Світ не створений

Нафта(1839)

«Е-ге-ге-ге-гей, — загорланила Іванка, ще не доїхавши до перелазу. Усі люди, які стояли під хатою й говорили про померлого Якима Шугая, обернулися до баби. Вона швидко злазила з коня і майже бігла до хати. — Що празнуємо?»

Молоді мовчали, але один з літніх чоловіків наважився мовити:

— Та не празнуємо, Іваночко, а навпаки — ми в смуті за твоїм братом.

— Чи ви, може, подуріли? Що за смута?! Наш Яким сьогодні відійшов у кращий світ. Чого і вам усім бажаю.

— А ти, Іваночко, не проклинай.

— Бачите небо? — і вони подивилися вгору, де все стало ще гіршим, ще загрозливішим. — Воно скоро провалиться. Крапочка червона, що блимає, всіх побачить, всіх виловить, як ягниць у загорожі, — не сумнівайтеся. І піде сніг, після якого — кінець. Якщо не вірите, то запитайте себе: а куди подівся наш мольфар Їлак?

Усі мовчали. Іванка кинулася в дім, при цьому зачепивши ногою хрест і дві хоругви. Оскільки впала лиш одна, то Іванка повернулася до порогу і знову штовхнула стійку фану, ще й буркнувши:

— Хрестами хвалитеся? Та вашого бога на такому ж убили! Де ви бачили, щоб свині поклонялися довгому ножеві?

Щойно піп підняв перед нею хреста, Іванка вдарила його по лицю. Отець Петро, ошелешений, спробував захищатися, але баба йому крізь зуби процідила:

— Мерзо ти християнська, ану бігом підставляй праву щоку.

Ще коли будували церкву, вона ходила до чорнокнижників, аби вони прокляли ту затію. Іванка ходила до мольфарів і градівників, аби насували погану погоду, аби параліч брався майстрів, що зводили храм. Але нічого не помогло — жоден будівельник не скалічився.

Однак Іванка, попри їхню зраду, не зненавиділа людей. Хіба трохи, як то в деяких старих водиться. Коли до неї приходили колядники, вона їх два дні не випускала. Люди в неї так набувалися, що потім цілий рік розказували, якими наїдками та напитками їх пригощала Іванка. Але одного разу вони прийшли й заколядували щось таке, після чого стара плюнула скрипалеві в очі. Вони не образилися на неї і заспівали вже нормально. Потім виправдовувалися:

— Нас зібрав отець Петро й сказав: якщо не переінакшимо колядки з ґаздівських на християнські, то він не дасть нам права колядувати. Бо коляда — свято народження Ісуса Христа. То ми й зібралися і всі старі коляди поперемішували з іменами святих — Ісуса, Дмитра, Іллі, Діви Марії…

— Ви — як знаєте, але в мене колядуйте по-людськи.

Баба Іванка забігла в хату, де посередині на лаві лежала труна з її братом.

— Прийшла попрощатися з тобою, Якиме.

Люди навколо труни відступили на кілька кроків.

— Прийшла сказати тобі прощальні слова. Ти мені сказав це десять років тому, а я тобі — аж тепер.

— Не переживайте, — єхидно зауважив піп. — Скоро ви побачитеся.

— Заткни пащу, жабо, — відповіла вона.

— Офіційно заявляю, — проказав отець Петро. — Цій нехристці не буде місця на церковному цвинтарі.

— Та хай убережуть мене небеса, аби бути заритою в землю неподалік вашої стайні, грім би її бахнув! — галасувала вона, а потім притишено заговорила до мерця: — Не захотів, Якиме, бути з нами — зі своїм дєдем і мамкою, з братами й сестрами, з усім родом своїм. Але ти все одно з ними стрінешся — ох як получиш! Особливо від дєді — мало він тобі в дитинстві бука давав!

— Тето, — підійшла до неї Федиха, — тето…

— Не треба «тето». Не треба більше нічого. Мольфар продався панській хвойді Вілінській! Ви продалися панському попові. Небо — спаскудилося. Молоко — скисає. Голова — тріскає. До мене сьогодні прапрадід Іван приходив — той, що був віщуном. Він сказав: чекай на вечір снігу й кінця всьому, що ти знала.

Іванка попрямувала до виходу і, ще раз наткнувшись на попа, увалила йому по правій щоці. Святий отець почервонів від приниження й скрутився від болю — в удар Іванка вклала всю широту старосвітської душі:

— Вставай, дорогенький, хай дам тобі ще в ліву.

Але піп не піднімався.

— Подайте мені дві свічки, — договорювала Іванка.

Ніхто не насмілився питати, більшість, напевне, знали, але вона розтлумачила:

— Для чого? Бо Якиму ще при смерті треба було вкласти в руки зсукану свічку, аби його душа там не нипала в темряві. Але ж ви не встигли й запхали її вже між холодних пальців! То мені дві дайте — аби йому одну передала.

Іванка вийшла надвір і сіла на ґарелію. У хату ж зайшли хлопець і дівчина — перевдягнені в бабу й діда. Вони підійшли до труни. «Баба» заголосила, а «дід» хвалив: «Який же тут славний був ґазда: і їсти, і пити давав, і гостину любив…» Священик на це не хотів дивитися, але заборонити «грушку» не насмілювався. «Дід» і «баба» приставали до людей, питали, що вони пам’ятають про Якима. Чоловіки розказували, як вони з покійником то найбільшого дика зловили, то бочку меду випили. Жінки мовчали. «Дід», сусідський малолітній шибеник, причепився до попа: «А чи гарно Яким службу відстоював?» Однак священика врятувала дитина, що залетіла у дім:

— Люди добрі! Надворі іде сніг.

Усі вилізли з хати — справді: з неба в цю теплу серпневу днину валив сніг. Причому не дрібненько, а цілими шматками. Він просто на очах утворював шар, який все товщав і товщав — спочатку забілив землю, а потім до щиколоток, що вже були видні сліди кожної людини й кожної звірини.

Баба Іванка вдалині прямувала в бік лісу, зовсім у зворотному напрямку від свого дому.

Ще тоді, коли Іванка розправлялася з тутешніми, Лесьо серед людей знайшов Адріану — дівчину, що жила неподалік і на яку він мав плани. Лесьо відвів її вбік і швидко поцілував. Потім дозволив їй, перестрашеній людським осудом, вирватися.

— Ти моя ягода! Ти моя любов! — говорив він Адріані на вухо. — Вкраду тебе, і ми обійдемося без їхнього благословення.

Адріана мовчала й тільки торкалася його стегон.

Частина людей, побачивши сніг, мерщій побігли додому — рятувати худобу від холоду.

— Де Лесьо? — гукнула Федиха. — Іди сюди!

— Зараз мамо.

— Швидко сюди йди! — зайшла вона в дім, почувши, звідки голос.

Побачивши біля сина Адріану, скривилася: вона дозволила б Лесеві побратися з цією дівчиною за єдиної умови: якщо її батько віддасть молодятам той шматок тисового лісу, що пролягав саме біля території Шугаїв. Але батько Адріани вперся: «Я продам ту деревину австріякам за такі гроші, що дочку зможу видати за птицю вищого польоту, ніж твій пуцьвірінок».

— Прямуй за тетою, бо вона здуріла і може себе угробити.

Потім вона вдала, що вперше дівчину помітила:

— Це ти, Адріанко? — і посміхнулася крізь зуби. — Тут так темно — і не уздріла тебе, солодка. Ти б мені не помогла?.. — а потім озирнулася до дверей, — …або не треба, — і пішла геть.

Лесьо гукав Агату, але її ніде не було — натомість з’явився Еліас. Вони вдвох і попрямували в бік лісу, де виднілася точка з іменем Іванка, що несподівано швидко, як на свій вік, рухалася.

Поки хлопці підбігли до лісу, нападало вже достатньо снігу, щоб бачити сліди — втиснуті важкі еліпси. З-під сніжку ще вибивалися тверді бадилини із зеленими листочками афин, але мохи зникли.

Коли Еліас ступив на один кущик, розтиснувши кілька ягід, на снігу появилися темно-сині крапки. Еліас і Лесьо йшли за відбитками Іванки досить швидко, сліди були чіткими, з кожним разом ставали все глибшими. Але стару годі було наздогнати.

Урешті вийшли на галявину — і застигли: всі дерева навколо клацали. У Еліаса від жаху ледь не зупинилося й без того розгойдане серце, коли просто з-перед нього зі смерекових трухлих завалів вилетів величезний птах, ламаючи сухе гілля крилами. З гілок усіх дерев навколо зліталися глухарі. Чорні блискучі великі птахи з червоними яскравими плямами над очима зібралися на токовищі. Вони розчепірювали крила й билися за самиць.

— Хіба тепер пора? — питав Еліас.

— Тихо! Вони зараз дуже ворожі.

— Але хіба пора?

— Ні, просто Іванка має рацію.

Сліди старої загубилися серед візерунків лапок, відбитків округлих черев і розчерків крил. Крізь завалу снігу хлопці побачили сяйво на горизонті. Вони обійшли токовище й попрямували в бік сяйва, настільки притягального, що навіть бабині сліди їх би не відволікли. Вони продиралися крізь дрібненькі смерічки, зовсім не зелені, висхлі й колючі, ніби кістяки гігантських головатиць. На незапорошених місцях виднілися гриби — білий, мухомор, голубінка, поганка, а також пера соколів. Пропхавшись крізь останні деревця, Лесьо просто таки випав з лісу. Еліас же притулив поколоті гілочками долоні до снігу: так тупішав біль.

Але тут їх вже нічого вогняного не чекало. Куля з сяйва, як дрібна пташка, зникла далеко на горизонті, куди ногами не дійдеш. Натомість внизу, просто під ними — ревіла земля, ніби переверталося громаддя сухого гілля. То билися три десятки оленів. Широка долина, розділена невеличким струмочком під тонкою плівкою снігу, була заповнена цими звірами. Вони ричали, ніби такий вітер, що вириває дерева з корінням. Повітря хрустіло від ламання їхніх рогів, повітря гусло від бризкання дикої крові.

— Що тут відбувається!

— Мовчи. Мовчи, — шепотів збитий з пантелику Лесьо.

Нарешті вони помітили, що зовсім неподалік сиділа й дивилася вперед баба Іванка, спостерігаючи за боєм оленів. Лесьо підбіг до неї, бездиханної, з обпеченим обличчям. На спотвореному лиці з обвугленими очима застигла усмішка. У руці горіли дві свічки — для її та Якимової душ.

Через кілька хвилин чи годин Лесьо підійшов до Еліаса, який сидів під висохлою поточеною комахами смерекою. На землі лежала купа мертвої кори й мурашник. Стривожені комахи, не дивлячись на сніг, бігали повсюди, але Еліас їх не помічав.

— Не сиди під цією смерекою — вона може будь-коли завалитися.

Еліас здригнувся від несподіванки й перекинув на землю те, що перед цим пересипав з бурої пляшечки на рівненький шматок кори. Він схопився і, затуливши одну ніздрю, спробував знюхати розсипане. Але нічого не вийшло — Еліас затягнув у себе купу пилу, хвойні голки й мурашок. Він кинувся злизувати розсипане, їсти його з піском. Але нічого не вийшло. Еліас подивився вовком на Леся й накинувся на нього, щоб душити великими ковшами долонь, довгими сухими пальцями:

— Сука! Ти сука!

Лесьо відштовхнув австрійця:

— Що з тобою? Здурів?

Еліас, трохи заспокоївшись, витерши рот, сів на землю і заскавчав:

— Це була остання доза.

— Доза чого?

Еліас впав на коліна й закинув голову назад, наче шия була розрізана і голову можна було закидати, як капюшон. Шкіра навколо його очей потемніла, вологе обличчя блищало під світлом місяця, як вода в бочці.

— Що з тобою?

— Замовкни!

— Еліасе, ти виглядаєш дуже зле!

— Кожне твоє слово мені як молотом у скроню.

— Треба повертатися додому. Тебе лихоманить.

— Ні, якщо зроблю ще хоч один крок не в напрямку Вілінської, то помру.

— Мені треба притягти додому Іванку. А завтра похорон діда.

— Їм уже не допоможеш.

— Якщо ми залишимо стару тут, тіло Іванки розтягнуть звірі.

— Хай мертві тебе більше не цікавлять.

— Ще розкажи, чим я маю турбуватися!

— Врятуй мене!

— Або ти йдеш зі мною додому, або здихаєш тут.

Зрубавши з ялини кілька великих гілок, Лесьо зробив з них ризи, на які вклав тіло двоюрідної баби, щоб тягти додому.

— Де дім Вілінської?

— Ти сам не дійдеш.

— Покажи мені напрям!

Вітер на кожній горі по-іншому пахне. Десь — чебрецем і щойно народженими соболями; далі — як вимиті руки; ще — грибами-рижиками; потім — хріницею з буряком і першою шлюбною ніччю. А на самій Остричі пахне йодом і рожевою сіллю.

Мільйони років тому тут усе було не так! Тут панував лише один запах — сморід підігрітого моря. Він стояв у повітрі, аж поки твердь не перекинуло, як коржик. На місці, де текла ріка, Матвіїха Григоращучка тепер у стайні доїть корову. Антось Рибарук сіє кукурудзу на дні колишнього озера, де жило чудовисько, що дихало сіркою…

Два роки тому.

Еліас тримає в руці невелику кармінну кулю. Коли він її трохи прокручує, то на сфері з’являється розетка. Людині з поганим зором може здатися, що студент біології Віденського університету тримає у руці серце.

— Що це? — питає Лесьо.

— Люди з релігійним мисленням вважають, що через цей фрукт з’явилося саме поняття кінця.

— Це фрукт?

— Колись це був єдиний плід, який не можна зривати. Дехто вважає, що гранат і є біблійним плодом з Дерева Пізнання.

— То це яблуко?

Еліас розірвав кулю, як маленьку голову, — і з неї посипалося коштовне каміння. Кілька самоцвітів впало на землю — і Лесьо кинувся їх піднімати. Але коли показав до сонця й дужче стиснув один з камінчиків, він пирснув соком в очі.

— Тут незвично пахне, — сміючись з Леся, зауважив Еліас. Йому тягло з боку струмка чимось в цьому місці неочікуваним.

— Нафта.

— Звідки ти знаєш?

— Маю добрий нюх. Можу розрізнити найтонші запахи — вибрати із суцільного потоку повітря хвилі сірки, м’яти, посліду різних звірів. Коли був малий і спав у саду, нявка облизала мені ніс.

— Звідки тут нафта?

— Там завжди вона витікала з джерела. А недавно після дощів розкололася он та гора. Мій дідо казав, що там колись жили велетні, задовго до нас. Одного року був голод, і вони їли священних пташок. Бог покликав їх на Остричу і повідрубував усім голови, які поскочувалися у ріку і стали великим камінням. Натомість їхні тіла Бог поскидав на місце того узвишшя і засипав землею — плоть і перетворилася на нафту. Потім у землі пробилася дірочка, звідки потекла чорна рідина. Коли зсунулася гора, назовні випали кості древнього звіра мамонта, що не встиг утекти з цього місця, коли Бог карав птахоїдів.

— Мамонта?

— Глянь на ноги. Моє взуття пошите з його шкіри.

— Це неможливо.

— Можу тобі показати череп.

Два роки тому, коли Еліас вперше сюди прибув для дослідження ландшафту, побачивши череп мамонта, переконував у Відні своїх професорів організувати велику експедицію. Через два роки молодий науковець сюди прибув сам. Однак цього разу палеонтологія його вже не цікавила.

Повітря стало липким від цукруватого запаху. Воно склеювало докупи пальці й волосинки у носі. Коли задиханий Лесьо вийшов на підлісся, теплий червоний вітер його заплутав, замагнетизував. Крізь густий легіт речі проглядалися, наче крізь воду. Виднілося збільшене обтічне листя чебрецю, значно покрученіші, ніж насправді, плауни. Вдалині розмився його рідний дім. Пахнула потоптана в криваву безформність величезна галявина із суницями — наче хтось навмисно витолочив, перемішав зі снігом, як зі сметаною.

Біля хати не було нікого. Коло дверей — тільки перевернуті хрести й фани. У домі нікого, хіба тіло мертвого діда. Всюди — розкидане начиння, столи й стільці пересунуті, страшний протяг. Несамовито кудкудакали кури, ніби до них у стайню увірвався тхір. Лесьо обійшов хату, зазирнув у всі приміщення. І хтось погукав його з лісу. У ліщиннику стояла Адріана, яку хлопець одразу ж кинувся обіймати.

— Почекай, почекай.

— Що це в тебе? — він торкнувся її лиця, де від брови до щоки простягався пруг запеченої крові. Шрам був схожий на коричневу нитку, яка випадково прилипла до обличчя, — як у тої істоти, що він вчора знайшов у ріці, коли з Агатою ловив головатиць.

— Спочатку вислухай мене. Тут таке було! Тут страшне, що було!

Нарешті він помітив, що Адріана тремтить і плаче.

— Через годинку після того, як зникла тета Іванка, сюди набігла купа військових. Вони пов’язали Федиху, твою матір, і брата Степана.

— Де вони тепер?

— Чужаки говорили про віллу Вілінської. А завтра полонених мають перевезти до Станіславова й там судити.

— А діти де?

— Вони не чіпали малих.

— А Ярко, Дмитро?

— Ярко з Дмитром вилізли через вікно й утекли. Чужих було людей двадцять. Коли вони налетіли, то всіх побили. Потім затягли наших до хати, як мішки з картоплею. Питали, хто належить до вашої родини. Ніхто не відповідав. Моєму батькові зуби вибили — але він нічого не сказав. І в отця Петра питали. Однак він не виказав — навпаки австріяків плутав. Але попа вони не били.

— Де Агата?

— Не знаю… Коли Ярко, а за ним Дмитро, вилазили з вікна, вистрибнула вслід. Агата, можна сказати, комусь з них життя врятувала… Бо головний австрієць, коли цілився, то хотів убити швидше рись, а не людину. І ніби влучив…

Сніг танув і танув, ставав невеличкими купками. Лесьо обшукав усе поле, де показала Адріана. Але тіла Агати не було. Місяць так добре осяював кожну заглибинку, кожне скупчення високої трави, що навіть сліпуватий міг знайти дрібні предмети — флягу, ножик, ріг козулі, мосяжну кульку. Але не рись.

— Може, вона десь в лісі злякана сховалася? — давала надію Адріана.

— Звірі йдуть вмирати туди, де їх ніхто ніколи не знайде — найнепролазніші хащі стають їхніми гробницями.

Лесьо знайшов Еліаса за слідами, єдиним, що лишилося від снігу: приплеснута замерзла вода розтавала останньою. Віденський гість лежав у тій печері, де хлопець ховав череп мамонта. Він під голову підклав масивний бивень і лежав, як святий Антоній у крайні моменти пустельництва — виснажений і вже покірний смерті. Його лихоманило, піт геть просочив сорочку.

— Ви вже по мене прийшли?

— Це я.

— Так! Забирайте! Ведіть мене по дорозі з сяйва! Прочиняйте мені двері, вже бачу вхід до собору святого Стефана.

— Агов!

Еліас озирнувся і, помітивши тільки череп мамонта, забубонів:

— Я знав, я так і знав…

— Еліасе, це я!

— О сяйво, дай мені нарешті того зілля, якого я на землі не зміг знайти.

Лесьо визирнув з печери й наткнувся на блимання червоної крапочки під Остричею.

Хлопець плеснув Еліаса по неголеній, аж почорнілій щоці, роздушивши кілька з сотень мурашок, що обліпили тіло. Той, схопившись на ноги, знову скрутився.

— Дуже ти зле виглядаєш…

І Еліас подивився на Леся з такою ненавистю, що Лесьо не прийняв її до уваги — надто вже недоречною вона тут була.