«Це мерзотна потвора й супостатка! А якби вона покусала кіз моїх — за що б я тоді жила? Звідки би брала молоко на продаж? А якби вона вкусила Арсена Григоровича, який кожен день через мою присадибу ходить на роботу? То ж велика людина — ветеринар! Хто би свиней валащив і харащив, хто б розрізняв кінські хвороби й приписував лікарство, якби Арсен Григорович ґиґнув? А якби вона покусала дітей Лариси Євдокимівни, завучки? Вони тут деколи проїжджають на роверах. То є дуже пестунчики. Їхня мама б мене в тюрму засадила. Якби вона вкусила мене? Хто б з вами тут говорив? Або якби вона покусала вас? Чим би вас рятувала? Може, Червону книгу прикладала би до місця укусу? Тому про рідкісну тварину, що охороняється законом, мені не говоріть. Знаємо ми цих рідкісних — під кожним камінчиком сидять і ждуть, аби вп’ястися зубами у стопу».
Горбата Василина розказувала Інні й Сергієві, як тиждень тому зловила чорну карпатську гадюку. Тепер мала на холодильнику трилітрову банку зі заспиртованою змією.
— Подоїла козу Варварку під вербою, несу відро з молоком, аж тут на камінні ця подружка, — вигрівається, як на морському курорті.
— І ви відро з молоком не випустили від страху?
— Ти що? Молоко — це біле золото! Тут поселилися недавно якісь із Харкова, знаєте скільки вони мені за літр молока дають? Не знаєте! То й не розумієте, чого молоко не випустила. Значить, поклала я відро в тіньочку, а сама побігла до стодоли по лопату. А потім до хати — і шукаю чистої банки. Ну не єдріж вашу мать — нема. Усе порозбирали. От приходять за молоком, беруть з банкою, а потім не повертають. У мене ані посудини не було, все чимось заповнене — саме варила аджику для закруток, плюс борщ. Сливову аджику — це тепер наймодніша консервація! То заледве банку знайшла — і до моєї подружки пішла. Я її давно чекала — хотіла собі гадину мати.
— Нащо? Ви ж казали, що захищалися.
— Та почуєш зараз, нащо! Дай сраці сіна! У тебе, бачу, шило там муляє…Підійшла туди — а гадина й далі вигрівається, кішка яза!
— Хто?
— Та кажуть у нас тут так — кішка яза! А ще — пожєриста, пожеєриста — хто як любить…Я беру лопату і її легенько придавлюю коло голови — так: чік! А потім присовую банку, запихаю гадину всередину, а зверху — капронову кришку. Вона ще пару хвилин пролежала спокійно — певне, вдавала мертву, артистка. А потім як починає там вигулювати! Ох ти ж опа-на! І таку там дає румбу, що банка ледь не перевертається.
— А чого ви її одразу не вбили?
— Бо лікарство не вийде! А ще, кажуть люди, якщо вдарити змію, то на запах її крові сповзеться все зміїне царство. Мені того треба? Аби вони мені козу у вим’я вкусили? Чи щоб вночі до хати заповзли й мене в артерію дзьобнули? Усього зміїного царства не потребую — лиш одну-дві. На лікарство.
— І як ви робили з неї ліки?
— Іду до Данила Барсука, сусіда мого, що самогонку продає. Він мені два півтаралітрові гумаки й видав. Приходжу — а гадина не вспокоїлася: шипить, собака, шипить на мене! Зараз тобі дам, сучко, — на мене шипіти! Вона так ще пару днів сиділа. Я спати вночі не могла від того шипіння — вату у вуха затикала, але не помагало. Далі — знайшла шприц, що лишився з того часу, як мені уколи від радикуліту робили. Пробила капронову кришку, уприснула в банку три літри горілки. І тепер маю лікарство від раку!
— А як ним лікувати? Це вміє лише Євдокія згори? Ви їй цих заспиртованих змій приносите?
— Фі-і-і. Та я теж умію лікувати. Але всі бачать, яка я страшна, і втікають до Євдокії. Ось гляньте на мене: до чого крива, до того лице схоже на лопатку, на яку кочегари вимітають попіл з печей.
— Ви себе занадто ганите.
— Ну, тоді скажіть, що я — міс вселенна! Скажете?
— Краще покажіть, як до Євдокії іти?
— І ви туди ж? Кажу — я сама вмію лікувати!
— Та нам треба саме Євдокія, мусимо з нею поговорити.
— Ну, як знаєте, ходімо.
— Так що ви зі змією будете робити? Лікувати нею людей?
— Казала ж — до мене ніхто не йде, бо я горбата й страшна. Тому збираюся цю гадину продати.
— Євдокії?
— Ха! Ніколи у світі я б цій шарлатанці не продала! Вона нічого не знає лікувати! Я маю одну справжню дохторьку — от вона вміє, вона пухлину наскрізь бачить — і знищує. Їй і продам.
— Продайте мені!
— Навіщо? — здивувався Сергій.
— Ой, бідна! Нарешті я допетрала! Усе цей Чорнобиль! Нещасні діти!
— Та ні, я не хвора. Мені треба для інсталяції.
— О-о-о! — з розумінням похитала головою Василина. — Двісті доларів!
— Та що ви?!
— Багато? Ну, давай 150! Остання ціна!
Зійшлися на 700 гривнях. Горбата жінка відвела їх до дороги, що вела стрімко вгору. Наприкінці путі мала жити та, що лікує зміями.
— А ми точно дорогу не переплутаємо?
— Якщо заблудитеся — ідіть у бік вежі.
— Якої вежі?
— Там така буде блимати, вежа для мобільного зв’язку. Скоро Євдокії саму себе треба буде лікувати — випромінювання від вежі викликає онко.
— І місцеві погодилися, щоб тут ставили вежу? Це ж потрібен дозвіл від тих, хто живе неподалік.
— Підкупили їх за дешево, як сучок…Забула сказати: будьте обережні, бо вчора просто до дому нашої продавчині забігла олениця — поранена, з боком закривавленим.
— Вовки загнали?
— Які вовки? Вовків у Карпатах давно вистріляли! Тепер тут князюють здичілі пси. Збираються в зграї, блудять лісами й шукають, де є що їстівне. Потім нападають. Колись людина приручила вовка і перетворила його на пса. А тепер пси поволі перетворюватимуться на вовків…Ну добре — позаяк ви в мене гадину купили, то дам від них зброю. Ви курите? — звернулася до Сергія.
— Я курю, — відповіла Інна.
— Фе-е-е! Така гарна дівка. Які діти могли б вийти — мов писанки! Знаєш, що той дим всі жіночі органи смолою прокурює, і дитина потім чорна родиться? Чорна, геть чорніська, як дупа мавпи, буде!
— Люблю чорний колір.
Горбата Василина поклала на долоню Інні три зелені запаяні трубки з рожевими наконечниками.
— Це петарди, дитинко! Піх-пах, трах-бах! Якби не обміняла попаді рушницю на шубу, то стріляла б зі ствола. А так, коли половик на курей нападає, я кидаю петарди. В одного хижака раз серце розірвалося. Я й обміняла тушу того птаха Барсуку на три гумаки самогонки — він з половика опудало зробив і на телевізорі як прикрасу виставив!
— І пси від петард втечуть?
— Та мали б, суки-собаки.
У Франківську вони побачили, що баба Надя зовсім не мала на меті щось приховати. Вона могла розказати цю історію завжди, однак ніхто попросту не питав. Інні завжди здавалося, що, найімовірніше, її мама й сама не була певна, хто створив їй цю проблему — дитину. Однак батько Інни мав ім’я, його тіло займало місце у просторі, і він міг заповнити кілька якщо не сторінок, то хоча б абзаців Віриної біографії.
Отже, Дмитро працював молодшим інженером на ЧАЕС, жив на державній квартирі, харчувався у ресторані й у вихідні катався на катері. Віра, коли жила біля Прип’яті, теж у вихідні каталася з друзями на катері. Дмитро походив з родини партійного чиновника, точніше, його дід був високопосадовцем у прокуратурі Рівного, а тато організовував концерти. Кілька років батько працював з ромським театром «Лала» (тобто «Тюльпан»), що гастролював по СРСР і країнах соцблоку. Одна з артисток на ім’я Есмеральда і привела у світ Дмитра. Спочатку все було добре — перські килими й чеський кришталь. Але одного разу, не витримавши тиску батькових родичів, ромка зникла з дитиною. Дід-прокурор, перетрусивши табори по всьому Союзу, розшукав внука й забрав його в матері назавжди. Дмитро дізнався правду вже коли зустрічався з Вірою. І він знайшов матір.
— Одного разу, коли Віра з ним уже підходила до весілля, Есмеральда навіть до нас заїжджала. Розказувала, що жила у дитинстві в Києві. Родичів її, коли прийшли гітлерівці, всіх убили. Вона ж якось вилізла з ями, де їх розстрілювали. Потім її знову зловили, аж десь під Будапештом. Есмеральда концтабори пройшла, потім в Ужгороді осіла. От добре пам’ятаю, як вона перед сервантом стоїть, штучна гвоздика за вухом, у сукні такій кораловій, і співає.
Дмитро не встиг розписатися з Вірою. Жили разом в домі під Прип’яттю. Він щоранку їхав на станцію на машині, а вже вагітну Віру завозив на роботу. А потім — бахнув Чорнобиль і дороги розійшлися. Далі баба Надя не знала історії, Віра їй не розповідала. Далі — мала дізнатися Інна.
Перед тим, як шукати інформацію про Інниного батька, вони гайнули до жінки, яка Віру лікувала від раку.
Від горбатої Василини до цілительки Євдокії довелося йти довше, ніж здавалося. Тут буває тільки так. Необхідним елементом лікування важкої хвороби є долання довгого й складного шляху.
Ліс-ліс-ліс, жодного проміжку. Ми не знаємо, хто посадив цей ліс, не знаємо, коли він виріс. Але знаємо, хто його знищить. Довколишні горби рясніли залисинами. Починався зруб — поїдені грибком пеньки, трухляві запліснявілі зелені гілки смерек, купи сміття. У щільному лісі все гілля тягнеться угору, залишаючи нижню половину стовбурів зовсім голою. Коли ліс розрізали, всі побачили удалині наготу цих ще не спиляних колись поважних дерев. Тепер їх принижували на очах у дітей, на очах у тих, хто не вартував нічого порівняно з ними. Мерзенні кущі крушини тицяли на дерева: ха-ха! голі! все у вас видно! Якби людині не потрібні були їжа й житло, вона б винищила всі рослини. Якби людині не потрібні були одяг, тягова сила, вона б винищила всіх звірів. Якби людині не потрібна була любов, вона б знищила всіх представників свого виду.
А потім знову був ліс… Угорі щось гуділо.
— Вертоліт.
— Що він тут робить?
— Може, хтось загубився — шукають.
— Нам треба подзвонити до Галі, маминої сестри, попередити, що ми через тиждень приїдемо.
— Я вже подзвонив, вона нас чекає.
— А Льоня буде вдома?
— Галя про нього щось мутно відповіла.
Нарешті вони вийшли з темені. На пагорбах розмістилося ще кілька хат, але їхня — то будівля з червоною металочерепицею, єдина тут така.
Земля крізь мох проблискувала вологою, хоч дощ не йшов. Земля м’якла і впускала в себе, ніби вона вже не земля, а вода. Очевидно, десь поряд тік струмок. Він ще не знайшов свого річища, просто виліз із-під землі й потік через траву й мох у пошуках. Ноги вгрузали в червону, майже вишневу глину. Висихаючи, вона стає м’яким каменем, який місцеві називали «циганським милом». Діти ж нею обмащувалися й грали в індіанців, не знаючи, що саме в цих місцях саме їхні предки могли так само себе розмальовувати для ритуалів, про які вже ніхто не пам’ятав.
На Інну й Сергія, які морочилися з глиною, вибіг табун коней. Інна заховалася за батьком, але той пішов вперед, розмахуючи довгими руками, як крилами, — коні зупинилися. Що ближче він підходив, то більш наляканими вони здавалися. Раптом всі коні зірвалися, як виграний джекпот, і завернули в інший бік.
Господині, Євдокії, не було. Зате біля ошатної хати, оббитої бежевим пластиком, сидів чоловік. На лавці поряд — три банки з живими зміями, що билися об скло й сичали.
— Сьогодні в мене удача: буває так, що тижнями не можу навіть одну зловити, а тут — зразу троїця. Я раніше, дурний, ходив не зрозуміло де — вишукував потоками й болотами. Але недавно зрозумів, що на зрубі живуть цілі кубла!
— А чого вони там водяться?
— Не знаю. Рубати ліс — зло, змія — зло. Однопартійці, виходить.
— Чого ж змія зло, якщо ви нею рак лікуєте?
— Це приборкане зло. От радіація — зло, але якщо вона в реакторі, якщо її тримати там, то виходить енергія, тобто добро.
— А чого ви гадюк не заливаєте спиртом?
— Треба, щоб вони за кілька днів звільнилися від екскрементів, а вже потім — наповнюю горючим.
— Не здохнуть за той час?
— Та де там. Змії дуже живучі, як віск! Сусід наш залив гадину спиртом, а потім через тиждень розкрив банку — і змія в очі стрибнула. Ці зарази впадають в кому, а потім можуть біди наробити.
— А то що у вас? — показала Інна на велику залізну миску з незрозумілою слизькою гидотою, схожою на новонароджених кошенят.
— Гриб-веселка. Його треба заливати спиртом, потім настоювати, перемелювати. Тоді цю кашку тоненьким шаром виливаю на дзеркало й просушую, а після — віддираю лезом.
— Від чого цей гриб лікує?
— Та все від того ж, від онко. Рак — як рудокоп: він робить експедицію, досліджує організм, потім починає рити руду — і не відчепиться доти, доки не перетворить родовище на порожній кар’єр, сміттєзвалище. Тому змій замало. Треба ще гриб, треба ще трави всякі, корені. Але я на тому не дуже розуміюся.
— То господиня скоро буде?
— По аконіт пішла. Зараз би мала вернутися.
І справді — через кілька хвилин з викопаними синіми квітами, гіллям і корінням аконіту прийшла цілителька. Вона тримала отруйну рослину, як букет для поздоровлення.
— Страх божий — півлісу обшукала, заледве знайшла.
Сергій з Інною порозкривали роти від потрясіння.
Адже вони бачили перед собою ту саму жінку, яка їм недавно внизу продала змію і подарувала петарди. Ту саму горбату Василину. Тільки ця була не скручена, а висока й вельми струнка, як антена.
— Чого мовчите? Що вас до мене привело?
Що за містика, що за групова галюцинація — може, випари від грибів мають таку дію?
— Це прийшли дочка Віри та Вірин колишній чоловік.
— Так-так, мені дзвонила їхня бабця. Знаю, померла бідна Вірочка. Але я вже нічого не могла зробити. Надія Павлівна казала, що ви прийдете. Вірочка, коли до мене навідалася сюди, то ледве на ногах стояла. Запізно прийшла ваша мама.
Але вони нічого не коментували.
— У мене є частина людей, що не вилікувалися, я це не заперечую. Але багато тепер — живі та здорові. Маю головне правило: якщо людина не вірить у моє лікування, то може навіть не приходити. Ідуть різні — переважно ті, кому лікарі сказали, що нема шансів. Але й багато таких, які просто не мають грошей на дорогі клініки — буває, що за місяць треба пару тисяч доларів. А звідки простій людині їх брати? Ця хвороба страшна тим, що змушує продати все — квартири, хати, машини, ґрунти… І людина програє у будь-якім разі: коли виживає — не має за що далі жити та виснажує родичів, коли не виживає — так само. Я цих людей зміїною отрутою, грибами й корінням лікую. Але й не даю жодних гарантій — пацієнт зразу знає, на що йде. І грошей не беру — тому моя совість чиста.
Вона говорила зовсім не як цілителька, а як звичайна жінка, котра ходить у магазин і купує хлорку, віддає гроші на церкву, заповнює книжечку для сплати за електроенергію, коментує курс гривні щодо долара… У домі на полицях були звичайні сервізи й гіпсові статуетки ангелів та мікімаусів, а на стіні — ікони й килими. На підлозі — звичайні дошки, пофарбовані в коричневе. І одяг звичайний — спортивна куртка, рожеві кросівки… І чоловік, і фото синів, один з яких жив на Чернігівщині, а другий — воював на Сході під Пісками. Все було в цій жінці звичайне, крім жахливої схожості на звичайність жінки, що жила внизу.
Євдокіїн монолог, очуднення Інни й Сергія, забивання грибів-веселок у банку чоловіком цілительки — перервали постріли. Інна аж присіла. Сергій миттю затягнув її під стіл. Інна заховалася в кут, за табуретку. Вона тремтіла, наче змерзле на дощі цуценя. Над нею перевернулася порожня золотиста ваза, але не розбилася.
Через кілька хвилин у дім хтось забіг. То примчала Люся, сусідка цілительки:
— Євдокіє, там таке… Виходи на двір, уже ніхто не стріляє.
Вони вийшли.
— Там…
У цей момент на подвір’я залетів кінь, ніби вогонь у місто, приречене на спалення. Оббіг навколо куща високих коралових лілій і впав:
— Каштане! Ти що? — підбіг господар. — Каштане! Ану вставай!
Але Каштан більше не дихав, він лежав, як валун, прикочений повінню, — роби з ним що хочеш.
— Там прийшов чоловік з автоматом. Я його вже колись у вас бачила. Сиділа тут на призьбі — а він приводив тоді хвору дружину, присадкуватий такий, з лицем добрим… Я сапала в городі моркву — більше не посаджу: вона тут не хоче рости — сапала й побачила його на горбі. Він спочатку стояв і придивлявся. Думаю, що то в нього в руках таке? Ніби камера для фільмування. Але ж ні, то була зброя, Калашніков! Коли він побачив, що на нього дивлюся, то розрядив автомат по ваших конях. Я заверещала, впала в моркву, поповзла в кукурудзу! А він, вистріливши все, що мав, побіг геть.
— Куди?
— Вниз по дорозі — до горбатої Васюти, вашої сестри-близнючки.
Чоловік Євдокії, схопивши вила, якими збирав гній, помчав униз.
— Це мене Васюта прокляла. Горбата сука! Ото сестричку маю — з одного лона, називається, вийшли! Заздрість — як рак: потрохи жере і, зрештою, зжирає.
Євдокія, без черевиків чи рожевих кросівок, просто в шкарпетках, побігла на узгір’я.
Одна туша лежала біля граба — гнідий, красивий, на ім’я Лицар. Ще дві кобили — Лада і Роза — під парканом, наче скинуті з неба, з вертольота. Вони стікали кров’ю, харкали нею, ніби буряковим соком. Кінь Витязь борсався в конюшині неподалік, пробував встати, але нічого не виходило.
Зранку сусід позичив у цілительки двох коней, Бурого й Дністра, щоб притягти ними зрубані дерева з лісу. І коли коні повернуться, ними тягтимуть туші тих, хто не тягав сьогодні дерево. Їх стягнуть на купу — тих, хто в муках конатиме, доріжуть, покалічених — доб’ють.
Інна з Сергієм сходили вниз. Погода гіршала, сонце зникало, вітер облизував вершки дерев — і вони шипіли від огиди. Усі змії, що так любили попектися на камінні, поімітувати гілки, — заховалися. Усі аконіти в теміні злилися з іншими кольорами — кольорами листя малини, лободи й щавлю. Усі гриби-веселки, що ростуть просто на очах — швидше за бамбук, півсантиметра на хвилину, — вирішили взагалі не вилазити з землі.
Ліс — зруб — знову ліс. Дорога над ущелиною — вузька й небезпечна — перегороджувалася тоненьким потічком, що бив просто зі скелі. Треба було йти швидко, бо до ночі пасувало приїхати в Ужгород, поселитися в готелі.
Навколо місця витікання води — руда пляма, що пахла металом. Але цього разу потічок перетворився на озерце через те, що воду перегородило прострелене в місці біля серця тіло зозулястого, як шахова дошка, коня. Йому можна було дати ім’я Король. Довелося обережно перестрибнути скинутого короля й піти далі.
У небі пролетів вертоліт. Вони його бачили, а він їх — ні. Удалині лунав дикий собачий гавкіт, треба було бігти.