Світ не створений

Комета Свіфта - Туттля (1918)

Зошит 1. Залпом випив склянку полуничного компоту. А здалося, що випив сам себе. Краще б я збрехав, що нездужаю, і не був тут. У моменти найбільшого співчуття власній персоні й найглибшого притлумлення совісті доходило навіть до спроб виправдати вчинок доктора Скорського. Великий лікар і чесна людина — спромігся на моїх очах зробити чи, точніше, розпочати робити те, на що я не зміг знайти прийнятної реакції. Такої реакції, аби потім не зненавидіти себе за бездіяльність. Три місяці до цього випадку ми оперували пацієнта разом з професором Білінським. Скорський розказав, що коли вони з Білінським навчалися в Першій гімназії, у другого виходило особливо красиво писати цифру два, з майстерним ідеально еліптичним округленням внизу. Скорський дуже хотів так уміти, але не міг — тобто заздрив. У моменти пошуку раціональних причин доходило до того, що я мотивував вчинок цього білобородого чорта через таку бредню. Надіюся, психологія чи психіатрія, які розвиваються тепер швидко, скоро знатимуть, як називати предмет моїх сум’ять. Однак факт розкладання особистості наразі був безсумнівним.

То йшли перші дні серпня. Легко визначити час, бо тоді саме говорили про замах есерів на фельдмаршала Ейхгорна. Ми обідали в домі уже згаданого професора Білінського. Крім політики й Америки, з якої нещодавно повернувся зять господаря дому, розмовляли здебільшого про нового пацієнта Кирилівської лікарні. Його ім’я належало до списку досить знаних серед київської фінансової еліти, а його хвороба була з тих, про які говорять не на людях і пошепки. Білінський мав талант точно вгадувати недуги, спеціалізувався ж на репродуктивних функціях організму. Останні роки він займався хворими на венеричні захворювання, але охочими до продовження роду. Професор на днях перестав надавати лікарські послуги через вже занадто широкоамплітудний тремор кінцівок. При нас він дуже обережно брав до рук ложки, виделки й ножі та низько нахиляв голову до тарілки. Час від часу Білінський позирав на служницю, аби, раптом що, вона прибрала розметані шматочки огірка, патьоки гречаного супу й розшаровану курятину.

— Як справи у вашого батька? — питав Скорський у служниці, імені якої не зможу згадати, навіть якщо зазирну в глибини пам’яті. — Як його багатостраждальний ніс?

(Скорський колись випадково вилікував тата служниці, тестуючи новий метод відновлення хрящової тканини після ураження трепонемою, привезеною з найдешевших європейських борделів).

— Пити кинув — каже, що більше не може, — відповіла, ну, припустімо, Марія.

— У його віці небезпечно змінювати звичний спосіб життя.

— Тобто хай і далі п’є?

— Хай!

— При всій повазі… але упаси Господи!

— Що, колотить вас з матір’ю? Краще б він бив ту австрійку чи француженку, від якої у штанах квітник привіз — чи не так?

Служниця, молода дівчина з приємним, хоч трохи грубуватим лицем — як аґрус з цими ледве помітними волосками — забрала посудину з-під голубців з грибами й вийшла. За нею поперся й Білінський, щоб подивитися, чи все гаразд у його внучки, яка гралася ляльками в сусідній кімнаті. Проводжаючи поглядом старого, я зафіксував у голові думку, що останнім часом у цьому місті ми говоримо про любов тільки в аспекті її негативних наслідків — венеричні захворювання, аборти, неврози… Коли гупнули двері, Скорський нагнувся над столом, ніби поклонився портретові діда Білінського, генерала, що брав участь у війні з Наполеоном і чий лик прикрашав тепер цей дім. Скорський простягнув руку і вхопив зелено-червону пачку американських цигарок «Lucky Strike», заховавши у кишеню штанів — тобто укравши! Укравши — ні столове срібло, ні єгипетську статуетку кішки, ні футляр для пенсне, а — сигарети, майже їжу!

Він, на щастя, не подивився у мій бік. Хотів би я думати, що цей чоловік ховав від мене очі, але — він просто не подивився у мій бік. А я, на щастя, не мав часу, аби відреагувати — зайшла служниця, котра помітила, як Скорський здригнувся. І, припустимо, Марія одразу ж глянула на край столу, де не було пачки з написом латиницею — ця дівчина з тих, котрі помічають усе. Перед цим я старався більше нічого не їсти, щоб не перевантажувати шлунок. Однак зловив себе на тому, що за останні хвилини витягнув майже всі мигдалеві горішки з мідної мавританської мисочки.

Служниця, ніби нічого не побачивши, віднесла брудний посуд. Звісно, Марія не мала права щось помічати. Вона не могла помічати після того, як її батька врятував Скорський. І тепер, зауваживши, як лікар, наприклад, убиває немовля чи підпалює будинок міської управи, вона мовчала би.

Коли ми прощалися у передпокої, з’явилася внучка професора Білінського у таких великих бантах, що того полотна б вистачило на обмотування пацієнта з цілковито пошкодженим тілом. Вона перед цим з вікна показувала своїм лялькам щурів, що клубилися у дворі, а тепер стояла, бринькаючи пальчиком по губах. Раптом янголятко тицьнуло у Скорського, ніби пронизало порося рожном. Коли всі звернули на неї увагу, мала запищала.

— Базя-базя-базя-базя!

— Що сталося, Надійко?

— Базя!

— Де базя?

— У дяді!

Білінський втупився питально в Скорського, у якого прямокутно випирала кишеня штанів.

— Ти помиляєшся, подарунок твого тата, який він привіз мені з Америки, на столі.

Дівчинка метнулася у вітальню:

— Базя в дяді!

Білінський так само перевірив за столом, поки ми стояли в передпокої. А я спостерігав, як моє зупинене серце лежить виплюнутим куснем неподалік штиблетів на паркеті, де жовті дошки нарешті переходили в коричневий візерунок.

— Зранку її батько тільки про ці сигарети говорив: там тютюн особливий — я ще не пробував. От вона наслухалася. Не знаю — вони десь ділися, потім знайдемо. Можете показати Надійці, що то не те, що вона подумала, аби мала заспокоїлася?

— Я? Ви мене перевіряєте?

— Ні-ні, що ви! Лише хотів…

— Що ви хотіли?!

— Нічого. Вибачте, то будемо прощатися? Навідаюся до вас завтра, огляну пацієнта. До побачення.

І, щойно служниця відчинила двері, мала підбігла до Скорського і повисла на кишені його штанів. Полотно зі стоматологічним скрипом розірвалося, й дівчинка впала разом з пачкою сигарет.

— Не знав, що ви почали курити, — єхидно кинув Білінський.

— Не маю ідеї, як це тут опинилося.

— Швидше за все, це чари!

— Мені важко пояснити, але я навіть не торкався до ваших сигарет.

— У Києві завжди були проблеми з усяким відьомством, темною магією! От ви й попалися на їхню вудочку.

— Не знущайтеся, будь ласка.

— Ні-ні! Це явно Вій вам завіяв.

— Професоре, я ще ніколи не потрапляв у таку дурну ситуацію.

— Може, у вас психічний розлад?

— Це розіграш? Агов, припиняйте!

— Ви мене знаєте: попереджаю вас: найближчим часом повідомлю про цей інцидент наше товариство.

— Нема слів…

— Ну, ви матимете трохи часу, щоб їх підібрати. Завтра у мене зустріч на кафедрі.

— Почекайте, — прошепотіла служниця.

— Не пхайся!

— Це я, це я підсунула доктору цигарки.

— Ти здуріла? Навіщо?

— Я… образилася, що він насміхається з моєї родини.

— Що за кретинізм? Чуєте, що вона каже? Ви справді не брали ці злощасні цигарки? Бо тепер мені доведеться заявити в поліцію на цю мерзотну дурепу!

Нарешті Скорський підвів погляд з геометрії паркету на очі служниці. Він заговорив лагідно й водночас докірливо:

— Як же ти могла! Боже-боже, справді, вдячність — це остання риса, за якою можна характеризувати рід людський.

Вони ще договорювали, а я стояв біля дверей, розмірковуючи: хочу чи не хочу, щоб просто в цей момент сюди забігли терористи та кинули бомбу, як у фельдмаршала Ейхгорна.

Зошит 2. Вигравши дві війни й одну програвши, пройшовши дванадцять країн, заразившись холерою й, на відміну від Чайковського та Гегеля, її вилікувавши, мій дядько Іван Григорович казав: аби що там було, найкраща ідея — це поїсти, найкраща їжа — десерт, а найкращий десерт — плотська любов.

Кельнер приніс тарілку з нарізаною ковбасою. У кафе в підвалі готелю «Континенталь» ми куштували всі вина й бренді, які цей заклад міг запропонувати. Тут переважно засідали всякі митці — спочатку випивали й сквернословили, а потім, наче в них вселився дух апостола Павла, прорікали свої вірші.

— А покажіть-но нам ту славнозвісну серветку, — просив кельнера Марк, сидячи зі мною й ще двома нашими дружбанами за столом.

І офіціант приніс вишитий портрет дуже відомого співака, прізвище якого завжди забуваю — закінчується на «ський». Паралізована мама кельнера боготворила пісні зображеного нитками на полотні артиста. Вона й передала синові подарунок — а що як обожнюваний з’явиться у тім закладі.

— Кажуть…ський недавно був у Києві.

— Але до нас не заходив, на жаль.

Кельнер склав серветку і пішов доносити горілки за сусідній стіл.

— Ти ще не помирився з дядьком? — питав Марк.

— Ні, — відповідав я товаришам, яких, якщо розібратися, важко назвати друзями: просто зустрічаємося час від часу, аби випити й утнути щось дурне. — У його домі гуляти більше не вийде.

Якось дядько-цукрозаводчик, у якого я жив, повернувся з оглядин урожаю зашвидко — буряки помокли й загнили, а тут ще й застав таке. Пам’ятаю, як з дядька спав циліндр, а він цього навіть не помітив. Я просив хлопців спинитися, однак вони страшно там насвинили, загидили дядьків улюблений перський килим і пошкодили кілька мисливських трофеїв. Коротко кажучи, дядько в мені розчарувався й відправив жити в прибутковий дім на Костянтинівській. Я сподівався влаштувати таке ж у якомусь з домів моїх так званих друзів. Однак ніхто з них не кликав у гості. І коли я згадував цей випадок, то власна слабкодухість і нерішучість вбивали найбільше. Вбивав мій страх комусь відмовити й когось втратити, навіть нікчем. Вбивала моя ж сором’язливість. Я навіть у лазні перед іншими чоловіками соромився. Я з цим жив, з надією стати інакшим, набути хребта.

За сусіднім столиком хтось дуже голосно сміявся. То була вона, Аліна, а також трохи старша її товаришка й незадоволений молодик з тоненькими вусами, схожими на мишачі хвости. Я її десь уже бачив — таке не придумують — точно бачив: краєчок лиця, коли вона стояла в залюдненому великодньому Володимирському соборі, фрагмент чарівності, що звертає десь на Прорізній… Вона вже сфотографувалася для моєї пам’яті, ці образи вже забиті в голову — і від них не звільнишся. Я тепер не міг на неї не зиркати, не дратуватися від страшної нудьги в моєму товаристві, не біситися через неможливість цьому зарадити та не гнівитися від биття метеликів об лампочку, що відволікали моє споглядання, падаючи один за одним мертвими на підлогу.

— Це дочка металургійного царка пана Горовського. Вогонь, правда?

— Вогонь з домни!

— Кажуть, що вона анархістка.

— Ця мила дівчина?

— А чого ні? Через милих найбільші біди починаються.

— Які?

— Он, наприклад, знищення Трої.

— Може, її називають анархістка, бо анархістка в ліжку?

— Це, напевне, теж. Глянь на цю розплавлену породу в очах.

Мені було неприємно, що вони так про неї говорять — наче це тільки я міг робити з нею те, на що натякали хлопці.

— Звідки вона взялася?

— Нещодавно батько перевіз родину до Києва.

— Анархістка… Хто це придумав? — я обурювався. — ого не комуністка, наприклад?

— А той з нею, вусатий — це Льоня, син фабриканта Андрієвського, так що спустися на грішну землю.

— Та я не претендую. Навіть не знаю, що за птиця ця, як ви кажете, анархістка.

— Ага. Якби тут сидів фізіолог доктор Павлов, він би вже три кухлі слини з тебе наточив.

Я й справді не відводив погляд від сусіднього столика. І нарешті Аліна подивилася на мене. Вона подивилася на мене! Вона почала змагання поглядами, і я програв.

— Зараз будуть цигани! — сказав Марк, але я не реагував. — Агов! Цигани! — трусив він мені плече, трусив він пластроном, що той аж задерся.

За столиком Аліни стало жвавіше. Старша товаришка тягла Аліну за руку й щось казала на вухо, а синок фабриканта буркотів. Молода ромка, побачивши Аліну, відступилася трохи з центру. Вусатий молодик піднявся з-за столу й кудись пішов. Товаришка дістала віяло й мало не здійняла ним мікроураган. Аліна затанцювала, зовсім не по-панськи, зовсім як справжня — наче її ще дитиною мандрівні роми викрали й нещодавно віддали батькам. Вона тупотіла, закочувала спідницю до колін, свистіла.

Раптом Алінин черевичок зірвався й полетів просто в бік нашого столика. Ми всі кинулися під стіл, як соми на прикорм. Марк злетів зі стільчика. Стіл перевернувся, келихи покотилися, ковбаса прилипла до землі.

З-під столу над всіма з’явився я з кришталевою туфелькою в руці. Ну — де твоя карета й коли вже та північ? Аліна ж стояла нерухомо й не думала про те, що карета може стати гарбузом. Роми притихли, але не зупинили музику. Я підійшов до неї, став на коліно й одягнув їй черевичка. Аліна не рухалася, наче ось — здогадалася, що дванадцята вже скоро, а куди бігти — ще не розуміла. А коли я підвівся й став поруч, дівчина, ця анархістка, з усієї сили умастила по лицю — наче справжнім зранку виловленим у Дніпрі лящем. Уся долоня прилипла до моєї щоки й змертвила її на кілька секунд, я не відчував шкіри й м’язів, наче щока стала не моя. Аліна обернулася, підійшла до свого столика, схопила сумочку й вийшла на вулицю. Я стояв посеред зали, як голий. Ні, не король — ганебність своєї ситуації я чудово розумів. Добре, що роми додали музики. Фабрикант з вусами-хвостами мишачими не з’явився, а подружка сиділа й запивала ситуацію коньяком.

Ну і — я пішов за нею. Вибіг з дверей — і попрямував, не сумніваючись у правильності вибраного напрямку, підказаного ні розумом, ні інтуїцією, а якимось іншим імпульсом — мене щось штовхнуло саме туди, куди треба. Нічний Київ мені був ніби кава, про яку забув, а коли згадав — вона ще не остигла. Київ був — як музика. Київ плавився від власної чарівності. Все було так неймовірно, що я просто не міг не наздогнати цю дівчину.

На Олександрівській площі побачив її спину. Аліна йшла якось нерівно — то пришвидшуючись, то сповільнюючись. Її фігура в такому освітленні нагадувала грецькі скульптури найголовніших красунь древнього світу. Потім вона обернулася й зупинилася. Аліна дивилася на мене, розкриваючи навпомацки сумочку.

— Ви так несподівано пішли. Хотів сказати, що знаю вас, ми вже точно десь перетиналися поглядами.

— Відійдіть! — сказала майже спокійно вона, не дивлячись вниз, а потім раптом опустила очі й прошепотіла щось під ніс.

— Я не мав наміру вас образити.

Виглядало, що вона не розуміла, хто перед нею. Раптом вихопила револьвер, гублячи із сумочки заразом хусточки й фантики.

— Я хотів тільки перепросити.

— Вибачаю! — і стрелила під ноги.

Хвора! Куля цокнула об камінь. Ця дівка здичіла у своїх рудниках!

— Ви здуріли?! — крикнув я, схопивши її за зап’ястя.

Вона від цих слів якось аж протверезіла. Аліна швидко засунула револьвер назад у сумку й кинулася збирати із землі розсипане.

— У вас все з головою добре?

— Ні, просто… — сказала вона навприсядки. — Я подумала, що ви бандит…Ну, ви переслідували мене. У темряві не видно, хто то.

На постріл примчала поліція — ну звісно, вони всі, як поросята навколо свиноматки, купчилися в центрі міста.

— Хто стріляв?

— Стріляв?

— Так, ми чули постріл.

— Ой, вибачте, ми просто в легкому потрясінні. Там щойно два чоловіки пробігли, — показав цим кретинам у бік Ольгинської.

І стражі зникли.

— Вас провести додому?

— Ні-ні, зараз знайду своїх.

— Тоді маю кращу ідею. Ходімо кататися на ліфті!

— Зовсім не розумію, що ви маєте на увазі.

— Тут неподалік є будинок з ліфтом «Otis».

Не встигла вона хоч щось відповісти, як з «Континенталю» приперся її залицяльник і запищав:

— Ви цілі, моя мадмуазель? Де стріляли? Я вийшов із вбиральні — а вас уже не було.

— Познайомтеся — це мій друг…

— Олексій.

— Мій рятівник!

— Від чого рятівник?

— Тут бандити на мене напали. Він їх і розлякав. Потім прибігли поліціянти.

— Спасибі вам, Олексію. Як можу віддячити? — і дістав гаманець — я дозволив йому мати на це півхвилини. Потім мишовусий подав мені якусь купюру.

Я взяв цей папірчик, вже ніби зібрався запхати його в кишеню. А потім повільно, як рак клешнею, зіжмакав гроші цього мавпія й кинув паршивцю в дрібненьку квасолинку морди.

— Пішли звідси, — потягнув він Аліну.

І вона поволочилася за ним. Я ж повернувся до «Континенталю», і ми пішли за ромами-музиками в найближчий парк. Вони пообіцяли показати нам ведмедів.

День закінчився тим, що ведмідь пив з горла горілку. Потім, коли з’явилися поліціянти, клишоногий погнався за одним зі стражів порядку по Фундуклеївській. А ще мені хтось із хлопців розказав, що зник професор Білінський — уже два дні його ніхто не бачив.

Зошит 3. Не розказуйте страшні історії — тут кожен сам має що розповісти. Тут у кожного цілий кропив’яний лантух своїх страшних історій. А на дні того лантуха — молоток, яким оповідач гепне вас по черепу, щойно насмілитеся не повірити в сказане. Або й коли повірите — гепнуть. Недавно бачив, як на Хрещатику хлопчакувата дівчинка вимагала в поважної жінки грошей, погрожуючи вкусити ту й заразити сифілісом. Не гуляйте на Володимирській гірці, не гуляйте в Ботанічному саду, а особливо не гуляйте на Контрактовій площі. Ніде не гуляйте. Не ходіть до павільйону з панорамою «Голгофа», що біля собору святого Олександра, — вас не врятує й Ісусове розп’яття дванадцять метрів заввишки. Не виходьте на вулицю, коли темніє і коли люди стають тінями, на тон густішими за темінь. Не ходіть також там, де людей видно здалеку. Не скажу, що раніше громадськість була схожа на букет конвалій, однак наразі вона тхне погребом з капустою.

Місто, що раніше могло просто придурюватися, тепер таки дуріє. Воно як риба в нагрітій воді: вже ні на що не реагує, повільно плаває, наче й байдуже, проковтне гачок чи ні. Стадія збудження і піднесення переходить у пригнічення, як шия у плечі, плечі у поперек, а поперек у тілесні низи. Свято переходить у похорон, паради у вибухи бомб, депресивна стадія у маніакальну. Зима переходить у літо, люди у звірів, години у віки й навпаки — віки в години. Варто просто пройтися містом, аби побачити солдата невідомої армії, що справляє нужду під оперою. Далі — ряд однакових на вигляд старих вдів, що продають старі бальні сукні й канделябри. Ще — аристократи й фабриканти, які сиплють проституткам стільки, що ті скоро стануть багатшими за їхніх дружин.

Повертався пізно через Кирилівський ліс, не виконавши усі застереження, які сам же озвучив. Тут, звісно, небезпечно — місце має давню славу. Все ж таки божевільня поряд, печери, де злочинцям і хворим добре ховатися. А ще — раніше, як говориться в казках, тут жив Змій Горинич і текла ріка Смородина. Сморід у цих місцях відгонить навіть найбільших мізантропів чи специфічних людинолюбів, тобто збоченців. Сморід, хоч як дурно це звучить, очищає. Звідки він береться — не знаю. Після операційних і палат з каліцтвами сморід перестав відштовхувати чи притягувати — просто був. А тут мені чудово думалося — ішов і обмислював випадок нашого пацієнта.

Хворий, досить поважна особа, ім’я якої надто вагоме, щоб я його прямо називав, одного дня почав нападати на людей. Він ледь не задушив перекупку, яка попросила, на його думку, задорого за боброву шубу. Він так само хотів убити партнера у справах торгівлі, який не надто голосно привітався. Але найгірше — хворий перестав соромитися своєї наготи. Спочатку пробувала розібратися поліція. Коли на їхніх очах наш майбутній пацієнт скинув штани й підштаники, його привезли до Кирилівки, яка мала методи для таких випадків ще з часів, коли сюди звозили помішаних козаків і композиторів Києво-Могилянської академії.

Під час обстеження ми з’ясували, що пацієнт має глибокий психічний розлад. Його дружина додала, що останнім часом він неодноразово дозволяв собі міцні слівця при дітях і нерідко впадав у нудьгу. До всього, жінка повідомила, що пацієнт уже кілька років лікувався від французької хвороби — з цього, власне, варто було починати.

— Сифіліс! — сплюнувши стебло сірника, сказав Скорський, фахівець у справах, коли психічний аспект хвороби пов’язаний з венеричним. — Третинний сифіліс! Погано залікована французька хвороба з часом руйнує центральну нервову систему — хворий такі фокуси творить! Просто тобі вертеп!

Ми не розмовляли зі Скорським після інциденту в Білінського. Однак з ним сталося щось кардинальне. Скорський, ця найнудніша на світі людина, просто таки загорівся. Він пробував жартувати, з усіма вітався. Кажуть, недавно лікар навіть напився просто в себе в кабінеті, а потім лісом блудив. Може, почав приймати наркотичні речовини?

— Кокаїн! — друге слово, сказане доктором.

Це були його улюблені ліки від сифілісу й психічних його репрезентацій. Сам Скорський препарату ніби не вживав, однак називав його універсальними ліками — від алкоголізму й зубного болю, неврозів і морфінової залежності. Зрештою, він прочитав статтю поважного доктора з Відня, який вважав кокаїн панацеєю, що не викликає звикання. Згодом той доктор спростовував свої ж слова, однак Скорський не брав цього до уваги. Він вважав, що такі заяви робилися під тиском фармакологів, котрі не мали наміру припиняти виробництво ліків, які міг замінити кокаїн. Тому ділки заплатили або пригрозили доктору, щоб той відмовився від своїх слів.

Коли хворого відводили до палати, той накинувся на санітарку Алевтину. Його спробували відтягти. Однак пацієнт, відчепивши пальці від шиї, зубами уп’явся в дівочу ніжку. Бідна санітарка, на яку ще не нападали психічні, ледь не вмерла від страху. Потім почалася паніка через висновок лікаря Скорського. Він розповів їй про наслідки сифілісу — неймовірні орнаменти на лиці через ураження шкіри й слизових оболонок, хрящів і кісток. Далі — говорив про знищення центральної нервової системи, яке вони, власне, щойно спостерігали:

— Обличчя стає ніби мереживо, яке шолудиві пси порвали між собою, а потім виваляли у багні.

Алевтина, котрій ще й відібрало мову, випросталася. Дівчина оголила ногу, щоб подивитися на рану, не зважаючи на підвищення слиновиділення у санітарів-чоловіків. Потім вона полетіла коридором, вибігла в сад, упала на землю й рвала траву, маленькі кущики ромашок. Алевтина їла їх з корінням і землею.

— Невеличка істерика. Треба дати їй 15 міліграмів кокаїну.

І він вийняв із кишені табакерку, набрав з неї білого порошку на зубочистку з гусячого пера, наказав закрити Алевтині рот і одну ніздрю — і вона вдихнула ліки.

Ми провозилися з тою дівчиною стільки, що вже звечоріло. Я вирішив пішки спуститися ущелиною за церквою.

Навряд чи тут були великі звірі, однак щось шурхотіло. Ямки й горбики, ярки, доріжки, могили відьом, живі товаришки яких пролітали у верховітті час від часу, шепоти лісових духів, душі психів, що померли в лікарні, душі монахів з Кирилівського монастиря, Змій Горинич і богатирі, що хотіли його здолати. Без цього лісу місту було б спокійніше. Я побачив просвітки між дерев і пішов у напрямку трамвайної колії.

Уже на виході з лісу — потоптане в кашу ціле полотнище мухоморів. Далі — забите в ожиннику тіло професора Білінського. Він лежав, ніби й не боровся перед смертю. Я швидко оглянув тіло, але нічого незвичного не побачив — ні ран, ні глини під нігтями… Ще звірі не занюхали падла, однак рої різноманітних комах устелили мертвяка. Ну чому це застояне тіло знайшов саме я?!

Найкращий варіант — на трамваї доїхати до його дому, щоб повідомити родичів. Двері закрилися, і я зауважив власну незворушність. Ця смерть не викликала у мене ніякої емоції, крім відчуття відповідальності, тобто потреби повідомити родичів. А ще — тривоги від здогадок про те, ким може бути убивця. Я знав, що це — убивство.

— У вас з носа кров тече, — подала мені запрану накрохмалену хустинку кругленька, як цибулька, жіночка з двома повними полуниці кошелями.

— Скажіть, я не замастив сорочку?

— Та ні, чепурний, як когутик на патичку. Тільки що ніс брудний. Швидко витирай, бо зараз мені всю полуницю захляпаєш.

— На червоному червоне навіть не буде видно.

— А смак-то солоний!

— Знаєте, чого не солодкий? Бо тоді б її пили, як сироп.

— Усі, хто мають у серці Христа, так не говорять.

— У вас дорога полуниця?

— А що таке?

— Перевіряю, чи маєте ви Бога в серці.

— Дитино, ти би знала, як коло цієї ягоди треба працювати! Та я її й прополюю сто раз — бо пирій за тиждень виростає, як коняка. І поливаю — воду ношу зі струмка, руки зірвала…

— По скільки все-таки ягоди?

— Не продаються. І взагалі — скоро гроші не матимуть ніякої ваги. Скоро всі гроші, ці зроблені зі шкір грішників папірці у сатанинських друкарнях, скасують. Тому головне — як людина людині буде.

— То це виходить, що ви пропонуєте мені пригоститися вашими полуницями безплатно, а мого «дякую» буде достатньо?

— Ану не чіпай! — вдарила вона мене по пальцях.

За спиною почувся голосний сміх — той самий, що й у кафе під «Континенталем». Біля Аліни ніхто не сидів…Запам’ятайте: саме так виглядає доля. Я, не питаючись, пересів від бабки до неї.

— Вибачте, але позавчора ви, звісно, самі нарвалися, — одразу почала вона.

— Я трактую це трохи інакше…Хто той вусатий молодик, що платив мені за вас?

— Перевіряєте, чи можна залицятися?

Трамвай зупинився. Вийшли-зайшли люди.

— Ви повертаєтеся з лікарні? — запитала вона. — Не дивуйтеся. Мій дядько там працює. Він мені вже про вас розказав.

— Дядька прізвище Скорський?

(Запам’ятайте ще раз: саме так виглядає доля!)

— Скорський останнім часом став дивним. Таке виговорює, що вже не знаю, чи він не поїхав головою. Ви нічого не помічали?

— Ну… не знаю.

— Та все ви прекрасно знаєте!

— А куди ви прямуєте? — пробував відволікти її від незручної розмови.

— Маю передати дещо в Одесу своїм друзям-театралам. Вони, до речі, скоро будуть ставити «Царя Едіпа» в Києві — українською мовою.

— Ого! Ще ж ніколи античну драму не ставили українською.

— Так. Трупа тепер в Одесі — репетирують. Бо театр, у якому восени має бути прем’єра, — на ремонті.

— Секундочку! Згадав, де вас колись бачив!.. На виставі! Я бачив вас у театрі «Бергоньє» на Фундуклеївській. На «Чорній пантері…»!

— «Едіпа» ставитиме той самий режисер, мій знайомий.

— А він ваш знайомий у якому сенсі?

— І знову ви за старе! Я, до речі, думала про вас.

— А я про вас.

— Це добре. Точніше, думала не про вас, а про ліфт, покататися на якому ви мене запрошували.

— То хто це був з вами?

— Ну що ви зациклилися? Навіть якби зі мною був наречений — мене ж не купили й не передали в спадок. Я ж не брошка, не сто акрів землі й не будинок на Канівщині! До речі, а хто ж тоді на «Чорній пантері…» був з вами?

— Ого!

— Відповідайте!

— То моя мама. Вона дуже молодо виглядає. Післязавтра приїжджає до Києва. Можу вас познайомити.

— До речі, ось і моя зупинка.

Я виглянув у вікно і зрозумів, що зупинку, де живе, тобто жив, Білінський, уже давно проїхав.

— Чи зможемо побачитися ще?

— Можете. Але у вас є лише одна нагода.

Аліна-анархістка, записала щось на клапті паперу й передала мені.

Зошит 4. Бездиханне тіло професора Білінського лежало в університеті, приймаючи всі доступні в революційний час квіти й сльози. А я ішов на зустріч, якої хотів би уникнути, та не міг.

Вечірні Липки — це не вечірня решта Києва: якщо хтось на когось і нападе в цей дикий час, то далеко не втече. Всюди коло домів вищого класу була охорона. Я йшов і думав про багачів як про «них», а не про «нас». Я йшов, а всі ці немиті федори й гаврили з наганами пильно на мене дивилися, наче забули, що я тут недавно жив.

— Ну що, Миколцю, як там життя?

З дядьковим охоронцем, від якого несло гасом і тютюном, я товаришував. Він завжди мав добрий настрій, грубо, але смішно жартував, а також не раз мене прикривав — хороший мужик.

— Усе шикарно!

— Аж так? У країні ж — війна.

— Ну а я що — стою тут цілими днями, ханьки мну. Вчора нарахував на паркані сто три ворони — і це лиш ті, що сідали на загорожу, не враховуючи решти, котрі жерли гівно на землі або крякали на деревах і дахах.

— А галок скільки?

— Це що за бісова ковінька?

— Ну он, — і я показав на кількох.

— Мені то все одна порода. Цих теж називаю воронами. Всіх називаю, крім сорок.

— Чого?

— Сорока — красива птаха, як моя жіночка в молодості! Ой, такі сьогодні тут літали — три штуки!

— Дядьку Колю, дай закурити.

— Ти ж ніби кинув.

— Перед зустріччю з родиною треба трохи нерви вгамувати.

— Ага, святе діло.

— Що там у домі?

— Панство чай п’ють.

У будинку горіли всі вогні.

— Олексію-у-у-у, — вибігли з дверей дві руді малі.

— Обережно, на сходах не впадіть.

Вони мене обіймали й кричали. Вони так мене любили, більше за поні й безе, за ляльок і модних собачок.

— Олексію! Підемо дивитися на треновану свиню?

— На що?

— Ну, треновану свиню, — повторила Ліна.

— Яка вміє рахувати, — додавала Ліля.

— У цирку, — казала Ліна.

— Хрю-хрю, — говорила Ліля.

— Свинка.

— Тренована.

Вони мене любили, бо я був кращим навіть за дресировану свиню — я називав їх принцесами! Як завжди, розсіяні, діти піднімалися сходами. Ліна таки впала й поранила коліно. Ліля закричала, налякана кров’ю. Хай як цинічно, але дитяча кров зараз на краще. Тепер родина займеться оброблянням рани Ліни й виховуванням стриманості юної панянки, а тому менше оброблятиме мій мозок. Випадок приніс у жертву дитину заради мене.

В глибині зали попивала чай моя мама. Як завжди — стримана, але мене таки поцілувала в чоло. Зранку мама постриглася а ля гарсон, зовсім коротко, і від цього стала ще молодшою. На столику неподалік у тарілочці притягували погляд прекрасні еклери, які могла приготувати тільки вона. Жодна кухарка, жоден ресторан не досягли її рівня майстерності у цій справі.

— Завтра ми виїжджаємо у Францію. Уже всі речі складено.

— Так одразу?

— Нема чого чекати.

— Ну, шкода, що так швидко.

— Це ми ще пізно одумалися!

— Гарно вам з’їздити, — сказав я з набитим ротом.

— Що? О святі небеса! «Вам»? Яким «вам»? — артистично засміялася. — «Нам»! «Нам», синку.

Дядько підбіг заспокоювати. З еклера витік крем і впав на килим. Я, поки ніхто не бачив, втер його у ворс, як ртутну мазь у шкіру сифілітика, щиро не розуміючи, чому мама плаче. Ну, їде вона в Париж. Їде — не назавжди ж. Вона взагалі рідко мене бачить. То переживе й ті кілька тижнів чи навіть місяців, що зібралася побути в чужій країні.

— Ти мусиш втікати з нами. Ти знаєш, що сталося з паном Бжинським, хресним твого покійного батька?

— Не знаю, я самого пана раз в житті бачив.

— А з паном Грищенком?

— Ні, мамо. Чого ти хочеш?

— Пана Бжинського повісили на — уявляєш — кедрові, там дуже важко шнурок прив’язати, він із хвої сповзає. Люди помістя розікрали. Всі панські маєтки захоплює революція! З дня на день і сюди увійдуть або червоні, тютюнники якісь, або анархісти, або ще щось зелене й фіолетове!

— Уже входили — і нічого страшного не сталося.

— Ой, дитино…

— То ви хочете звідси назавжди їхати?

— Ми! Не «ви», а «ми»!

— Треба подумати.

— Ти здурів? Чи оглух? З дня на день це місто буде знищене!

— Нічого цьому місту ніколи не буде.

— Не переч матері!

— У мене тут наречена.

— Синку…

— Аліна, її звуть Аліна.

— А вона з порядної родини?

— Нормальної.

— То візьмеш її з собою.

— Вона не поїде.

— Якщо любить — поїде.

Дядько, тримаючись за живіт, схожий на дріжджове тісто, тільки підтакував, хитаючи головою, як індик — куль-куль-куль, куль-куль-куль. Діти гралися, знову літали по дому, падали на землю, а гувернантка їх піднімала. Ліна з перев’язаною ногою діставала з вазочки рахат-лу-кум.

— Добраніч, — сказав я нарешті.

— Куди ти зібрався? — схопилася мама.

— Як це куди? Додому, у прибутковий дім на Костянтинівській.

— Ночуй тут, ми вже тобі ліжко приготували, — говорив у вуса дядько.

— Та невже? — кривився я.

— Я тебе благаю, — і вона ледь не кинулася на коліна. — Благаю тебе, синочку, ночуй тут!

Ну, переночую тут: слово матері — закон. Особливо якщо тобі це ще й вигідно. (Мені вже давно треба було прийняти ванну, а на Костянтинівці це перетворювалося на проблему).

Засинаючи, вдихаючи власну чистоту, згадав про записку від Аліни. Мало що було видно, тому встав і підійшов до вікна, де у дворі горів ліхтар. Під стовпом купчилися мокролапі ворони. Коля куняв, зачепившись фуфайкою за ґрати. Захотілося прочитати записку ще раз, щоб вкотре про все подумати:

«Завтра опівночі. Кирилівська церква. Рушаємо в степи під чорним прапором. Нудне життя = смерть».

Зошит 5. Ранок — не ранок, а тягуча каша (я ненавиджу каші). Роса, густа слина, розчавлені фрукти, сеча — все на блискучій бруківці. Сонце, заледве встигнувши зійти, уже нахабно припікає. Людська маса метушиться, бурчить, ніби невдало змішана у шлунку їжа.

Я пройшов Софійську площу по діагоналі, потім по периметру, по одному ребру, потім ще раз по діагоналі. Пішов униз. У підвальному кафе готелю «Континенталь» майже нікого не було. Ще раз попросив кельнера принести серветку з вишитим портретом, однак так і не запам’ятав прізвища музиканта із закінченням на «ський». Кельнер сказав, що «ський» тепер у південних містах — Ялта, Одеса. Я додав, що в Одесі зараз ще й Курбас, режисер, знайомий Аліни, який репетирує «Царя Едіпа», а перед цим ставив «Чорну пантеру…».

Від нудьги попрямував по Хрещатику й спустився, згадуючи всі київські церкви Подолу: Різдва Христового, Миколи Набережного, Покровську, Богородиці Пирогощі, Введенську, Дмитра Ростовського, Іллінську. А ще — Братський Богоявленський монастир, Фролівський, святої Катерини, всі ці збиті вершки церковець на вафлях вулиць. Деякі з них самі підказували мені себе, раптом виринаючи нізвідки.

Запахи на Контрактовій, де йде торг — як різнокольорові лампочки, що запалюються по черзі одна за одною. Тут ти вловлюєш аромат балабухівського варення, що перебивається наступним — повівом англійського гуталіну на лавці Райських. Потім — хрусткої на запах капусти від ряду бабок, що стоять, як чаплі, і спльовують соняшникове насіння. Далі — сморід від здорового щура, що заліз під лавку Шевчукової, яка торгує сукном. О, ця не закричить: тихенько того щура сама копне, аби не відлякував клієнток.

Придбав газету. Купив дві пари спідньої білизни. Попросив прикурити у двох розсміяних молоденьких покоївок, що потайки диміли в дворику з виноградом. Тинявся Подолом аж до підвечір’я, поки не натрапив на лісопильню біля Дніпра, де, на диво, приємно пахнуло мазутом. Погода була суха, однак посеред дороги — незмінна велетенська калюжа чорного-чорного кольору. Біля неї — дама років сорока у блідо-рожевій сукні. Ця театральщина, яка тут творилася, провокувала мене на те, щоб поставити їй саме таке запитання:

— Пані, що мені робити?

Але вона не звернула уваги. І я вже крикнув:

— Що мені робити?

— Сo robić, co robić? — заговорила вона польською. — Стрибнути у воду й заплисти так далеко, щоб не могти повернутися.

Зошит 6. Швидко пройшов шматок лісу. Вітер приніс скупчення неприємного повітря, ніби ганчірку, що засмерділа під носом. Виминаючи дерева, побачив у щілинах багато світла й вийшов на лікарню.

За вікнами двоє санітарів лежали у кріслах, закинувши голови. Два інші бігали по двору, телепні, металися в різні боки й щось визирали. Перший поверх лікарні світився, персонал метушився.

— Ви дуже вчасно! — сказав Іван, високий і молодий санітар.

— Чого це?

— Ваш пацієнт втік! Ми зайшли в палату — а його нема.

— Який пацієнт?

— Та той, що покусав Алевтину, — сказав другий, середнього віку й низький, Данило.

— Це не мій пацієнт, а Скорського.

Я не мав наміру їм допомагати — ця історія була позаду, як родина, Київ і все попереднє життя. Не мав наміру навіть думати про це — скоріше б зайти до кабінету, забрати свій польовий хірургічний набір і зникнути з цього місця. Ну, втік у них психований сифілітик — таке інколи буває.

…Правда, цей хворий міг бути причетним до вбивства Білінського. Але це вже не мій клопіт.

— Який дивний збіг! — з’явився черговий лікар. — Щойно тут був і товариш доктор — інший відповідальний за цього хворого

— І де він?

— Подався шукати пацієнта в бік церкви.

— А хворий раніше не втікав?

— Не знаю.

— Як це не знаєте?! Ви краще поліцію кличте, кретини, поки він не убив ще когось! І хай інші санітари, що сплять, ідуть його шукати.

— Вони не можуть…

— Чого? Мені піти їх розбудити?

— Вони під морфіном…

— А ви, бачу, вже відійшли! Ловіть свого психованого! Якщо виявиться, що це саме він убив Білінського під час вашого чергування, не уявляєте, що вас чекає.

Я поправив гомбург і пішов у бік Кирилівської церкви, непривітної й монолітної, як куб. Озирався навколо — а що як із кущів вистрибне втеклий сифілітик-псих і покусає мене чи задушить. Я озирався навколо, бо не мав певності у діях, не мав певності в жодному з виборів. Шпортаючись об кубельця конюшини, дійшов до прочинених дверей у церкву. Було важко втриматися, щоб не зайти.

…На стінах, на стелі — лишилися фрески, лишилося зображення янгола, який звиває небо на південному пілоні нартексу. А ще — графіті: люди видряпували свої імена у церкві, щоб увійти з нею у вічність, щоб не бути забутими. Князь Володимир Святославович прирівняв цю діяльність до осквернення могил. Вандали платили штраф і отримували удари палицями. Під час набігів Батия церква запустіла й покрилася тріщинами. Сюди забігали дикі куниці, здичілі пси, комахи роїлися під стелями з червоними мозаїками. По центру починали рости берізки. Вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — вода заходила в тріщину — вода ставала льодом — лід розширював тріщину — стіна розколювалася — скоро майже падала — ось-ось — стіна падала… Але янгол і далі звиває небо…

Коли йшов до виходу, почув шарудіння ззаду. Обернувся, вже вийшовши з дверей: у густині церкви, як палиця в баняку зі смолою, стояв чоловік з великою сумкою через плече і націленим на мене револьвером.

— Це ви, докторе?

— Не рухайся!

— Чому ви… Скорський, що з вами?

— Не рухайся, кажу!

— Що ви тут робите?!

І нарешті я все зрозумів… Ах ти ж психу! Я ж насправді давно це знав…

— Та це ви вбивця! Я так і думав! Але навіщо вам це?

— Мовчи.

— Це ви! Ви! Ці крадені сигарети, ця дивна поведінка, Білінський… Я почну кричати — і сюди всі збіжаться. Вони вже поліцію покликали!

Ззаду мені почулося голосне дихання… Пролунав постріл.

Місто обростає новими будинками. Вони обхоплюють колом те, що колись було периферією. Київ стає тіткою, яка більше не стримує себе перед заварними кремами. Місто лізе далі, воно переступає через болота, воно перетворює старі ріки на ряд озер, інші водойми заганяє в колектори. З дикої пшениці випадає зерно — і воно чорне. Коли пригріває сонце — зерно розплавлюється й розтікається на землі. Кирилівська церква стоїть нерушно. Невеличкі тріщинки в стінах ніхто не замащує ні дорогою шпаклівкою й клеями, ні дешевим цементом і вапном. Одного дня на порозі з’являється невеликий лис. Він забігає всередину, біжить підлогою з простих сірих плит. Зі стін дивляться боги — дивляться й валяться. Лис підбігає до іконостаса — перед ним потьмяніла олійна Богородиця й Дитя на цинкових листах.

Лис вибігає на металеві сходи, що закрученим шляхом виводять на другий поверх. Лис оббігає всі закавулки, нефи, під всіма фресками. Крізь розбите вікно залітає насінина крушини. Вона буде початком. Скоро крушиною заросте все. У кущах крушини дурний заєць облаштує гніздо, у верху гілля поселяться солов’ї, щоб співати до кінця світу. Лис бігає між густих променів, що пробивають вікна. Лис виловлює один із промінців, зажмурює очі — і гріється на сонечку…

…Пролунав постріл — і я не впав. Озирнувся — просто на порозі церкви лежав наш пацієнт-сифілітик з дрючком у руці. Голова — на камінні біля порога.

— Якби ж він був на стадії провалювання носа! Уяви: дірка замість носа плюс дірка від кулі — це як додаткова пара очей! — сміявся з трупа Скорський.

— Треба покликати санітарів.

— Вони чули постріл — самі прибіжать. Бачте, професор Білінський вважав, що, аби завершити справу цього хворого, доведеться чекати роки два-три, — і Скорський зареготав. — А я впорався значно швидше!

— Вибачте, я в цьому місті вже здурів. Подумав, що убивця Білінського — це ви.

— Власне, а чому ж так не є? Убивця Білінського — я.

— Не глузуйте. Розумієте, ви дуже змінилися останнім часом, тому…

— Так, я почав убивати людей. Таку зміну можна назвати вагомою.

— Ви, звісно, маєте право на іронію…

— Але це не іронія.

— Хай буде сарказм.

— Це — матінка-правда.

— Так, ви маєте право глузувати з мене.

— Добре, закінчуймо. Побігли до коней!

— До яких коней?

— Аліна нас уже чекає!

Аліна, її дядько Скорський, я і ще кілька незнайомих людей помчали, як вітер, що зірвав мій гомбург і відніс назад у Київ.

— На хорах в Кирилівці є фреска, де в образі апостолів Врубель намалював себе й пацієнтів лікарні. Коли я випадково її побачила, то дійсно повірила, що це святі.

— Ніколи там не бував, я розглядав церкву тільки знизу.

— Запам’ятовуй дорогу, як сюди повертатися, аби колись таки глянути.

— У цьому місці колись текла ріка Смородина. Не треба довіряти ландшафту, — обмацуючись, чи на місці його сумка, мовив Скорський саме в той момент, коли ми вийшли з теміні дерев і побачили перед собою безмежне поле.

Вже через кілька годин темрява осяється і назветься степом.

Зошит 7. Мчали всю ніч, без зупинок. Коли ніхто не женеться. Коли нікуди не треба встигнути. Мчали, ніби нарешті випущені з вольєрів звірі. Позаду була клітка, тепер ми це знали. Обіцянки від горизонту попереду робили все за спиною найгіршою тюрмою, сидіти в якій могла людина зі свободою, яку ампутували при народженні, ніби аномалію.

Передранкове небо спочатку виглядало наповненим чимось важким, наче мішок з ріпою. Однак з кожною нашою наступною верствою небо ставало відчутно світлішим. Коли воно остаточно очистилося, ми виїхали на пригірок під викладену з каменю стіну, що здалеку здавалася велетенським шматком халви. Зовнішні руїни замку зовсім не давали уявлення про його справжній вигляд, коли тут ще все було добре, коли люди успішно оборонялися від набігів кочовиків. Здалеку розвалина взагалі здавалася природним нагромадженням каміння — просто кам’янистим підвищенням, групою скель. Піде ще кілька сотень дощів, ще кілька сотень вітрів із сотень напрямків обдують це громаддя — і воно завалиться, наче тут нічого ніколи не було.

На одному з каменів росло кілька стебел пшениці — хтось, мабуть, висипав тут жменьку зерна для птиць — а ті забули його з’їсти.

— Кому міг належати цей замок? — питав у Скорського.

— Гадаю, що Царівні-Лебеді, — імпровізував доктор, щоб ніхто не подумав, ніби він справді не знає відповіді.

З-за одного зі згромаджень посірілого пісковику вийшов молодик у чорному, як гад, плащі й білій папасі, схожій на жоржину, — такій же пишній, яскравій і недоречній тут. Його звали Артем. Спека плавила мозок, але він усе одно ходив так: серед отаманів пішла когутяча мода. Артем допоміг Аліні злізти з коня і спробував поцілувати її в губи, однак вона підставила щоку.

То вона так мчала до цього ряженого?!

Ми пройшли у двір — руїни створювали більш-менш захищений принаймні від чужого ока внутрішній простір. З’ясувалося, що тут є навіть місця, де можна сховатися від дощу — з цього погляду руїни мали не такий уже і безпорадний вигляд.

Посередині двору — столик, а на ньому — дерев’яне відро з рожевими гладіолусами. Ох — романтик! Усе це виглядало так, наче мало інопланетне походження. Ну звідки серед степу, далеко від сіл і містечок — стіл, найпростіший стіл? А гладіолуси? Ці степи були неорані вже так давно, що будь-яка культурна рослина здичіла б тут, виродилася, зсохлася начисто.

Неподалік тріскотіло вогнище, маленький еталон того, що ми зробимо з хатами, селами й містами вже скоро. З вогню отаман Артем приніс турецький кавник і в маленьку мідну філіжаночку влив першу порцію Аліні. Він так само дістав фарфорову чашечку із зображенням рожевих хлопчиків-путті — звідки?

— Кому ще кави?

Але відгукнулися тільки Скорський і я. Мене страшно втішило це запитання. Це запитання, скажемо, навіть відволікло від думки про недавно побачений поцілунок і недавно залишений Київ.

— Зразу видно, що професура: культурні люди — п’ють кохве. Ви ж обоє лікарі?

— Ага.

— Лікарі для нас, степових вовків — як золото, дорожчі за золото. Взагалі — ескулапам треба дуже багато їсти, бо скоро, впевнений, за людину цієї професії будуть давати рівно стільки золота, скільки той лікар важить. Тому вам треба обом працювати над своїми тілами.

— А коней, що нас везтимуть, хто пожаліє?

— Коней знайдемо — великих лікарів можна перевозити, наприклад, на тачанках. А поряд садовити отаманів, бо хто ж стрілятиме в бік медика? Тільки дурний.

— Думаю, саме дурних тут набереться багатенько.

— Знаєте, кого на війні не розстрілюють навіть за зраду? От ви, докторе, зі своєю бородою, наприклад, схожі на царя Миколу ІІ. І при цьому вас не розстрілюють, а навпаки — боготворять!

— Ми лиш приїхали, а ви вже про розстріли, ще й пальцем зараз почнете показувати, — буркнув Скорський і чомусь помацав, чи сумка при ньому.

— Вибачте, вибачте, пардон муа.

— Відповідь — лікарів?

— Не просто лікарів — венерологів! Ви ж, Скорський, наскільки знаю, спец? Венеролог — це найбільша людина на війні. Найцінніша! Такий рід занять можна назвати флористикою. Ви й не уявляєте, які тут квіти ростуть, — і ці клумби вже давно чекають доброго садівника. Або й просто — косаря!

— Я не хочу це слухати, — розізлилася Аліна. — Прикуси язика.

— Так, так, справді. Прости, моя… — і ледь не сказав «трояндо», — …золота.

Цілий день ми відпочивали. Ходили на зарослу лілеями річку, що виявилася зовсім неподалік. Ми каталися на човнах, залишених тут рибалками. Я розмовляв зі Скорським. Він скрізь ходив із сумкою, навіть не йшов купатися, щоб з нею не розлучатися. Я запитав його, що він там носить, а він відповів, що це не моя собача справа.

Аліна запливла з отаманом на середину річки, вона голосно дискутувала з ним, розмахувала руками. Течія повільно і плавно несла човен вниз. Ну й зараза ця течія!

Я пробував з Аліною зустрітися віч-на-віч, але вона уникала мене. Зранку я отетерів, під обід засмутився, після обіду — розгнівався.

Увечері приліг на гарячу траву і (не знаю, звідки вони взяли таку добру каву?) випив ще горня, що зовсім мені не впливало на сон. І дивився на Персеїди. Щороку Земля проходить через хвіст комети Свіфта — Туттля, і люди на землі можуть бачити метеорний дощ, загадувати бажання. Я теж загадував, я нарахував 47 падінь. І всі мої 47 бажань були про одне.

Вони сиділи коло вогнища і щось говорили. Я бачив, як він стеблинкою лоскоче їй обличчя, а вона роздратовано відмахується. А далі — кричали одне на одного. Потім знову говорили спокійно. Після — знову сварилися. Моя радість зростала після кожної дрібної помилки, яку робив Артем. Я бажав, щоб він показував сьогодні найгірше, на що здатен.

Вони кричали одне на одного, а я чув прекрасні оперні співи — зірки падали під крики, зірки благословляли мою радість.

І це сталося: Аліна копнула вогнище, порозкидала надгорілі дрівця, припаливши трохи трави. Артем схопив її за руку, але вона одразу вирвалася й побігла до коней.

— Ну і їдь! Гарантую, що доберешся до Катеринослава й повернешся, як миленька.

— Я їду у саме Гуляйполе! До Батька Махна!

Я схопився і побіг до неї.

— А ти куди? — крикнув Артем.

Дійсно — а куди я? Я — за нею: у Гуляйполе, у Катеринослав, у Рим, у Вашингтон, у Стамбул, у Монтевідео…

— Спи давай! — сказав він. — Зранку ця кокетка буде тут, як штик. Ми вже проходили цей номер. Завтра — буде отут, біля мого чобота!

…Ні, не буде.