві. Поранені — не наші поранені.

Попри те, що Скорський майже не звертався до моєї допомоги, попри те, що я став рядовим воїном, лікар у мені все одно жив. Він розгортався у найнеприємнішій іпостасі — знанні. Це інші бачили просто розпатрану людину, просто шматки запорошеної плоті, виваляної в глині, поросі, піску й соломі. Я ж вичленовував, наприклад, цілу вирізану нирку — вона була прив’язана до решти тіла, як рукавичка до рукава дитячої куртки. І від того ставало мерзенно — ти приміряв і цю смерть на себе. Це вбивство припасовував, як гріх, що хоч-не-хоч, а доведеться на душу одягнути, ніби жовту накидку, видану інквізицією.

Артем, перерахувавши гроші, приліг на підлогу, просто біля велетенської цукрової гори посеред зали. Час від часу кристалики легко шуміли, осипаючись.

— Не чекав, що ти такий воїн! — говорив отаман, не розвертаючи до мене голови. — Думав, тут лікувати нас будеш, в тилу ходитимеш, ховатимемо тебе, як дівку. А ти ж на передовій — як лев!

— У мене з’явився азарт, — відповів йому, поки не реагуючи на «дівку».

— Бо Аліна говорила, що на тебе не варто розраховувати як на бійця.

— Справді?

— Зачіпає?

— Чого б то? Я — лікар, це не кожен подужає, тут потрібен винятковий розум, на відміну від махання шаблею.

— …Так, так, я подарував їй гладіолуси. Ми лежали в човні біля того замку, робили там усяке, а потім вона мені всяке розказувала — як ви познайомилися, розповіла.

— Ви лежали в човні й говорили про мене?

— Це ж за день до вашого від’їзду з Києва? І ти так швидко згодився їхати з анархістами?

— А що тебе дивує? Я швидко ухвалюю рішення.

— Ну, в тебе були великі перспективи, певне, батьків мав багатих, так?

— А твої батьки хто?

— Мабуть, всі твої за кордон втекли — буржуї. А от чого ти лишився?

— Якого ти чорта лізеш?

— Аліна, до речі, давно, може, мертва.

— Не каркай!

— Слухай, скажу прямо: якщо маєш плани на мою бабу — мертву чи живу — то краще зразу себе каструй, — говорив він, дивлячись у стелю.

— Після тебе.

— Як ти сказав? Якщо хочу когось убити — то просто роблю це.

І він нарешті зиркнув на мене. Я ж лежав неподалік на підлозі й дивився в його бік — спітнілий і розслаблений. Мій вигляд повнився зневагою до його думки, його авторитету, його дебільної шапки, його всього.

Артем витягнув руку над головою, вмокнув палець у гору цукру й облизав його, ми обоє підвелися. Я трохи не передбачив розвитку подій — варто було приготувати йому подаруночок заздалегідь. Артем тримав наган. Мені ж під руку попався гак, яким робітники збирали буряки: така навмисне загострена дуга, яку забивають у достиглий плід. І я миттю схопився, чкурнув убік, щоб оббігти цукрову гору.

Артемова куля цокнула в шибку й розбила скло.

— А що, врукопашну слабо?

Отаман ще раз стрелив.

— Ти б ще на дуель викликав, романтик!

Обмащений білими кристалами, я з’їхав на Артема просто з цукрової гірки. Ми впали в цукор, що забився у волосся, вуха, ніздрі, під пахви.

Забігли хлопці й спробували нас розчепити, але відступили, бо це зовсім їх не стосувалося. За цей час цукрова гора геть розлізлася в боки. Від піраміди лишився потворний горбик.

І поранений нарешті впав на цукор. І біле стало червоним.

Я стояв перед ватагою, весь у цукрі, із закривавленим гаком. Старий отаман робив останній видих. Кров цівочкою текла з кутика Артемового рота й струменіла з лівого боку грудей.

— Що тут за шум? — цявкнув дядько Роман, який щойно зайшов. — Що за гам?

— Замовкни, — казали йому хлопці. І добре робили.

— Ти його вбив? Ти вбив отамана!

— Закрий рот, — казали йому хлопці.

— Ти…

І я завалив у смердючий від оселедця Романів рот — де ж він, сучий син, тут, на цукровому заводі, оселедця знайшов? Мій кулак здавався тепер більшим і міцнішим, ніж будь-коли, справжньою сталевою кувалдою, якою розклепують цвяхи й розтрощують пам’ятні плити. У нещасного скривило щелепу, ніби верхнє колесо жорен з’їхало з нижнього.

— Збираємося й вирушаємо до табору Махна, — віддав я перший наказ.

І ми помчали. Під нами горіла трава. Птахи й комахи не встигали злітати з нашого шляху, копита затоптували нори гризунів, котрі потім ще довго не наважувалися вилізти з-під землі. Ми так помчали, що так не мчать.