Світ не створений

Очікування нового вибуху (2016)

Інна прокинулася на білому простирадлі — переважно до цього траплялися квітчасті, смугасті, сині, рожеві… Уся подушка була в патьоках ієрогліфів, які з китайської перекладалися так: якщо не зупиниш все це, воно зупинить тебе. Інна тримала в голові цю думку, як зуб акули, вийнятий хірургами з тіла. Тобто зуб акули, яка не зуміла позбавити життя людину, трохи покалічила, але не вбила. Інна написала Ежену: «Забери мене в Париж».

Сергій завтра виїжджав назад у прифронтову лікарню — до Маріуполя. Інна ж вирішила засісти де-небудь, поки Ежен не забере її.

Вони зупинилися в готелі «Асторія» у Дніпрі. Сергій приїжджав у це місто кілька разів: у військовому госпіталі забирав медикаменти та обладнання, робив документацію. Він час від часу мав такі «відрядження». Для розвантаження голови. Постійно напружений, коли поряд завжди щось вибухає й може тебе вбити, з часом сприймаєш усе як казку, де закони смерті можна обійти різними шляхами: виконавши три завдання, знайшовши щось чарівне, використавши власну суперсилу… Звісно, ці зустрічі з нормальним життям теж вибивали з колії, однак вони хоча б свідчили про те, що колія існує.

З Лисичанська вони прямували в Гуляйполе, на батьківщину Махна, який фігурував у рукописі, що їм передали у Парижі. Однак дорогою Інна веліла з’їхати з менш-більш нормальної траси, щоб подивитися на місця, де, вважають, текла ріка Каяла. Там половці безжально розгромили руське військо під проводом Ігоря Святославича. Сергій з Інною заїхали в місто з невиразною назвою і легко знайшли краєзнавчий музей, де замовили екскурсію у дядька з штанами, заправленими у високі шкарпетки.

Коротко кажучи, історія місця дуже непроста. (Ну а якій їй ще бути? Це неповага до себе — мати нецікаве минуле). Інна запам’ятає цю історію специфічно: якщо копнути, виявиться, що задовго до скіфів, у IX тисячолітті до нашої ери, тут були найродючіші землі, по яких блудили мамонти, тарпани й шаблезубі тигри, а люди лопатами гребли із землі золото, сірку й уран. На цій території було кілька царств — Залізне, Срібне, Сапфірове й Рубінове. У кожному з них жили характерники. І один із них викував перстень, який дав перевагу над магами й королями. Але люди об’єдналися й перемогли зухвальця. Проте одного дня перстень все одно зник. Його знайшов козак на ім’я Донець. Він, за рішенням міжнародної наради, і відніс кільце на край земель, щоб знищити, адже сили зла, дізнавшись про віднайдення персня, захотіли заволодіти ним. На краю світу була велетенська домна, у якій міг розтопитися навіть найсильніший метал. І цей бравий витязь духу Донець, подолавши ряд перешкод, таки розплавив інструмент зла. Через тисячі років на цій же землі Ігор Святославич зазнає поразки від половців на Каялі. Вороги мали зеленаву шкіру, були великими, з плоскими носами й великими іклами, тільки від їхнього смороду можна було втратити свідомість. Наші ж, руські, відзначалися білизною волосся й сніжністю шкіри, синьо-небесними очима й міцними зубами. А Ярославна, що плакала за князем у місті Путивлі, перетворилася на зигзицю — такий вид зозулі. Він вимер через сто років, коли землями заволодів Чингісхан і наказав знищити всіх зигзиць, які, на його думку, були найбільшими ворогами посівів сої. Цей продукт у той час вирощували по всій території Україні й експортували галерами та чайками навіть за океан. Україна була тоді сойницею Європи! Так, власне, чому була битва на Каялі? За той самий перстень. З’ясувалося, що злий характерник домну охолодив і кілька тисячоліть по крупинці, з мікроскопом, вишукував серед всього сплавленого металу атоми персня влади. Частина царів утекла, сховалися за далекими гірськими фортецями. І половці чи печеніги (яка вже, зрештою, різниця? Ніякої) перемогли. Через сто років у них цей перстень відвоював Чингісхан, власноруч відрізавши палець з перснем характерника. Великий монгол після цього зміг завоювати півсвіту, утворивши другу за площею, після Британської, імперію в історії. Але й він, оглядаючи урожаї сої, загубив те кільце. Один мільйон рабів перемацали землю, знайшовши там римські монети й щелепи шаблезубих тигрів, тільки не головне. Коли Чингізхан помер від раку нижньої щелепи й гортані, про кільце забули. Перстень лежав у землі ще сімсот років, аж поки пригноблений панами хлопчик-кріпак не втік із села, перед цим підпаливши склад із зерном експлуататорів. Він провів сорок днів у полі. Жив із солов’їної пісні й однієї зернинки, яку у дзьобику щоранку приносила пташка. В останній день, знеможений, голодний і спраглий, не маючи навіть сил, щоб зловити соловейка і з’їсти, шукаючи зернину, яку випустила в траву перелякана пташка, він знайшов перстень. Того хлопчика звали Нестор Махно.

— То що, тепер на Гуляйполе? — питав Сергій в Інни, яка сиділа в придорожньому кафе і їла дуже смачний чебурек — це, на відміну від кави, тут готувати уміли.

— Ні, поїхали одразу в Дніпро.

— Ти ж хотіла на батьківщину Махна.

— Там його вже нема.

Нічого вже нема. Проходить час, вмирає людина, згорає її дім — і все зникає. Людина тримається за місця, ніби вони щось пам’ятають. Але навіть якщо й так — що їй з тої пам’яті, якщо пам’ять — чужа? Хіба можна довіряти чужій пам’яті? Та навіть своїй не можна! Запитайте — ну запитайте Інну про її стосунки з мамою, запитайте про її життя у Франківську. Запитайте про те, як дядечко на голубому вертольоті забрав її до Парижа, запитайте, як вона йому була вдячна, хай Інна вам прочитає лекцію про різні форми вдячності…Вона матиме лише кілька пунктирних спогадів — на щастя! Але історію докупи зв’яже, якщо треба, — все буде, як кольорова сукня, обляпана хлоркою. Інна так розповість, ніби сукня нова, ніби їй нічого не бракує. Інна навіть сама повірить у те, що говорить, одягне ту обляпану хлоркою сукню і вийде в люди.

Вони говорять про те, як минуле впливає на теперішнє. Але саме теперішнє і впливає на минуле! Саме таким, як ми про минуле розкажемо, воно й буде. Воно прориватиметься історіями, трупами, фотографіями й металевими застібками. Воно проступатиме, викидатиме на поверхню загублені трої й помпеї. Але сила теперішнього зможе все закопати назад, закопати так, як йому хочеться, засипати щебенем, попелом, ґрунтом, бетоном, ніби ніколи нічого й не було. А може, й справді — нічого ніколи не було?

Дорогою на Дніпро вони дісталися до чергового залізничного переїзду. Автомобілі не рухалися, хтось сигналив, хтось вийшов з машини й оперся на дверцята. І поїзд вдалині теж стояв. Інна вийшла подивитися.

Поїзд збив автомобіль. Біля протараненої «Десятки» стояли поліцейські й працівники інших служб. Усередині — чоловік і жінка, яких можна було дістати з машини тільки розпилявши її болгаркою: мертва хватка. Стирчав двірник, як оголена кістка, вітрове скло висіло, як шмата, — воно зовсім не розбилося, тільки покришилося на дрібненькі кубики, не розлітаючись. Чоловіка розтрощило зовсім. У жінки крові не було, вона оперлася ліктем на дверцята — і ніби спала. Губи нафарбовані, але очі — ні. Капот лежав віддалік, оголивши черевну порожнину машини.

Неподалік росли овочі. Призалізничні городні ділянки були обгороджені тинками, дротяними сітками, але маленькі огірочки й гарбузики перелазили через межі, означені для них господарями. Смерть прийшла сюди, забрала життя цих двох у кошик, наче городину, і пішла.

Смерть була такою простою, як двічі по два. Чоловік із жінкою їхали в будівельний гіпермаркет по білу емаль, щоб пофарбувати давно облізлий паркан навколо дому. Їхній син, який мав виконати це завдання, сидів у комп’ютері й надіявся, що в магазині закінчилася потрібна фарба. Чоловік вирішив, що проскочить перед поїздом, об’їхав шлагбаум. Машина відмовилася рухатися просто посеред колії. Машиніст поїзда, котрому принесли чорний чай з лимоном без цукру, як він любив, зробив ковток і отетерів. Він не встиг вчасно загальмувати. Люди не встигли вистрибнути з машини. Смерть встигла все.

А якщо смерть, проходячи повз і самій собі нахваляючись власним урожаєм, побачила тебе — саме тебе? А якщо вона шпигнула тебе маленьким швейцарським ножичком — тут, на залізничному переході, або на площі, де твого побратима щойно скосила снайперська куля, чи біля пам’ятника Сковороді — там від серцевого нападу впала ще геть не стара жінка? Що, якщо ти увечері ляжеш на ліжко й раптом побачиш, що смерть червоною тушшю на білому простирадлі вивела ієрогліфи, які перекладаються так: «…(впишіть своє прізвище, ім’я, по батькові)»?

Сергій же знався на смерті. Сергій розмовляв з нею, як з кредитором.

«…Я люблю лікувати важкі рани. Але тепер натрапив на найбільшу рану, яку тільки бачив — про такі не пишуть у «British Medical Journal». Рана стрімголов поширилася на величезну територію тіла країни. Я робив операцію за операцією. Я віддавав помічникам накази автоматично. Думка не встигала за словом. Це був ритм. Я робив операції, наче диригував оркестром. Рани інших людей більше не промовляли «Смерть», «Біль», «Вина». Інколи вони були, наче картини цих ваших бахнутих художників, які вилили відро червоної фарби й кажуть: картина, монохром! Під час війни легше сказати, що неможливо прооперувати, бо великий потік. Ти допомагаєш тим, у кого більше шансів. Ти вибираєш. Людина в тобі затихає. Працює механізм, що вимірює рівень життєздатності. Складні випадки, де б за нормальних умов з нормальним обладнанням врятував життя, називав безнадійними. Бо за час мого тягання із зашиванням всіх можливих дірок, з яких витікала кров одного, я міг урятувати десятьох».

— Тату, нам треба напитися.

— Завтра я їду.

— Саме тому й треба.

І вона потягла його у бар.

Офіціант приніс меню, однак вони, не дивлячись на список, замовили пляшку коньяку й лимон.

— То коли приїде твій хлопець із Франції?

— Ежен? Завтра після обіду.

— Отже, я не встигну з ним познайомитися.

— Повір на слово: він дуже нормальний.

— І ви поїдете в Прип’ять, до будинку Віри? Я уже дзвонив Колі — він там роками працює: покаже вам усе, що треба.

— У мене більше нема сил.

— Але це ж ніби останнє місце, що ти мала відвідати для проекту.

— Краще випий.

— Ти ж знаєш, що я не дуже охочий до алкоголю.

— Я теж.

— Не те що твоя мама.

— А як ти її розлюбив? Як ти це відчув?

— Любов — як ланцюг велосипеда. Коли спадає, його треба натягти, при цьому забруднюючи руки мастилом.

— Але хіба ж це велика жертва — замастити руки, щоб відновити рух?

— Невелика.

— То чого ти не замастив?

— Одного дня, коли ланцюг вкотре спав, стало зрозуміло, що цього разу він все-таки розірвався.

Грала модна музика, за сусіднім столиком сиділи підлітки й пили каву. Офіціант виніс їм мінеральну воду в пляшці.

— Тату, чому ти так спокійно відреагував на те, що Льоня — не за нас?

— Бо це не моя справа.

— Що не твоя справа? Він же воював от конкретно проти тебе. А якби ти його побачив на полі бою? І він спрямував на тебе автомат?

Останню фразу вона закричала, однак через музику ніхто її не почув.

— …Що б ти робив, якби Льоня прицілився у тебе?

— Не знаю…

— От ти пам’ятаєш, як він сидить у Києві в тебе на дивані, дивиться мультики з твоєю дочкою. А тут бац — і він готовий у тебе вистрелити. Що б ти робив?

— Він би не вистрелив.

— Ага, звичайно.

Офіціант приніс підліткам тістечка.

— А якби він тебе взяв у полон і катував? Якби запихав голки під нігті?

— Ага, у них там гурток крою і шиття!

— А якби сіль на рани сипав? Якби очі видавлював?

— Перестань.

— Якби казав, що ти — ворог?

— Я б теж називав його ворогом.

— То чого ти тьоті Галі й Аркаші нічого не сказав?

— А вони тут до чого?

— Як це до чого? Вони його й далі люблять… Терориста!

— А мають не любити?

Офіціант підійшов до Інни й Сергія та запитав, чи нічого не треба. Підлітки, залишивши гроші на столі, пішли, не дочекавшись рахунка.

Чоловік з червоною краваткою підійшов до бару, постояв три секунди й вийшов геть.

Інна схопила в руку кілька паперових серветок.

— Чого ти плачеш? Інно, що сталося?

— Тату…

— Ну, кажи…

— Я не можу, мені розриває горло.

— Може, води тобі.

— Не треба води. Я просто маю розказати тобі щось страшне. Про маму.

— Не плач, я знаю, що вона була погана людина.

— Ні, це я погана.

— Ти не можеш бути поганою.

— Тату, я досі це нікому не розказувала. Про той день, коли я відлітала до Франції…

2002. Інна купує в аптеці бинт і зеленку, щоб перемотати порізану склом руку. Вона заходить у квартиру, щоб перевірити валізи, складені ще три дні тому. Льоня йде в іншу кімнату, завалюється на ліжко й спить. Пізніше його забере тітка Галя.

Після того, як Сергій пробував відсудити Інну й присилав до Віри соцпрацівників, вона навчилася розтягувати час між запоями. Однак Віра зривалася, вона вже не могла не зриватися. Коли Віра дізналася про плани доньки, то трохи зав’язала.

— Це ти, Іннусю? — промовила вона з ванної кімнати, відчувши вітер, що залетів з коридору.

— Ти ж знаєш, що мене харить, коли так називаєш!

— З Льонею все добре?

— Він просто пішов спати. Мамо, у тебе там пригоріло варення.

На плиті рябіло остигле вариво, яке Віра мала перелити у банки.

Баба Надя ще тиждень тому передала ціле відро ревеню. У Віри аж тепер дійшли до нього руки. Перевернуте зелене відро з обрізками лежало біля смітника.

— Я вимкнула газ — ти могла хату спалити.

— Дякую…

— То піди й закрути варення.

— Пізніше.

— Але ж треба гаряче.

— Нічого…

— Мамо, де телефон? Можеш викликати таксі?

— На котру годину?

— Уже.

— Ти сьогодні летиш?

— Ти що, тупа?!

— Вибач, вибач… Я геть усе переплутала…

Віра попросилася поїхати з дочкою в аеропорт. Однак Інна, побачивши, що мама незібрана, сказала, що нема на це часу. Інна спеціально виїхала швидше: це був її перший політ, і вона боялася довгої реєстрації.

Таксі приїхало до терміналу так швидко, що Інна навіть не встигла запам’ятати, як прошмигують рідні будинки і дерева, рідні зупинки і містяни.

Вже біля аеропорту вона зрозуміла, що паспорт — на тумбі біля порожніх банок для варення.

— …Я забігла у квартиру, а мама — посеред кухні. От рівно посеред кухні, під лампочкою, яка рівновіддалена від усіх кутів. Мама висить. Досі думаю про цю пропорцію: відстань між її головою та стелею, а також головою і підлогою, на якій валяється те саме зелене відро від ревеню… Мені здається, ці проміжки однакові.

Інна захлиналася. Вона взяла пляшку з коньяком і почала пити з горла.

— Я тримала її за ноги й кричала. Прокинувся Льоня. Він став на порозі й не рухався, взагалі не рухався. Прибігла сусідка, ми маму зняли, витягли з петлі. Я подзвонила в швидку і в міліцію. Потім подзвонила бабі Наді.

— Я цього всього не знав… — шепотів Сергій.

— Почекай. Це не все. Ми з сусідкою зняли її — ще нічого не встигло статися — мамі шнурок навіть сліду на шиї не лишив. Я подзвонила всюди…

— А потім?

— Усюди подзвонила. Узяла паспорт, вдала, що йду зустрічати швидку, поліцію, ще когось…

— А сама?…

— А сама сіла в таксі й поїхала в аеропорт… щоб встигнути…

Після довгої паузи Інна додала:

— Я встигла.

Коли вони виходять з бару, то домовляються, що зранку Інна проведе Сергія на поїзд. О 9.30 Сергій чекає кілька хвилин на рецепції й відправляється сам.

О 12.05 Інні стукають у двері, однак вона не відчиняє. О 12.15 працівники готелю самовільно заходять у її кімнату.

Інна сидить посеред ванни. Раковина розлетілася на більші й менші шматочки — як негашене вапно. Вода з розбитого унітаза намочила рушники, що валялися на підлозі. Півдзеркала все ще висить на стіні.

— Не треба поліції. Я за все заплачу.

У спальні розтрощений телевізор, перевернутий матрац на ліжку, перехилена шафа тримається на стільчику.

О 15.30 прибуває Ежен.

Коли о 17.15 вони виїжджають, француз показує на меморіальну дошку на фасаді «Асторії», де написано: «У цьому будинку в 1919 р. знаходився штаб борця за свободу Нестора Івановича Махно».

— І що?

— І нічого…

— За скільки ми будемо в Києві?

— Годин за п’ять.

— Переночуємо там, а вдосвіта їдемо у Прип’ять. Зараз подзвоню дяді Колі.

— Ти ж казала, що хочеш летіти одразу в Париж?

— Спочатку в Прип’ять.

— Хто такий дядя Коля?

— Вергілій.