Світ не створений

Спляча красуня (2016)

Сергій увімкнув двірники — ранкова волога розмастилася по склу й нагадала Інні картопляне пюре, яке готувала мама — з маслом, без грудок.

— Не повіриш, але тут варять дуже смачне пиво.

— Ні, не повірю.

— А ще тут купа лисиць — у довколишніх лісах. У це ти теж не повіриш.

— Щось не бачу лісів.

— А звідки, ти думаєш, назва міста?

— Колись, може, і були лисиці — до того, як тут виготовили першу пачку соди…Чорт, знову блокпост.

Військові перевірили документи.

— А ось і перша лисиця. — Руда веснянкувата дівчина в камуфляжі сиділа на мішках з піском. У її руках парувало металеве горня.

Світало. Східне місто не мало потреби прокидатися, бо воно й не засинало. Машини майже не траплялися. Здавалося, що їхнє авто їде у світі, де остання людина померла кілька років тому: закинуті будівлі, дерева на дахах. Але напруга — в усьому: у відсутності пташок, сухій траві — наче все навколо складалося з оголених проводів. Наче кожна суха бадилина, кожен прут арматури, що стирчав з бетону, могли вдарити струмом, паралізувати й приректи на довге вмирання.

Сергій під’їхав до будинку Галі. Ніхто з їхніх не прибув на похорон Віри. Так не заведено, так взагалі не заведено. Як не заведено не спілкуватися рідним сестрам роками, не заведено не спілкуватися тіткам з племінниками, а двоюрідним братам із сестрами. Так не заведено, але так є. Галя сама спустилася з п’ятого поверху вниз, щоб відчинити двері, бо в них не працював домофон. Не працював і ліфт. Однак у них були газ і вода, на відміну від багатьох. У них були чотири стіни — на відміну від обстріляних містян з трьома, двома, однією і нулем стін. А ще в них були пельмені — так багато пельменів, що здавалося, ніби вони більше нічого не їдять.

— Я роблю їх на продаж, — коментувала тітка. — Наліплюю тисячі.

Чоловік тьоті Галі, дядя Аркаша, мав схоже на половинку кавуна пузце. Уже вдосвіта тут була невимовна спека, тому в районі пупа в Аркаші утворилася мокра пляма. Тітка же, здавалося, забрала в Аркаші іншу частину кавуна. Вони були тотально наїджені.

— Вибачайте, не змогли приїхати на похорон, так шкода. Та ми вже казали бабі Наді: в мене грижу вирізали — ніяк не могли поїхати. Але плануємо, плануємо скоро у Франківськ навідатися.

Інна хотіла спитати про Льоню, їхнього сина. Вона вирішила притримати запитання, щоб не було, ніби вона дорікає цим людям за те, що не послали на похорон хоча б племінника (але могли ж!). Вона виклала на стіл сувеніри з Парижа — чашку з Ейфелевою вежею, пляшку мерло, а також футболку з написом «Paris» для Льоні.

— То ви і далі на содовому заводі працюєте, чи як? Грижа ж через те, що ви важко працювали?

— Ой, ми вже п’ять років там не числимося — скоротили. Я — пельмені ліплю, Аркашу по знайомству влаштували на склозавод — слюсарем аварійно-відновлювальних робіт, але через два роки знову скоротили. У нас же тут купа сплячих красунь.

— Сплячих красунь?

— Так називаються підприємства, які збанкрутували й іще досі не перепродані. Тобто там нічого не виробляють — а могли б, у нормальній країні. Так-от, Аркашу двічі скоротили, але він не пропав — тепер займається перепродажем предметів радянського виробництва. Ану продемонструй — він вимовляє асортимент як скоромовку.

— Радянські годинники білі, жовті, можна поламані: підлогові, настінні, кишенькові, камінні, корабельні; кіно-, фото-, оптикообладнання: фотоапарати, мікроскопи, об’єктиви; янтарні й коралові прикраси: намисто, браслети, камені; нагороди: ордени, медалі, відзнаки, нагородні документи; музичні інструменти: електрогітари, дерев’яні, струнні; радіодеталі, плати, прилади; скульптури людей і тварин: фарфор, бронза, чавун, мідь, бюсти вождів; іграшкові моделі «1 до 43»: машинки, солдатики, ляльки, ялинкові прикраси, кораблі…

— І уявіть: я відучила його цей безлад приносити додому — все на складі в його бізнес-партнера!

— Це ще не все, — додав Аркаша з гордістю. — Монети СРСР: до і після реформи 1961 року, дореволюційні; предмети мистецтва й побуту: ікони, картини олійні, книги, гобелени, килими, оксамитові й шовкові прапори; кістка й фігури з кістки: моржа, слона…

— Досить вже!

— …Кашалота, мамонта. Ціна за домовленістю, крадене не пропонувати, чекаємо вас у будь-яку погоду!

— А де Льоня?

Від цього запитання Галя з Аркашею скривилися якось так, наче інспектори в них запитали, скільки вони не доплачують державі податків.

— Ех… Де Льоня? Нема Льоні…

Незручність зависла у повітрі, як прив’язаний надутий гелієм презерватив. Та й уточнювати було якось страшно. Тобто нема? Взагалі нема чи як? Тьотя Галя подивилася у вікно. Побачивши на підвіконні портрет Льоні з чорною стрічкою, Інна нарешті зрозуміла, у якому значенні Льоні «нема»…Тобто нема не в цій квартирі, а у цій галактиці, просто — нема взагалі більше.

Тобто ще раз: нема того малого, у якого вона вихоплювала пачку сигарет.

Нема того, з яким вони бомбили санаторій. З яким дивилися фільми. Нема того Льоні взагалі…

— Пам’ятаєш, як ви з ним напилися? — нарешті Галя усміхнулася, незважаючи на блиск води в очах.

— Малі?

— Ага. На весіллі!

О, Інна добре пам’ятає. Коли одружувалася їхня троюрідна сестра Ксеня, вони, жовтодзьобики, бігали біля столів. Спочатку просто гралися. Але потім знайшли коробки з порожніми пляшками від горілки, позливали з кожної останні краплі й випили. Потім малих відкачували в лікарні під крапельницями. Інні тоді добряче дісталося — це ж вона старша, а отже, й відповідальна.

— А пам’ятаєш, як ти плакала, коли Ксеня завагітніла?

— Ні, чого?

— Вона ж була набагато менша від Ігоря, свого двометрового чоловіка, дюймовочка фактично.

— І що?

— Наш Льоня, видатний знавець біології, тобі сказав, що дитина — це середнє арифметичне з маси обох батьків (звісно, він не вжив фразу «середнє арифметичне», але зміг пояснити). І якщо додати Ксеню до її чоловіка, а потім поділити на два, то виходить дуже великий малюк. А якщо він народиться, тобто вилізе з Ксені, то від вашої троюрідної сестри тільки шкіра зостанеться.

— Довго наша мама тут жила, коли з Прип’яті перебралася?

— Півроку. Коли ти сказала, що приїдеш, я дещо знайшла. Ось.

На фото були дві жінки, всміхнені, з хімічними, схожими на гриби, завивками на головах. А ще — дитина в пелюшках. Не чоловік і жінка з дитиною, а дві жінки й дитина.

— Справа — мама, а на руках тебе тримаю я. Ззаду — наш содовий завод. На заводі саме концерт був.

— Чий?

— Чорт його знає.

— Зробите нам екскурсію Лисичанськом?

— Аркаша, зробиш?

— Навіть не знаю, що вам тут можна показати.

— Покажіть цей завод, що на фото.

— Так він же зруйнований.

— Під час війни, оце тепер?

— Та де там, ще задовго до всього: збанкрутував — демонтували. Там реально розруха. Якщо що — я попереджав.

Содовий завод заснували бельгійці, компанія «Solvay». На ній свого часу, до речі, десь ближче до центрального офісу, працював Папа Римський Іван Павло ІІ. Але підприємство закрили, будівлі розбили, труби витягли з землі та здали на металолом, залишивши отруєну землю.

Інна бачила багато заводів. Вона бачила могутні мозаїки на облуплених стінах, грандіозні труби серед будівель з розбитими вікнами, але тут — просто звалище, велетенська площа з купками сміття. І земля — біла-біла.

— Щоб ви знали, тут досить токсично. Коли все демонтували, то порозривали відстійники. Тепер купа шкідливих речовин на поверхні — аміак, всяке таке. Завод свого часу входив до десятки найбільших забруднювачів навколишнього середовища, і це коли ще тут все контролювали.

— А чого закрили?

— Бізнес-кримінал-політика — це ж одна каша, от вона й забродила одного разу: махінації, переділ влади… Пам’ятаю, як ми спеціально прийшли дивитися на підривання башти механізованого складу — споруди падали, ніби велетенські термоси. Ще — тут була одна з найдовших у світі канатних доріг, яка доставляла вапно з Білогорівського кар’єру. Дорога тяглася над житловими будинками — обірвалася, на дахи людям впала, шифер потрощила, дерева поламала… А бачили б ви пам’ятник Леніну! Це ж його іменем був названий завод. Можна сказати, що в нас декомунізація почалася раніше, ніж по всій Україні, тільки всюди відбувався демонтаж пам’ятників, а у нас — усього підряд. Заводський Ілліч стояв тут серед розбитої цегли, поламаних віконних рам і розколеної плитки, як панок. Тільки замість руки стирчала арматура — справжній Фредді Крюґер, лиш без капелюха.

— Гляньте, — крикнула Інна й побігла білим полем. — Лисеня! Живе лисеня!

І вона за кілька метрів до звіра зупинилася й попрямувала навшпиньки.

— Стій! Не підходь! — гукав Аркаша.

— Та воно не вкусить!

— Хочеш 40 уколів у живіт? Тут постійно епідемія сказу! Ти не уявляєш, скількох людей покусали заражені звірі.

— Та це лише лисенятко.

Що воно тут робить? Невеличке, як кішка чи кріль, воно стояло перед ними й дивилося спідлоба, брудне й миле. Маленька мордочка, схожа на абрикосу. Воно взагалі не виглядало таким, що може зробити щось зле. Його хотілося погладити й обійняти.

— Не підходь до нього! Прошу тебе!

— Ви маєте якусь їжу?

— Я маю в машині, — озвався Сергій. — Ковбаски, що ми увечері на заправці купили.

Інна побігла до авто. Лисеня не рухалося. Вона повернулася до нього і кинула звірові шматочок. Мале не відреагувало. Інна кинула більший — але воно навіть не глянуло.

— Повезете нас на цвинтар до Льоні?

— До Льоні?.. Він не тут похоронений…

І Аркаша розвернувся, попрямувавши до машини:

— Треба їхати додому — Галя вже есемеску написала, де ми так довго лазимо. І пива вже пора спробувати — нашого лисичанського, найкращого в Україні.

Тьотя Галя не тільки есемеску написала й приготувала на стіл, вона ще й портрет Льоні кудись сховала. Пельмені не подавала, хоча Сергій з Інною були налаштовані саме на них — маленьких, пухкеньких, в маслі, з оцтом і перцем, притрушених рубаною петрушкою.

Тьотя Галя мала виразно заплакані очі, вона, напевне, салат з язика і яйця зовсім не солила. Однак це не зупиняло Інну. Вони мали надто мало часу, щоб з’ясувати все. І цього вимагала вже не ідея артпроекту, а гостра необхідність скласти докупи розірваний зошит з власною біографією — а це не та ситуація, де люди терплячі.

— То де похований Льоня?

— Наш Льоня… де похований?

— Так.

— Ну… Де?

У кого вона питала?

— Він похований у Донецьку, — тихо сказав Аркаша.

— Там же неможливо наших ховати. Це ж за лінією розмежування. Він воював?

Галя з Аркашею нічого не відповідали.

— Він що, помер у полоні? — не відчіплювалася Інна. — Бойовики не видали вам тіло?

— Ні. Зовсім ні, — шепотів Аркаша.

— …Він ще живий! Я впевнена! — ридала Галя.

— Заспокойся! Вони прислали його речі.

— Я відмовляюся від своїх слів! Я його не опізнала! То був не він.

— Я його опізнав, я, рідний батько.

— Ви їхали у Донецьк? Як ви пробилися через фронт?

— Я не опізнала його. Я — мати! Він ще може бути живим.

— Заспокойся. Бо сусіди поліцію викличуть.

— Я не розумію: чого це він там похований? — втручалася Інна.

— Бо він там воював!

— За кого він воював?

— За своє.

— Тьотю Галю, що ви таке говорите?

— Ти ще нічого не зрозуміла? — заговорив Сергій, який весь час мовчав, бо все зрозумів ще зранку.

— Чого не зрозуміла? Мені ж цікаво, як тут люди переміщуються.

— Інно! Дивися на мене: він воював проти нас — проти мене й тебе, — геть спокійно пояснював Сергій.

— Та не так, — плакала Галя, — не так, все взагалі не так!

— А як?

— Вам це важко зрозуміти.

— Ну то поясніть.

— Ви не зрозумієте, ви не можете це зрозуміти!

— Татку, — сказала рівним голосом Інна. — Ми їдемо. Ми їдемо звідси вже.

— Куди ви їдете? Ви ж щойно випили?! Куди вам в таку ніч їхати?

— Викличемо таксі — і в готель.

— Який у сраці готель? Це вам не Київ і не Париж!

— Я вже в машині краще переночую. Там не так гидко.

— Інно, заспокойся, — казав Сергій. — Вони мають рацію, ми краще вдосвіта виїдемо.

Тяглася, як шматок чорного гумового шланга, нестерпно спекотна, заповнена алкоголем і омерзінням ніч. Від сп’яніння Інна швидко заснула. Сергій ночував на дивані на кухні. Інна спала в колишній кімнаті Льоні, де на стінах не було нічого, крім слідів скотчу й приклеєних до них кутиків плакатів, які хтось зірвав, а також футболки з написом «Paris» на підвіконні — у целофані, з ярликом.

Якось Льоня приїжджав до Києва в гості, вони ходили в зоопарк, що на Політесі. І мавпа в Льоню кинула лайном. Інна дуже сміялася, а Льоня підбіг до двоюрідної сестри й обійняв, забруднивши її рожеву нову сукню — як у феї. Боже, як вона тоді перелякала всіх своїм криком! Особливо нещасного борсука, що заховався у хатці, а потім, певне, два дні не вилазив…А ще Льоня був справжнім джентльменом. Бо коли чужий хлопчик, розлючений тим, що не побачить борсука, показав на Інну пальцем і назвав її смердючкою, Льоня й до того торкнувся.

О четвертій ранку Інна прокинулася від вибуху. Так, тут буває лише так! Вона один раз крикнула, мовчки вибігла на кухню і залізла під стіл.

Стояв Сергій, з його щоки текла кров. На шум вибіг Аркаша:

— Заспокойся, нічого страшного!

Інна, закривши власного рота, кричала в долоню. Інна знала, точно знала, що відбувається — їх бомбардують, їх бомбардують дружки її двоюрідного брата! І очі, як дикі кури в заростях звіробою: то туди, то сюди, то знов туди. Очі, як зяблики в гіллі кизилу, то туди, то сюди, то знов туди.

— Заспокойся. Це я дурна, я дурна, — плакала Галя. — Я закупорила виноградний сік у скляній пляшці. Він забродив — і вибухнув.

Галя вийняла невеличку скалку зі щоки Сергія. Крові з’явилося ледь-ледь — подряпина.

Сік облив усю стіну й весь холодильник. Липкі плями були по всій кухні. Галя взяла віник, щоб зібрати все розкидане по кухні скло.

— Татку, татку, забери мене звідси геть!

— Так. Ходімо.

— Інно, ми ж мали про твою маму поговорити.

— Пізніше.

— Коли пізніше?

— Поговоримо по телефону.

— Це не добре, це все дуже недобре!

— Тітко Галю, ми мусимо їхати. Не хочу наговорити вам зайвого.

— Я вам хоч швидко сніданок приготую.

— Ми поснідаємо за містом.

— То хоч каву зварю.

— У вас тут не вміють варити добру каву.

Вони спустилися вниз до машини. Інна відчинила передні дверцята.

— Тут купа піску. Звідки?

— Певне, після відвідування зруйнованого заводу.

— Треба витрусити килимок. Закінчу проект — витрушу з голови всі факти про мою родиноньку: бабця-ромка — злодійка, двоюрідний брат — терорист… На голову не налазить.

Вона струсила килимок просто біля бордюру. Дрібний пісок зашурхотів на землі. І ще дещо цокнуло об асфальт — еталеве, шурхітливе. Вона нагнулася, аби роздивитися, що то таке.

— Можеш мені посвітити ліхтарем на телефоні? — у передсвітанковій темряві погано вичленовувалися навіть обриси великих предметів.

І вона застигла, оніміла, заціпеніла, отетеріла.

— Що ти там знайшла?

Інна мовчала.

Небо вгорі — як ветеран, що заслужив за війну лиш одну нагороду, і ту сумнівну — половинку місяця.

— Тобі зле?

— Мені дуже зле.

— Води?

— Ні…

— Що таке?

— Тату, перед тобою — найдурніша людина на землі.

— Та що ж з тобою таке? Що ти там тримаєш у руці?

У жодному вікні не було світла. На небі не було жодної зірки, крім тьмяної плямки місяця. Жодна лампочка у жодному ліхтарі не світила.

Сергій підійшов до дочки, яка стискала щось у кулаку, ніби поріз на долоні.

То був браслет, нібито втрачений у бабиному домі. То був поріз, але не на долоні.