Світ не створений

Знайдене (2016)

Усе, що Інна змогла вивідати про прабабу Аліну, крім рукопису Олексія, вкладалося в есемеску. Однак не було навіть кому це повідомлення відправити. Хіба собі. Знову і знову.

На початку 20-х Аліна народила їхню бабцю, а потім у 30-х одружилася й привела на світ Надю, котра тепер жила у Франківську; чоловіка вбили ще на початку Другої світової, вона ж загинула одразу після війни від снаряда, недорозібраного сусідськими дітьми. Ще баба Надя казала, що Аліна трохи працювала на заводі «Ленінська кузня» і любила підгоріле ревеневе варення.

Це все. Кілька рядків, які навіть не прикрасиш побутовими історійками типу «коли твоя баба вдруге виходила заміж, їй сукню пошили з фіранки»… Хіба цей коричневий перепалений ревінь, якого страшно замало для мінімального життєпису. Ніяких кольорів, ніяких додаткових слів, емоцій — повна непам’ять, повне зникнення, наче нікого й не було.

Однак Інна мала браслет прабаби Аліни й прапрабаби Тамари Макарівни — ту зв’язану шнурком у місці розриву золоту ниточку. Ну, і цей рукопис, ці зошити. Цю розповідь, з якою Інна не знала, що робити, крім як докласти до артпроекту, ніби звичайний предмет — не текст, а річ.

Інна знала, що змінилася після цієї подорожі, — і як людина, і як художниця, тому й усе навколо стало геть іншим. Колись вона думала, що минуле краще забути — суто задля збереження психічного здоров’я. Але такий підхід забирав у неї ґрунт з-під ніг, а без тверді художнику важко бути сильним митцем. І без любові важко, а то й неможливо. Все, що вона робила досі, — винаходила в собі здібності творити те, що можна назвати любов’ю — любов’ю, яка в тобі, яка не залежить від інших людей, від того, що вони зробили або чого не зробили.

Інші люди — це інші люди, це те, що не має до тебе ніякого стосунку. Інші люди можуть собі дозволити дати бідному більше, ніж ти, але вони так само можуть собі дозволити не дати бідному нічого. Інші люди можуть бути жорстокими, але чи можеш ти? Інші люди можуть собі дозволити все, так само нелюбов. Але ти — не можеш. Я не можу. Бо нелюбові немає виправдання. Можна сто раз виправдовуватися недолюбленістю — рідні дійсно могли бути справжніми паршивцями. Але це не виправдовує твою власну нелюбов, це ніяк не виправдовує найгірше — твою нелюбов до них, нелюбов як таку.

…Це була серія картин, фото й окремих предметів. Спочатку полотно із зображенням коричневої старомодної теки й розірваного золотого браслета. Теку ніби хтось от щойно залишив на столі — зайшов у дім, кинув на журнальний столик і пішов у ванну мити руки. Що там всередині? Попереду на підставці — та сама тека з рукописом Олексія, однак прикраса, зв’язана в місці розриву ниткою, була на руці в художниці. На наступній картині — жіноча постать, голови не видно, на жінці — ромська сукня з довгими рукавами, закриває шию аж до підборіддя. Та людина в сукні ніби фотографувалася на паспорт — склала чемно руки, хоч голови не видно, але точно відчуваєш, що вона дивиться вперед. Поряд на вішаку біля зображення — вішак без сукні. Далі — полотно з намальованою трилітровою банкою, знизу мокрою, наче на банці є трохи конденсованої рідини, всередині — змія, а на капроновій кришці — дитяча шкарпетка з червоним сердечком, під стіною — та сама банка із заспиртованою гадюкою і шкарпеточка.

Коли Інна закінчила слово, розказавши, як ці речі пов’язуються, то повідомила, що тепер усі мають переміститися на центральний залізничний вокзал неподалік галереї. Там їх чекав музичний виступ, який мав безпосередній стосунок до роботи.

Постійно поправляючи нагельоване волосся, галерист Давид Бороян пішов уперед, щоб покази людям дорогу.

Інну перехопила Олександра й запропонувала одразу після вокзалу поїхати у ресторан за містом з Артуром, її новим хлопцем. Інна зовсім не здивувалася цим стосункам, однак проводити час із ними бажання не мала, хоча сказала, що подумає.

Щодо роботи Олександри, організатори очікували скандалу з релігійними організаціями, але всім було байдуже. Певне пожвавлення викликала картина іншої художниці, де цілувалися дві голі дівчини. Тому коли на прес-показ прийшов місцевий священик, всі очікували його слів, ніби це була головна подія вечора. Проте отець подивився на роботу й пройшов далі. Нарешті хтось із натовпу крикнув:

— Отче, там же дівчата цілуються! Чи схвалює церква таке?

— Дівчата цілуються? — перепитав він здивовано. — Ну, нічого. Головне, що не хлопці.

Центральний хол залізничного вокзалу було забито людьми, як відро черешнями. Дівчинка на плечах у здорового чоловіка просувала вгору руку з іграшкою полярного ведмедя — щоб він теж бачив.

Посередині — музиканти, а також співачка. Це був ансамбль, який сьогодні виступав для тих, хто чекав поїзда або щойно прибув на цю станцію. Для всіх, хто був на виставці Інни й хто випадково тут проходив. Для сукні, зображеної на картині, і для порожнього вішака. Для двох безхатьків, які, матюкаючись, просувалися крізь натовп. Для дівчинки і її полярного ведмедя. Для Інни. Для Ежена, який більше не боявся. Для батька Сергія, який приїде завтра. Для баби Наді, яка захворіла й не змогла прийти. Для дядька Аркаші й тьоті Галі, які так і не наважилися.

Потім співачка затанцювала. Їй була безумна кількість років, але вона танцювала, як вітер, як молода дівчина на площі міста, котра почула музику й не змогла стриматися. Співачка була частиною проекту Інни, частиною Інни. На тій самій сукні з картини трасся ззаду замочок, як кришталь на люстрі, коли дрижить земля. Грали скрипка й бубон. Бабця Інни, Есмеральда Андріївна, витанцьовувала всю кров. Вона витанцьовувала все тіло, всю любов, всю спокуту, всі троянди й рубіни, всю ворожбу серця.

Прибували й відбували поїзди, табло змінювало інформацію, час рухався вперед, вперед, вперед. Дівчинка з полярним ведмедем піднімала іграшку вище й вище, а іншою рукою повторювала рухи танцюристки в сукні з коміром до самого підборіддя.

— Гляньте! — гукнула Інна. — Гляньте на моє зап’ястя.

Світ спинився. Спинилися клапани в мідних трубах сурмачів, що готувалися зустрічати якусь делегацію на пероні. Спинилася дія антибіотика у консультантки з вікна-довідки. Спинилося тертя целофанового пакета об мозолі жіночки з двома кілограмами болгарського перцю. Спинився фотосинтез у клена біля кіоску з тютюном.

І коли вона показала руку, всі побачили, що нитка, яка зв’язувала розірваний браслет, зникла. Місце нитки замістила маленька золота ланка: розриву більше не було.

Зошит без номера. Він випірнув посеред ріки, вдихнув так багато повітря, що на мить над хвильками утворилася куля вакууму. Він поплив у бік великого човна, завеликого як на двох людей, але для двох призначеного. Чумацький Шлях світив так, ніби навколо день, а ти сидиш під простирадлом з купою дірочок. Він перехилився через борт і впав до її ніг, на одну з яких причепився листочок сальвінії плавучої. Вона гладила його чоло й цілувала йому ніс і брови, щоки й вилиці. Вони лежали й дивилися вгору, не знаючи, що в той момент човен відривався від води, як космічний корабель. Вони не знали, бо це більше не було важливо — знати. Скоро вони забудуть свої імена. Але хіба це має значення, коли існує тільки «він» і «вона»?

Вода скрапувала з дна, позеленілі розмочені місця на дошках одразу ж сохнули. На одному березі ріки завертали у степи червоноармійці, на протилежному — вистрибували з човнів махновці. Але ці двоє не бачили нічого, крім неба з найбільшим числом можливих світів, найбільшим числом плюс один. Вони не бачили горіхового лісу й цукрової гори, не бачили галереї на березі каналу Сен-Мартен і змієлова між куп скиданих смерекових гілок, дошки з номером 6686 і дошки з написом «Bösendorfer», не бачили коня Короля, фігурок з пластиліну, шприца, образи, прощення, непам’яті, вилікування, часу не бачили.

Вони летіли все далі й далі, далі й далі. Коли земля стала маленькою, як насінина редьки, жінка відвела погляд від зоряного неба на ніс човна — там чатував дикий звір, кішка.

Агата хотіла, щоб вони розмовляли про неї.

Матерія над ними розширювалася, ніби ножиці, коли замахуєшся на наступний розріз. Матерія мчала до країв, вона породжувала час і простір. Вона мчала, як зграя псів із закрученими хвостами, мов на Брейгелевих «Мисливцях на снігу», коли картина зафіксувала собачу статику; відкладеш пензля — і вони поженуться: за ким, за чим? Худорлявими спинами брейгелевих псів виписувалися хвилі розпеченої матерії, що прямувала до краю провалля, перевалювала через край. Хорти гналися за зайцем на ім’я Рух.

Рух — ворушиться. Рух шумить. Рух піниться, як хворий рот. Матерія тріщить. Шум згорає на очах, ніби кіноплівка. Метал розплавляється так, що вже не повернеться до первісного стану заліза, а може, золота — вже ніхто не знає, чому цей цинк так схожий на титан.

Перші стверджували: «Усе рухається й перетворюється з одного стану в інший завдяки з’єднанню й роз’єднанню атомів». «Світ не створений ніким з богів, ніким з людей, він був є і буде вічно живим вогнем, що закономірно спалахує і закономірно згасає».

Другі питали: «А коли найправдоподібніше бог заснував світ, тобто чи взимку, чи влітку, чи навесні, чи восени?», — а потім засвідчували: «Про зиму, як і про літо немає жодних даних, бо ці пори року внаслідок холоду або надмірного тепла були б для перших і не призвичаєних зносити їхніх плодів важкими й дошкульними». «Авторів, які вважають, що світ був створений восени, є дуже мало, їхній авторитет незначний». «Думка […], що світ був створений навесні, відстоюється численними та визначними вченими: бл. Афанасій Олександрійський («Питання до Антіоха», пит. 17), якщо це його твір, бл. Кирил Єрусалимський («Катехізис», розд. 14)…»

Треті — теж питають і теж стверджують.

Четверті — створюють.

П’яті — є.

Рись вистрибує на тонкий борт, проходить краєм човна, ніби об’їдає кірочку навколо м’якуша.

— Не бійся, це лагідний звір.

— Я не боюся звіра. Я боюся космосу.

— Я захищу тебе.

— Від космосу немає захисту. Хіба що самому стати ним.

Агата проходить третє коло. Агата дивиться вниз — і низу більше нема. Агата зупиняється над головою жінки. Агата відчуває шурхання за бортом чудернацьких рибин. Агата вистрибує з човна.

Агата стає сузір’ям.