Світ не створений

Паскудне світло (1839)

У першому поселенні на захід від гори Остричі над ранок скисло все молоко. У церкві на іконі Трирукої Богоматері з’явилися пахучі єлейні патьоки. У домі війта зі стіни зірвався недавно доставлений з Коломиї портрет імператора Фердинанда І. Люди прокинулися в тяжкому тягучому похміллі — навіть ті, хто не пробував узагалі нічого хмільного у своєму віддаленому від парші цивілізації житті.

Пив, звісно, Юра Палійчук, котрий вживає щодня й має від того синій, як камінна голубінка, ніс. Він ще й досі не прокинувся — спить у коров’ячому гної й рудих заростях щави за двадцять сажнів від власної хати. Пила й Василиха Кутащук на самотині — потім виходить зеленава розпухла морда в люди і каже, що то її зурочила щоразу інша сусідка. Пив з гостями й Василь Ілюк, який після шести дочок вчора нарешті хрестив сина. Пили вчора ті, які три весняні потоки можуть випити, і їм нічого не буде. Пило багато, може, навіть більше, ніж не пило. Але скроні боліли в усіх. Їх тисло то як горіх в зубах перед розколенням, то як бринзу, набивану в бербениці макогоном, то як миску, в яку крізь сито падає мука — поступово легко навантажує, ще більше, більше, ще — аж поки не поїде голова, як у дурного Антося.

Матвіїха Григоращучка вже помилася у відварі коріння оделену — не помогло. Іваниха Бойчучка на чоло приклала кріп і обмотала мокрою ганчіркою — біль не пройшов. Прокіп Рибарук, його жінка, батько, мати, дід і вісімнадцятеро дітей випили вивару з крокішу, але це не визволило їх. Навпаки, в усіх покрутило животи — і вони так бігали в ліс, що вже не встидалися під один кущ присідати. Навіть отець Петро, який прочитав окрему молитву на зцілення тіла, а також молитву від головного болю Івану Предтечі, не мав допомоги від заступників. Він розпростерся на ложі, йойкав і, мов хрестики й монети на зґарді, перебирав імена тутешніх, чий гріх міг до цього призвести.

І люди глянули на верхи, які завжди все кажуть: над горою Остричею небо зробилося злим. По-гнилому зяяло те непорозуміння, яким стало сонце, — раною із запеченою сукровицею по боках і струпом посередині. А трохи нижче — червона крапка; вона блимала, блимала, блимала. Сяйво проймало дощенту м’яке людське тіло, як дріт, що євреї для силець на дичину продають. Воно проходило наскрізь, на виході примотувало камінець, а потім по-катівськи тягло назад, збільшуючи поранення.

— От і кінець цього світу, — мовив старий Яким Шугай, котрий спустився до хати внуків і невістки, щоб сповістити про апокаліпсис.

Не чекаючи їхнього недовірливого відголосу, одразу піднявся на горб до хати, щоб готуватися до відходу. Заніс у хороми купу букових дров, виклав у піч увесь продимлений чорний посуд, заповнив його водою. Потім повитягував зі скрині нові штани, білу розшиту сорочку, розцяцькований богемським бісером, парчею й лелітками кептар. Дід виніс це надвір, щоб витрусити всяку міль і ґорґолицю, порох, землю й сморід.

Обтріпавши збирю й облаявши трьох малих негарних метеликів, що полишили у вовні лялечки, Яким ще раз глянув на небо й буркнув невдоволено під ніс. До свого похорону він почав готуватися ще тоді, коли вперше відчув тертя в кістках. Старий і труну сам вистругав — добротну, і хрестик для кришки йому на замовлення вирізьбили — штукарський, і все інше. Та тільки досі він не купив павичеве перо, аби заткнути в кресаню, у якій його ховатимуть. Треба бути гарним в останній раз. На зустріч зі Всевишнім треба добре штрамуватися, аби той не сказав, що ти не ґазда, а якесь пусте дрантя. Дід Яким, стискаючи нижню губу, глянув уперед на ліс, аби ще раз порівняти його красу з пером птаха, а також обуритися червоній точці над Остричею — «Ну що ти блимаєш!». І тут старий роззявив беззубого рота, ніби піч розкрив:

— Дивіться, — гукнув дітям, які спостерігали за ним віддалік. — Дивіться! — малі боялися підійти, навіть роздумували, чи не заплакати, щоб дід не дурів. — Дивіться! — чоловік показав у далину, де з лісу вишмигнула ціла зграя зайців.

І Шугай, пирснувши слиною й утерши кілька крапель з губи вишиваним рукавом, зареготав. Червона точка в той момент блимнула найяскравіше — блимнула, ніби гаркнула.

Звірята мчали так швидко, що все на землі піднялося — комарі з жуками й гусінню, мохи, травинки, ягоди, суха хвоя, камінці. Усі окремі предмети й переплетення стали курявою. Зайці пробігли трохи вгору, до місця, де завжди росли нечервиві кам’яні білі гриби й арніка. Потім звернули в бік потоку. Вони перестрибували воду, ніби крихітні сатанинські лані, і бігли угору, долаючи майже неймовірний до підйому кам’янистий схил. У них неодмінно мусили бути невеличкі вуздечки, щоб тягти карету зі своїм проклятим владарем. Зовсім причумлені, не вибирали легший підйом неподалік, а перлися в це стрімке каміння. Деякі з них скочувалися вниз, як великодні паски. Якщо не калічилися — бігли далі, намагалися перемогти схил. Потім зайці зникли за горою.

Внизу на камінні, між якого текла легка, майже повітряна вода, лежало кілька покалічених звірів, що не взяли цю висоту. Ті, які не ламали карків, ще пробували вибратися з потоку. Вони борсалися, божеволіли від знерухомлення, захлиналися. Юшка з ран зліплювала шерсть, частково розчинялася в потоці.

— Підіть, діти, зайців назбирайте — на грушевих дровах закоптимо, — казала Федиха, вириваючи чистотіл, що проріс просто біля порогу.

— Вони труйні! — сичав дід на невістку. — Труй-ні, як молочко саламандри, як корінь аконіту! Прошу тебе, золота: сама можеш їсти, щоб аж з горла стирчало, але не давай дітям.

— Так все одно ж кінець світу! Чи вже ні? Ану швидко, малі, ідіть робіть те, що я сказала!

— Мамо, може не треба?

— Треба. Все одно їх мус зарити — потім почнуть гнити й усю воду перепаскудять. Викопайте яму вище від потоку й похороніть.

— Солодка моя! Хіба ти не розумієш, це — кінець світу!

— Кінець світу буває лише у тих, хто не хоче працювати.

Однак Федиха так зневажливо говорила лиш для того, щоб позлити свекра. Її сьогодні знов заболів сечовий міхур. Так нило всього кілька разів за все життя. Уперше — перед Відорщім, коли втопився Федьо. Удруге — після Преображенія, як синів забрали до війська. Потім — перед Дмитрієм, коли згорів оборіг із сіном. Того разу довелося продати половину овець, аби мати чим інших взимку прогодувати. І, до всього, їй снилися гриби — купи-купенні грибів!

Та родина Шугаїв і сьогодні жила звичайним днем — їла, що завжди їсть, працювала, як завжди працює. Просте життя сповнене щоденних кінців світу — то голод, то хвороба, то омерзіння таке, що краще би смерть.

Ричали непогодовані вчасно свині, корови проломили загорожу й утекли на чужу присадибу, блеїли неподоєні вівці — роботи вистачало. Тому, не зважаючи на головний біль, родина метушилася, маючи різні обов’язки. Матір же, виказавши розпорядження найстаршим дітям, тепер сиділа посеред хати на горщику з товченою необбираною вареною картоплею, заглушуючи біль сечового міхура. Сизуватий димок піднімався уверх хмаркою, ніби вилучаючи людину з цього світу для переміщення в інший. Маревом ставала зелена спідниця, сірувата сорочка з бідним узором, чорна хустина, ніс — він здався би дуже великим, якби не підпухле кругле обличчя. Федиха важко голосно дихала, рухаючи ребрами так, що повітря аж шурхотіло разом з кількома сторінками газети «Wiener Zeitung», приклеєними до стіни. Тепло розігріло все тіло. Голова почервоніла, наче свиняча легеня.

На сволоку неподалік від Федихи сиділа рись. Під нею на гачку висів пучок сушеного бадилля. Тварина позіхала й ліниво спостерігала за вилітанням іскорок з печі, де тріскотіли дрова. Раптом в’язка зілля — звіробою й деревію — погойднулася від вітру, що його запустила дитина, яка зайшла в дім. Федиха ж розвернулася до ватри, аби підкинути дров. Вона піднесла голову і, нарешті помітивши рись, схопилася:

— А щоб у твої кістки юди з чортами музику дули! Виженіть кота з хати! Скільки разів казала, щоб ви не запускали в хороми цю нехар?!

— Чим вона тобі заважає?! — почулося знадвору.

— Я сказала!

— І взагалі — це не кіт!

— Вона полізе зараз на молока й сметани, попсує все — хто це потім буде їсти? Ще раз кажу вам…

— Агата ніколи не бере сама.

— Назвав її, ніби то не кішка драна, а торт у віденському ресторані. Ану геть, супостатська дичино! — не слухаючи доводів і далі сидячи на горщику, кричала матір, махаючи на звірину буковим сучком, який перед цим мала намір кинути у вогонь.

Але рись спокійнісінько куняла, ледь посмикуючи китицями на вухах.

— Почекай, ще вигріюся трохи… А коли встану, то, клянуся майбутньою могилою, кочергою тебе цокну! Потім шкіру висушу й під поріг кину, щоб ноги від кізяків витирати, — погрозила ще раз Федиха і кинула буковим сучком у бік тварини, проте попала у в’язку трав.

Рись схопилася на ноги й зашипіла. Вона зістрибнула на землю й поважно, не рухаючи головою, ніби несучи вазу, пішла до дверей. Біля виходу розвернула голову й подивилася зневажливо на жінку, яка відволіклася, аби помацати, чи картопля в горщику ще достатньо гаряча. Надворі Агату чекав Лесьо, вже дорослий, але ще не одружений син Федихи.

— Моя радосте, ходи сюди. Образили тебе? Ну давай сюди…

— Ну-ну, ця маленька колись тобі очі видере, — озивалася з хати мама.

— Сплюньте! Бо ще накаркаєте!

— Та сплюнула, сплюнула. О — тьху!

— І по дереву постукайте.

— Уже постукала.

— Ви не постукали, а лиш так сказали! Постукайте по дошці.

— Та постукала я! По стільчику постукала.

— Рисі не нападають на людей.

— Чого це?

— Бо вони не дурні.

— Вони — ні. А про тебе так не скажеш.

— Ви ще так поговоріть — і я самовільно піду до імператорського війська!

— Ох ти ж мале дрантя! Рот помий після таких слів! Та я досі пам’ятаю, як от з цього порога забирали твоїх братів: Степанка, Ярчика, Дмитрика, Лук’янка! Уже три роки пройшло, як їх нема! І після цього тебе можна називати розумним?

Учора вдосвіта, як сто разів до цього, Лесьо вистрибнув на коня, Агата так само набрала розгін і вискочила, всівшись перед хлопцем — і звір з людиною помчали. Вони заїхали в ліс, пройшли під чотирьохсотлітніми смереками. Зрештою підійшли до ріки, яка перебила цю безкінечність стовбурів дуже нерівною лінією. Кінь заліз у дзвінку воду — і Агата, в очікуванні, напружила передні лапи. Кінь пішов убрід, цокаючи підковами об підводне каміння. Просто посеред ріки рись застрибнула у воду, за мить випірнула, вибралася на близьку скелю, що стирчала над потоком, і вилізла назад на коня уже з головатицею, завдовжки з руку до ліктя. І так кілька разів. (Удома Лесьо солив рибу в бочках і продавав євреям). Риба борсалася в зубах, але не могла вирватися. Лесьо, не злізаючи з коня, тримав рибу за хвіст і глушив її об найближчу скелю, скидав у мішок.

Раптом Агата стрибнула в ріку й, ніби свинцева куля, зникла. Головатиця потягла її вниз за течією — на водоспад з широкими й грубими порогами. Тут бувають риби завдовжки з лисицю, сильні й мстиві.

По всім полотні ріки де-не-де виступали велетенські заокруглені скелі — голови тих велетнів, які жили тут до людей. Колись їх Бог скликав на гору Остричу, а потім повідрізав голови, які скотилися просто сюди.

Унизу, де під водоспадом течія ставала зловісно спокійною, Агата показала над плесом гострі вуха зі злиплими китицями й потягла жертву до берега. Лесьо, ледве вловлюючи обриси риби у воді, погнав коня униз. Рись не витягла здобич на сухе каміння, а залишила на мілководді, біля відрубаної голови велетня. То була зовсім не гігантська головатиця, яка на повну довжину би не вмістилася в бочку і за яку євреї дали б мішок тютюну. На мілководді лежала мертва дівчина — зовсім гола, бліда, із зеленуватим відтінком рівної чистої шкіри. Однак на лиці ниткою тягнувся глибокий шрам — від брови до щоки. Вода п’яно гойдала мертвими ногами то туди, то сюди, хотіла затягти назад, у середину течії. Дівчина так нагадувала Лесеву кохану, що він аж побілів: «Адріано!» З нею вони скоро мали б побратися. Однак та істота не була Адріаною, тільки її демонською копією.

Дрібні рибки, відчувши мертву плоть, оточили тіло. Дві плямисті нересниці цілували її в губи. Лесьо з огидою відштовхнув мертве тіло: дівчина легко перевернулася; вона не мала спини. Ззаду вивалилися всі внутрішні органи — та не тому, що хтось зірвав їй шкіру й ребра, як кришку з бочки, а того, що цієї спини ніколи й не існувало. Це такий демон, що обходиться без спини.

Хлопець плюнув через ліве плече, перехрестився, покликав Агату, плеснув по крупові коня — і вони погнали геть.

…Вночі йому присниться спускання з неба величезної прозорої кулі. Синювате сяйво тремтіло, як недавно народжене соболеня, взяте в долоні. Ніби ніч, але не темно: не видно ні сонця, ні місяця. Посеред поля — грубезний, як кутній зуб, граб. Лесьо добре пам’ятає це дерево, зросле з трьох, як людський виродок, — воно росте на виході з їхнього поселення. Тисячі скручень, тисячі сучків збиваються в одну крону, ніби зморшки на тілі старої людини. Куля спускається повільно, спускається, спускається… А потім втискається в дерево, давить на нього, проламує, як солдатський чобіт. Тріщать гілки й сучки, руки й ноги, ребра. Рветься шкіра й сухожилля. Зіжмакується листя, пахне стиснута в кулаку більше не жива зелень. Куля зупиняється в тому місці, де три грубі стовбури розходяться. На землі гора розтрощеного гілля. Усі птахи того дерева, що, замагнетизовані, сиділи в гілках, стають купою кривавих одудів, круків з поламаними крилами, жовтогрудих синиць із задертими доверху лапками. У закручених зелених листках конвульсивно звиваються кокони дрібних істот. І тиша: чути, як на третій звідти горі завиває лис, як козуля кличе козуленят на іншому боці лісу і як вистрибує форель унизу в потоці. А на горизонті — грандіозна будівля з високими трубами. Вона прихильно сяє, але через те світло з очей осипаються вії, а сльози стають рудуватими. Потім це все, ніби малюнок на цупкому папері, відсувається вдалину. Натомість попереду — маленька хата з червоним дахом. Туди йде купа людей, заходить у двері й не виходить. А зверху — блимає червона точка, блимає…

Лесьо прокинувся зранку з хворою головою, як і всі інші. Однак він ще й знайшов у волоссі кілька розтертих листків граба й маленьку пір’їнку кольору обчищеної гарбузової насінини. І небо стало як у сні: білий день, а ніби темнота, ні сонця, ні місяця. Якщо й було якесь сяйво, то лиш аби добре бачив той, хто за тобою спостерігає (те, що за тобою спостерігає).

Федиха вже завершила справу з горщиком, остиглим і забутим серед хати. Щойнісінько зі служби у війську передчасно повернулися її сини, ще не встигнувши нічого пояснити. А тепер — у який кут, в яку скриню, в яку шпарину їй було себе засунути? Хлопці поховалися, сказавши, аби вона не визнавала, що знає їх. А мати за мить до появи чужих сіла назад на картоплиння. Звідки вони взялися й чому саме зараз, коли її серце було таким розігрітим? І перше, що захопив погляд господині, — болото з камінцями, соломою й зеленою конюшиною, що перед входом до хати не обчистили австріяки з рушницями за спинами.

— Ти Ганна Шугай?

Цю зневагу жінка чула майже на запах — сморід зіпсованої вурди. Один з них, побачивши стільчик, обчистив чобіт. З нього відшарувався пласт глини, що добряче обтяжував ногу.

— Ти хто такий, голубе? — звернулася, очевидно, до старшого. — Хоч би «Слава Ісусу Христу» сказав, а то як з биркою нехрещеною говориш.

— Якщо ти Ганна Шугай, то Ісус Христос точно не має до тебе стосунку.

— Мене треба називати Федиха. І — в Ісуса Христа нема ні елліна, ні юдея, каже наш отець Петро.

— А чи відає ваш піп, що саме Ганна Шугай привела у світ цілий виводок горлорізів, небезпечних злочинців, котрі втекли зі служби у війську? Якби її сини народилися трохи раніше, то й Ісуса б розіп’яли, ще й гарненько покатували.

— А ти язичок притримай, бо я тобі цим горщечком і в голову заїхати можу.

— От і породу проявила: сірку з крові — та в рот!

Федиха підстрибнула і, не поправляючи спідниці, кинулася на чоловіка. Двоє, які мовчали, зірвалися до неї. Одного вона бахнула у скроню горщиком з картоплею. Рись скочила зі сволока й накинулася на головного, зваливши його з ніг. Їх угомонив новий учасник дійства:

— Хай лиш хтось поворухнеться — і голова з пліч.

Лесьо тримав цівку рушниці біля набитого товченою картоплею волохатого вуха — воно тепер виглядало так, наче мало страшну вавилонську хворобу. За братом ховалася мала Оля — теж із рушницею, націленою на чужака. Рись, відгукнувшись на наказ Леся, облишила переляканого головного.

— Що ж, свиното, — випросталася Федиха, — будеш зараз вилизувати, що натоптав.

— Спокійно! Зупиніться! Не вбивайте…

— Як це таку погань не вбивати? — говорив Лесьо. — Та ми вас закопаємо з дохлими зайцями біля потоку.

— Якщо не повернемося живими, за нами пошлють інших. Нас тут достатньо, щоб дати вам раду, — нарешті сказав щось тверезе головний. Він обмацав покусане Агатою місце і переконався, що кістки цілі. — Ми збираємо свідчення: я маю документ з дорученням викрити бандитське угруповання.

— А я тут до чого? Моя родина тут до чого? — обізвалася Федиха, тримаючи його на мушці й клацаючи язиком.

Лесьо заліз до сумки головного й дістав звідти папери.

— Нащо тобі це сміття? — буркнула мати хлопцеві. — Ти ж не вмієш читати.

— Бо ти мене не пускаєш в школу.

— Я? Та я тебе, сучий сину, скільки разів з хати до школи гнала!

— Ага. А потім з дідом говорила, що ці вчителі хочуть нам в голови позасовувати всякого труту, аби винищити наше плем’я.

— Я, може, в бесіді з дідом це й казала, але не забороняла тобі букви й арифметику вивчити.

— Та ти казала, що арифметика — це чорти та юди придумали, аби нас купувати!

— Свій розум май!

— Так… Прошу уваги, — перебив їх австрієць, якому защемило у стегні від лежання на землі з приставленою до голови рушницею. — У нас є свідчення, що ваші сини, які втекли зі служби у війську, учинили ряд тяжких злочинів, зокрема, розбійне пограбування.

— А може, це ви — злочинці, може, це ви хочете тут влаштувати розбій? — кричала Федиха.

— Папери ж бачите? — мужик не тямив, чи вони говорять серйозно.

— Не знаємо ми, що в тих паперах. Може, там псалми писані? Приходите тут, поводитеся, ніби зі скотом. А ми — чесні люди, дранки ви паршиві! Синів вам народжуй, як свиноматка, — хай потім вмирають не зрозуміло за що.

— А тут — детальніше розкажіть!

— Це не про своїх синів — тут півсела у вашому війську.

Австріяки вийшли надвір. Чужаки ножиками видовбували спресовану глину. Потім протирали підошви об свіжу травичку. А Федиха, поки вони чистилися, похапцем скидала з підвіконня під лавку пласт крокодилячої шкіри. Вона ховала в піч срібний свічник, що стояв на шпарґаті… І коли імперські посланники вимели в хаті, головний, Петер Штайнмаєр, нарешті відрекомендувався. Щоб Лесьо не наставляв на нього зброю, він згодився, що його висновки — передчасні.

— Ну, давайте перше запитання, — одного посадивши за стіл біля себе, а двох віддалік на лавиці, почала Федиха.

— Де ваш чоловік?

— На тім світі мій чоловік.

— Тобто він помер?

— Ви трохи тумани вісімнадцяті?

— Коли він помер?

— Дві зими тому він помер.

— Ви родом з цього місця?

— А що? Ви мене зараз про все моє життя будете цікавитися? А запитаєте, коли я перестала бути дівкою?

— Тільки про те… — і він розкрив рот, аби сказати, що питатиме про все, що захоче, але не зробив цього. — Тільки про те, що стосується справи. Яким чином помер ваш чоловік?

— Провалився під лід. На Відорщі під кригу пішов.

— Чого?

— Того! Не дратуйте мене!

— Скільки у вас дітей, і якого вони віку?

— Тридцять і два.

— Перерахуйте.

Вижили не всі. Двох — Марічку й Анничку — одночасно убила блискавка — розметала їх по полю, як дрантя. Але винною Федиха називала себе, бо в п’ятницю часом оскоромлювалася. Микитка ж роздерла ведмедиця, коли він в афини ходив — така біда була, дід у могилу стрибав за ним. Вони потім ту ведмедицю всім людом ловили. Брали залізний посуд і барабанили, аби ведмедицю вигнати з лісу. Ще одного, Андрійка, завалило деревом. Він перший раз пішов у бутин — і того ж дня смерека привалила. Усі кісточки розтрощила: коли його принесли, то дитину ледве в людську подобу склали. Миколка помер від завороту кишок, так бідолаха мучився — і червоної бринзи йому давали, і до мольфара водили, і піп службу правив… Ще троє згинуло від з’їдениці, четверо від дихтерику. Ілько — порохом бавився: бахнуло й розірвало йому черево. Ще двох просто знайшли мертвими — ніхто не знає причини, навіть ворожки говорять кожна інакше. Шість померло одразу після родів, не встигнувши отримати ім’я. Тепер коло Федихи були семилітній Ілько, одинадцятилітній Антось, Оля, котра має чотирнадцять, Лесьо — дев’ятнадцять. Так само віддали заміж двадцятилітню Оксану, Васютку, якій двадцять два, й двадцятидев’ятилітню Русю. Федиха скоромовкою тарабанила ці ряди, але з голови не виходила думка: тільки б не сказати ці імена на букву С, Я, Д і Л… тільки б не сказати… Ці імена сиділи тепер у сховках — Степанко, Ярчик, Дмитрик. Але де Лук’янко? Чому він не прийшов з братами?

Гість в умі ж складав усе докупи.

— Не сходиться. Ви сказали, що тридцять двох маєте, а я нарахував лиш двадцять вісім. А ще — виходить, що у вас зі старших лиш самі дівки.

— Так і є — самі дівки. Федьо спочатку дуже боявся, що це таке на ньому прокляття, але потім пішли хлопці. А те, що чотирьох не стає — то я з мертвонародженими порахувала.

— Однак ви ж згадували окремо за мертвонароджених, казали, що навіть імен не давали.

— То теперішні, за останні роки життя з Федьом. Але були ще колись давно, як ми тільки з чоловіком почали жити.

— А як вам такі імена: Степан, Ярко, Дмитро?

— Ну, в наших селах є люди з такими іменами. А де нема?

— Це імена, як припускає слідство, ваших синів, котрі організували банду й влаштовують криваві бані на сході нашої імперії.

— Що ще слідство припускає? Он наш дід припускає, що сьогодні почався кінець світу.

— Відповідайте на запитання!

— Я вже вам сказала, що ніяких бандитів тут нема.

— Ну, саме тут нема. Але, може, приходили на днях?

— Чому вони мали приходити?

— Отже, Степан, Ярко, Дмитро Шугаї — не ваші сини?

— Та скільки можна?! Розмову закінчено. Запишіть, що ніякі бандити тут не мешкають — і не нападайте більше на бідну вдову.

— Добре: куди тоді ділася крокодиляча шкіра, що була на підвіконні?

— Яка? Кроко… що?

— Крокодиляча. Кро-ко-ди-ля-ча.

— Чи пан на голову здурів?

— Так, вставайте, — закомандував Лесьо. — І вимітайтеся.

Рись напружилася. Головний показав пальцем на дику кішку, яка перед цим на нього напала, розвернувся і пішов…Степанко, Ярчик, Дмитрик. А де Лук’янко? Через це питання Федиха відгризла ніготь на великому пальці до крові. Рись і двоє менших дітей Федихи провели непроханих гостей надвір. Чоловіки пішли на перелаз і попрямували назад тим самим шляхом, що прийшли — у бік струмка, через руду залізисту глину, яка знову прилипне до їхніх чобіт.

— Треба їх прикінчити, — з-за печі заговорив Степан. — Штайнмаєр сюди скоро повернеться з підкріпленням.

Він вийшов з рушницею, став на порозі й прицілився.

— Яке прикінчити? — гаркнув Ярко, котрий виліз зі скрині. Він відтягнув брата від дверей. — Ми наробимо шуму. Треба було швидше думати.

— Так тут шум і без мого стріляння буде. Він побачив ту африканську шкіру, яку мама не заховала, — і знає, що ми тут були. Якби ми їх прикінчили на місці, то менше би потім довелося вичищати цієї нехарі. Підмога їх би ще до ранку чекала, а ми б мали запасний час. Тепер же вони ще зночі будуть тут. Треба усім збиратися.

— Ви хочете йти? — розгублено запитала матір. — А як же печені головатиці? Лесьо наловив… Смакота…

— Усі, мамо, будемо йти. Ви не чуєте, що Штайнмаєр пішов по підмогу? Ви не знаєте цих людей: вони виріжуть тут усіх, а кого зловлять живим — до Станіславова відправлять і на площі перед натовпом четвертують.

— Що таке «четвертують»?

— Привселюдно розрубають на частини — як з Довбушем зробили: відітнули руки в ліктях, розрубали на дванадцять частин і в різних місцях по Карпатах на оглядини виставили…

— А голову — в Космач. А голову — в Космач… Синочки, то чого вас лиш троє?

І, дочекавшись лише мовчазного ховання очей, заголосила.

Низько пригнувшись під гілкою яблуні, з-за дому з’явився Еліас. Коли він видихав повітря, то важив удвічі менше — схожий на антену: двометровий, худезний… Губи покусані, над’їдені, руки до ліктів — обдерті.

— А ти звідки взявся? — злякався й одразу вдав радість Лесьо. — Оце так гість! — сказав достатньо голосно, аби почули в найдальших закутках хати, але й аби не виглядало на крик.

— Я до Штайнмаєра приєднався у Дорі. І трохи відстав.

— А в Дору сам добрався? Ваші ж переважно бояться сюди ходити.

— Мене ведуть справи більші за страх.

Він говорив з довгими до незручності паузами. Однак не тому, що пригадував недавно вивчену мову місцевих.

— Але Штайнмаєр уже пішов.

— Я задивився на дуже дивне дерево, ніби зросле з трьох, потворне й розтрощене. Тому й відстав від Штайнмаєра.

— Граб?

— Навколо дерева лежала купа відламаного гілля, листя — ніби зелене, але дивне, кольору окисненого купоросу, — кожне слово Еліас промовляв через біль. — Виглядало, що той граб тиснуло щось зверху, велетенська нога.

— Або куля…

Еліас Шуберт, студент біології Віденського університету, міг усе пояснити з точки зору науки. Та не сон Леся. Чи не зовсім сон?

— Як там поживає твоя наречена Агата? — затримував час Лесьо. — Ви ще не взяли шлюбу?

— Ні. І навряд чи візьмемо.

— Чого?!

Так, нечемно розпитувати про таке далі. Однак братам потрібен був час, аби сховатися ще й від цього австрійця.

— Що з небом відбувається? Що каже наука?

— Мовчить наука, — казав Еліас, тупаючи ногою.

— Міг би пояснити Їлак, наш мольфар. Але недавно за ним прийшли від пані Вілінської й запросили до її дому. Колись до мольфарів королі ходили, а тепер вони біжать самі до першої ліпшої огойди.

— Ти знаєш Вілінську?

— Так, оперна співачка. Має віллу там за горбами.

— До неї я і прямую.

— У тебе юшка з носа пішла.

Еліас, провівши пальцями під ніздрями, понюхав і розтер кров, яка між пучками великого та вказівного пальців стала чорними рурками. Рідина скрапувала на листя подорожника, розтікаючись по його чітких заглибинках.

— У тебе розширені зіниці. І білки жовті.

— Звідки знаєш ці слова?

— Ти навчив, два літа тому, коли ви тут розвідували потужності тисової деревини…З тобою все добре?

— …То ти мене проведеш до помістя Вілінської? Я мушу зустрітися зі знайомим професором, який тепер там.

— І через це ти жертвував своїм життям?

Еліас мовчав. Лесьо більше не ставив питань, бо в домі, напевне, вже вирішили, що робити. Мовчанку через силу перервав австрієць:

— Це справді життя і смерті справа.

Підійшла Агата. Еліас мляво відсахнувся.

— Не бійся, Агат… вона приручена.

— Хіба можна приручити такого звіра?

— Ми на полюванні вбили її маму. Я забрав рисеня собі.

Чуючи всю розмову, ридаючи й кусаючи себе за кулак, Федиха вийшла на ґалєріє й повідомила, що обід буде вже скоро.

Їй щойно розповіли, чому нема ще одного сина — Лук’яна. План втікати з війська у хлопців з’явився після того, як їхній брат не витримав і покалічив собі ногу, щоб його відіслали додому.

Він ударив молотом по п’яті. Однак у Лук’яна почалося зараження, а потім — смерть.

— Я зовсім не голодний, — мовив Еліас і зігнувся від судоми, ледь не зачепивши довгим тілом Леся.

З дому вийшов Ярко і привітався з Еліасом, відрекомендувавшись як двоюрідний брат. Щойно вони перекинулися неважливими фразами, стараючись уникати фактів, прибігла мала Оля і, ледве дихаючи, вимовила:

— Дід не дихає.

Через годинку всі крутилися у подвір’ї Якима, ніби сухе листя на вітрі. Навідалися сусідські бабки, щоб омити тіло. Чоловіки прийшли питати, чим вони можуть допомогти. Ярко уже голив діда. Лесьо повернувся додому, аби взяти щойно здоєне Русею молоко, завезти до тети Іванки разом з новиною про діда.

— Це ти? — заговорив Лесьо до ледь рухомої маси вдалині кімнати.

Постать мовчала. Тоненька цівка місячного світла прояснювала жилаві руки, по яких текли струмочки поту. Лесьо приклав до вуглини в печі смерекову тріску. Вона спалахнула, освітивши хату. Австрієць примостився в куті на овечій шкірі і простяг довжелезні ноги через півкімнати. Біля Еліаса лежала маленька коричнева пляшечка, з якої він висипав на дощечку білий порошок. Еліас сформував рядок, а потім вдихнув його через трубочку, скручену з газети «Wiener Zeitung». І обличчя Еліаса розплилося, як грудка масла на гарячій кулеші. У віденського гостя засіяли очі, він схопився й вибіг надвір. Еліас помчав до людей, він раптом зробився говірливим, молов усяку дурню. Болгарка-мама передала Еліасу знання слов’янських мов, які він відшліфував два роки тому, працюючи в цих місцинах. Однак тепер з його рота вилітали неможливі для розуміння ні німецькою, ні місцевою мовою слова.

Тета Іванка жила за двома потоками й не отримувала щоденне молоко тільки тоді, коли струмки під час повеней перетворювалися на брудну суміш каміння, глини й води. Тоді все живе, що падало в плин, з’являлося десь далеко внизу — мертве, понищене, нецілісне. Після смерті Іванчиного чоловіка Яким покликав бездітну сестру жити до себе. Однак жінка сказала, що хату свою не покине ніколи. Навіть після смерті вона, легша за туман, лежатиме на власному ліжнику, а дим з її люльки куритиметься аж під саму Остричу.

Страшно дихаючи, Іванка, як покалічений тетерук, дійшла з відром до лавиці, аби перелити молоко в коновку:

— А нащо ти мені кисляк привіз?

— Як це кисляк? — питав він знадвору.

— Молоко геть скисле.

— Та я ж лишень здоєне свіже віз! Але сьогодні через оте світло на Остричі молоко в усіх швидко псується.

Витрусивши останні білі згущені краплі, Іванка винесла відро надвір, швидко зачерпнула з бочки дощівки й сполоснула. Потім взяла кілька горіхів і кинула у відро. Лесьо нарешті знайшов проміжок між глибоким старечим диханням, щоб наповнити його сумною новиною про Якима.

Замість того, щоб бути ошелешеною смертю брата, баба Іванка одразу знала, що робити:

— Вези коня сюди.

— Тето, я не буду з вами в ігри гратися. Мені треба бігти додому, бо там люди на «грушку» сходяться.

Вона так вперіщила його палицею, що Лесьо отетерів від страшної сили в старечих руках — такими бабами можна хоч камінний річковий берег орати!

Лесьо привів коня, що допасав останню смачну траву цього літа. Іванка вже стояла коло двох стільчиків — один нижчий, другий вищий. Баба вилізла на перший, потім на другий, міцно затиснула в руці гриву. Іванка пересадила велетенську, як ціле лоша, ногу і всілася у сідлі.

— Вези мене, коню! Вйо! Паскудне світло, я йду на тебе!