Світ не створений

Радіоактивні шкарпеточки (2016)

Ежен з Інною зупинилися за кілька метрів до КПП Дитятки. Чоловік у військовому махнув рукою, однак Ежен, нервово постукуючи по педалі зчеплення, не рушав. Нарешті коло шлагбаума з’явився мужик з чорними вусищами — дядя Коля, колишній сусід Віри. Його дружина Ніна вмерла так само — правда, значно раніше й від раку грудей. Коля загасив цигарку ногою, а потім сів до них у машину й покомандував, куди їхати.

— Ну що, товариші, їдемо на гробки?

— Знову гробки? За ці кілька місяців бачила стільки гробів, що скоро стану інструкторкою з надання ритуальних послуг.

— Ну, мусите ж ви до баби вашої поїхати! Мусите поїхати — так заведено.

— Та ми не проти. Просто розказую…

— Ось! — і він занурився у чорний пакет. — Я підготувався. Ваша баба була нормальна така жінка, ви не знали її, а вона була супер, во! — і показав пальцем лайк. — Я вважався першим сусідом вашої родини. Не раз вона мені сірники й сіль зичила, не раз Нінку заспокоювала, яка влаштовувала істерики на півсела, коли приходив трохи нажраний.

Дядя Коля витяг з пакета вінок зі штучної хвої та жовтих лілій — типовий, який не кладуть на плиту, а вішають на хрест.

— Забув, правда, дріт взяти, щоб прикріпити. Але, може, там на місці щось буде.

Вони проїхали будинки й подалися в поле, звідки було добре видно електростанцію. Кілька невеличких дерев зовсім не псували вигляду — монстр перевершував усіх.

Раптом Коля як крикне:

— От суки! Паршиві виблядки!

Ежен вдарив по гальмах.

— Що?

— Он! Гляньте, — і вдалині вони побачили голих дівчат, голого чоловіка та вдягненого у вельветові штани й жилетку мужика з камерою.

— Стань на дві хвилини.

Підстаркуватий порноактор стояв голенький і товстенький, качаючи режисеру права. Дві дівки шукали, чим прикритися, бо подув холодний вітерець.

Дядько вистрибнув із салону, не зачинивши дверцята, підбіг до тих людей і щось там на них кричав. Вперед на кілька кроків вийшов на розмову режисер. Дівчата теж підійшли до дядька, щоб розібратися, в чому річ. Голий чоловік, піднявши руки до небес, голосно обурювався порушенням акторських прав. А чоловік з камерою заспокоював розгніваного Колю. Той так голосно їх кляв, що мало би бути чутно навіть на дні водойм, де плавають соми-мутанти. Коля не затихав, поки йому не всунули в жменю кілька купюр.

— Порно вони тут знімають! — сказав Коля, сівши й гупнувши дверцятами.

— Та ну!

— Аякже. Треба нам влаштувати для туристів нову розвагу — просто на стіну четвертого енергоблока увечері проектувати фільми, які тут зняли.

— Реально порно знімають?!

— Ну ти не бачиш? Тут добра панорама — видно саркофаг.

— Нащо?

— Доведено наукою, що жінці страшно хочеться цього самого, коли її трохи опромінить.

— Концептуально!

— Ага. Головне, щоб не коло дороги, де начальство може везти ще більше начальство і виписати нам такої великої… що ні в якому порнофільмі ніяка порнозірка не покаже.

Вони запалили свічки на могилі баби, про яку не знали майже нічого. Була промова дяді Колі про швидку, як гірська річка, плинність життя. Інна зауважила, що й тут, як у Франківську, пластикові й дерев’яні Ісуси прибиті цвяхами й саморізами до хрестів. Нарешті вони поїхали далі.

Дорога була вже зовсім не супер — як розтрощена кістка. З розколин в асфальті росли спочатку кульбаба, деревій, конюшина, далі — топольки до колін, берізки, після — уже в людський зріст, потім — такі, що нормальну жердину можна виламати й перестрибувати з нею через паркан.

— Я в цих місцях востаннє був сто років тому!

— Не тягне сюди?

— Ну, це ще м’яко кажучи. Зараз самі побачите: хата, де малим пуцьвірінком хліб у воду вмочував і цукром посипав, — вмерла, як людина. От до могили родичі й друзі спочатку навідуються часто, а потім — нема навіть кому бур’яни прополоти навколо плит і вінок свіжий поставити.

— Невже вони так швидко руйнуються?

— Звичайно. А ще через бобрів позатоплювало багато обійсть.

— Боже, яка тут краса!

— Де краса?

— Ну гляньте у вікно — достигають грушки і яблуні які великі!

— Зараз буде ваш і мій дім.

Але вони зупинилися серед вулиці, бо потік прорвав асфальт — і тут тепер були міріади островів. До їхньої хатки вело повалене дерево, верба якась. Усе буяло всеможливою зеленню — повсюди.

— Гляньте — рибки, — казала Інна, показуючи у рівчак під поваленою вербою.

Але засмучений дядько мовчав, розглядаючи руїни. Потім хтось заговорив з рації. І Коля пішов у бік машини:

— Чорт! Мені треба їхати на КПП. Там якесь начальство. Сідайте в салон!

— Ми вас тут почекаємо — все роздивимося, нічого з нами не станеться.

— Ні-ні! Тут небезпечно!

— Та ми не малі діти.

Він взяв дозиметр і походив по периметру. Потім зайшов до хати, вийшов:

— Смішно: тут кращий радіаційний фон, як у Києві. Але все одно — ліпше нічого не чіпайте. Я приїду через годинку. От ще, — і він вручив дозиметр і рушницю. — Перевіряйте кожне місце, де зупиняєтеся, — радіація розлазиться плямами. Повторюю: кожне місце, де хочете стати!

— Якщо що — ми вам подзвонимо.

— Куди подзвоните? Тут нема зв’язку. От вам ще й рація.

— А рушниця нащо?

— Тут звірі можуть дикі ходити — хто його знає.

Усюди галасували птахи, всюди щось літало — різної форми й кольору. Це пекло було таке чудне, таке рухливе, таке живе. Що дивного у звичайних сороках-сойках-ластівках?

Усе було створене і творило нове. У воді плавали нападані жовті, зелені, червоні яблука, цьогорічна й торішня трава, зірвані вітром здичілі хризантеми. Поряд на бережках вибухали малинові жоржини, тоді як інші вже скинули пелюстки й розмокали в рівчаку.

— Так не буває!

Розчинені двері. Вони зайшли до хати з купою перевернутих меблів. Вікна цілі. Сюди не заходили кілька років. Ежен наближався з дозиметром до кожного предмета і перевіряв. Прилад тихенько пікав.

— Я наче вже тут бувала.

— Не придумуй!

— Не придумую. Я наче знаю тут кожну шпарку.

Вона розкрила банку з написом «Сіль».

— Не торкайся! Не пробуй!

— Божечки, це ж цукор! Він не зіпсувався! І мурашки не з’їли. На цій банці, мабуть, відбитки пальців моєї мами, всюди — її відбитки.

Дядя Коля дорогою розказував, що переважно все металеве з домів повитягували люди, які полюють за металом, — вони вирізають труби, батареї, розбирають побутову техніку. А тут — газова плита з прогорілими решітками, каструлі, чавунна гусятниця у духовці!

— Де ж голубці? Я вже чекала, що підніму кришку цієї гусятниці — а там голубці!

Далі — спальня: дерев’яне ліжко, порозтягувана по кімнаті тканина. В іншій кімнаті — піаніно.

— Справжнє піаніно! Це біля нього співала, певне, моя бабця Есмеральда!

…Яку вона звинуватила у тому, чого стара не робила.

До. Ре. Мі.

— Розстроєне…

Сі, ля, сі, соль. Сі, ля, сі, соль. Сі, ля, сі, соль.

На піаніно — ряд із семи ляльок, що сидять, як живі дівчатка на лавочці в дитсадку.

— Глянь, що я знайшов.

— Що це? Маленькі черевички й шкарпеточки! Яке миле! Чиє це, для кого?

— Мабуть, для тебе.

— Для мене?

— Ну, бачиш — недошито.

— Мама в нас добре шила…

— Певне, готувала тобі одяг для народження.

— І не встигла забрати в Київ, у Лисичанськ…

— Дивися, тут на шкарпеточці вишите маленьке сердечко.

— Ага…

— Класно!

— Ага…

— …Ну чого ти плачеш? Не плач.

Ежен обійняв Інну, а потім провів дозиметром коло шкарпеточок — чисті. Перевірив черевик — і той страшно запікав. Інна відкинула його, взуття гепнуло об піаніно з лівого боку, де найнижчі ноти. Щось писнуло.

— Що то скавчить?

— Де?

— Не знаю. Щось скавчало.

— А, справді.

— Замри.

— Що?

— За фортепіано!

Піаніно було трохи відсунуте, а за ним — просмерджена дранка, колишня куртка, на якій — виводок.

— Ого — семеро песенят!

— Дивні вони — не схожі на собак.

— Тобто не схожі?

— Може, це вовки? Сірі такі, всі однакові.

— Та ну тебе, які вовки! Ми ж не в дикому лісі ходимо, а в хаті!

Ежен з Інною вийшли на вулицю, з обох боків якої щільно одна до одної стояло те, що колись називалося хатами. Інна тримала одного цуцика на руках, він чемно сидів. Ежен постійно робив заміри, адже буквально в метрі від чистого місця могла бути смерть. Широка сільська вулиця, перерізана каналами, хатки на островах, обривки асфальту. Інна поставила цуцика на землю — і він побіг у бік їхнього дому. Вдалині — поле, звичайне поле, за ним — ліс, звичайний ліс, за лісом — сонце, найзвичайніше у світі сонце.

Вони стояли на підвищенні, звідки було видно ще кілька хат на краю села — вже зовсім рознесених, з розтягнутими чорними колодами й проваленими дахами, згнилими балками, запущеними клумбами, де росли сині квіти.

— Що то там рухається? — питала Інна. — Там великий пес біля хати.

— Так, вівчарка!

— Може, зараз і люди з’являться.

— Сталкери?

— Або мародери.

— Стоп! Це вовк.

— Та ну!

— Я тобі кажу.

— То чому ми не втікаємо?

— Вовк-одинак нам не загрожує. Правда, це може бути та сама вовчиця, що лишила виводок біля піаніно.

— Та то не вовченята, а звичайні пси.

— Хто знає?

— Тоді нам краще в дім більше не заходити.

Ежен націлив рушницею у бік тварини й прижмурив око.

— Що ти робиш?

— Хочу застрелити.

— Не треба.

— Не заважай.

— Та ти не попадеш.

— Зате відлякаю.

І він стрелив у бік вовка, який їх нарешті помітив. Він зупинився, подивився у бік Інни й Ежена та побіг далі.

Інна глянула на сонце, потім знову на вовка. Раптом з лісу вибіг ще однин звір. За ним — інший. Вони з’являлися з осикових заростів, витікали звідти, як краплі отрути.

— Біжім, — крикнув Ежен. — Втікаймо звідси, вони нас бачать.

— Казала ж — не стріляй!

— Біжім!

Зовсім неподалік, на щастя, було велике приміщення. Воно виглядало ще зовсім не запустілим, а отже, могло мати двері, що зачиняються зсередини.

Вони швидко забігли в ту будівлю. Можливо, тут колись була скотобійня. Зі стелі звисали ланцюги з гаками — цей метал досі ніхто не забрав. Дозиметр не нагнітав. Вони забігли, але дверей не було, тільки завіси. Інна з Еженом вибігли на другий поверх. У першій же кімнаті з фанерними дверима, на яких писало «Службове приміщення», можна було забарикадуватися, однак дозиметр пропищав, що краще цього не робити.

З одного боку був дім, де народилася її мати. З іншого, у долині, — вовки досліджували закинуті приміщення й ніби не мали цікавості до цих двох. Але щось підказувало, що це не надовго.

— Там купа вовків. Там більш як десять звірів, я не можу точно порахувати, там ціла зграя, — передавала Інна дяді Колі по рації.

Вовки зазирали у вікна хати вдалині. Вони застрибували у порожні віконниці, вистрибували, вони робили це так легко, ніби танцювали.

— Дядя Коля сказав, аби ми забарикадувалися в найпершій кімнаті. Але тут широке вікно — вони застрибнуть.

— Вони ж не мавпи, щоб аж на інший поверх вилізти.

Вдалині один вовк вибіг на чорний порослий дрібними берізками дах сільської хати й подивився в бік Інни, яка визирнула з вибитого разом з рамою вікна. І стадо вовків побігло в бік скотобійні.

— Вони на нас нападуть!

— Та заспокойся. От побачиш — вони оббіжать нас і подадуться кудись далі.

— Біжімо вгору!

І Ежен з Інною вибігли з кімнати до сходів, вихід з яких закривався дерев’яними дверима. Вони привалили їх розламаною надвоє, але все одно важкезною бетонною балкою. На даху було невеличке технічне приміщення без вікон — два на два метри, завалене сміттям старим і новим — пластиковими пляшками від газованих напоїв, які вже давно зняли з виробництва, а також обгортками шоколадних батончиків, які недавно з’явилися, коробками від сигарет, пляшками від горілки… Однак металеві поржавілі двері цієї халабуди, на диво, не зрізані, ще й замикалися зсередини.

— Може, ми сюди забіжимо і закриємося?

— Не вийде. Щойно перевіряв — там дуже радіаційно.

А вовки — один, два, три, сім, дванадцять — бігли сюди. Один за одним, рівненько, як добра армія. Їх доганяли інші, які вилазили з вікон тої чорної хати. Так, вовки бігли у колишню скотобійню. Бо їм звідти пахло. Їх кликав запах крові, яка тут лилася задовго до народження найстарішого в зграї. Їх кликав запах крові живих.

Вовки забігли у залу з гаками. Їхній біг було чути, як стрімку воду, що потекла під підлогою. Тряслися мостики, дзеленчало розбите скло, тряслися ланцюги й гаки, на яких висіли привиди плоті забитих корів і коней. Рипіло. Метал терся об метал, скло об бетон, кістки об суглоби. Нарешті щось гупнуло в двері біля Інни й Ежена. Потім ще раз. Удари були міцні, але двері дужчі. Бетонна балка, яку вони ледве викотили, витримала.

З вікна під ними визирнула й подивилася вгору голова. Якби не ця ситуація, якби хтось її сфотографував і показав тільки її, велика паща здавалася б звичайною мордою спокійного звіра, який не має жодних кривавих намірів. Бо й справді — вовки не мали ніяких злих умислів, крім як пошуку їжі й відчуття близькості трапези.

Усе вирішувалося тепер, серед цього мовчання. Серед тиші, як тоді, 1986-го, — кілька митей після вибуху, проміжок між гуркотом неживих предметів і криком живих. Моторош проймала не лише людей, а й усе ними створене. Усе, для чого існує минуле й майбутнє. Бо саме минуле і майбутнє цей вибух знищував. Він не давав шансу ні щойно зведеному в місті енергетиків чортовому колесу, ні продавцю квитків, ні супердорогому обладнанню, ні його творцю. Минуле й майбутнє ставали одним і тим самим — нічим.

Через мить на краєчку даху вони побачили першого вовка. Він не оскалювався, не лякав, він просто був і чекав інших. Велика родина — машина для вбивства — володіла цими просторами, всіма хатами й скотобійнями, заводами, магазинами, дитсадками, лікарнями, каруселями, всіма порозкиданими ляльками й іграшковими вантажівками, всіма лікарняними картками, планами евакуації, забутими фотографіями й рукописами недописаних романів про тріумф культури, шкарпеточками, які ховала Інна в кишені. Давно, коли пагорби забудовували, поля орали, болота осушували, вовкам сказали: ви не маєте права бути тут, доки тут є людина. Але Homo sapiens пішли. І тепер уже людина не мала права тут бути. Настав час вовків.

Ежен потягнув Інну в забруднене радіацією приміщення. У цілковитій темряві Інна забилася у куток, де її притримували стіни. Дозиметр, як ображене хуліганами цуценя, нещадно пищав.

— Краще не тулися до стін. Якщо за кілька хвилин нас звідси не визволять — тобі й мені капець, — сказав Ежен.

Інна обпікала щоки під очима. Хоч у темряві цього не було видно, вона запхала руку в кишеню і щось вийняла. Ежен прокручував на руках перстень. Навколо їхнього сховища бігали вовки — просто намотували кола, ніби здійснювали древній ритуал.

Ежен та Інна не мали слів, тільки сполучники. Голова нічого не породжувала, крім клею: і, та, й, а, але, зате, проте, однак, перш ніж, коли, з того часу як, поки, мов, немов, наче, неначе, немовби, начебто, не тільки… а й, оскільки, завдяки тому що…

…Ці маленькі шкарпеточки, які носили діти в Чорнобилі, Прип’яті, Франківську, Лисичанську, Києві. Вони навіть схожі на ті шкарпеточки, у яких ходили в Парижі, Відні та Вільнюсі. Їх носять маленькі діти, рвуть. Їх зношують, їх викидають, купляють нові. Хтось — зашиває. Ці маленькі шкарпеточки з не найдорожчої тканини, найтиповіші, як сотні інших. Але ці маленькі шкарпеточки — з цим маленьким серцем, яке є тільки одне — серед усіх галактик, серед найбільшого числа галактик, яке можна уявити.

Яка вульгарність — символ сердечка на позначення любові! Чи є щось вульгарніше за зображення сердечка?! Який жахливий несмак! Але цю вульгарність можна поставити понад найвишуканіший смак, найвище естетичне переживання.

Порятунок прийшов, як то буває в міфах, з неба. Над Інною й Еженом щось зашуміло, засвистіло, заревіло. Потім були вистріли й пронизливий лай. Був галас і шурхотіння, вертоліт, купа пострілів.

Назад вони поверталися на вертольоті. У мобілках з’явився слабенький зв’язок.

— Тату! Земля зверху неймовірно красива, — кричала вона в телефон.