Світ не створений

Вони хотіли хоча б щось змінити (2002)

Дідок у замащеному іржею капелюсі сказав, що саме сьогодні закінчується одна епоха людства й приходить інша. Ріки не змінять хід і мертві не встануть з могил — він тільки прорік, що відбудеться переоцінка всіх цінностей. Потім оракул усміхнувся здоровенними, як боби, керамічними зубами й запропонував усьому вагону електрички придбати недорого філе амурського тигра. Від зупинки йти стільки, за скільки часу четверо людей викурюють пачку «Прилук». Захекані, ніби після третього кола бігу на фізрі, підлітки простували потрісканим асфальтом крізь ріденький ліс. Ще кілька хвилин тому, так і не поторгувавшись за тигрятину, Інна, її малий двоюрідний брат Льоня та друзі Артур і Олександра ледь утекли від контролерів: нарваного високого молодого мужика і вусатої жінки за сорок. Удалині свистіла передопівнічна електричка, обіцяючи після себе тишу аж до ранку й, звісно ж, брешучи: товарняки з антрацитом, деревом-кругляком і фосфатами ще не раз переїдуть ночі шолудивій хвіст.

Артур, кремезний дев’ятикласник, вже у п’ятнадцять був копією батька, призера чемпіонату Союзу з метання ядра, а тепер депутата облради. Підліток кинув схожу на лампочку спорожнілу коньячну пляшку в дуб віддалік. Цілісінька, вона глухо відлетіла на землю.

— Я б за такого кандидата в депутати не проголосувала, — пирснула Олександра, менш красива з двох дівчат.

— Це тато хоче, аби я був, як він. Мені б лиш — власну автомийку.

— Депутат може мати все, що хоче.

— Мені потрібна тільки автомийка.

Олександра ледь не наступила на їжака. Перелякане звіря тут-таки згорнулося серед старої, але не стертої дорожньої розмітки. А дівчина одразу ж припала до Артурових широких, як кабіна, грудей:

— Ой, налякалася!

Той сахнувся, зиркнувши, чи не бачила цього Інна, й нахилився взяти в руки колючий живий згорток. У рюкзаку цокнули пляшки: завтра уночі Інна, більш красива з двох дівчат, відлітала до Парижа, і ці проводи мусили бути такими, які не забувають ніколи.

— Хочу його краще розгледіти, — пхинькнула Олександра.

— Щоб розкрився, треба води на нього, — мовив Артур, скидаючи рюкзак. Він вийняв звідти банку з маринованими помідорами й запхав один собі в рота. — Так лисиці роблять: дзюрять на їжака — він захлинається й мусить розгорнутися.

— Ну то знімай штани, — обернулася до них Інна, яка йшла попереду. — Хочу бачити мордочку цього малюка.

Артур, спалахнувши, забив обличчя в шкірянку. Потім, пальцями притримуючи помідори з бадиллям кропу, тоненькою цівочкою злив розсіл на їжака.

…Олександра, Інна й Льоня стояли біля воріт під високою бетонною аркою з незрозумілим написом. Розібрати можна було тільки букви А й П, і то — не до кінця зрозуміло: П чи все ж Н. Артур, розвідавши ситуацію, помахав з далини:

— Ідіть сюди. Сторож бухий спить.

— А пси?

— З’їли м’ясо з маминим снодійним і одразу відкинулися.

— Відкинулися?!

— Та заснули, дрихнуть. Не здохли типу.

— А скільки там псів? — все ще не довіряла Олександра.

— Дві дворняги, вагітні, як перетягнені ниткою балики. Перша — як коргі, друга — як ти.

— Дурак!

— У наших сусідів був дуже товстий коргі, — казав Льоня. — Він одного разу знайшов біля будинку під абрикосою нору з виводком їжаченят, розрив сховище і всіх пожер.

— А голки?

— Їжачата не мають голок. Вони — як вареники.

— Досить вже про живі куточки, — бовкнула Інна. — Точно нікого більше тут нема?

— Тьотю Аню розрахували місяць тому. Тут уже півроку ніхто не лікується. Он глянь, — і він показав на перший будиночок серед лісу — двері й вікна були забиті фанерою.

— А від чого лікували?

— Та всяке. Тьотя Аня займалася апаратною фізіотерапією.

— Розумний дуже?

— Ну, вона типу сиділа за всякими апаратами, які спеціально били пацієнтів легким струмом і таке інше.

— Моя мама каже, що це не лікує, а викликає рак, — обізвалася Олександра.

— Твоя мама дура.

— Моя мама викладає тобі малювання. І, якби ти не була моєю подружкою, вона б не відправила нас двох на конкурс у Житомир.

— Усі знають, що найкраще в художній школі малюю я. І нафіга мені той Житомир? Я завтра відлітаю в Paris.

Запах раптово розквітлих матіол стояв у повітрі, як мужик з биткою. Інна, Олександра, Льоня й Артур прямували утоптаною псами й лисами стежкою замість робити гак через бетонні доріжки.

Нарешті вони підійшли до найбільшої будівлі, оточеної зусібіч дубами-бодігардами. Сама вона формою спереду скидалася на блок сигарет.

— Гляньте, які тут величезні вікна — досі не вибиті.

— Бо не було нас!

— Моя тьотя, коли забирала трудову книжку, забула здати ключі, — в’язкою брязнув Артур.

— А я сподівалася, що ми зробимо це ефектно, — протягла Інна.

Олександра прикладала вказівний палець до губ — варто говорити тихіше. Артур безуспішно пхав ключ, але, певне, замок вже змінили.

— Доведеться бити вікно, — роззирнулась Інна.

— Не можна.

— Треба! — і вона вже тримала уламок бетону.

Артур перехопив її руку й стис так, що Інна випустила груду. Вона коротко реготнула.

А може, це ключ від інших дверей? Артур оббіг будівлю і за мить гукнув решту. Але попередив: обережно — тут усе заросло кропивою.

У найбільшому корпусі цього закритого порожнього санаторію ще нічого не розікрали — ні брунатних доріжок, ні меблів, ні навіть телевізора в холі. Правда, великий фікус під сходами на другий поверх печально по-тутанхамонівськи засох. Про нього геть забули, ніби про прив’язаного пса під час евакуації. Ліхтарик вихопив настінний годинник з нерухомими стрілками, а також крислаті роги лося, схожі на два велетенські дубові листки чи то на одного метелика-мутанта.

[Цю історію мусить перебити переказ фільму «Донні Дарко», а також оповідання «Руйнівники», згаданого у стрічці. Сновиді Донні примарюється велетенський демон-кріль Френк, котрий повідомляє підліткові про близький кінець світу. Одного дня хтось забиває сокиру в мерзенну скульптуру пса на території школи, а також затоплює будівлю. (Так, це робить Донні). І такий спосіб руйнування збігається зі способом знищення приміщення, описаним в «Руйнівниках» Ґрема Ґріна. В оповіданні — кілька хлопчиків у повоєнному Лондоні вирішують зруйнувати помешкання одного старигана. Настає день, коли власника довго не буде вдома. Хлопці вриваються в будинок і все руйнують: віддирають плінтуси, паркет, розбирають гвинтові сходи, розбивають посуд і перевертають меблі. Коли в матраці руйнівники знаходять гроші, то спалюють, бо вони — не грабіжники. Власне, у фільмі вчителька запитує Донні Дарко, чому ці хлопці, на його думку, не забрали грошей собі. Той відповідає, що це така іронія: руйнування є формою творення, діти хотіли подивитися, що буде після цього руйнування, вони хотіли хоча б щось змінити. Герою не встигають поставити уточнювальне запитання, адже в клас заходить новенька…І тут несподівано в оповідання повертається власник будинку. Хлопці замикають його в туалеті, що на дворі. Вони дають старому ковдру, пригощають булочками з маслом і сосисками в тісті. Удосвіта на зупинці, біля якої був дім, водій вантажівки заводить машину. Однак щось заважає йому рушити. Він виходить з кабіни й бачить, що до машини прив’язано канат, а на місці будинку — гора сміття. Водій визволяє власника дому з туалету. Старий кричить: «Мій будинок! Де мій будинок?!» А водій регоче, він не має нічого проти старого, однак просить погодитися, що це дуже смішно].

…Дерев’яні ніжки кісткопроникно заскрипіли на мармуровій підлозі. Артур з розгону вистрибнув на диван перед столиком з пультом і грудневою телепрограмою. Диван перевернувся, як аркуш журналу.

— Як алкаш із парканчика, — реготала Олександра.

Малий Льоня першим вибіг на другий поверх й по-кажанячи завис на перилах. До нього рушили всі решта. Довгий коридор із зачиненими кімнатами розгалужувався у два боки від холу на другому поверсі. Артур легко витиснув двері до кімнати з двома акуратно заправленими ліжками, парою стільчиків, столиком, шафою і виходом на балкон. Він витискав двері за дверима, ніби пухирці на плівці з бульбашками. Інна літала за ним, зазирала в кожну кімнату, але не заходила. Потім вона повернулася до першої й зняла зі стіни пейзаж у дорогій рамці:

— Несмак! Як картини Олександриної мами.

Інна постелила в холі покривало, зняте з одного з ліжок, щоб складати туди картини, які виносила з кожної кімнати. Кремові півонії, фіолетова Фудзіяма, схожі на батони кипариси, хтива русалка…

У кімнаті, прикрашеній картиною з грайливими котиками, Льоня вибрався на ліжко з пружинним матрацом і зібрався стрибати. Зайшла Олександра й прикрила двері. Десь далеко чувся сміх Інни.

— Що, малий, як тобі проводи сестри?

— Нормально.

— І її стара дозволила взяти тебе сюди?

— Тьотю Віру ніхто не питав.

— А твоя мамка?

— Моя мама в Лисичанську. Вона приїде аж післязавтра.

— Ти що, мамин синок?

— Чого це?

— Ну — мамка за тобою приїде.

— Мені 12 років — заборонено самому їхати в громадському транспорті.

— А виглядаєш ти старшим.

Льоня зістрибнув з ліжка й випростався. Під шкірою на щоках і шиї наче ворухнулася газована вода. Олександра сіла на зіжмакане простирадло й покликала малого до себе.

— Хочеш, покажу груди?

— Свої?

— Ні, твої.

— Не знаю…

— Не знаю… Що за «не знаю»? Тоді я покажу їх Артурові.

— Ти не можеш йому показувати, бо він хлопець моєї сестри. Не боїшся, що я усе розкажу Інні?

— Вона тобі не повірить.

— А якщо повірить?

— Вона ж все одно завтра летить. Я заберу Артура собі — як спадщину.

У кімнату зазирнув Артур і покликав їх на перший поверх. Він закинув вузли з картинами на плечі й, ніби святий Миколай, пішов наниз у праве крило будинку до спущеного басейну. Діти зносили туди стільчики з різних кімнат, Артур розламував рами. Він розклав у басейні багаття, яке спочатку не хотіло розгорятися, однак Інна вкинула туди шматок полотна з олійними фарбами — і ватра затріщала й зашипіла. Так само гарно горів поролоновий наповнювач з-під оббивки крісел. Дим смердів меблевими лаками, піднімався під високу стелю басейну.

— Олександро, наткніть на шомполи шашлик, коли утвориться вугілля. А я з Артуром піду в розвідку, — сказала Інна.

— Ми ж усе знаємо тут, — протестувала Олександра, але її вже ніхто не слухав.

Льоня, який на хвилинку відійшов у роздягалку відлити, застав самотню Олександру.

— Що ж, показуй, що ти хотіла там у кімнаті показати.

— Що показати?

— Ну ці… свої ці…

— Шмарклі витри спочатку. І ще стільчиків і картин принеси.

Інна й Артур з криком бігли коридором, тримаючись за руки. Якби не килими, їхнє тупання чулося б у кожній із розгромлених кімнат.

Розкрутивши одне з металевих ліжок, вони зробили собі дві палиці-битки. У протилежному від басейну крилі був ряд кімнаток із ванними. Резервуари, як лебеді, — величезні, з трубками — сиділи в темних курниках. Інна крутнула кран, однак вода не текла. Побачивши стільки ванн, вона не могла чекати ні секунди. Стіни, закладені плиточкою, як зуби того чоловіка з м’ясом тигра, так і напрошувалися бути знищеними. Стіни кричали: нищіть нас, деріть, убивайте — але від цього в Інни слабла рука. Стіни просили: помилуйте, даруйте нам життя — і від цього Іннина рука тверднула. Інна била ванни, так била, що дуже швидко довелося заголити живіт і втертися футболкою. Проте труба залишала лише подряпини й некритичні ум’ятини. Середина Інни і вияв цієї середини назовні — не збігалися. Інна товкла стіни, однак плитка не хотіла відбиватися. Хіба що керамічні умивальники музично розтріскувалися. Тисячі скалок падали на землю, хаотично розліталися або утворювали купку, ніби домашній сир, що прориває пакет й падає на підлогу ринку. Інна руйнувала, знищувала.

Чому вона це робила? А чому ти, йдучи полем, відриваєш квітам голови?

Коли дівчина по черзі заходила у кожну з двадцяти кімнаток і гамселила по умивальнику, Артур намагався підважити труби й вирвати їх. Він розгойдував металеві сплетіння, роз’ятрював виходи зі стін. Одна з них не витримала, штукатурка обсипалася разом з плиточкою.

— Швидше, швидше виривай. У нас ще купа роботи.

Вона це заняття називала роботою з такою ж інтонацією, як коли йдуть, то називають це ходінням, коли п’ють, то називають це питтям, і коли сплять, то називають це спанням.

Після завершення «роботи» тут унизу вони пішли в одну з найближчих до виходу кімнат — кабінету директора санаторію. На столі лежала статуетка трьох мавп, в однієї з яких руки затикали рот, в іншої — вуха, у третьої — очі. У буддійській філософії ці примати символізують таке: якщо ти не бачиш, не чуєш зла і нічого про нього не говориш, то ти від зла захищений. Однак тут це не означало нічого, крім як бути розтрощеним на кілька глиняних скалок. Дух нищення казав: ніяких дискусій, ніяких відповідей, я не збираюся нічого заперечувати, я навіть не збираюся щось стверджувати!

— Бачу саме таких мавп удруге в житті. Уперше це було в музеї Максима Рильського, коли у Києві жила. Нас зі школи туди водили.

— Я б дуже хотів розгромити наш природничий музей у міській ратуші. Уявляєш — взяти ріг мамонта й розбити ним усі стенди!

— Пам’ятаєш ті лосячі роги в холі? Ними легко розтрощується скло, — Інна сіла в шкіряне крісло. — Глянь. Власники санаторію навіть грамоти зі стін не зняли, — Інна показала на ряд папірчиків із зображеннями герба, калини, квітів.

— Сподіваються сюди вернутися, відродити тут все, апаратну фізіотерапію…

— Шкода, що ми не маємо чим цей санаторій знищити до тла. Віддала б свою цноту, щоб побачити їхню реакцію на те, що ми тут сьогодні наробимо.

— Віддай її мені. Я встановлю на деревах приховані камери.

— Але спочатку розбиймо лосячими рогами те величезне вхідне скло.

— Скло не можна, бо нас почують.

— Боже, навіть якщо ти встановиш камери, я ніколи не дозволю тобі торкатися мене.

— Хай буде, розбиймо скло.

І він обійняв Інну.

— От станеш ти у Франції супермоделлю…

— Будеш тут за мною сумувати?

— А ти забереш мене в Париж після того, як закінчу 11 клас?

— На тебе ж батько тут плани має — зробить тебе депутатом!

— Тоді стану французьким депутатом!

У двері впхалася Олександра:

— Шашлик готовий.

— Ми мусимо спалити цей санаторій, — сказала Інна. — Якщо ми не завершимо цю справу, то нічого не рахується! Кролик Френк би не схвалив.

Інна вийшла в коридор і попрямувала до рецепції. Там підсунула столик з пультом до стіни, стала на нього й зняла лосячі роги.

Артур стояв і не міг вирішити, зупиняти її чи ні. Інна пішла в кінець коридору — аж до кімнат для водних процедур. Вона набрала швидкість і з криками побігла в бік величезного, як килим, скла:

— Я! Знищу! Цей! Санаторій! Я! Знищу! Це! Минуле! До! Тла!

Надворі розчинилася брама, і дві машини заїхали на територію. Вони зупинилися просто перед склом, ніби на екрані в кінотеатрі.

У кадрі — двоє чоловіків закурюють біля машин. Далі — з обох салонів синхронно висовуються довгі обтягнуті панчохами пари ніг. Вилазять дві дівчини в схожих рожевих курточках. Один з чоловіків ляскає одну з дівчат трохи вище низу її міні-спідниці.

Глядачі починають виходити з залу… Олександра вже на задніх дверях. Артур пробує перегородити дорогу Інні, але відступає перед загрозою бути пронизаним рогами…

Просто перед чужинцями градом сиплеться скло… Лосячі роги випадають з рук, як букет великих квітів… Інну заціплює, з долоні тече кров… Артур хапає її й тягне на задні двері…

І вже зафільмованими стають випадкові глядачі, а два актори, два бритоголові амбали, різко наказують дівчатам повернутися у машини й заблокуватися. Самі ж залазять у цей новий екран.

— Малий! Треба забрати малого! — закричала Олександра, не відчуваючи, як зарослі старої кропиви обпікають їй руки й ноги.

Однак, коли перша лисина вилізла з будинку, Інна помчала за однокласниками.

Вони бігли санаторійною зоною, минаючи маленькі двоповерхові будиночки, такі затишні, оббиті дошками, ніби ящики з апельсинами. У порожніх нерозбитих вікнах застигало місячне світло, ніби помаранчеве желе. Скло на других поверхах відсвічувало місяць, як світло сонця між густого гілля.

Ніхто нікого не чекав. Інна бігла у бік шуму, який залишали Артурове та Олександрине дихання. Вони проривалися через високу траву, наступали на гілки, перестрибували бровку. Підлітки хекали так голосно, що сови, зайці, кажани втікали від їхньої траєкторії руху в два боки, ніби волосся відносно проділу. Хрущі билися Інні об лице, вона випльовувала їх разом із загуслою слиною.

Попереду розгорнулося озеро, покрите бульбашками, ніби Місяць — кратерами. Коли Артур вибіг на берег, все ніби підірвалося — страшенний галас накрив спокійний нічний пейзаж. То сполохалися дикі качки, що цього року перебралися з протилежного берега і привчилися спати тут, на місці колись залюдненого пляжу.

Качки злітали, спурхували, підстрибували, вони летіли й сідали на воду далеко-далеко.

— Застрибуйте в човен, швидко! — кричав Артур.

Хлопець, стоячи у воді, відштовхнув дівчат від берега і збирався залізати сам. Проте бритоголові вже були тут. Один з них схопив Артура за шкіряну куртку і потягнув на берег. Інший вчепився в човен. Інна підняла весло, щоб ударити мужика, однак порізана склом і пожалена кропивою рука не слухалася. Бритоголовий зловив човен за борт й, чалапаючи осокою, потяг до берега. Однак з очерету вибіг Льоня, застрибнув у човен, вдарив веслом мужика. Малий, відштовхнувшись тим же веслом від дна, виграв кілька метрів. І вони поплили.

Одним справа гріб Льоня, а зліва Олександра. Бритоголові били Артура, копали його гостроносими лакованими туфлями, а руками розмахували, тримаючи баланс. Інна кричала:

— Він син депутата! Він син депутата!

Її голос відбивало від води, як камінь-жабку:

— Син-син-син-син-син-син-син.

Вони відчалювали все далі й далі від берега, щоб переправитися туди, де їх ніхто не дістане. Бритоголові потягли Артура в ліс.

Інна розгублено втуплюється в ніс човна. Думки розбігаються, як краплі ртуті з розбитого термометра. Угорі сяють щасливі й нещасливі зірки — не тому, що хочуть комусь щось насвітити, а тому, що не світити не можуть. Унизу відсвічує брудна байдужа вода, з якої час від часу вистрибують риби, як маленькі дельфіни.

І в момент, коли дно човна гупає об інший берег, Інна розуміє: її поза й погляд, її ледь примружене ліве око — збоку нагадують юну Клаудію Шиффер на обкладинці журналу «L’Officiel» за серпень 1989-го (через дванадцять років після виходу цей глянець випадково потрапив їй на очі в купі мотлоху на задвірках Івано-Франківська і став іконою). І вона розуміє: попереду — все, позаду — нічого.