Зошит 16. У цих відкритих степах, на цих привітних полях, де легко можна було відчувати себе вільним, я чувся геть замкнутим. Я був постійно на видноті, хоч як далеко би втік. Степ видавав мене, оголював кожен рух. Відкрите небо стежило за мною, день починався найшвидше й закінчувався найпізніше. Зоряна ніч була наче день. Це дозволяло не зупинятися.
Ми застали похорон п’ятьох анархістів, таких молодих, що зробилося незручно — ніби нахабно виламано палицю зі стовбура молодої яблуні, що вперше зацвіла.
Коли людину катують, аби зізналася, в чому потрібно, — їй не дають заснути. Спочатку здається, що це мине, що це можна пережити. Ну що вони зроблять, заснеш — розбудять, а ти знову заснеш. Але все не так. У якийсь момент ти, вимучений, скажеш собі: нема ж нічого кращого за спокій. Ти зможеш розказати, ти не зможеш не розказати все, що треба й не треба. Україна, після гамору й шалу, криків і танців, хотіла спати. І байдуже, хто їй цей сон обіцяв. Головне: той, хто пропонував ще трохи попрацювати, перестав бути чутим і здавався нахабою. Наші кричали на землеробів, соромили. Але в них більше не було тих почуттів, на які ми сподівалися. Ці почуття випалили, як бородавки на руках, як поля пшениці й гречки, поля вівса й буряків, соняшників і картоплі.
Михайлівка, Тернівка, Багачка, Лукашеве, Ольховатка, Лампівка, Ложківка, Виделівка, Тарілівка, Добрівка, Злівка, Справка. Також відоме ще з часів падіння останнього гетьмана містечко Суко-Собаківське неподалік від Срако-Мотиківського, різні губернії, різні держави, ріки Дніпро, Донець, Каяла, ріки Рубікон, Стікс, Смородина, Малина, Абрикоса, ріки Загнайлівка, Глухівка, Кутівка і Недоброзичлівка — нас гнали, потім ми гнали, нас розривали, від нас відривали по шматку.
Зошит 17. Ми вінчалися з Аліною в церкві між річками Інгул та Інгулець. Я міг знайти й кільце — скільки ми цих пальців, з яких можна було зняти золоту обручку, бачили! Але це було гидко, це було страшно. Упевнений, що, якби запропонував їй кільце, Аліна б зненавиділа мене. У кишені в мене був мамин золотий браслет, який хотів подарувати під час вінчання. Ще потрібно було квітів, найпрекрасніших квітів. І священик, який жив неподалік від цієї випадкової церкви, покликав мене до себе за дім, де ріс кущ з п’ятьма добірними рожевими трояндами.
— А вам не шкода? Їх тут так мало.
— Я ж їх рятую. Вже скоро сюди навідаються червоні з «ліквідаційного відділу». Я чув, як це робиться, — це називають «загостренням класової боротьби й будівництвом соціалізму». Вони й реквізують церковне майно, все витопчуть тут, може, й церкву завалять — бач, яка вона стара: склад чи конюшню не вийде зробити.
Крім церкви, ніякого святкування не було. Нас притискали з усіх боків — захід, північ, схід, південь, тобто «Ліве», «Голова», «Праве», «Ступні». Якось ми зупинилися біля ріки. Хлопці лягли відпочити, а я потягнув Аліну ближче до води. Через зарості любистку ми йшли повз течію, повз верби, що звисали з круч, як застиглі фонтани. Я затягнув її під навіс із землі й коріння, де було сухо, ніби в хаті. Я поцілував її, поцілував її в шию трохи за вухом. Аліна боялася змій, які могли тут бути, а я цілував її все міцніше, все тіло обціловував…Пам’ятаєш, як вони гукали нас, шукали між вербами, а ми були під землею, ми не мали стосунку до них і їхньої історії, їхньої війни й зброї, їхніх заглушених спогадів, їхніх криків серед ночі.
Треба було втікати — розвідка передала, що переслідувачі поблизу. А ми не могли зупинитися, не хотіли зупинитися, нам було все одно — хай наближаються вороги, хай захоплюють — вони все одно не в змозі нічого з нами зробити…
Зошит 18. Нам пробивали стегна й груди, залози й мочки вух, нас затискали в куті трикутника, але ми знаходили в ньому вихід, ми вибивали нору в стіні — і вилазили з іншого боку просторових вимірів. Якось на хату, де ми ночували, напали прості селяни, ті, яких ми захищали, — з вилами й рогачами. Наші коні були стомлені, тачанки — розхитані, кулемети — погано змащені. Але ми приймали бій, ми захоплювали нових «максимів» і «льюїсів», ми були живі. Нас гнали між Інгулом та Інгульцем, спочатку ми вернулися на схід, але потім все ж прорвалися на захід і форсували Інгул. Нас назвали бандою. Хто стає владою, той переназиває усе по-своєму.
Махно сам не ходив — його, пораненого, несли або везли. Коли ми наближалися до Дністра, за нами усе горіло. Горіли поля, ліси, села, люди, цвинтарі, боги. Все горіло, бо вогонь знищує старий світ, щоб начисто поставав новий, не обов’язково чистіший. Ніхто, крім переможців, не мав певності, що з цієї мерзоти народиться гідне.
Нарешті ми дісталися горіхового лісу — передостаннього рубежу. Цілий ліс зі здичілих волоських горіхів — на перший погляд, рівномірно один від одного, дерево у дерево. Однак час від часу траплялися молоді чи засохлі дерева, кущі, що псували симетрію. Будь-що культурне запросто можна перетворити на дике значно швидше, ніж навпаки. Для цього потрібно просто нічого не робити. Під нами чвакала м’яка земля, надто м’яка. Загрузали ноги й копита, колеса й здатність думати, трава заледве трималася корінням за такий ґрунт.
— Вони ще, певне, зазелені, — вперше за всю історію до мене заговорив сам Батько Махно, побачивши, як виколупую із зеленої оболонки горіх.
— Зараз побачимо, — розтиснув я в долоні стулки. — А й справді — ядро ще не геть сформоване.
— Зате руки сім днів не відмиєш, — сказав Батько.
Легенди творилися просто на наших очах, розбивали нашу пам’ять у друзки й ліпили щось інше, у що ми вірили. Ми вірили одночасно в усі версії. З іншого боку ріки — виднівся монастир. Або: з іншого боку ріки — виникав міраж монастиря…Ми несподівано напали, роззброїли берегову варту і поплили. Або: ми, перевдягнені у червоноармійців, хитрістю обійшли берегову варту. А ще: ми таємно, щоб ніхто не бачив, обійшли берегову варту й попливли. Ще так: ми пішли по воді…Махно сів у човен. Або: Махна занесли у човен. А ще: Махна спустили у Дністер у відкритій чорній домовині: навколо його очей були намальовані чорні круги, а на чолі — перевернутий хрест…
Коли мій човен відбивався від берега, з лісу вибігли ще кілька наших, серед яких Скорський, котрий на кілька місяців просто випав з моєї пам’яті.
Нас несла стихія, мене й Аліну, ми були у цій стихії лише маленькими частинками пилку з яблуневого цвіту.
Горіло все. Кінець світу мав би виглядати саме так. Але він не настав, раз я говорю до вас, раз ви знаєте мене.
Наші човни відчалили від берега — і берег загорівся: очерет і маленькі травинки, мох, сухе листя, листя свіже, вологе. Повилітали дикі качки з комишів, а за ними горобці, ластівки, лелеки, крячки рядодзьобі. А за ними — баклани, велетенські лебеді… Прибережна рослинність вистрілювала птахами, як кулемет: тра-та-та-та, тобто дзінь-дзінь-дзінь, кря-кря-кря. Пернаті так кричали, що від того вмирали звірі на березі, що від того задихалися пташенята в гніздах, що від того вмирали безсмертні душі колись тут утоплених. Крик птахів збирався в повітрі. А потім хмара підлетіла вище над рікою й стала густою, як вода з желатином. Крик пташок став нафтою, сіркою, озокеритом, гасом, бензином, ураном.
Від жару кипіла прибережна вода — і риби плили в бік іншого берега — я знав усі їхні імена: Підуст і Судак, Марена і Чечуга, Окунь і Краснопірка, Жерех і Сом Європейський.
Човен Скорського і анархіста Паші ледь не перевернувся через колотнечу. Пашу доктор рекомендував лишити на березі, бо він, на його думку, не виживе, Паша був без свідомості. Паша, щойно отямившись і побачивши лікаря, почав його душити:
— Отруїти мене хотів, — харкав кров’ю Паша.
Їх пробували розчепити, але Павло впився Скорському в горло, витискаючи доктора за борт. Нарешті старий випав у Дністер, пірнув з головою. Його пробували витягти, але коловорот, як м’ясорубка, одразу затягнув доктора, не давши шансу ні йому, ні його сумці. Ми побачили його руку, розтиснуту долоню, що на мить з’явилася над водою й одразу ж потім стиснулася в кулак. Я видихнув з полегшенням.
Ми відпливли ще недалеко. І Аліна дуже тихо промовила:
— Мушу бути тут до кінця.
— Про що ти? Де ти прагнеш бути до кінця?
— На своїй землі!
— Нема більше землі! Ти не бачиш — лиш вогонь.
— Пробач…
І Аліна підвелася, скинула плащ і стрибнула у воду.
Я встиг схопити її за зап’ястя, але рука вислизнула. Браслет на Аліниній руці розірвався. Вона встигла схопити ланцюжок і запхати за пазуху, а потім поплила в бік берега.
Мене тримали. Я рвався, але вони не давали мені стрибнути. Коли Аліна вийде на берег — вогонь розступиться. І до неї прибіжить чорний кінь, король коней. І дехто почне здогадуватися, дехто почне усвідомлювати, чому вона це зробила. Аліна побіжить в поля, щоб там сховатися. У цій траві сховався цілий народ. Народ ховався в хащах і печерах, у закинутих і полишених будівлях, у погребах. Народ ховався в підсобці прибиральниці — там нещадно смерділо хімікатами, а вона накривала народ сірою, як цемент, ганчіркою. Народ ховався в озері: він лежав на дні й дихав через соломинку, а над ним, як велика планета, пропливав окунь і ковтав личинку комара. Народ ховався під маскою ката, що готувався відрізати голову народу. Народ ховався на деревах — він висів у петлі й казав: «Все добре, нічого не тисне». Народ ховався в слові «ховатися», а саме у букві «и», яку вороги не помічали. Він так ховався, що його заледве знайдуть.
Ми віддалялися від своєї країни, від ідеї та мети. Ми віддалялися від своїх лозунгів, від своїх перемог над собою. Слова «ідея», «мета» наголошували нашу карикатурність, нашу ніякість, пустотність, нашу, зрештою, поверховість. Ми почувалися консервними банками, з яких виїли всю рибу. Ми ставали таким нічим, що не вартували більше навіть слів. Ми ставали білим папером. А далі — навіть аркуша не вартували. А далі — не вартували слова «вартувати».
Я знав свої сили, я вмів їх рахувати, мої сили вимірювалися в одиницях. Мав у кишені сто одиниць моїх сил. Знав, скільки зможу проплисти. Ще гребок — і буде межа, буде вже треба не сто, а сто одну одиницю. Ще гребок — і моє плавання завершиться смертю…Зібравши всю силу, таки стрибнув. Мої пробиті руки розліталися в сторони, мої посічені ноги зліплювалися докупи. Я плив до Аліни.
Однак весла встигли зробити цей зайвий гребок, цей останній припустимий для мого спасіння рух. Вони зробили це на кілька мілісекунд швидше, ніж розрахував. І вода зайшла туди, куди заходити не мала. І щось потягло мене вгору, проти течії. Щось зробило операцію на тілі сіамських близнюків з іменами Час і Простір. Щось почало керувати часом і простором, як флейта коброю. Щось наказало часові й просторові виконувати невластиві їм завдання. Щось наказало так, ніби господар, що наказує слузі зорати поле — і слуга оре, оре нещасний слуга. Слугу б’ють по морді, плюють у рило, а він далі все виконує: так, пане, так, мій світлий пане.
Ти, Що Керує Всім, ти, що поставило невидиму печать мені на чоло, дозволь наздогнати мою любов.