Світ не створений

Чужий час: Вілла «Опера» (1839)

У цих глухих лісах, на цих строгих горах, де легко було відчувати себе ув’язненим, чуєшся геть вільним. Можеш будь-коли щезнути в хащі, злізти з гори там, де ніхто б не насмілився, де маленькі шматочки неба ледь прозирали. Тут сонце сходило так пізно, що до заходу залишалося надто мало, аби дати шанс денним переслідувачам.

Коли Лесьо й Еліас вийшли з букового лісу на брусничну галявину, їх накрило застояним і кислим, як брага, як рот алкоголіка, запахом давно розтоптаних ягід.

— Глянь, що це може бути? — показав Лесьо Еліасу на дивний предмет, що лежав просто серед розсипу оранжевих грибів-лисичок.

— Не знаю. Кришталева сферка. Ходімо пошвидше!

Вона, розміром з людське око, ідеально кругла й прозора, лежала тут. За інших умов її можна було б сприйняти за дорогоцінний магічний предмет, але тепер вона обіцяла тільки погані наслідки.

— Може, доторкнутися?

— Краще не треба. Прошу, ходімо!

— Може, ногою?

— А якщо вибухне?

— Тоді палицею.

Еліас перестрибував з ноги на ногу, він прагнув опинитися у віллі Вілінської вже у цю мить. Лесьо вирізав довгу ліщинову жердину й віддалік торкнувся до кулі. Спершу сфера здалася твердою, як скло. Потім куля загорілася синюватим світлом, полиски розійшлися по ній всій, як гусяча шкіра від несподіваного холоду. І за мить вона зникла.

Грандіозну будівлю вілли пані Вілінської, оперної діви з Відня, зводили неподалік від обриву над горнилом ріки. А з іншого боку — гора Острича. Час від часу з вершини зривався велетенський камінь, гуркотів і зупинявся просто перед воротами. Потім уся прислуга дому заледве розчищала вхід, ломами відважуючи брили, скидаючи менші шматки скелі рядком уздовж дороги. Огорожа — великий кам’яний мур — була викладена у формі кола, що символізувало геніальне горло Вілінської. Обгородили навіть біля ріки, звідки ніхто б не пробрався — очевидно, щоб пані, коли її зловить блуд, не впала з обриву. Мети такого будівництва — так далеко — ніхто не розумів, крім Вілінської. Вона витратила половину статків на будівництво, обслугу та охорону. Дорогу сюди вистелили колодами. Працівники вирубували буки й смереки вздовж лісової доріжки, тут же на місці обчімхували їх, закладаючи шлях. Каміння на будівництво витягали з ріки, збирали під горою уламки Остричі. Сухе дерево купляли в місцевих — ясен, тис… Але інші матеріали протягом кількох днів підряд сюди подавали підводи, доставляючи мармур і скло, шовк і фарфор, меблі й різні механізми, серед яких одного дня на фірі прибув велетенський рояль. Усе це — щоб облаштувати дім на два поверхи, з велетенською залою для танців, купою спалень, підвалом, коморами.

Вілла, яку Вілінська назвала «Опера», виглядала наче складені докупи чотири церкви з гострими дахами, що переходили один в одного. Попри те, що пані Вілінська виділила на будівництво страшні гроші, тут вона була за життя всього п’ять разів. За кілька днів до того, як вона навідувалася, в дім заїжджала ціла вервиця прислуги, що теж везла підводами нові предмети для облаштування дому, продукти для наймодніших страв. А потім прибували гості оперної діви — з Відня, Кракова, Станіславова, Коломиї…

Пані Вілінська добряче роздратувалася, коли полонених Шугаїв привели до її дому. Поблизу не було жодного місця, де б можна було їх протримати. Головний, Петер Штайнмаєр, запевнив, що це справа державна. Після довгих умовлянь вона, скриплячи зубами, погодилася. Штайнмаєр з групою відійшов, щоб доловити тих, хто втік. Впійманих же стерегла внутрішня охорона пані Вілінської.

Еліас сам підійшов до брами, залишивши Леся в темних зарослях ялівцю. Він заговорив щось німецькою. Йому прочинили ворота, і Еліас, не погукавши Леся, зайшов.

Лесьо ж знову знайшов під кущем сферку. Перед цим він їх так само бачив у потоці, між коріння смереки, в афиннику. Деякі з них нагадували ідеально круглі яйця, які тхір чи лис ледь випив, але залишив шкарлупу, насміхаючись з птаха. Сферки нагадували гриби порхавки, що здаються твердими, але варто до них доторкнутися — і дрібні піщинки вилітають, залишаючи тоненьку шкірку. Лесьо, перевівши погляд з кульки, зрозумів, що іншого шансу не буде. Він вистрибнув з ялівцевих кущів.

— Стій! Стріляю, — крикнув охоронець.

Їх тут стояло троє, ще один сторожив у підвалі бранців, однак інші наразі купалися в річці неподалік — прийшов вечір, і вода ставала приємною, хоч і холодною.

— Я з ним.

— А, так, він зі мною, — крикнув Еліас віддалік, майже дійшовши до дому.

— Ну дивися, бо у нас тут у підземеллі вже сидять схожі герої.

Охорона пані Вілінської перевірила Леся й забрала рушницю та бартку. Над будинком, просто на горі Остричі, було незвичне для цих місць зведення. Воно трималося на тонких планках чи трубках, а зверху — світило червоне сяйво. Велетенська вежа, що зловісно блимала, стовп, що робив гору ще вищою, не налякав і не прогнав охорону тільки тому, що Вілінська пообіцяла їм величезну додаткову винагороду.

— А що то нагорі? — питав Лесьо в охоронців, навіть не намагаючись догнати Еліаса.

Вони всі зневажливо мовчали, розколюючи в зубах молоді ліщинові горіхи, випльовуючи коричневу шкарлупу з прозорими пухирцями слини. Проте один із них, високий кремезний хлопець, у мові якого відчувалося, що він народився верств п’ятдесят звідси на північ, все ж розказав:

— Ніхто не знає. Дехто з панства вважає, що це за ними прилетів ковчег, аби врятувати достойних від нового кінця світу. Пані всіх довколишніх мольфарів позводила, там будуть проводити ритуал. Але навіть якщо так, як вони думають, то це судно геть мале. Ми підходили, але доторкнутися до нього боялися. То така вежа з білого металу. Нагорі — блимає червоне око. Внизу — невеличка коробка для кілька людей. І навколо — обгороджено.

— І що в коробці?

— А ніхто ж не зайшов. Один із тих панів доторкнувся до сітки — і його відкинуло назад, волосся стало сторч. Там так само навколо розкидані чудні кульки різного розміру — від малих, як ніготь, до таких, як кулак.

Еліас розпанахав двері, штовхнув перелякану дівчину у фартушку і побіг коридором, зазираючи в кожен вхід, яких було достобіса.

В одних дверях — на широкий стіл жінка висипала велику сковорідку смаженої форелі. Інша — накладала вже охолоджену страву на тарелі й прикрашала розмарином. Поряд нарізали й варили овочі — горіли вогнища в кількох печах… Спітнілі кухарки металися з кута в кут, у тьмяному світлі ніхто б не розрізнив їхні мокрі обличчя. Далі були двері, за якими стояв високий чоловік з тонкими вусами. Він кинув вінчик у каструлю з яєчними білками й гаркнув, щоб зачинили; у тій прохолодній кімнаті на столах були різноманітні десерти. У невеличкій третій кімнатці — на дощатій підлозі лежала велика миска з рубіновою ротундою, тільки це. Наступна кімната — гола: ні килимів, ні меблів, ні трофеїв — темна коробка за масивними різьбленими дверима.

Нарешті Еліас відчинив ту кімнату, де була зала для танців і рояль. Чоловік у фраку й дід у розцяцькованому кептарі сиділи на двох фотелях і голосно про щось сперечалися.

— О! Давній друже! — вигукнув доктор, помітивши, як Еліас просувається крізь двері. — Я знав, що ви не пропустите такого величного свята!

— Це той молодик, з яким ви в Коломиї познайомилися? — запитав співрозмовник.

— Саме він!

— Цікаво, що молодь скаже, якщо запросити її до нашої бесіди?

— Дорогий наш Еліасе, а чи не розсудите ви нашу суперечку з вельмишановним мольфаром Їлаком. Він вважає, що пані Вілінська сильно перебільшує, передрікаючи настання світу сьогодні. Я ж упевнений, що саме цієї ночі все й почнеться.

— Професоре… — відхекувався Еліас, — я не можу знати. Мені потрібне інше…

— Не треба, не треба говорити. Я відаю, чого ви бажаєте, мій юний друже.

— Мені…

— Так, так. І знаю, що ви не маєте часу на слова. Пройдімо до мого покою.

— А-ха! І я відаю, чого потребує цей леґінь! Знаю й розумію його пристрасть! — теліпався сп’янілий мольфар.

Вони попрямували дубовими сходами на другий поверх. У кімнаті доктор затягнув Еліасові руку вище ліктя джгутом. Потім всипав білого порошку на ложечку й розтопив його над каміном, де потріскували букові дрова. Лікар вийняв з коробочки предмет з голкою та циліндричним скляним резервуаром, набрав рідину з ложечки в той інструмент, який називав «шприцом».

— Ти не бійся, що прийматимеш препарат в інший спосіб, ніж до цього. Просто так — ще краще.

Але Еліас навіть не думав протестувати й узагалі ніяк не реагував. Доктор знайшов у хлопця найбільшу вену, вколов туди голку й перемістив рідину. Еліасу стало нарешті спокійно, те відчуття, наче ти вже майже втонув — і тут тебе раптом витягають, дають дихати.

Лесьо, втративши Еліаса з виду, попрямував до будинку. Він зайшов до кімнати, звідки пахнуло смаженим, але на його запитання ніхто не реагував. Наступні двері, з-під яких ішов сизуватий холодний димок, він розчинити не зміг. У третій кімнаті, де не було нічого, Лесьо почув шепоти. Коли прислухався, то зрозумів, що це голоси з-під землі. Пристосувавши зір до темряви, він нарешті побачив у кутку сходи вниз, у підвал.

Однак хлопець почув голос охоронця й подався назад в коридор, де наштовхнувся на пані Вілінську. Вона стояла з келихом у руках і дивилася на нього зверху. Висока й товста, в сукні, що не до кінця прикривала все, що треба ховати, вона стала на відстані одного кроку. Лесьо ж упнувся в дубову стіну, на якій висів ряд козулячих ріжків, схожих на відьомські деформовані пальці.

Колись місцеві хлопці вилазили на високі граби, з яких бачили, що у віллі Вілінської робиться. Пані завжди була такою — хмільною й украй непристойно вдягненою. Вона ставала на подвір’ї й викрикувала дивні слова. Діти трималися за гілки, щоб не впасти від сміху. Це потім їм пояснили, що Вілінська не кричала, а співала оперу.

— Geh zu uns, schöner Junge, — казала Вілінська, спершись однією рукою об стіну, нависаючи над Лесем і тиснучи на нього діафрагмою.

Однак він не розумів, що вона хоче. Вілінська показала йому в бік зали й потягла за руку, проте він вирвався. Пані глянула ще більш хтиво, ніж до цього, розвернулася, ледь не впала, а потім не дуже рівною ходою попрямувала туди, де грала музика. Лесьо ж, ще раз озирнувшись, чи ніхто тверезий на нього не звернув уваги, пішов до входу в підвал.

Еліасу здавалося, що ті мурашки, біля яких він недавно розсипав порошок, заповзли йому в тіло. Він розглядав свої руки — і комахи бігали під шкірою, бігали біля великого пальця, перебігали на зап’ястя, потім одна виповзла з отвору у вені й почеберяла долонею до пальців, зістрибнула на коліно. За нею — й інші. І вже сотні мурашок вилізли з його тіла й попрямували рівненьким рядком у бік зали, з якої грала музика.

Почувши мелодію, Еліас вийшов з кімнати й побачив купу людей. Усюди — на підлозі, на столах, під стінами — були келихи й порожні пляшки. Мурашки танцювали на роялі вальс.

Пані Вілінська стояла посеред зали й говорила до аудиторії, командувала, щоб усі стали в коло. Доктор заніс у центр лампу на підставці з тарілочкою жовтуватих кристаликів.

Оперна діва першою скинула з себе сукню, оздоблену пір’ям зелених і червоних птахів, а також і все інше, залишивши тільки рубін на золотому ланцюжку. Мурашки полізли на неї.

…Випускаючи з рук дріт, з якого роблять сильця для тварин, Лесьо переступав мертвого охоронця. Він так сильно стиснув тому шию, що дріт не так задушив, як перерізав горло. Лесьо не бачив обличчя вбитого і не хотів. Разом з матір’ю й братом вони тихо виходили з темниці в коридор, де під залою для танців щось закладало лом між двома щедро різьбленими стулками дверей до танцювальної зали. Потім те щось — з обличчям звіра й тілом людини — тримаючи в руках сумку, попрямувало в їхній бік. Воно перевернуло келих, залишений на підлозі, і не звернуло на це уваги.

З-за зачинених у залу для танців дверей лунали крики. З кімнати гримали в двері, але лом не дозволяв розкрити прохід. Дим виходив зі щілин, а істота з сумкою, поправляючи людські штани, бігла коридором надвір. Те страшне створіння, покинувши стіни будинку, відбігло до свіжої травички й зупинилося, наткнувшись на селянський загін, що прийшов на допомогу Шугаям.

Лесьо, опинившись надворі, вже підняв із землі каменюку, щоб розтрощити череп песиголовця. Але той раптом зняв маску. І з’ясувалося, що це білобородий чоловік. Навіть більше — чоловік, побачивши Леся, зрадів:

— Олексію! А ти що тут робиш?

— Чому ти так мене називаєш?

— Олексієм?

— Що ти таке? Нащо тобі ця звірина маска?

— Протигаз? Чи ти про що? Це звичайний протигаз, — сказав Скорський.

З боку брами бігли Ярко, Дмитро і ватага своїх. Вони розібралися з охороною й тепер прямували в дім, звідки валив уже інший дим — від горіння дому, що ховав панське багатство. З усіх кімнат, де варилися страви, вибігали кухарі та їхні помічники, дім розгорався. Одразу після цих людей з вілли Вілінської рачки ліз мольфар, волаючи:

— Рояль! Винесіть рояль!

— Їлаче, чи є там хтось, кого треба врятувати?

— Рояль! Посеред зали така коробка на ніжках. Така шафа! Просто по коридору у великій кімнаті. Витягніть рояль!

Одразу після Їлака з дому вибігла зовсім гола пані Вілінська. Нажахана, вимащена якоюсь сажею, задимлена, з розбитим волоссям, побігла у бік розчинених воріт. Оперна діва побігла дорогою, вистеленою з повалених дерев, побігла в далечінь.

Ярко і Дмитро кинулися в полум’я. У диму лежали люди, непритомні або мертві — літні чоловіки з велетенськими черевами, голі дами у золото-діамантових прикрасах. Отрута Скорського уже не діяла, тому хлопці лишилися зрячими. Брати виштовхнули ту велику коробку на коліщатках і вивезли її з полум’я.

Вони відтягли на безпечну відстань всіх, гідних життя. Але на березі ріки вже з’явився загін Петера Штайнмаєра.

У головного вухо було обрізане ніби фігурними ножицями. Коли Лесьо побачив убивцю Агати, він побілів від злості. Лесь не стримався, прицілився і стрелив у нього з рушниці, хоч волів би того роздушити. Штайнмаєр, у якого частка шрапнелі відірвала шматочок мізинця, зляканий, побіг до ріки. Там пахнули ялівцеві кущі, стирчало каміння, обвите рододендронами й чорницями, порозпрямлювалися низькі сосни. Під ними росли отруйні гриби, зовні схожі на білі, але вони синіли, коли доторкнутися. До того, як люди почали стріляти, палити й калічити, тут шастали дрібні звірі, змії й жаби. За деревцями ховалися демони, що під місячним світлом струшували з себе лишайники, які нападали в лісі з трухлих дерев. Вони розганялися й стрибали вниз, у плесо, купалися у воді, яка робила їх вічними.

Хлопець зловив Штайнмаєра біля кривої смерічки, що колись була, як усі, доки їй не обламали вершок. Лесьо тримав Штайнмаєра за ногу, а той виривався, нігтями видряпуючи землю і ловлячись за біле оголене коріння смерічки. Лесьо перебрався далі й здавив горло ворога руками, наче того охоронця у темниці. Сильний Штайнмаєр відштовхнув Леся, але той знову стрибнув до австрійця, вони котилися по землі, билися над обривом.

У домі мольфар осліп у вогні, однак цим зовсім не переймався. Біля нього знайшли доктора, що розмовляв з мольфаром, наче вони були добрі друзі.

— Не чіпайте цього пана, — лементував осліплий Їлак, коли підійшли хлопці. — Це є чудотворець. Хто поранився — підходьте до пана доктора — він забере ваш біль.

Скорський тримав сумку, у якій мав залишки білого порошку й медичне обладнання, а також купу кульок.

— На горі зникла вежа з паскудним світлом, — сказав хтось із натовпу.

— І світ — не закінчився!

— Справді — гора як гора.

До колись грандіозної будівлі вілли ще довгий час було важко підійти через високу температуру недогарків і розпеченого каміння.

Все птаство всіх дерев, всі звірі всіх кущів і всі змії всіх нір, все втекло звідси. Молоді козулі бігли дерев’яною дорогою, частина якої також тліла, молоді козулі обганяли непритомне тіло пані Вілінської, що лежало неподалік вілли — збите каменем з Остричі. Її роздуті, з боків коричневі, брунатні губи нагадували розрізаний брусок в’яленої оленини.

— А де Лесьо? — схопилася Федиха.

— Він бився зі Штайнмаєром над обривом, а потім вони обоє пропали! — сказав один зі своїх.

Матір, виминаючи смерічки й перестрибуючи купи з чорницями, мчала до обриву. Скелясте підвищення було наче дверима, у які треба увійти. Однак за ними — вже нічого, що належить людині. Внизу лютувала велика вода.

Федиха сіла на кам’яний виступ і, обхопивши голову, нагнулася вперед, ледь сама не падаючи у смертоносне горнило.

— Гляньте, — крикнув хтось ззаду.

І внизу, де берег ставав настільки пологим, щоб у воду можна було просто зайти і не впасти, всі побачили Агату. Вона, ледве ворушачи лапами, витягала з води тіло хлопця, ніби величезну головатицю. Він був живим, він не мав жодної подряпини.

— Диво! — шепотілися люди. — Його витягли з води — а одяг зовсім сухий: і штани, і сорочка. І навіть волосся не мокре.

Зошит 19. Дивіться у воду — там початок і кінець. Кожного разу, як ви кліпаєте, світ стає іншим. Нестабільна навіть вода — вона ж мусить текти в один бік, з вищого місця у нижче, але цей логічний і чіткий рух давно порушено. І логіка вже не має значення. Бо воді байдуже до часу: вона впадає у море, море випаровується і стає рікою. І так завжди. То чого б їй не погратися, чого б не зупинитися й не потекти в інший бік, полякавши дурня, що у неї вдивляється? Звісно, і для неї настане розплата, коли планету поглине вибух сонця або ще швидше рознесе випадковий астероїд. Але, у будь-якім разі, вона нас переживе, вона нас складає на 80 %, а коли ми закінчуємося, вода починає бути складником іншої особи.

Форма буття, що була Лесем, відлетіла в далеку космічну туманність, її більше не цікавило життя на Землі. Леся замістило інше тіло, інша особистість. Вода провела те нове тіло у минуле, зробила так, як не буває і як не може бути. Вибір води був, може, запланованим, а можливо, й випадковим. Я, Олексій, ця фізична маса, що належала 1922 рокові, була тепер тут, у 1838-му. Вода вже проробила цей прийомчик зі Скорським, котрий бігав тут у протигазі, а тепер триндів із мольфаром. Однак мені все ще здавалося, що це сон, — так було простіше.

Лежачи на підводі, вперше отямився, до мене зверталися на ім’я Лесьо. Здригаючись від пам’яті про недавню воду, що пробила мені ніс, рот, вуха й очі, побачив ватагу чудно одягнутих людей. Вони дивно, дуже незвично пахнули й говорили. Скорський їхав на коні поряд, а біля нього чоловік з пов’язкою на очах. На моїй підводі лежала купа мотлоху, а також предмет з коричнево-червоного лакованого дерева. Коли уважніше придивився, то прочитав напис: «Bösendorfer».

Я не вірю в це. Буде ще кілька яскравих спалахів над Остричею, але їх ніхто не побачить, крім мене, оберненого проти руху коней. Під час першого зі спалахів — під Остричею шалено гнатиме поїзд. Під час другого — під Остричею буде чотириповерхова панельна лікарня для туберкульозників. Під час третього — під Остричею буде закинута лікарня, з вибитими вікнами, розграбована. Під час четвертого — на Остричі буде вежа із червоною точкою, що блиматиме паскудним світлом. Під час п’ятого — не буде Остричі. Під час шостого — не буде нічого.

Зошит 20. Щось лиже мені лице. Щось маслянисте, мерзенне, огидно тепле, але прихильне. Розплющивши одне око, бачу довгий гладенький рожевий язик, схожий на смородинове сорбе. Потім розплющую друге око — і відсахуюся. Краще б лежав із заплющеними очима й не дізнавався, хто є власником того язика. Я перестрибнув на піч і вхопив у руки рогач, яким з горнила печі витягують посуд.

Леопард здивовано подивився на мене, розвернувся й сам пішов до виходу. Ця дика кішка була неправильна. Замість довгого, вона мала ще куціший, ніж у кози, хвостик. Вона виглядала не агресивною, а, швидше, ображеною за те, що її не погладили.

Визирнувши у вікно, вирішив, що ніяк не аналізуватиму дійсності, бо тоді доведеться визнати своє божевілля. У сусідній кімнаті рівно посередині на лавицях — дві труни, там — старий чоловік, а також жінка з закритим лицем. Я, пригнувши голову під низьким темним брусом одвірка, вийшов надвір.

— Прокинувся? — запитав Скорський.

Мій зір чіплявся за кожну деталь, бо вона була геть новою.

— Я? Не знаю. Певне, не дуже.

— А що не так? — дражнився Скорський.

— Та все добре.

— Думаєш, що все ще спиш?

— Це дуже цікавий сон. Навколо — гори, очевидно, Альпи. На призьбі сидить доктор, який випав за борт і втопився. І цей доктор узагалі не втікає від безхвостого леопарда.

— Усе правильно. Тільки кілька уточнень: це — не Альпи, а Карпати. Доктор, тобто я — зовсім таки живий, також я не випадав за борт, а мене викинули. І так, зовсім не боюся цю пречудову представницю котячих, але не леопардиху, а приручену рись, Lynx lynx.

— Ага, тепер все зрозуміло! Тепер світ знову став гармонійним. Дуже дякую, — відповів і плюнув на землю.

А потім згадав про манери й засоромився. А після згадав, що у снах не треба пам’ятати про етикет, що саме сни всі погані манери й виносять на поверхню.

Я роздивився, мене все роздивляло навколо. Внизу — похиле поле з маленькими купками сіна. Потім — буковий ліс, рівненький, ніби папіроски в портсигарі. Далі — стрімкий підйом на горб, збоку — камінний схил. За цим всім — зелені оброслі деревами гірки, жовті бездереві вершини, після — синіші гори, далі — самі лиш вершини, білі, засніжені. Тут існувала межа — не те що в степу, де безкраїсть. Тут був конкретний кордон: останні видні гори.

Біля хати — кілька плодових дерев з нещасними дрібними поточеними грушечками, скрученими в дульки сливочками, під яблунькою — рояль, звісно ж, австрійської фірми «Bösendorfer».

— Цікаво, як би проаналізував цей сон з фройдистської точки зору доктор Скорський?

— Ну, найперше я б сказав, що ваше Супер-Еґо дещо спрощує завдання…

— Ні-ні, цікаво, що б сказав справжній доктор Скорський.

Співрозмовник щось відповів, але я не слухав, бо пішов у садок до рояля. Мені не треба бути чемним — це ж сон, повторив я собі.

— Ану геть! Киш звідси! — проганяв нахабу.

На кришку рояля вистрибнула приручена людьми дика кізочка, як кава з молоком, з білими обвідками навколо глибоко-вугільних оченят і на спині ніби цукровою пудрою посипана.

Вона хотіла дотягнутися до гілки з жовтим яблучком. Я зігнав малу десакралізаторку мистецтва і підкотив ковбчик з купи розпилених неподалік колод, складених під стріхою. Підняв кришку рояля, відкривши його механічне горло, потім клап, оголивши клавіші.

— Замовляйте, мій дорогий високоповажний мертвий докторе!

— Ну, Моцарта. Або ні. Щось із «Лускунчика» Чайковського.

— Кажіть точніше. Я знаю звідти багато шматків. Гувернантка Катеріна навчила.

— Хай буде «Вальс квітів».

— Чому саме це? Що б про це сказав гер Фройд?

— Він би нічого не сказав, тільки закурив сигару. У цьому сні йому б не вистачило фалічних символів, тому він би точно закурив.

Дика кізонька, яка стояла поруч, від музики затанцювала — туди-сюди, стриб-стриб. А може, й не від музики.

— От дика природа! Ти тільки їй задай ритм — а вона все сама зрозуміє! — був у захваті Скорський.

Але, навіть зосередившись на «Лускунчику», я чув фальш чи якусь необов’язковість. Доктор ніколи не бачив у дикій природі нічого величного — дика природа була тим, що людина має остаточно підкорити: влада або людям, або звірям.

— Чудо! Я знову чую цю прекрасну шафу! — йшов смішний дід, виставивши наперед руки, осліплений.

— О! Дорогий мій друже Їлаче! Як ви самі подолали такий довгий шлях — ваш дім же за два горби звідси?

— Я знаю тут все і без очей, — говорив чоловік. — Я ішов до вас за лікарством, а тут — ще й музика!

— Бачите, сьогодні ви за раз двох зайців підстрелите.

— Ну, якщо ваша ласка, подавайте мені й другого зайця.

Скорський витягнув із сумки буру пляшечку, дід розв’язав кутасик на зап’ясті й засахнув сорочку вище ліктя. Лікар пішов у дім і над піччю розтопив білий порошок, вийняв металеву коробочку для медичного обладнання, дістав шприц.

— Ого! У моєму сні підсаджують на кокаїн якогось діда! — перейшов я від Чайковського до Шуберта. — Що це означає — мої приховані бажання?

— Надто примітивна інтерпретація, — казав Скорський.

— Що ти там, Лесю, говориш? — перепитував Їлак.

Але, коли я відповів щось зневажливе, дід уже не чув і не потребував моєї відповіді.

З церкви повернулися Федиха та її діти.

— Добре, що ви вже прокинулися, треба поїсти.

— Так-так, — казав доктор, стукаючи по плечу Їлака, котрий радісно, ніби та дика кізонька, застрибав під музику.

— А що це таке звучить?

— То ваш Лесьо.

— Звідки він уміє заводити австрійську музичну шафу?

— Кажуть, що після таких потрясінь, як з ним учора сталися, в людях відкриваються неймовірні вміння й таланти.

— Так, Лесю, переставай! — отямилася Федиха. — У нас в хаті двоє покійників — дід твій і тета Іванка! Тут трембітарі скоро прийдуть!

— Ви домовилися зі священиком, все гаразд?

— Так, він підійде під вечір, бо в селі сьогодні ще один похорон, — і Федиха пішла в дім.

— О! Якщо у сні є священик, то це має означати щось вульгарне, чи не так? — не зупиняючи гру, питав я.

— Усе, досить грати, бо твій сон став монотонним. Пройдемося трохи?

— Гаразд. А можна, щоб за нами кізочка йшла кроком віденського вальсу?

— Думаю, це залежить тільки від кізочки.

— Отче Петре, — заговорив Скорський, коли ми підійшли до хати священика. — Слава Ісусу Христу!

— Навіки слава Богу, добрі люди, навіки слава!

— А що це ви робите?

— Та от збираю швиденько вовну, бо здається мені, що сьогодні буде дощ. А далі бігтиму відспівувати нашого односельчанина.

Священик знімав із жердини на паркані величезні вимиті овечі руна.

— Спочатку ми коло протічної води накладаємо ватру й у казані цю брудну вовну з кізяками трохи паримо. Потім проціджуємо й миємо в потоці. А тепер от сушу.

— Отче! Як ви знаєте, я у Відні, серед багатьох наук, займався естетикою. І от люди кажуть, що у вас є особливої краси кадило.

— У Відні? — тихо питав я.

— У Відні! — тихо відповідав Скорський.

— Та кадило як кадило — нічого особливого, — голосно мовив отець.

— А ви могли б мені його продемонструвати?

— Чого ж ні? От зараз покажу вам, але без ладану — бо ладан не можна без діла палити. А увечері піду відспівувати родичів цього нещасного хлопця, — і хитнув головою у мій бік, — то у справі його й побачите.

Я, затуманений, усміхався. Священик з нерозумінням подивився на мене, а потім показав докторові рукою на двері резиденції.

Тут я побачив наприкінці вулиці Аліну, мою кохану. Можливо, це в іншому сні вона покинула мене? Аліна прямувала до мене, така ж красива, як тоді, коли заніс її в будинок свого дитинства з якоюсь великою тривогою й великою радістю. Через її обличчя тягся тонкий шрам, як коричнева нитка. Я, нічого не кажучи цим двом, пішов забитою травою й дрібними ромашками доріжкою до неї.

— О! Як я радий, що ти тут!

— Тихо! Тихо! Ще люди побачать!

— Які люди, моя кохана, які люди?!

— Вони побачать нас разом і будуть потім говорити всяке.

— Мовчи, Алінко, мовчи, а я тобі говоритиму слова кохання.

— Що за Аліна?

— Моя ти зірко, моє ти серце…

Я почав знімати з себе сорочку — заледве стягнув, бо болів кожен м’яз. У неї обличчя скривилося, як гачок сережки. Потім я розстібнув ремінь.

— Що ти робиш?

— Лягай на травичку, моя кохана.

— Сорочку надягни й штани заправ, дурню!

— Оце так підсвідомість! Перфектний сон!

— Боже, яка ганьба!

І вона побігла геть. Піп назвав її Адріанкою, а мене — срамотою.

На цвинтарі вже давно були викопані дві ями. Біля дому Шугаїв зібралася купа людей — тих самих, що й недавно. Вони говорили про мене.

— Ти чула, що сьогодні Лесьо виробляв?

— Та як не чула! Але, може, щось інше, ніж ти хочеш сказати.

— Ну, коло церкви, перед Адріаною…

— О-хо-хо! Не тільки чула, а й бачила!

— Ой, кажуть, що він з’юродивів після того, що сталося у Вілінської, — музику грає, говорить всяке дурне, ну і то… то саме показує дівкам.

— Що ж там у Вілінської відбувалося?

— Ніхто не скаже точно…

— Забави багачів.

— А Їлак наш що там робив?

— Кажуть люди, що Вілінська хотіла, аби він для панів примівки поробив. Вони думали, що настане кінець світу. Але так сталося, що вежа з Остричі зникла і живими лишилися всі, крім них. А Їлака Бог покарав незрячістю.

Надворі стояв священик і про щось голосно розмовляв з місцевими. Вони йому розказували про паскудне світло на небі і про сліпоту в сусідньому поселенні, але він усіх заспокоював. Казав, що, за розрахунками найавторитетніших богословів, кінець світу нескоро. І коли отець, грайливо помахуючи ще незапаленим кадилом, попрямував до хати, за ним пішла більшість людей. Скорський же ще в домі священика, оглядаючи кадило, досипав до ладану свого порошку, який перед цим використав у віллі Вілінської, у домі моїх батьків, ще десь…

У небі збиралися хмари. Кізонька знову вистрибнула на рояль. Нарешті загриміло. Люди під хатою заметушилися, але казали, що дощу, певне, не буде — сильний вітер прожене хмару. Однак вона все більшала й більшала, ставала всім небом. Мольфар Їлак вийшов на горб віддалік, підняв бартку і щось примовляв, аби прогнати хмару. Аж раптом вода, як з пробоїни, линула просто на Їлака, а блискавка вдарила просто в кізоньку, просто в рояль. Тварину розкидало по траві, на листя яблуні. Коли загорівся рояль, всі люди вже набилися в хату як у рукавичку.

Ніяк на це не зважав хіба я, лежачи неподалік на пригірку в чебреці й розглядаючи далекі полонини. Потім схопився і пішов до гурту. Священик зібрався запалювати кадило. Оскільки це сон (це ж сон?), я підбіг, вихопив його у священика, як пес вихоплює ковбасу, і погнав геть, у бік пралісу.

Біля берізки знову побачив Аліну, яку піп чомусь назвав Адріаною. У неї знову був шрам. А одяг не такий, як біля церкви — зовсім тонкий, майже прозорий, і губи червоні — намальовані. Вона, помітивши, що я її бачу, скрадаючись, пішла вглиб лісу. І там, дійшовши до смерічок і ожинників, побігла. На мить мені здалося, що в неї крізь спину просвічувалися всі органи.

— Аліно! Почекай!

— Сюди, — гукала вона з хащ.

— Почекай мене! Я подарую тобі кадило!

— Іди за мною!

— Іду!

— Біжи!

— Аліно, чому ти від мене втікаєш?

— Я хочу, щоб ти за мною гнався.

— Для чого тобі це?

— Бо тільки тоді я знаю, що потрібна тобі.

Я вийшов на галявинку після довгого відтинка лісу. Перебігаючи, шпортався об низькі нитки ожини, виборсувався, біг далі, наступав на гриби з велетенськими шапками, а ще чув хрускіт. Коли подивився на землю — все було у чорному пір’ї, кістках, маленьких черепках із загнутими дзьобиками — ціле звалище кістяків якихось птахів. Я кинув кадило на трупарню. Толочив дрібні скелетики, ніби босими п’ятами по гарячому (як ведмідь, котрого тренують, виставляючи на лист металу і підігріваючи знизу). Добіг до найближчих дерев, де все закінчувалося. Далі — низенькі сухі смерічки, між якими росли отруйні гриби. Нарешті ліс просвітився. Вибіг — і побачив Аліну.

— Я поведу тебе у свої володіння. Тут недалечко.

— Тільки швиденько веди.

І ми пішли далі. Ми спустилися вниз у долину, де було всіяно вже оленячими рогами — добротними, на багато відростків, мрія колекціонерів. Ми перейшли потік, потім ще один. Почалися неймовірні скелі, космічні, строгі й магічні. Вона підвела мене під високу кам’яну стіну.

— Нам треба вилізти наверх.

Я подерся, а вона легко, ховаючи спину, вилізла, вилетіла на ту стіну, ніби пташка. Якби не вона, якби це — не сон, я б ніколи не зважився на такий ризик: майже вертикальна скеля, зірвавшись з якої — котишся глибоко вниз, через найгостріше й найтвердіше каміння. З однієї заглибинки я переставляв ногу в іншу, тримався за стіну, видирався вгору і вгору. Нарешті відчув, що це верх. Переді мною розгорнулася плоска тепла вершина. Поруч — край каменю, височезне урвище, на дні якого текла вода. Ніч, яка мала лише частину неба без хмар, нарешті показала свої зірки. Над нами, як велетенська вишнева гілка, простягався Чумацький Шлях, а на решті неба — згустилися хмари й били блискавки.

Аліна підійшла до мене й обійняла. Потім поцілувала в шию. Хотів обхопити її за спину, але вона перемістила руки собі на стегна.

Вона була наче її було багато. Вона була легка, але її було так багато, що я не міг керувати нею. Не міг керувати кимось, навіть собою, особливо собою. Вона ніби розпустилася, як півонія: з маленької зеленої кульки, зеленої перлини — велетенська перламутрова квітка, ніби галактика чи туманність. Відчув, як тонко в мене болять суглоби і як затерпнули стегна, хотів її зрушити. Однак вона не дозволила бачити її ззаду — тому сама лягла на спину. Вона непомітно вирвала травинку, що виросла просто тут — на верху скелі.

…І та травинка стала дротом у її руках.

Раптом за лісами щось загуділо. Шум ставав усе ближчим. Дівчина схопилася, виповзла з-під мене. Коли підняв голову, то побачив у небі футуристичний механізм — подовгуватий предмет з лопатями, які, перехрещені, крутилися, зливаючись у коло. Та машина пролітала просто над нами, збиваючи волосся. Колись щось схоже бачив у подвір’ї біля Золотих Воріт — то складав свої механізми син одного мого знайомого невролога, конструктор літальних апаратів. Як мені розказували, він емігрував до Франції чи до Америки. Чи спочатку до Франції, а потім до Америки.

Аліна (чи те, що вважав Аліною), злякана, металася на тій площі каменю, бігла від краю до краю. Я хотів її зупинити, зачепився об дріт, який вона щойно тримала в руках, і впав, боляче вдарившись коліном. Перевіривши, чи нема тріщини, подивився на неї. І зрозумів, чому вона не поверталася до мене спиною — бо спини не було. У цього демона проглядалися всі органи. Вона обернулася до прірви й стрибнула.

Там унизу її тіло пристало до поваленої смереки, що стала впоперек ущелини, але потім воно прорвалося й потекло разом з усім, що зробилося тепер сміттям. Все потекло якось дивно.

І я зрозумів: вода текла вгору.

Те, що називав сном, непристойно затягнулося, тому хотілося уже нарешті зробити те, що називається «прокинутися».

Одягнувши знову сорочку й поправивши штани, заледве злізши зі скелі, керуючись логікою сну, пішов просто вперед, у тисовий ліс — нехай усе найцікавіше цього особливого світу самотужки шукає зустрічі зі мною. Блудив так кілька годин, але нічого не відбувалося, крім глухого лету крука з гілки на гілку чи шмигання переляканих козуль. Побачивши пологу зарослу мохом і грибами-лисичками місцинку біля лісової дороги, приліг і заснув. Може, щось і снилося — не певен.

…Прокинувся від того, що хтось мене штовхнув чоботом. І защемило під лопаткою.

— Цей схожий на їхніх, — заговорив грізний мужик.

Я побачив перед собою озброєних чоловік тридцять, а також Федиху, Ярка і п’ятьох місцевих зі зв’язаними руками.

— Це що за ігри?

— Говорить по-їхньому, — німецькою зауважив пискливий солдат.

— Ich kann Deutsch sprechen, — заговорив я.

— Ого! Наш! Хто ти? Як сюди потрапив? — допитувалися вони німецькою.

— Не знаю.

— Припиняйте ці ігри, — заговорив головний. — Або ти негайно відрекомендуєшся, або ми тебе тут же пристрелимо!

— А цікаво, що буде, якщо мене пристрелять?

— Дайте йому в дихало.

Коли сперло подих і різко відгукнулося у нутрощах, мені остаточно перестав подобатися цей сон. За другим ударом мені розсікли брову.

— Я знаю його, — гукав захеканий Скорський, що наздогнав гурт. — Це студент біології Віденського університету Еліас Штіллер. Він тут виконував завдання університету. Ми познайомилися з ним у пані Вілінської. І коли нас взяли в заручники ці розбійники, він сам зміг утекти. Я маю його документи, — і подав їм паспорт.

— Все так? — запитав Еліаса, тобто мене, головний.

— Ну а як?

— Відповідайте точно — «так» або «ні»! Бо ми могли вас скрутити, заткати рот, пригнати до Станіславова й четвертувати на площі разом з цими розбійниками, як колись це зробили з Довбушем!

— Нещастя ви, — сказав один з ув’язнених селян. — Довбуша ви уже мертвим розтерзували: він пішов до любаски, і його підстрелив її чоловік. А коли він віддав Богу душу — прийшли ваші.

— Щоб вас кішка яза впекла! — Федиха вихаркувала густу слину; з її носа уже перестала текти кров й застигла тепер на губах і на підборідді. — Ви, суки, згорите в пеклі, що й пороху від вас не лишиться!

— Ви перші! — зареготав головний. — Ви перші! — і надрізав їй ножем вухо.

Ми вибралися на поле, що дуже швидко перейшло у пологість, а потім у підвищення, а далі знову в пологість. З гори на гору, попід самі вершини, ми прямували в ті місця, де пейзаж ставатиме все менш змінним, все простішим.

Зошит 21. «Хо-хо! Вона стояла геть голенька, як дитина, — реготав Скорський, коли ми, відбившись від гурту, пленталися лісом. — Хоча, яка дитина… Яка дитина! Пишна, дуже-дуже-дуже пишна дама стояла геть гола перед молоденьким чоловіком і зрілою жінкою — перша тримала рушник, а другий підготував халат. Це було так вульгарно, що я аж трясся від збудження. Коли я випав з часу, коли утонув у Дністрі під час переправи, коли прорвався у їхній час і опинився посеред ріки, прислуга побігла до карети, однак гола жінка не поворухнулася. Тобто вона рухалася — витирала воду, але ніяких дій у зв’язку зі мною, що наближався до берега, не робила. Я виліз на берег і, захеканий, розлігся на травичці. А вона така до мене по-німецьки: «Чи любите ви оперу?» А я ж узагалі не розумію, що відбувається: «Більше естраду люблю, але оперу теж». — «Бачите, яка у мене велика діафрагма», — і торкнулася до своїх бідонів. Нарешті вона все-таки накинула на себе халат, що висів на невеличкій смерічці, однак груди все одно вивалювалися. Тут вона раптом як заспіває партію Сандріни з «Удаваної садівниці». Я не впізнав, звичайно, що це за опера, — то дама сама потім сказала. І вона це співає, співає, а животик, бідони, стегна у неї хляскають, хляскають».

Скорський після приступу реготу говорив далі:

— Вона була просто п’яна. Їхала дорогою, всю дорогу заливалася шампанським — і вирішила прохолодитися в річці. Вілінська взагалі дуже полюбляла випити, як я потім зауважив. «У вас зовсім сухий одяг, — каже вона мені. — Це суперечить законам природи». — «А ви зовсім гола. Це суперечить законам етики». — «Природа важливіша за моральність. Не прикидайтеся, знаю, для чого ви тут з’явилися. Бачила, як закрилася вода, ніби затягнули корсет, одразу, як ви вилізли…А що у вас там у сумці?»…Нарешті зрозумів, що так заважало мені. Сумка через плече, набита тим, що принесе мені успіх.

— Ця, що з вами й тепер?

— Ця. Я набрав для дами на гусяче перо трішки порошку, і вона без вагань прийняла мене як найбільшого друга. Пані Вілінська прямувала у власну карпатську віллу. Дорогою ми заїхали в Коломию, де, серед інших, зустріли Еліаса Штіллера, студента Віденського університету. Той мучився через нерозділену любов. Я дав йому ліки, а потім, коли пані владнала всі справи й ми зібралися від’їжджати, відрахував хлопцеві ще кілька бурих пляшечок. І після цього він подолав сотню верств, щоб знайти мене. Пані скликала тих, кого треба, до себе на віллу під Остричею. Вілінська виконувала оперні партії в центрі імперії й звела будинок там, де ця імперія закінчувалася. Її віденські друзі теж мали от-от приїхати.

— Що вони там планували робити?

— То було колективне сп’яніння. Цей гурт людей, втомлених постійною оперою й балами, вирішив, що має настати день, коли закінчиться світ. Один з них, недовчений, письменник, шарлатан із Відня, розрахував точну дату. Він мав приїхати на віллу і провести ритуал переходу. Але — який жаль — по дорозі сюди вмер, десь коло Кракова. Він вийшов з карети, щоб справити нужду, і просто з неба йому на голову впав камінь. І ці ж дружки Вілінської, власне, про смерть шарлатана довідалися ще в Коломиї, хотіли все скасувати, однак я їх переконав, що сам зумію провести необхідну процедуру. Мені було дуже легко справити враження на цих слабких до плотських утіх людей. Для ефектності, для гри, ми зібрали в домі Вілінської з гірських сіл навіть місцевих шаманів — мольфарів… Мене це дуже веселило, однак я збирав цих людей ще й для іншої мети…

Я щипав себе час від часу, але сон не проходив, як і синці, що покрили мої руки, ніби заразна хвороба. Досі боліла розсічена брова.

— Ну добре, якщо це не сон, то скажіть хоча б, який тепер рік.

— А запитаймо в будь-кого із солдатів чи місцевих.

— Однак мій мозок, який тепер спить, видасть саме те, що йому захочеться.

— То прокинься — і нехай із твоєї брови не тече кров. Не можеш? Тоді залишається одне: повірити.

— Ну добре. Що ви пропонуєте?

— Поїдемо до Станіславова. Потім повернемося до Києва.

— А що зробите із собою, який народиться через — скільки років?

— Через 20. Звідки можу знати, що там є мій дублікат?

— А звідки ви можете не знати?

— У будь-якім разі, щось придумаю, — і він розкрив сумку. — У мене багато документів, яких набрав у домі Вілінської.

— Як вони до вас потрапили?

— Це не важливо. Скажу так: пора насолоджуватися становищем. Тут, у Карпатах, дорогою сюди, я дуже довго входив у розуміння, що живу в минулому, що не потонув у Дністрі. Я прокидався зранку, виходив за межі помістя Вілінської, блудив лісом і надіявся, що то є мій любий 1922-й рік. Спочатку це нагадувало прокляття. Але потім подумав, що мої фактичні знання, виходить, тепер випереджають час. Я би міг присвятити життя іншим наукам. І тоді, наприклад, став би винахідником хімічної зброї. Уяви цю тотальність, яка б зрівняла мене в очах людей з богами!

— Це ж нечесно, як мінімум.

— Дитино, ти знаєш, що таке космос? Наша планета — пилинка, мільйонна частина пилинки на тлі лише Сонячної системи. Наші амбіції — сміховинні.

— Але ж те, що пропонуєте, і є вашою амбіцією.

— Це є бажання прожити життя в славі й грошах, бо після нашої смерті не буде нічого, крім кульки. Це можливість управляти іншими життями, тримати їхню шию у своїх руках.

— Як ви тримали шиї воїнів Махна, а також тих дурнів у Вілінської?

Скорський глянув на мене, а потім пішов уперед.

Рись спускалася за нами з гори, а коли всі звернули на неї увагу, зупинилася.

— Подивіться, вона йде за нами всю дорогу.

— То відженіть її.

— Та вже гнали.

— Ну то застрельте.

Я не зважав на такі деталі. Підійшов до джерельця, яке било просто між трави, і набрав у пригорщі води. Рись же стояла на місці, а солдати не знали, що робити.

Коли напився і випростався, то нарешті уважно роздивився дику кішку, яка на початку сну облизувала мені лице. Вона подумала, що я хочу її погладити, і легким кроком пішла в наш бік.

— Стріляйте, блядь, — скомандував головний. — Стріляйте!

Мене осяяло: якщо це історія, якщо я у чиїйсь придуманій історії, навіть якщо вона придумана мною — спостерігачі, читачі, зацікавлені, наприклад, могли б полюбити цю рись. Вони б не хотіли, щоб її убивали. І я б не хотів, якби сам був таким спостерігачем. Справжня історія чи ні — зрештою, тут різниця не важлива — головне, що ми з неї почерпнемо і як вона почне стосуватися кожного з нас.

Один із солдатів вистрелив. І рись ледь пригнула голову, яку завжди тримала рівно. Солдат не попав. Усі зареготали з нього. Солдат ще раз прицілився… Бах! Але я його відштовхнув — і смерть полетіла в небо.

— Ану киш звідси! — крикнув я і стукнув ногою. Рись зупинилася. — Киш, кому сказав?!

Солдат, якому не дав убити рись, вдарив мене під дих. Я скрутився, але швидко розігнувся.

Тварина ще раз глянула на всіх, розвернулася й побігла назад, у бік Остричі. Я подивився на руку — куля зачепила м’якуш великого пальця, що розшарувався, ніби шматок вохряної соснової кори. Скорський обмотав рану.

Ми зійшли у долину. Мляво текла річка, з якої випирали величезні кам’яні брили, схожі на голови. Ми рухалися бережком, через зарослі лопухів.

Солдати реготали з одного зі своїх, який зашпортався об корінь граба і впав долонями в коров’яче лайно. Він, засоромлений і розлючений, підійшов до зв’язаного Ярка і копнув ногою. Місце порізу на вусі Федихи досі завзято кровоточило. Скорський і їй наклав пов’язку, аби та змогла дійти до Станіславова. Угорі скрикнув беркут. Один з чоловіків, який йшов мілководдям, несучи чоботи через плече, сказав, що вода стає все мутнішою. У тім боці, з якого ріка текла, — небо було чорне, сажове від грози.

Скорський зловився за мою руку, однак я відштовхнув його. Він спробував ще раз, однак на Скорського накинулася рись, що таємно йшла за нами.

Ми стояли перед ущелиною, з якої майже неможливо було вирватися вбік. Солдати пробували відігнати Агату від лікаря, однак за мить у них з’явилася інша проблема: ріка почорніла.

І потекла велика вода, разом з камінням, поваленими деревами, каша, що зносила все й убивала все. Люди розбіглися, подерлися обривом угору. Проте флішеві стіни, тонкі ряди різних порід, обсипалися. Вода швидко змивала нещасних, змивала загризене тіло Скорського і мене. Ми потекли. Знизу нас розбивали пороги, схожі на голови, зверху — каміння, що зірвалося десь далеко вгорі та дотекло аж сюди, й потече ще далі.