Світ не створений

Пролог

Чоловік прокинувся від її голосного дихання: створена вчора увечері, вона додивлялася перший у житті сон. Зіпріле повітря пахнуло бронхами, ставало тремкими краплями на розпеченому тілі. Червону землю трусило від нового творення, складалися ландшафти — усе починалося. Названий чоловіком не будив життя, назване жінкою, — хай додивиться історію до кінця і пізнає історії красу, хай їй буде лю… Він назве це словом любов: вибирати найбільш розквітлі півонії й казати найтендітніші слова, ставати попереду, коли прибігають вовки, тертися носом об ніс, опівночі торкатися до її долоні й відчувати стискання пальців.

Чоловік подався углиб лісу — а раптом розшукає якогось звіра, якесь дерево чи птаха. А може, натрапить на сліпучу жилу руди на розломах скель, нову субстанцію, не знану досі, не названу. Батько доручив йому це: нагороджувати побачене словами. Під модриною сутулився окатий злеток — як нерозкритий тюльпан і водночас як шмат обгорілого поліна. Чоловік торкнув його: «Ти ж ще не маєш назви? То будеш Со… ні, Сорока вже була, і Сойка, і Сопілка (Трубка, через яку Легені перетворюються на Музику), і Сорок, і Совість. Будеш Со…веням!»

Звідкись, зусібіч: з нафти під землею, з капілярів, якими пісок ішов по деревині вільхи, з кісток — пролунало: «Не варт було чіпати — тепер дорослі не приймуть його». Старий, що називав себе гідом, виступив з гущавини. Він узяв пташа, погладив і жбурнув у небо, де Совеня одразу ж стало Місяцем.

«Розкажи мені ще одну казку», — набридав чоловік. «Я й забув, що вже говорив», — відповідав той, що звав себе гідом. «Про хлопчика, який ходив вершинами персикових дюн; до нього примчав срібний кінь з рогом на чолі; ти розповідав, що малий застряг з конем у болоті, але витяг їх обох за власне волосся; потім хлопчик на килимі літав над містом, де зловтішно руйнували найпрекрасніші будівлі, де в печах спалювали людей, а жіночими попелястими косами набивали матраци… коли малий приземлився, до нього прийшов лис, і вони розмовляли про планети; ти говорив, що той хлопчик — я». Помовчавши, старий прорік: «З розмови твоєї народяться світи; будь обережним — вони з найтонших ворсинок вітру».

Перед ними, як феєрверки, спурхували невидимі в сизому повітрі жайворонки, розпускалися золоті лілії, ніби перед королями, на термітниках цілувалися мангусти. Потім відкрився солончак, що відбивав небо, а вдалині — конус із написом на корпусі. «Це «Схід-Зеро», пілотований космічний корабель. Хочу випробувати твоє відчуття тіла у просторі. Покажу тобі Землю, як насінину редьки на нігтеві, покажу тобі 88 площин, на які поділена сфера неба, Всесвіт Всесвіту тобі покажу». (Але як щодо дрібного, за нігтем, за межами атомів і їхніх частинок — нові світи, які кожним видихом людина створювала, а кожним вдихом руйнувала? Чи відкривався йому світ в інший бік?) «Он планета Земля, — говорив старий, коли вони вже летіли, віддаляючись від маленької блакитної плями. — Простягни долоню — і ти затулиш її».

…Що для деяких видів метеликів сімейства Психея ціле життя — то для людини кілька хвилин. Що для планети GU Psc b, газового гіганта в сузір’ї Риб, один оберт навколо зірки — то для людини 2300 середніх земних життів. Але: що для людини хвилина відчаю — то п’ятдесятидення, що п’ятдесят днів спокою — то мить; час розривається, ніби рекламний плакат…Жінка цілувала його в чоло; після подорожі лице першого космонавта блищало, а шкіра пахла аміаком. Угорі, тисячу мільйонів кілометрів звідси, чоловіка знудило, коли дивився крізь ілюмінатор на кільця Сатурна, що крутилися, як обручі на дівочій талії. Після Стендаля, котрий умлів від краси Флоренції, цей стан назвали «флорентійським синдромом»: коли людина не витримує надміру прекрасного. Але що було там вгорі? До того треба скласти слово (або подивитися в словник котроїсь зі скандинавських мов — може, воно вже є).

«Чоловіче, твої нащадки самі зможуть побудувати літальні механізми, ще кращі. А я? Я буду милостинею, хлібом і вареною рибою; я матиму голову сокола; я буду Великим Вибухом; учора я був собакою, сьогодні я є королем, завтра я буду тобою; я навіть не буду! Сину, іди майструй і винаходь. Іди твори моральні імперативи й гідроконденсатори, атеїзм і газовані напої. Будь піщинкою в закинутій галактиці. Будь віссю, навколо якої крутяться інші матерії великої маси…»

Старий витяг прозору кульку, роздивився її на сонці й закинув назад у мішечок, а тоді попрямував у бік солончаку ховати тіло оброслого кристалами велетня, якого, на щастя, чоловік зранку не побачив. «Так само, — сказав той, що називав себе гідом, — твої нащадки будуть знищувати. Вони ховатимуть жертв глибоко під землею, ритимуть ями й засипатимуть убитих гашеним вапном. Але потоки виноситимуть кістки на поверхню. То будуть мої кістки… То будуть мої кістки, сину».