Світ не створений

Плавання за межі дозволених вод (1946)

Зошит 22. Пишу швидко й коротко. Не хочу довго розповідати про той час, у якому нема тебе. Але історію треба завершити.

Інколи мені здається, що ці мандри — просто випадковість: найтиповіша для людської істоти випадковість — опинитися в поганий час у поганому місці. Сидиш у домі — і раптова повінь забирає твоє житло, ідеш вулицею — і куля, спрямована на бандита, рикошетить у тебе… А я — попадаю у часові діри, бо випадковості теж, буває, чіпають одну й ту ж людину — біда не приходить одна. Або не так: той, хто втратив сьогодні усе, завтра втратить ще більше. Навіть якщо думає, що ще більше — не існує. І тому всі мої спроби вирватися з випадкового (чи навпаки — навмисного!) набору хронологічних пластів — марні.

Час кидає мною, як приреченим човном під час шторму. І той човен з людиною мало чим відрізняється від тріски з мурашкою, коли ти серед світового океану. Я — мізерний. Однак недавно зрозумів, що це не зовсім так, що моя воля може мати значення для Того, Що Керує Всім. Звісно, може, я просто збожеволів, що було б насправді непогано. Було би непогано, якби течії реальностей виявилися лише анімацією в моїй голові.

Після того, як мене забрала вода і я прокинувся в лікарні, кістки були розтрощені, м’язи розірвані, розум розсіяний. Не відчував нічого, крім болю. І це було так добре — не думати про втрачене, а просто боліти. До мене говорили французькою, казали, що знайшли мене на березі Сени — поламаного. Запитав, який це рік — і був 1945-й. Поряд лежали солдати з недавньої війни. І тут було дуже недобре. Лікарі питали, чи пам’ятаю, хто я. Попри те, що не міг досі відділити правду від сну, я пам’ятав, але казав, що ні. Обмотаний бинтами, знерухомлений, здатний до вживання лише рідкої їжі, я дурів на цьому ліжку. Дурів, бо не міг змиритися з реальністю, мені запропонованою. Навіть не так: не міг перевірити, чи реальність, яку мені пропонують, справжня. Засинав з мрією прокинутися не тут.

…Тебе нема на бульварі дю Тампль і на бульварі Бомарше. Тебе нема на площі Отель-де-Віль і на площі Бастилії. Тебе нема ні в одній квартирі, ні в одному парку, ні в одному ресторані, каплиці, соборі. Одного разу мені здалося, що тобою пахне у вуличці біля Сорбонни. Обійшов кілька кварталів — але тебе не було. Власне, чому ти мала бути тут? Купив книжку прекрасного поета Сен-Жон Перса (він тобі точно сподобається!) і відправив на адресу дачі доктора Скорського, твого безумного дядечка, який вважав, що руйнувати — не менша радість, ніж творити; його загризла рись. Відправив книжку, але не отримав відповіді. Тобою пахнуло в кафе «Les Deux Magots», де сидів філософ Жан-Поль Сартр, на котрого люди приходили подивитися.

Я знаю, що тебе може більше не бути: з 22-го року пройшло більш ніж два десятиліття — це безмежна кількість нагод для того, щоб не бути. Але для мене це зовсім нічого не означає, бо для мене ти — є. У мене не було документів, але треба було їхати на вокзал. Я не мав грошей, але зовсім цим не переймався — тепер, крім свідомості, мною керувало ще щось. Протестувати проти такого нерозумно, тому найкраще — підкоритися й намагатися знайти переваги. Тебе може більше не бути в 1945-му, у 1946-му році чи ще в якомусь, але є роки, в яких ти точно є, в яких хочу бути я. Я понюхав свою сорочку — і відчув тебе, точно відчув твою руку, яка поспіхом пробиралася під тканину, щоб торкнутися моєї впрілої спини.

Знаю, що мені відмовлено в часі й просторі як порядку, як графіку, за яким живуть всі наші знайомі й незнайомі, я не зможу рухатися так, щоб прямувати вперед і йти вперед, доки не знайду тебе. А це означає, що я є не окремим тілом, а лиш частина, я — намагнічені ошурки, що шукають брусок.

Мені треба було під’їхати до Північного вокзалу. Зупинив таксі. За кермом сидів галасливий француз Гренуй. Я сказав: «Gare du Nord», і машина поїхала. Він одразу відчув у моєму голосі слов’янський акцент, навіть не слов’янський, а український, бо його дружина теж українка. Він розказав, що колись ця жінка заволоділа його серцем, приготувавши ідеальні еклери. І тут я знову відчув, як Той, Що Керує Всім, грає в мене, ніби в покер. Жодна француженка так не вміє готувати еклери, казав таксист. Жодна — він гарантував. Жінку звали Тамарою. І вона виїхала з України 1918-го з сім’єю брата, самотня… Той, Що Керує Всім, посміхнувся мені із салонного дзеркала заднього огляду і зник.

Знаю, що зробив хибно. Бо не мав права просто так з’являтися. Можливо, рана на її серці з моїм іменем у назві вже зажила. Все, що міг, — з’явитися в її житті на недовгий час і знову зникнути. Це жорстоко — турбувати людину тільки тому, що тобі так забажалося, турбувати власну матір. Мені дуже цього хотілося, я кусав себе за зап’ястя від бажання ридати, я нарешті відчув, що зловив найтоншу ниточку, яка могла мене вивести з лабіринту.

Усе це нестерпно. Життя нестерпне. Але я розказав таксистові, хто я. Він, звісно ж, не вірив. Однак я точно описував маму, наш будинок, описував наше розставання і її зачіску а ля гарсон… І ми подалися не на вокзал, звідки я б їхав у невідомість, ми помчали у 8-й округ Парижа, де тепер жила моя сімдесятирічна мати.

Вона прийняла мене одразу. Її взагалі не дивувала вся ця історія, вона впізнала мене ще до того, як я з’явився…

І я жив з ними. Ходив на могилу Махна. Я читав газети з України. Читав книжки. Я вірив, що знання про майбутнє, яке тепер було для мене минулим, могло якимось чином притягнути тебе.

Заболів зуб — і Гренуй відвіз мене до стоматолога. Ти не повіриш — вони навчилися робити так, щоб майже не боліло. Вони навчилися пломбувати геть безнадійні зуби. Майбутнє стало б геть чудовим, якби у ньому була ти.

Часто сниться, що ти йдеш від мене. Ти сідаєш на коня — і їдеш, а я стою неподалік і не рухаюся, бо не можу. Ти стаєш на корабель, а я — на трапі. Ти в авто, а я — під знаком, що забороняє будь-яку зупинку транспорту. Ти на пероні, а я у залі очікування.

Недавно я порахував свій біологічний вік, не залежний від руху зовнішнього часу. Бо, на щастя, від цих стрибків мій фізичний стан залишався незмінним. Так-от, порахував, скільки я часу прожив узагалі, — виходить молодий чоловік, у якого все попереду. Але, з усіма цими пережитими моментами, у мене досвіду на 300-літнього. Люди часів Адама і Ноя жили по тисячу років. Мені страшно уявити, які знання вони носили в головах. Але так само важко представити, як їм жахливо набридало це життя довжиною в тисячоліття. Я бачив старих, які, проживши 70 років, говорили, як їм усе остогидло. Вони встигали побачити за той відрізок часу всі можливості людського життя. Вони знали велике кохання й сімейні будні, радість народження дитини й смерть батьків, азартні ігри, смак дині, кіно, наркотики, війну, стоматологію… Я вирішив ніяк не втручатися у плин, я міг теперішньому розказати про минуле все з найбільшою точністю, а в минуле принести стільки теперішнього, що все б рухалося зовсім по-іншому.

А ще мені почало здаватися, що усунення себе з цього простору й часу — це не найгірший вихід. Людині може подобатися життя тільки тому, що вона має змогу творити: вона садить навесні насіння, а восени збирає урожай; вона будує будинок; їде з точки А в точку Б, творячи таким чином цілісний спогад, образ. Я ж випадаю з цієї логіки. Тепер — я тут, за мить — я вже в іншому часі, в іншому чужому місці, де все треба робити з нуля. От я дописую цю історію: бац — і повернуся на кілька днів тому, переді мною будуть геть порожні сторінки, доведеться наново згадувати й підбирати слова, які вже говорив. Робити одне й те саме — як прокляття. Але ще гірше — розуміти, що ти глибоко вростаєш у час, де з’являєшся, а коли тебе вириває з нього, то утворюється рана, причому не лише в тебе — бо сьогодні, наприклад, це буде рана на серці моєї мами.

Я не знищував себе у сподіванні тебе зустріти. А що як одного ранку я потраплю в такий час, де ти будеш сидіти на лавці й нюхатимеш бузок, а я підійду ззаду й покладу руки на очі, скажу: «Вгадай хто»? А ти промовчиш — але знатимеш…

Сьогодні я маю намір зникнути. Вода, очевидно, проводить крізь час, але вона не гарантує виживання. Я недавно знайшов тут чудове озеро з непрозорою густою зеленою водою, а навколо — купа лебедів. Я візьму човен, запливу на середину — й стрибну. Це принаймні красиво (яку ж дурість я пишу!)

Хотів тобі вислати ці записи, як книжку Сен-Жон Перса. Але бачу, що це не має сенсу — відповіді твоєї не отримав.

Однак залишаю ці записи тут, на тумбочці в домі моєї матері, і прошу: ти, хто знайде цю теку, не викидай її. Можливо, хтось колись навідається сюди і, прочитавши цю дивну історію, не розцінить її як маячню.