Світ не створений

Пластилінова смородина (2016)

Будинок галериста Давида Борояна наштовхував на думку, що мистецькі твори, якими він завідує, зроблені з нафти, медпрепаратів і благородних металів. Звісно, трапляються твори мистецтва з таблеток та ампул, сумішей вуглеводнів і золота. Але, якщо бути відвертим, твори мистецтва бувають, говорячи неметафорично, й зі справжнього лайна. Причому коштують, як золото.

Ніби холодильник серед лісу, білий бездахий будинок не обійшовся без дизайнерського втручання. Спочатку масивні малопомітні на всьому білому двері. Далі — акцент: кремові півонії у кришталевих вазах. Потім — білі сходи, другий поверх. Ну і два білі коти, на яких важко не наступити, але Інна вчасно відвела ногу. Лінивих тварин ображали дуже багато разів, однак вони все одно лежали під ногами, навіть не кричали нормально по-котячому, а крізь зуби мляво підвивали. Інна зайшла в простору білу кімнату. Важко було навіть помітити стільчик, щоб на нього сісти, — і тут все біле. Сам Давид, дрібненький качок, цьому будинку пасував не дуже.

— Інно! Нарешті бачу живу Інну! Виглядаєш як все золото скіфів! — блищав, мов причинні місця на металевих статуях на площах і в парках, нагельований галерист.

— Давиде! Навіть не знаю, як тобі дотепно відповісти!

— Це дуже дотепна відповідь: «Не знаю, як дотепно відповісти». Знайомся, — і їй довелося, крім давньої подруги Олександри, запам’ятати ще два обличчя з іменами, про які вона вже чула, навіть знала їхні роботи.

Ці три імені, що значилися в кількох каталогах і висіли на кількох стінах, прийшли до Давида швидше за Інну, а одне з них уже було навіть трохи прихмелене.

— У тебе такий дім!

— Я сам його придумав! Вирішив спробувати себе як митець.

Він, звісно, нічого не придумав. Він навіть не вмів букета вибрати.

— Але тут ще все не завершено. Хочу на подвір’ї зробити озеро, і щоб там лебеді плавали. Чорні лебеді! Замовив їх аж з Азербайджану, — (нічого він не замовляв, а купив в Україні, знайшовши за першим лінком в інтернеті). — Недорогі, по дві тисячі доларів за штуку, — (насправді по чотириста).

З будинку виднілося багато міста, але явно не найфілейніші його частини. Спочатку впхалися зеленуваті грубі акації, листя ясенів із запахом застояного поту. Уже потім — далекі труби промзони, обгризені качани хмарочосів… Вітер піднімав із землі й смітників поліетиленові упаковки й грався ними, підкидав, ловив, як деякі батьки підкидають і ловлять (або не ловлять) дітей. Один з пакетів прибився до вікна будинку-паралелепіпеда, ніби прозора медуза.

— У нас тут недавно робітники в кущах знайшли справжнє кубло змій! Десятки змій у ямці під шифером, — (дві змії).

— Добре, що тепер знайшли, до відкриття озера, а то вони б покусали твоїх лебедів.

— У мене ж ще два коти живуть — вони такі неповороткі, що, якби тут завелися миші, повиїдали б котам очі. А змії… навіть говорити нема про що.

— І що ви робили?

— Я — хотів їх зловити, узяв лопату, щоб бити потвор. Однак мені сказали, що вже викликали спеціальну службу, — (Давид, почувши слово «змія», закрився в себе у ванні й не виходив, поки йому не повідомили про очищення місцевості від небезпеки). — Робітники страшно злякалися. Дядько Саша Сашович, прекрасний, скажу вам, укладач плитки, справжній Мікеланджело стін і підлог у ванних кімнатах, так розхвилювався, що ми реально йому викликали швидку — ледь не втратили визначного плиточника!

Усе це слухали також рибки, про яких треба неодмінно зазначити, з огляду на їхню вартість. Велетенський акваріум стояв у кутку кімнати. До нього можна було підійти й навіть запхати руку у воду. Рибки там теж були білими, а ще — білий пісок і білі водорості.

— Не боїшся, що не всі гади половлені?

— Боюся, — і зареготав. А потім подивився на телефон. — Ну все. За хвилину буде той, кого ми так чекаємо.

— Ми когось чекали?

— Так, Олександра казала, що з Артуром ви знайомі.

— Невже?

— Інно, та це ж Артур, — обізвалася Олександра, — наш Артур.

— Наш?

— Ну, він же депутат Франківської міської ради. Буде займатися нашим проектом.

У такому складі, але крім Артура, вони вже збиралися щодо виставки, й Інна вже певний час займалася мистецьким проектом, живучи в київській квартирі вітчима. Через рік в Івано-Франківську мав відбуватися фестиваль сучасного мистецтва. Їм давали приміщення і гроші. Тема — сучасність, завдання митцям — робіть що хочете, але зважайте на релігійне й політичне налаштування міської громади.

Коли увійшов Артур, Інна одразу ж кинулася до нього — обійматися. Шах і мат: ніякої вини, ніяких недомовок, стирання всього, що могло стати причиною для опускання очей.

Артур, він виглядав таким великим, коли виливав помідорний розсіл на їжака 14 років тому! Однак тепер — чоловік середнього зросту, хоча й досить кремезний мужик. Сірий смугастий костюм, фіолетова краватка, легка щетина — все, як хотів його батько. Артур пообіцяв сприяння з боку міста. Він був такий чемний, такий однаково улесливий до всіх. Між ним та Інною ніби нічого ніколи й не було.

Один із художників, прилизаний блондин, поспішав озвучити свою ідею. Він саме приїхав з мистецької резиденції у Відні. Перед тим стажувався півроку у Варшаві, а ще в Сеулі й Ріо. Тому, як йому здавалося, він бачив проблему сучасності, всі больові точки, максими нинішньої України, збоку. А отже, міг запропонувати щось «глобальне» й «цікаве світові», щось «не провінційне».

У двох словах: він хотів пофотографувати будівлі колгоспів у всіх українських регіонах, навіть на окупованих територіях, особливо там — там найбільш перспективні колгоспи! Художник був готовий віддати себе на розтерзання долі. Він казав щось таке: це покаже наше трансцендентне через дискурс влади й виявить різні аспекти трансгресії. Гендерний капіталізм через призму дискурсу є імпліцитним. Новий історизм і лінгвістичний поворот не заперечують того, що сказав дідусь Грамші, бабуся Крістева, дядечко Горкгаймер, сестричка Маріароза Делла Коста і мій близький друг Гомі Бгабга, з яким ми познайомилися на конференції у Куала-Лумпурі…Точніше, я стояв з келихом, а він підійшов і каже: я десь бачив тут канапе з горошком, зеленим горошком… Уявляєте — канапе із зеленим горошком! Тіло і його осмислення через самого себе стає соціокультурним феноменом в експліцитній парадигмі перспективи. Локація, простір, колаборація, інтеракція, хаб. Тіло — це тіло-без-органів, без — розумієте — завершував він.

— Та ти новий Демієн Гьорст! — єхидно посміхалася, надувши нижню губу, Олександра.

— До чого тут Гьорст?

— Ну, він теж всяке ліпашить.

— Що ти мелеш?

— Був у кафе «Ярослава» на Ярвалу? Я там учора зі знайомими норвежцями зустрічалася й замовила борщ. Ну, борщ — Україна, Україна — борщ. А також еспресо. То до кави мені принесли цукор у стіках з принтами вишиванок кожного регіону нашої багатостраждальної й багаторегіонної держави.

— І що?

— І нічого. Попросила, щоб мені дали цукри з кожного регіону, 25 штук. А вони сказали, що треба замовити 13 кав, бо вони видають тільки по 2 пакетики до однієї порції.

— І що? І що?!

— Ну, не можу ж я випити 13 кав, ти розумієш?

Блондин спочатку вдав, що до нього хтось дзвонить. Він вийшов на коридор, зімітував, що з кимось поговорив. Потім зайшов і «шалено перепрошував» за те, що мусить іти. Художника провів Давид і, мабуть, сказав, що це задорогий проект. І що, на жаль, йому не зможуть покрити витрати на такий актуальний і, без сумніву, геніальний мистецький акт, чи як це назвати. Бо там і перформенс, і гепенінг, і інсталяція. І що життя цього художника їм ще дорожче.

Артур за всім чемно спостерігав і вдавав, ніби розуміє, що відбувається. Він старався не дивитися в бік Інни.

— Коли ми слухали про колгоспи з усіх регіонів, я придумав свій проект, — казав Давид. — Тільки шкода, що я не художник, тому не зможу його втілити. Ідея така: група людей по черзі їде в кожну область України та відвідує відомі лікеро-горілчані заводи, пивоварні й схожі місця. Художники купують по ящику місцевого продукту: у Вінницькій області — горілку «Неміров», у Львові — пиво «1715», в Одесі — щось з вин і так далі. Потім звозимо це все в населений пункт, який називатиметься Українка, Українське, а може, є навіть десь село з назвою Україна. Там організовуємо фестиваль, де все це бухло випиваємо. З порожньої тари будуємо автобусну зупинку — символ чекання народу на покращення, а на дах — викрадаємо знак із назвою зазначеного населеного пункту.

— За крадіжки дорожніх знаків карає закон, — нудила Олександра.

— От і чудово! Мистецтво вимагає жертв. Наш попередній герой готовий був стати жертвою — його й залучимо! Цей момент втручання реальності в мистецтво тільки поглибив би ступінь гепенінгу.

— Не думаю, що місто може підтримати такий проект, — злякався Артур.

— Ти зарано цензурою займаєшся, — єхидила Олександра.

— Але це незаконно.

— Та ми жартуємо, — заспокоював Давид.

Художник, той, що був п’яний ще від початку, напився ще більше. Він при всіх цих презентаціях стояв біля акваріума. Художник мовчав, і всі, здається, були дуже раді обраній ним ролі німої статуї зі склянкою — хоч бери й ліпи. Однак скульптура, що попивала джин, на словах «ступінь гепенінгу» випадково випустила з руки масивну кришталеву склянку з глибокою різьбою. Тара хлюпнулася у воду, швидко впавши на дно й зарившись у білий пісочок.

— Ой-ой, зараз витягну. Пардоньте-пардоньте.

— Обережно! Бі патієнт.

— Но пасаран!

Він потягся за склянкою, перегнувся через бортик акваріума і, звісно ж, завалився у воду.

— Ледь не втопився видатний український митець!

Коли фотохудожник витяг склянку, то почав розігрувати сцену з «Гамлета». Але він знав англійською небагато, хіба «ту бі о нот ту бі», тому проголошував цю фразу до гранчака замість черепа знову й знову, змінюючи позу й тембр — ту бі о нот ту бі, ту бі о нот ту бі, ту бі о нот ту бі… І так загрався, що зачепив лампу, яка просто нізвідки, з небуття, підсвічувала красу рибок. Лампа впала у воду й затріскотіла.

Після зустрічі Інна прагнула перехопити Артура і поговорити з ним ще більш невимушено, ще більше так, ніби нічого не сталося. Однак той швидко всім подякував і сказав, що мусить бігти в міністерство по документи.

— А ти куди зараз? — питала Інну Олександра, коли вони виходили з дому Давида, який, завантаживши п’яного митця в таксі, пішов годувати білих котів щойнозвареною акваріумною рибкою.

— Додому. Але можу з тобою прогулятися.

— То ходімо в парк.

— Це ж ліс. Там хіба є нормальні доріжки?

— Добрі там проходи. Часто тут буваю — у мене ж проект пов’язаний з цим місцем.

Вони йшли звичайним ліском. Ліс — це те, що протиставляють населеному простору, тобто він має мало стосунку до людей. Однак саме цей ліс — просто кишів присутністю культури й історії, тому художниці так хотілося визбирати всі концепти. Вони виростали після кожного дощу, ніби гриби, правда, отруйні.

— Але це ж не відповідає твоєму стилю?

— Що ти маєш на увазі?

— Ну… тут же не буде… ну цих?

— Звісно, будуть. Я досліджу ці образи, втілю у вигляді картин, а потім подомальовую всюди вагіни!

По-перше, художниця досліджувала ріки, які тут текли, змінювали річища, висихали, просто зникали чи піддавалися процесу деміфологізації. Вона мала на увазі річку Смородину. А ще — струмок, що брав участь у Куренівській трагедії, коли 1961 року селеві маси прорвали дамбу й затопили всі райони внизу. Загинули люди, а будинки, трамваї, автобуси, ластівки та пси були змішані, як цемент з водою і щебенем у кориті для бетону. Той самий струмок-убивця, за свідченням старих дідів, яких важко тепер уявити хлопчаками в шортах, вимивав рештки розстріляних у недалечкому звідси Бабиному Яру. Згадують, що сюди навіть спеціально приходили шукати вимиті золоті зуби. Тепер же вода так тхнула, що виїдало очі, — вода затікала в невеличкі бетонні збірники, вода виглядала прозорою, але геть отруєною. Вапнисті схили, нори, купа сміття. Але — вода, багата на матеріал, що ляже в основу культурних проектів. Найбільше розказує зовсім не артезіанська блакитно-чиста, а найбрудніша вода.

— А ти давно у Києві живеш, працюєш?

— Одразу після школи перебралася.

— А Артур?

— Що Артур?

— Ну — Артур…

І Олександра пирснула сміхом.

— Та який Артур — ти його бачила?

— Колись він тобі подобався.

— Наскільки пам’ятаю, це ти з ним зустрічалася.

— Але я поїхала, а ти лишилася. Його тоді сильно побили?

— Совість мучить? Ха-ха!

— Мм… Та ні.

— Не побили його, тільки трішки. Амбали відвели Артура до батька, який, до речі, той санаторій потім перекупив.

— А ти з ним потім мутила?

— Він відморозився.

Дівчата зійшли з дороги й подерлися трохи вгору, чіпляючись за гілки й коріння, бадилля висохлих грубих трав, можливо, борщівника.

— Тут у печерах люди живуть.

— Це ти такий образ придумала?

— Це правда. Хочеш — покажу.

Усюди валялося сміття, здебільшого побита сантехніка й підгузки, ціла купа використаних клеїв-олівців… Вийшли на пологе підвищення, потім знову спустилися. Вдалині мовчки нипали люди, куріло багаття. Дівчата підійшли до невеличкого табору, де на рожевих карематах сиділи три мужики.

— Я боюся. Може, не треба до них підходити? Може, втікаймо?

Інна згадала епізод з якоїсь постапокаліптичної стрічки, можливо, з «Дороги» за романом Кормака Маккарті, а може, й ні. У фільмі випав гарний сніжок, вдалині видно людей, які над чимось метушаться. Герої раді, бо нарешті побачи-ли представників свого виду. Однак сніжок біля того місця, де стоять люди, раптом червоніє, адже це — канібали, які щойно зарізали людину…

— Та ну, я вже з ними подружилася. Привіт, хлопці!

— Здоров, дівчата! — відповів дядько.

Відчувалося, що йому років 45, хоча зморшки були глибокі, зашістдесятирічні. На рожевому синтетичному шнурку між деревами сохли сині труси з надписом «Speedo». Мужик смажив на мангалі курячі гомілки, з яких скапувала біла пінка. Оце буде картина: ліс, печера, мужики смажать на вогнищі курятину, вагіни, вагіни, ну і ще раз вагіни, замість однієї з пташиних гомілок…

— Ви тут живете? — питала Інна.

— Ні, лиш на сезон. Ми тут недалеко, за парканом працюємо, — і показав на будівельний майданчик, що ледве проглядався крізь дерева. — Будинок зводимо, а коли доробимо дах, то переберемося туди. Поки ж перебиваємося тут.

— А що там у печері?

— Наш склад: каремати, одяг, консервація…

Дівчата пройшли табір, спустилися у яр.

— А ще тут є психушка. У ній лікувався композитор Артемій Ведель. Так само Врубель, який у сусідній Кирилівській церкві ікони й стіни розмальовував. Я читала старі газети: сюди приходили кияни посміятися з хворих. Вони платили наглядачам, заходили в лікарню і реготали з психів! Хочу всі ці сенси, зрізи поєднати в серії полотен: божевілля, заробітчани, сморід, церква… Ти ж так само любиш робити дослідження для робіт. Класно у тебе виходить поєднувати це буденне й історичне, знаходити дно… тобто не дно, а дно у значенні віднаходження причини. Знаю, що ти знайома з французькими галеристами…

Ну і пішло-поїхало, нарешті Інна чула те, заради чого їй цю екскурсію й проводили.

— Я недавно такий шок мала! — одразу після прохання контактів і рекомендацій казала Олександра так швидко, як могла. — Шукаючи інформацію, прочитала в інтернеті статтю, що один з пацієнтів цієї психушки малює василісків. Розумієш — василісків, тобто Змія Горинича, який тут же в печерах жив! Його ж у казці богатир загнав аж до центру землі й замурував вихід… От звідки це береться? Це архетипи, тупо архетипи! Це щось невидиме, але живе, присутнє! — вона говорила й говорила, а чулося: «Все, все буде у вагінах! У вагінах усе! І не сумнівайтесь!»

[Ці місця переслідували рими й повсюдні повтори — інколи цікаві, інколи красиві, інколи жахливі. Трохи вище — Смородинський узвіз, на честь річки, що текла тут. Назва Смородини походить не від ягоди, а від «смороду» — сильного неприємного запаху. Хоча і назва ягоди теж походить від смороду — запаху листя. На берегах річки, що відділяла світ живих і світ мертвих, як свідчать казки, все було всіяно трупами. Люди наважилися перейти межі — і зустріли жахливу смерть.

Але є рими, що жахають ще більше, бо вони споріднюють казку й живу історію, необов’язковість і неминучість. У деяких версіях казок Змій Горинич і Чудо Юдо — це одне й те ж. Змій Горинич жив біля річки Смородини. Річка Смородина текла неподалік Бабиного Яру. У Бабиному Яру розстріляли тисячі юдеїв… Через тисячу років на берегах Смородини знову вмирали, ріка вимивала кістки. А діти, що гралися в парку, вишукували в намулі потрібні частини, намагаючись скласти кістяк людини. Митці, що копалися в цих історіях, теж складали свою подобу людини — кісточка до кісточки. Примара з прізвищем Історія складається саме в такий спосіб].

Так, Інна вже бувала неподалік Кирилівської церкви, що проглядала крізь гілля. Восьмирічна дитина сиділа на бетонному блоці біля таблички, яка сповіщала, що тут історико-культурний музей. Мама Віра пішла на співбесіду, в контору неподалік. Вітчим Сергій поїхав на конференцію до Вільнюса. Мала сиділа на лавці, чекала, гралася пластиліном. Настав вечір. Інна зліпила автобус. А потім в автобус сіла. Вона знала, як добиратися, хоча їй не дозволяли цього робити. Вона приїхала додому, по дорозі зліпивши песика. Попросила в сусідки запасний ключ. Удома Інна зліпила їжу. А потім знайшла в холодильнику смажену з яйцем картоплю. Мама прийшла під ранок, брудна й трохи протверезіла — їй не дали роботу. І тоді Інна вперше з’єднала всі кольори пластиліну і зліпила кульку «Ніщо».

…А може, нікого вже не треба пробачати? Може, пошук любові — марна трата часу, коли не зміниш уже нічого? Одного дня ти запитаєш: чого ця сумка така важка, розкриєш — а там нічого. Ти запитаєш, чого ця куртка така важка, так давить на спину — знімеш, але легше не стане. Ти сядеш (хто це ззаду підійшов і тисне тобі на передпліччя?), озирнешся — а там нічого. Незнайдена любов, незнайдене розуміння і незнайдене прощення будуть тиснути. Боже, що може бути банальнішим за образу на тих, хто тебе створив? І яка кривда з їхнього боку може бути більшою за ту, що вони, не запитавши, дали тобі життя? Як і — який вчинок може бути величнішим?

Іннине мистецтво було глибоко біографічним. Вона планувала об’їхати всі місця, пов’язані з її матір’ю. Іннине мистецтво було глибоко біографічним, а тому у фіналі вона очікувала чогось значно більшого, ніж просто полегшення через завершення твору. Вона чекала, що всі шляхи зійдуться.

— А що ти завтра робитимеш? — перебила довгу мовчанку Олександра. — Можемо зустрітися, поговорити більше про твій проект.

— Завтра приїжджає Сергій з фронту. Йому нарешті дали відпустку — і ми виїжджаємо з Києва. Мені для проекту треба відвідати бабу Надю, потім карпатську цілительку, яка лікувала мою маму від раку. Далі — Лисичанськ, де я народилася, і Прип’ять, де народилася мама.

— Важко уявити, що може вийти в підсумку. Інсталяція?

— Ще не знаю. Матеріал підкаже.

Добряче стемніло, але, на щастя, художниці зайшли в ті місця, де вже засвітилися ліхтарі. Густий ліс прорізали охайні доріжки. Удалині виднілася нещодавно збудована церква. Алеї все одно були безлюдними. Проглядався малозрозумілої форми постамент. Удалині, спершись на мінівен, кохалися хлопець і дівчина.

— Ти часом не маєш із собою пластиліну? — запитала Інна.