Світ не створений

Iрод (1986)

Почуваюся алюмінієвим баняком з пригорілою молочною кашею на дні.

…Я дряпаю ручкою цей записник, тому що рік закінчується, а тут надто багато вільних сторінок, скоро треба буде купувати новий. Однак навряд чи це була б розумна покупка. За цей час, відколи Сергій мені його презентував, я зробила всього три записи: «нарада на 14:30», «заплатити за газ до 1 жовтня» і «діазолін — 2 таблетки / 3 рази на день». Мій Сергій подарував цей записник у той день, коли я, відвівши Інну до школи, пішла на роботу в будівельну фірму.

…Учора мене скоротили. Шеф говорив тихо й чемно — так, ніби хотів запевнити, що він — не кінчена скотина. Я вийшла, відчувши себе просвіченою радіацією. Коли 1986-го ми з ненародженою Інною втікали з Прип’яті, почувалася набагато чистішою.

…Я пишу в цьому записнику, бо не знаю, що робити. У моєму житті набереться зовсім небагато, щоб заповнити хоча б кілька сторінок цього записника. Тому писатиму про Кельнський собор.

…1946: вдалині — Кельнський собор, хрестоматія готики. Друга світова щойно закінчилася, а він зовсім як новий. Поблизу — дерев’яний каркас даху, але не дах, залишки стін, але вже не стіни. І димар, дим з якого — хіба на сміх. Отож внизу стоять люди, а вгорі між двох веж — канат, на якому — п’ять канатохідців з жердинами, що розважають містян. Циркачі, одну з них звуть Маргарет Ціммерманн, стоять у повітрі над містом — так високо, що можуть побачити серед руїн велич зовсім не пошкодженого собору, де зберігаються мощі Трьох Царів, котрі прийшли на світло Віфлеємської зірки.

…Купила ковбасу, вже вдома на кухні понюхала й зрозуміла, що вона протухла. Малій не давала — їли з Сергієм. Викинути не могла. Нарізала ту салямі тоненько й на сковорідці просмажила — до сухості. Моркви й цибулі додала.

…1228: архієпископ Конрад фон Гохштаден починає будівництво собору, що має затьмарити всі відомі досі проекти. Зведення завершиться 1880-го.

…Ми як цибуля: Бог знімає з нас шар за шаром кожним новим своїм випробуванням — так, ніби має дійти до чогось непорушного, твердого. Але все закінчується однаково, ніякого фокусу не відбувається. Сумніваюся, що Бог плаче. Однак надіюся, що йому хоч очі пече.

…1164: протягом десяти років найкращі майстри виготовляють саркофаг із золота, срібла й дорогоцінних каменів, аби помістити у нього мощі Трьох Царів, які з Мілану тріумфально перевозять до Кельна. Для зберігання реліквії потрібен храм.

…1271: помирає Майстер Герхард, перший архітектор Кельнського собору. Він довго не може зробити креслення будівлі. Люцифер відгукується на його запрошення, вимагаючи за свої послуги душу майстра. Передача має відбутися після перших півнів. Герхард погоджується й лягає спати. Дружина, яка підслухала розмову, прокидається перед ранком і кукурікає, як півень. З’являється Люцифер і дає креслення, але душу майстра не може забрати. Роздратований, диявол каже: «Коли буде покладений останній камінь цього собору, хай настане кінець світу».

«Ти знала, що Віра була однією з найкращих у своєму випуску? — говорила по телефону тьотя Галя. — Дипломний проект твоєї мами, «Готель з вбудованими рестораном і торговими приміщеннями», назвали найкращим на потоці — професори ходили та язиками цмокали, тільки про нього й говорили — я он досі пам’ятаю назву».

— Моя мама? — наче про щось фантастичне, перепитувала Інна.

— Так, твоя мама! У Віри така фантазія була! Вона не просто проектувала будинки — твоя мама вивчала історію, жила цим. Думаєш, звідки в тебе ця художня жилка — точно ж від неї передалося!

— Ну — можливо.

— Розумієш, вона хотіла творити. Але з’явилася ти — декрет. Потім попрацювала трохи на початку 90-х, влаштувалася у нормальну контору — бац: всі будівництва зупинилися. Могла поїхати за кордон.

— Але не поїхала.

— Як — тебе лишить, Сергія лишить? Особливо вона занепала, коли одночасно кілька її одногрупників виїхали в Китай. Віра побачила, що нічого в житті більше не створить — навіть не величного, як Кельнський собор, а взагалі — навіть хатки на курячих лапках.

— У мене в Кельні виставка була.

— Бачиш: а у Віри — ні. Вона просто сиділа вдома, сиділа з вами, деградувала професійно, втратила амбіції.

— А я?

— А що ти? Що тобі бракувало — здорова, одягнута, наїджена.

— Дійсно думаєте, що цього достатньо?

— Уяви, що в тебе зараз заберуть твоє ремесло.

— Я не називаю своє заняття ремеслом.

— Уяви, що замість монтажу нової виставки — ти сидітимеш і колисатимеш дитину, пратимеш її майки, готуватимеш їй окрему кашку…

— Мати дітей — це особистий вибір. Чи я щось плутаю?

— Слухай мене! Уяви, що твоє життя починається казкою, а стає лайном собачим! Уяви, що ти влаштувалася на роботу, а фірма збанкрутувала. Або: що ти влаштувалася на роботу, хочеш хоча б магазини проектувати, а тебе посадили за ксерокс — давай, ксер їм п’ять копій ось оцього проекту і три ось оцього! А потім піди в магазин і купи нам заморожений сирок зі смаком кокоса. Уяви, що в тебе нема взагалі проектів, що тобі відмовляють всі галереї. Що ти тоді робитимеш? Якщо в людини забрати можливість творити, вона стане руїною.

— І почне руйнувати інших.

— Так. Але уяви…

— Уяви, уяви, уяви! Уяви, уяви, бляха! На цьому не будують аргументи, уявляти — це ніяк, це ні про що.

— …Сказала художниця.

— Але хіба мама не розуміла, що все минуще?!

— То навіщо ти цим займаєшся?

— Бо «творити» — це, може, навіть важливіше за «створити».

[Зникне й Кельнський собор, і Ейфелева вежа, і Сікстинська капела. Ну й що? Колись і фрески Мікеланджело були, як будь-який розпис сучасного художника. Багатьом вони могли здаватися надмірними, кітчевими, потворними, як для нас сучасні будівлі у старих кварталах.

Припустимо, завалиться Сікстинська капела — трісне просто між місцем дотику Адама і Бога. Але це взагалі нічого не означатиме. Бо тоді місце найважливішої фрески займе, наприклад, «Афінська школа» Рафаеля, якщо не завалиться разом з Ватиканськими музеями. А якщо завалиться — буде ще щось. Місце не втратиться. Його досить легко займуть і замістять. Світ важко уявити без деяких речей, але зовсім можливо. І хто сказав, що «Створення Адама» — це головна фреска?

Ілюзія власної важливості — коли навіть її нема, вже байдуже, існуєш ти сам чи ні. І часто вибір падає на другий варіант. А потім родичі будуть виправдовуватися: хотів погодувати голубів — випав з вікна, боліла голова — переплутав таблетки, грався з пістолетом — і догрався].

— Ти гадаєш, що я не придумую виправдання для свого сина, твого двоюрідного брата Льоні? — останні слова тітка вже кричала. — І нема, крім цих варіантів, нічого іншого, крім самовиправдання.

— А любов?

— Яка любов?

— Наша любов до неї, її до нас. Точніше, відсутність.

— Думаєш, що вона тебе не любила?

— Так, думаю, саме так. Вона любила тільки себе.

— Тобі відомо, чому вагітна тобою Віра поїхала у Лисичанськ?

— Щоб мене народити.

— А чого вона не зробила цього, наприклад, у Києві?

— Щоб у спокої…

— Ти дурна? Якого ти року народження?

— 1986.

— І?..

Коли вибухнув Чорнобиль, деяким майбутнім матерям порекомендували зробити аборти — була загроза, що понароджуються монстри. Точніше не так: матері приходили на огляд до лікаря, а він казав: пфф, так вам же заборонено народжувати, ні, мамко, це не залежить від терміну й протікання вагітності, ми вам пропонуємо зробити невеличку нескладну дуже безпечну маніпуляцію.

Віра теж прийшла до лікарні. Усе в неї з Інною було в межах норми, предобре протікала вагітність. Але лікарка їй каже — отак і так, причому говорить: от народите собі пізніше, а тепер є ризик для вас — ви, ймовірно, двоголовим і не розродитесь, але самі можете вмерти. А кабінет був на першому поверсі. Ну, Віра ніби погодилася й каже: завтра прийду. А лікарка відповідає: ні-ні, треба сьогодні. І медсестра на дверях стоїть, в’язку ключів у руці перебирає. Віра ж каже: добре, сьогодні — то сьогодні. І поки лікарка заповнює бланки, а медсестра під дверми нав’язливо постоює, Віра вивчає будову вікна. Коли хвилинна стрілка годинника стає на 11, вона схоплюється, підбігає до вікна, швидко його розчиняє, переступає й вибігає просто на клумбу.

Віра мчить вперед, летить. Вона так пробігає кілька кварталів. А потім зупиняє таксі, приїжджає до гуртожитку, де після евакуації мешкає, швидко збирає речі — і до Лисичанська, де її не знайдуть. Бо в її животі — зовсім не інший суб’єкт, там — вона сама, щось більше за неї саму.

…Їй сказали, що дуже владний чоловік у верхах обізлився на всіх матерів світу. Потім з’ясувалося, що то сам цар. Цар наказав знищити всіх ненароджених дітей краю. Віра сіла в автобус і погнала на Схід. І було вбито чотирнадцять тисяч малюків — але не її дитина. Донечка чемно сиділа у Віриному животі. Вона не хотіла народжуватися в жодному брудному й недостойному місці. Вона не показувалася в недалекому до забруднених радіацією місць госпіталі, вона сиділа непорушно в пропахлому потом автобусі, вона не поспішала виходити в швидкій, де в лікарки руки смерділи цигарками, — тільки на родильному ліжку, тільки в палаті, що пахла дезінфектором.

…Я пес, що хоче стати ластівкою у вірші поета з Гранади, що хотів стати всім. Я пральна дошка, випрямлена, виклепана в рівну бляху. Я навчений танцям ведмідь. Я тигр, відучений їсти голови інших істот і випущений у дику природу. Я співачка, яка виспівала весь голос, — мене всі змушені слухати і вдавати, що все добре. Я книжка, яку купили на подарунок, але спочатку вирішили почитати самі й пролили на сторінки каву. Я сторічний корінь женьшеню, що втратив усі корисні речовини й тільки дає хибні надії. Я кава, що збігла з джезви. Я Кривенька Качечка, що не перетворюється в Чемну Дівчину. Я Царівна Жаба, яка просто жаба. Я Мудра Дівчина — дурна страшно. Я казка, прочитана надто швидко, лиш для галочки. Я долоня на роті, коли говорять правду. Я руки за спиною, коли брешуть. Я зачиняю свій дім, а вночі вибиваю у нім вікно і краду. Я знаходжу в коробці з документами заховане в маленький пакетик твоє золотисте волоссячко, Інно, зістрижене під час хрещенні, і підпалюю запальничкою. Я перевіряю: а що як це золота нитка — не волосся? Я — післясмак. Я — ще щось… Але що?…Забула.