Світ не створений

Прах до праху (2016)

«Якби — слово, яке нічого не означає, — каже сантехнік, котрому робиш зауваження, що за умови його вчасного приходу сусідів би не затопило. — Сказати «якби» — це як убити муху. О — бац», — і він справді долонею розмащує її по дзеркалу, як шмарклю. Ти ніби викрутився: «Головне — не переплутати цю муху з метеликом, який в одному кінці світу крилами змахує, а в іншому через нього цунамі топить місто». Але правду каже цей мужик, що роздер тобі ванну кімнату, адже це тобі, а не йому довелося розбиратися з сусідкою знизу, вісімсотлітньою бабою Зоєю Йосипівною. Вдова начальника управління соціальної політики, яка пережила тут ще Батиєве нашестя, а нині втратила всіляку владу, крім впливу на перст небесний, вже пообіцяла тебе проклясти. І треба буде їй дати все, що забажає: Богу — Боже, кесарю — кесареве, Зої Йосипівні — Зоїне Йосипівнине.

Якщо хтось вимовляє ці чотири букви — Я, К, Б, И — то далі можна вже не слухати. Пустоти, утворені складеним словом, вдають хвильки й зиґзаґи, наповнюють мрії найбільш ядерними кольорами. Однак вони не мають стосунку до риски, проведеної за допомогою небесної лінійки — без щербинок, строгої, як указка. Те мірило визначає й інші параметри одного життя в стосунку до життів інших — бо інакше світ завалиться, як п’яні балерини.

…Якби: після шкільного новорічного свята 1972-го ти в костюмі вовка не розігнався і не поїхав на тій ковзанці біля їдальні — тепер тобі б не викручувало ногу, мов мокру білизну, кожного разу, як погода вирішує змінитися. Ти б зробив карточки для вивчення німецьких та англійських слів. Ти б не дозволив йому бити маму. Ти б закреслив цифри 1, 5, 18, 23, 32, 37 у лотерейному бланку. Ти б сказав охоронцям, що вони не мають права перевіряти вміст твоєї сумки без міліції. Ти б прикусив язика, так прикусив, що у роті стало б солоно й червоно. Ти б сказав, що не любиш нікого так, як любиш її…

Сергій Іванович Титаренко часто зауважував, що він грається у «якщо», наче пацан, що витяг матрац на дах, дивиться на зірки й уявляє різні альтернативні історії свого життя — інша професія, інші жінки, проїхатися перед всіма цими невдахами на власній бесі рідним містечком на Херсонщині… З обличчя від сорому злізла б шкіра, якби хтось почув ці думки! До всього, «п’ятдесятип’ятилітній мрійник» — звучить досить гидко навіть перед самим собою, стає незручно, ніби згадувати вчорашню ніч, коли був некрасиво п’яний. Чоловіки, які в житті не дуже мали часу на мріяння, не можуть дозволяти такі вольності, говорив собі Сергій Іванович. Хоча — хто їх знає, цих чоловіків, і що ховається за їхнім мовчанням. Однак його колишня дружина Віра знала: за мовчанням чоловіків — нічого, просто нічого; може здаватися, що вони притлумлюють емоції чи тихо складають плани, але там — ніяких таємниць, прихованих почуттів, тільки байдужість — як залитий бетоном футбольний майданчик.

Ще недавно такі «якби» стосувалися б лише Сергієвої шкури. Однак останнім часом більшість «якби» перемінилася. Якби йому було відомо, що в пораненого, котрого щойно розрізали, такий великий жовчний міхур. Якби новий дефібрилятор привезли швидше. Якби він забував імена тих, хто не вижив. Якби він пішов добровольцем сюди, в цю прифронтову лікарню у Маріуполі, швидше. Якби Олег із Хмільника не чекав аж три дні на операцію й був прооперований одразу, Сергій би не знав, як його звати…А далі: якби він зараз міг потрапити у «Макдональдс» на Поштовій площі, де після кожної складної операції брав морозиво ріжок. Якби він їв менше солодкого. Якби він зараз зміг у цій пропахлій хлоркою й потом лікарняній їдалці пообідати котлетами з картопляним пюре, капусняком і вінегретом — пообідати з дочкою…

— Сергію, це Надя, тітка вашої дружини Віри.

— Колишньої… — дожовував він котлету, дивну мішанину з достатнього фінансування лікарняної кухні й бажання головної кухарки зекономити.

— Сергію, послухайте. Вірочка…

— Що Вірочка?! — відсунув він тацю з їжею, аж заскрипіло в телефоні. — Що вона знову хоче? Квартиру відсудити? Грошей? Чи, може, достатньо ящика горілки?

— Не кричіть…

— Ви мене не затикайте!

— Вона при смерті.

— Знову?

— Вона дуже хвора. Останні дні…

Смерть, звичайно, гарний аргумент, щоб притлумити всі образи. Смерть легко скорочує те, що над і під дробом — зраду, підлість, приниження. Але навіть всевладній королеві смерті було важко зрушити гору найважчих валунів та гранітних уламків з його грудей.

— Я втратив співчуття до цієї істоти, коли вона забрала в мене дочку.

— Усе було не зовсім так.

— Не перебивайте мене! Я вам ще всякого зараз пригадаю…

— Вам треба до неї поїхати.

— У мене тут є справи важливіші. Краще було подзвонити пізніше — апетит зіпсовано на день вперед.

Того дня Вірин троюрідний брат Валера Едуардович приїхав газелькою з Франківська і завантажив речі. Віра майже не говорила, лиш показувала пальцем, що треба нести. Вона сама хіба познімала зі стін креслення будинків — архітектурні проекти, з яких жодного не втілила, і хотіла викинути в смітник. Але Валера забрав їх: папір цупкий — можна постелити як підкладки до меблів. Сергій з Вірою тоді сварилися так часто, що кожен з них по черзі, ніби за розкладом, зникав з дому — то до друзів, то ще кудись. Чоловік, наприклад, по кілька днів затримувався на нічних чергуваннях у лікарні. Він у кабінеті мав змінний одяг, носив за собою бритву, зубну щітку й крем для взуття. Віра, аби тримати моральну вищість, говорила знайомим, що Сергій, певне, у своїх курвів спить.

Зранку ще приїхала у справах Вірина сестра Галя з Лисичанська. Вона лишила сина Льоню до вечора. І того зимового й погано пролазного для транспорту дня Льоня з Інною сиділи на дивані й дивилися мультики з відіка. А потім, як приїхав дядя Валера Едуардович, вони навіть не звернули на нього увагу — сперечалися, що дивитимуться далі: фільм з Джекі Чаном чи передачу про принцесу Діану.

Коли вже остаточно зібралися, Інну приперло в туалет. Був мороз, і дядя Валерій Едуардович розігрівав мотор газельки. Він бібікав знизу, щоб уже ішли, але всі чекали Інну.

— Ну май совість! Валера весь бензин спалить!

Але в неї не було совісті. Мати совість — це коли можеш собі дозволити на одну погану річ менше, ніж той, хто тобі дорікає. Вона сиділа в туалеті, рахувала завертки труб, яких через недолугих сантехніків там було значно більше, ніж треба. Після десяти хвилин умовлянь люди за білими фанерними дверми перестали її турбувати, Інна почула шепоти. І мала здогадалася: справді, краще виходити, бо ще подумають, що вона там плаче.

Сергій приїхав з прифронтової зони до Києва вперше за цілий рік. Він швидко виправ, а потім посушив сорочку, бо свіжих не мав. О 14.40 в аеропорт прилітала Інна.

Чи була вона схожа на ту дівчинку, яку він пам’ятав, — любительку кольорових колготок і купи браслетів, із зачіскою каре, гривкою, з-під якої не було видно її прищів? Чи й досі вона казала «на мою думку» і «я вважаю» по три рази в одному реченні? Чи мастила вона ревеневе варення на хліб з маслом?

Він стояв у аеропорту і видивлявся серед людей Інну, вигляд якої знав приблизно, очікуючи, що впізнавання відбудеться якось автоматично. Але натовп більшав, а дівчини не було. Він уже жалів, що не виготовив табличку з її іменем, як це зробила, наприклад, молода представниця медичної фірми «Артеріум», до якої підійшов доктор Ференц Кнабе. Аж раптом Сергій помітив її, точніше, її неможливо було не помітити — з довгим волоссям, у коротенькій червоній оксамитовій спідниці й спортивній куртці «Динамо Київ», у білих капронках, схожа на випускницю кінця 90-х. Вона взяла квіти з його рук — барвистий букет дрібненьких гвоздик — і поцілувала в чоло:

— А ти як завжди: у білій сорочці, крізь яку видно майку!

Інна витягла французьку мінеральну воду і, довго п’ючи, не зводила очей з вітчима, якого колись називала батьком.

— Вибач, я трохи затрималася, бо на виході з літака розкрилася валіза — і спідниці, книжки, білизну, помади довелося збирати по злітній смузі.

— Усе позбирала?

— Та ніби.

— Моя машина он там, — і він показав на стоянку з сотнею автівок.

У авто Сергій з Інною мовчали, але вона ніби й не відчувала через це незручності. Чоловік повторював собі, що не варто в кожному її невизначеному поглядові бачити дорікання, однак не міг себе переконати. Усе ж Сергій почав першим, він вибирав цю фразу, ніби персики в магазині — всі були надбиті, гнилуваті, надто м’які, надто тверді, тобто треба було неодмінно знайти найбільш стерпний: «Як пройшов політ?», «Ну, розказуй про себе», «Як ти там?», «Погода сьогодні хороша», «Давно не бачилися!», «Let me introduce myself»…

— Ну, розказуй, як ти там?

— Думаю, що не буду.

Ну ось. Завдання з вибором першої репліки провалено.

Інна витягнула ще одну пляшку з французькою водою й знову її довго цмулила.

— Треба пити багато рідини — подовжує молодість, — і, скрутивши порожню пляшку, кинула під ноги. Потім поправила довжелезне волосся: — Думаю, ми не заслужили знати так швидко одне про одного.

— Вибач…

— Ні-ні, я не дорікаю тобі.

— То що треба заслужити?

— Якщо нам все діставатиметься легким шляхом, колись неодмінно за цю легкість буде розплата. Тому не питатимусь, як ти ці роки жив. (Мені цікаво, ти не подумай). А ти мене теж не питай. Пробудемо так кілька днів. Хай це буде відплата за те, що ми так довго не могли знайтися.

— Це якась така в тебе релігія?

— Фізика. Ти відштовхуєш шнурок маятника з величезною чавунною гирею, а вона повертається тобі просто під ніс. Трошки наблизишся — зробить з лиця піцу папероні. Почекаєш — з часом гиря перестане рухатися й висітиме спокійно, як опудало кажана у природничому музеї.

— Ти так цікаво говориш.

— Та ні, просто я часто пояснюю свою поведінку цими образами — натренувалася.

Коли вони зайшли в квартиру, Сергій одразу попередив:

— Ми тут нічого не змінювали.

Лінь і небажання щось перероблювати він нарешті вдало використав, назвавши це збереженням пам’яті.

І справді — квартира була обставлена по-жіночому. Хіба що у вазах більше не було квітів. Штори на вікнах — давно не модного фасону. У горщиках від засохлих вазонів виявилося більше недопалків, ніж ґрунту. Ще — посуд був мішаниною з різних сервізів. Інна швидко обійшла кожну кімнату й заявила:

— Зовсім нічого тут не пам’ятаю.

— Це через безлад. Я не встиг прибрати як слід.

— Ні-ні. Таку ситуацію мій психоаналітик називає витісненням. Усе це — всі ці меблі, стіни, каструлі й батареї — забула, бо мій мозок вирішив, що так краще.

На жовтій полиці з вапнистим слідом від чайника лежало її забуття. У раковині, куди спльовують зубну пасту й погано її змивають, в алюмінієвих ґратках зливу — причепилася непам’ять. Біля вікна з видом на тополю, яку всі люто ненавиділи через пух, але й досі не спилили, біля вікна, де вона потай курила у кватирку, — стояла втрата згадки про що-небудь.

— Не пам’ятаю нічого, що сталося в цій квартирі. Але маю безліч спогадів про те, що було за її межами. Тільки, боюся, зараз почну тобі називати заклади — кафе, театри, магазини зі свіжими булочками — а ти скажеш: давно нема. Промовлю: спортзал, де ми зазирали у вікна і бачили художніх гімнасток із пурпуровими стрічками… А ти ж будеш говорити: перенесли, закрили, підірвали…

— Ну, спробуй — як у «морському бої». Е1? Поранив?

— Мимо. Поведи мене сам кудись.

Йому хотілося показати названій дочці щось таке, аби та сказала: не може бути! та тут не гірше, ніж на Заході — бувала й у Мілані, і в Лондоні, і в Гельсінкі, і в Нью-Йорку, але тут — не гірше. Йому треба було відрекомендувати свою державу, хай вона повезе в чужий край гарний спогад. Ця майже іноземка мусила мати добре враження про нову країну, бо про стару лишила тільки нечіткі, як дід Піхто, і неоднозначні, як дід Панас, уривки пам’яті. Сергій перебирав у голові ряди з вулицями і їхніми закладами. Вибрати доречне було не так уже й просто.

Він позирав на Іннину валізу й відганяв цю думку, однак все ж таки зловив її — мерзенну, негідну, за яку себе треба щипати й битися головою об стіну. Ця думка звучала так: чому донька не привезла йому з Франції подарунок?…Ну як у голові таке народжується? Після всього найбільшим подарунком був факт, що вона взагалі погоджується з ним спілкуватися. Звісно, він усе це розумів. Але з глибин мозку викарабкувалися найпотворніші думки, вони вилазили з-під найменш вигадливих звивин, ці сволоти.

— У мене з’явилася інша ідея, — казала Інна. — А купімо щось на вулиці й прогуляймося? Я люблю вашу вуличну їжу: ніколи не знаєш, чи виживеш.

Усе-таки «вашу», подумав Сергій.

Вони вийшли на Кирилівську, зовсім неподалік від дому. З погляду туристичного, їхня квартира була дуже вигідна — все ще серед старого Києва. Але Інну цікавили зовсім не древні церковні фасади чи інші ефектні краєвиди. Вона, наприклад, півгодини фотографувала лебедя, вирізаного з тракторної шини й пофарбованого вапном. Вони знайшли його в дворах — одного з сотень. На голову хтось прибив корону — золотисту консервну банку від оливок. Творці навіть зробили нарізки зубців корони, а всередину накидали купу недопалків. Інна з Сергієм блудили вулицями, де під дахами невеликих будинків сиділи голуби, де жінка саперною лопаткою очищувала підвіконня від пташиного посліду. Вони ходили біля Фролівського монастиря — Інна зазирнула у щілину дерев’яної огорожі та з криками захвату покликала Сергія:

— Глянь! Тут сохнуть панталони монашок! Просто на шнурку!

Інна запитала в хлопця з кіоска-равлика, скільки коштує чай мате і взяла каву лате. Вона зупинилася біля крамниці, де просто на порозі стояло маленьке мандаринове дерево, вкрите спілими плодами — Інна відірвала один, скуштувала і виплюнула: кислий. Поряд зупинилася жінка, наказавши шестилітньому хлопчику, щоб той підняв папірець, а потім сама прибрала. Біля іншого магазину на манекені — сукня русалки з леліток. Ще далі в літньої жінки прорвався пакет, і гроно синього винограду впало просто посеред пішохідного переходу. Через вікно перукарні видно, як хлопцеві накручують вуса. Інна пояснювала, чому деякі старі будинки не симетричні до вулиць: вони були зведені ще тоді, коли вулиці улаштовували за іншими схемами. Тобто, якби скласти всі плани міста у різні часи, від Київської Русі до сучасності, вийшов би цілковитий хаос. План виглядав би як папір для розписування ручки або як замерзле озеро, порізане ковзанами.

Потім вони зупинилися біля трансформаторної будки. Інна прочитала афішу, наклеєну на сіру бляху.

— А галерея за цією адресою далеко звідси?

— Так он, — показав Сергій на вікна через дорогу.

— Там персональна виставка моєї знайомої, з якою ми ходили разом у художню школу.

— У Франківську?

— Так. Коли я поїхала, вона, мабуть, забрала мого хлопця.

— А ви потім не списувалися-зідзвонювалися?

— Я ні з ким не спілкувалася. Тільки дала свій номер бабі Наді — щоб подзвонила, коли мама вмре.

Мисткиня з афіші працювала в тематичному напрямку зображення вагін. Вона малювала будь-що — хоч гетьмана, хоч Дніпро, хоч банку з горошком — і домальовувала вагіну.

— Живопис як вид сучасного мистецтва мене дратує.

— Чого?

— Мене дратує будь-яке мистецтво, що прагне бути купленим задорого і стати прикрасою, наприклад, офісу модного лайфстайл-радіо, заснованого для розваги дядька з металургійного бізнесу. Олександра — художниця достатньо талановита, аби творити справді сучасне мистецтво, але з якихось причин вона сидить у вчорашньому дні й, до речі, не так вже й багато своїм напівдекором заробляє. Живопис сьогодні — паскудство.

Вони зайшли в галерею, Інна швидко пробіглася від картини до картини.

— Я нічого не зрозумів.

— Чого саме?

— Навіщо це… ці?..

— Що-що ви сказали, чоловіче? — підійшла нізвідки коротко стрижена брюнетка. — Чоловіче, мені дуже цікаво почути вашу думку. Ви вважаєте ці роботи обурливими? Ви вважаєте, що жінка не має права вказувати на свої геніталії тоді, як ви, чоловіки, тикаєте власними всюди, де заманеться? Між тим, пам’ятайте, саме звідси, — і вона вказувала пальцем на окремі фрагменти робіт, порушуючи головну заповідь галерей: не торкатися до творів мистецтва, — саме звідси ви, чоловіче, вийшли!

— Олександро, не впізнаєш? Це я, Інна.

— Ого! Інно!

— Як ти тут?!

— Ну ось — виставка.

— Вітаю!

— Не бачила тебе сто років!

— Дійсно!

— Ти змінилася!

— І ти… Слухай, вибач, пропоную знайтися у соцмережах. Ти як записана? Бо он за вікном за мною приїхало таксі — маю зараз важливу зустріч із грантодавцем.

У Франківську Інна й Сергій поселилися в готелі, який колись називався «Австрія», потім «Одеса», після — «Варшава», далі — «Спартак», а тепер — «Дністер», від назви річки; і це найменування з усіх поки було найбільш живучим. Однак треба пам’ятати, що навіть ріки інколи покидають свої річища.

— Дві години тому вмерла, — зустріла їх тітка мами, яку вони називали баба Надя.

Колись Надія переїхала сюди за направленням, потім вийшла на пенсію, сім’ї ніколи не мала. Баба Надя була, як чорна засохла виноградина, ніби сама хворіла на онко. Хоча — усі пам’ятали її старою й сухою, а якби запитати в тих, хто знав її все життя, то люди б відповіли, що Надія постаріла ще за Брєжнєва. Плетений фітопланктонового кольору светр з нашитими синтетичними ліліями, а під ним — ще купа одягу, десять хусток одночасно, сто панчіх, тисяча майок, лицарська кольчуга, шкіра вівці, скафандр… Щоб не продуло. Бог створив обличчя таким, що треба звільняти простір для зору й дихальних отворів — шкода, вона б закутала тканиною всі щілини, крізь які проступала шкіра.

Стара кинулася обіймати Інну. Вона притиснула її так, що дівчина аж випручувалася:

— Та досить, вже досить, бабо Надю!

Ці її неприродні жести… Баба Надя вітала дитину, коли та жила в Києві, з днем народження, з іменинами, на Великдень і на Різдво. Методично, без пропусків та забувань, так само показово-декоративно, як вибирала стандартні подарунки: відносно дорогі костюмчики та фломастери.

Стара старіла сама. Вона забрала до себе племінницю Віру тоді, коли вже все було зрозуміло. Баба Надя — така людина, що любить, аби все текло, як тече. Вона терпіла, як улюблений святий Йов: коли злодії вкрали всю худобу, коли розбійники перебили наймитів, коли вихор зруйнував дім, коли вмерли всі діти — треба казати: Бог дав — Бог взяв, терпіти, коли плоть взялася лепрою. І ці теперішні обійми виглядали непорозумінням для тих, хто знав про стосунки між людьми в цій сім’ї. Стара не була фальшивою, і вона не хотіла нічого показати людям, просто так заведено — обіймати, душити в обіймах родичів, яких довго не бачиш. Сергій на це не міг дивитися, тому відійшов трохи вбік, щоб закурити. Стара, здається, і його хотіла пообіймати, але цього він би точно не допустив. Куріння, може, й убиває, але деколи рятує від смерті через огиду.

Невеличкий приватний будинок із запущеним садком, порослий мохом складений на купу шифер, затягнута синьою клейонкою купа ракушнякових блоків, брудний облізлий кіт… Тут панувало легке запустіння, що свідчило про байдужість мешканців до власного життя. Життя просто відбувалося, не потребувало ніяких зайвих рухів, тривало для того, щоб одного дня закінчитися.

За синтетичною фіранкою з дрібними трояндочками — кімната з труною. Стіни в домі де-не-де вкрилися чорним грибком, де-не-де вапно здулося, але ніде ще не відвалилося.

— Згоріла за кілька місяців. Ходила здорова жінка. Раптом щитовидка трохи розпухла, бац — і нема людини.

— А як лікували?

— Вірочка їхала в Карпати до знахарки…

— Жах…

— Ми геть не мали грошей, не мали що продати.

— Може, вона нам щось просила передати? — питав Сергій.

— Вірочка… Вірочка казала, що любила вас.

— Любити — дуже цікаве слово, — сказала Інна, не відриваючись від смартфона. — А де, до речі, тітка Галя, дядя Аркаша і їхній малий? — згадала про маминих родичів з Лисичанська.

— Я дзвонила, — казала Надя. — Галя передала, що у них там з Льонею проблеми.

— Льоня — до речі, останній, кого я бачила, покидаючи в 2002-му Україну. Які з ним проблеми?

— Нічого не знаю. Галя ніколи мені нічого не розказує. І трубку бере раз на два місяці.

— Глянь на розп’яття, — показувала Інна Сергієві на цвинтарі. — Глянь: руки пластмасового Ісуса прибиті до хреста цвяшками. Цікаво, що відчував той, хто розпинав цього Христа?

Коли всі розходилися, Інна вирішила проказати хоча б одну молитву над могилою, однак після рядка «Хліб наш щоденний дай нам сьогодні» забула слова.

— Маю тобі ще дещо дати, — казала баба Надя Інні. — Може, тобі буде цікаво.

І стара витягла із серванта сіреньку стару книжечку…Боже, ще родинних детективів Інні не вистачало! Ще всього цього балагану, який давить на мозок і змушує згадувати заліковане за немалі гроші з найкращими психоаналітиками!

— Бабо Надю, нічого не треба, не треба ніякого мотлоху минулого.

— Це мені лишилося від твоєї прабаби Аліни. Точніше, цю книжку їй прислали на адресу Скорських у Києві.

— Хто такі Скорські?

— Родичі. Вони виїхали з Києва ще під час Другої світової, перебралися до Америки. Аліна недовго жила у їхнім домі. Книжка прийшла, коли вона вже не була жива. Я її тримала в себе разом з усіма документами, а недавно треба було подивитися план газифікації будинку — то й знайшла.

— І що в цій книжці?

— Важко пояснити, як вона стосується нас. Але там поезії. Це книжка віршів французькою мовою. Там є підкреслені рядки й паризька адреса.

Інна взяла невеличку сірувату, як нефарбована свиняча шкіра, книжку. Вона називалася «Exil», тобто «Вигнання» — авторства Сен-Жон Перса.

— Я не знаю цього письменника. Але можу приблизно перекласти.

— Колись мені вже переклали, що означають ті рядки, де підкреслено олівцем. Але вони дуже туманні. А недавно знайома з колишньої роботи принесла книжку цього автора в українському перекладі. Ну ось, я порахувала рядки й звірила, глянь: «Не від учора — у вигнанні! Не від учора — у вигнанні!» Але не розумію — чому у вигнанні, хто? Той, хто прислав книжку, напевне. Не розумію. Може, цього знайомого нашої прабаби вигнали з Радянського Союзу — буржуазний націоналіст чи що? І далі підкреслено: «Серед пісків Чужинець мовить: «На світі все — для мене новина!..» І спів, що родиться у ньому, — для нього є не менш чужий».

Знайома баби Наді знайшла в інтернеті, що таку саму книжку продають за 350 євро. Інна ще раз оглянула видання — 1942 рік, Марсель, наклад 200 примірників. А на шостій сторінці дрібно написана паризька адреса. Ще одне підкреслене місце, яке помітила Інна, перекладалося як «Моя оселя — у моєму йменні».

Але вона не знайшла в книжці імені таємного адресата.

— Чекай, дитино! — кричала стара. — Чекай!

— Що таке, бабо Надю? Кажіть швидше, бо мене чекає тато в машині.

Сергій посидів учора біля тіла півгодини й зник, а потім прийшов на цвинтар і навіть не лишився на заупокійний обід. Хоча дарма його не було тепер — Сергієві було б важливо почути оце «тато».

— Може, ви все-таки передумаєте й лишитеся тут ще трохи?

— Нащо?

— Ну… — справді, нащо? — Три хвилинки почекайте! Усього три хвилини.

Вона залетіла в дім, пошуміла там каструлями й шафами, дверми й шухлядами, а потім вибігла з чорним целофановим пакетом і коробкою з-під взуття. Баба Надя зняла банку зі стільчика під стіною й потягла табурет під грушку.

— Затримай коробку, Інночко.

— Та не треба!

— Візьмете з собою. Вони хоч і маленькі, але дуже смачні.

А потім зробила відчутну паузу, схилила голову, зморщила носа й додала:

— Ваша мама їх дуже любила. Вона називала ці дульки мармеладками.

І, однією рукою прихиливши шершаву гілку, другою рвала й складала в коробку щойно, просто сьогодні зранку, достиглі грушки. Вони, невеличкі, золоті, стирчали з коробки, як курчата.

Сусіди, які уже вдруге за останні три дні бачили цих двох внизу біля машини, а потім у ліфті, грали у «Що? Де? Коли?» І в усіх була неправильна версія відповіді на запитання, хто ця дівчина з Сергієм. Знала одна Зоя Йосипівна, вдова начальника управління соціальної політики.

— Забула, що ти так добре готуєш! — набитим курячою печінкою з яблуками ротом говорила Інна батькові.

— Вибач…

— Ні, не переймайся, я, знову ж, не мала наміру тобі дорікати.

— Я тебе шукав… Я хотів відсудити тебе у мами, але закон на її боці.

— Кажу ж — зупинися.

— …Пам’ятаєш, як ти лягала он там на дивані, мала така, як заєць, а я тобі про хвороби своїх пацієнтів розказував?

— Не пам’ятаю. Уже казала — з цієї квартири не пам’ятаю майже нічого. Стерильність, як у твоїй операційній.

— Шкода.

— А що, мені справді було цікаво, хто на що хворіє?

— Аякже! Ти розпитувала про найтонші деталі — якого розміру камені в нирках, що буде, якщо зачепити скальпелем жовчний міхур, скільки коштує сто літрів крові… Ти любила, аби я показував, якого розміру пухлину ми вирізали. Спочатку демонстрував руками, а ти зривалася з дивана, ходила по хаті й приносила мені яйце, монету, горошину, яблуко, картоплину, чашку, кота. Я мав на цих предметах показати, якого розміру пухлина.

— І яка була найбільша?

— Десь як кабачок.

— Стоп! — раптом скрикнула Інна. — Нарешті згадала! — і побігла у ванну кімнату.

Найбільш її забавляли історії про поламані носи. Сергій, звісно, всю жорстокість перетворював на смішки. Ніби відбивна, потовчена чоловіком жінка ставала дамою, що не помітила скляних дверей. Змащений з лицем ніс перехожого, що зробив зауваження, аби водій не загороджував прохід, ставав зміщенням хрящів у хлопця, який не встиг вийти з ліфта, на відміну від його носа. Ох, скільки в нього тепер було історій хвороб! Сергій міг би написати цілу книжку, ціле наукове дослідження, тим більше, що зараз нічого вже не треба було прикрашати. Реальність, ніби дротиками, метала в нього значно смішнішими за старі історійки правдами — і щоразу просто в яблучко. Наприклад, якось до нього прийшла стокілограмова жінка з кривим носом. Вона, п’яна, вилізла на батут і — ні, не впала на тротуар чи траву, не вилетіла навіть у космос — просто прорвала сітку, як стару авоську. Натягнуті деталі вдарили їй по шнобелю — і довелося випрямлювати його, як кривий цвях. Способи ламання носа напідпитку могли б стати найбільшим і найяскравішим розділом у його книжці про смішні каліцтва.

— Так! Він є! Знайшла, — кричала з ванни Інна.

Коли Сергій підійшов, вона сиділа на підлозі, на білій плитці з синім квітчастим візерунком. Кубло труб, що йшли в усі напрямки й проводили різні води, було головоломкою навіть для найдосвідченішого сантехніка.

— Він не зник!

— Хто?

— Це браслет. Незадовго до від’їзду з Києва я вкинула його до бачка унітаза! І забула забрати під час від’їзду з Валерою Едуардовичем. Коли ти нарешті зміниш цю стару сантехніку?

— Та це ж браслет твоєї мами. Віра колись його загубила й завела страшний скандал!

…Вона заробила того дня надто багато поганих оцінок. Того дня, під час плавання на фізрі, дивлячись на інших дівчаток, остаточно зрозуміла, що ти — не красива. Негарний ніс, негарні губи, негарні щоки. Лоб як ріпа, а підборіддя як картоплина. Тобто лице — як овочевий ряд на ринку. Твоя гидка шия, гидкі руки, як дві арматури, твої негарні ноги, гидкі коліна, гидкі ступні, зап’ястя, ямки на ліктях. Хлопчачі груди, схожі на дві таблетки від горла. Потім ти пішла на малювання і намалювала, як місто горить, а викладачка сказала, що маєш проблеми з композицією…І ти ідеш додому. Чвакає розмокле листя, перетираючись під ногами в кашку, схожу на дитяче харчування. Вдома тобі навіть не зроблять зауваження за погані оцінки, вони просто будуть кричати одне на одного. Як же ти хотіла, щоб вони насварили тебе за оцінки!…І ти нічого не пам’ятаєш у цій квартирі, ніяких предметів — ніяких поличок з медикаментами, тарілок, де на дні можна побачити малюнок, тільки коли з’їси всю манку… Вони зуміли перетворити твоє дитинство на якусь мерзоту, про яку не хочеш взагалі пам’ятати. Взагалі нічого, крім цього браслета в унітазному бачкові. І ти проходиш повз хлібзавод, повз ці старі шини, закопані замість бордюрів, попри ряди зрізаних пластикових пляшок, якими квітникарі понакривали паростки троянд. Заходиш у під’їзд, відчиняєш двері квартири. Ну — запитайте, запитайте, що я сьогодні їла. Запитайте — розкажу і про кубиками нарізане повидло, і про кип’ячене молоко з мерзенною пінкою, і про емальовані обдерті чашки. Тримаєш у руці склянку з водою, випускаєш, вона закочується під шафу. Шваброю витягаєш — а там браслет: розірваний, тоненький, золотий.

Інна гасить сигарету в чашці із залишками кави й складеними туди ж недогризками грушок. Вона курить з тринадцяти років. Інна лежить на дивані, закинувши ноги на крісло, і розглядає браслет. Вона рівним тоном заявляє:

— У мене літак за п’ять годин.

— Як?! — скрикує батько.

— Нічого не кажи. Мені треба збиратися, — і вона встає, іде до валізи, дістає документи.

— Я тебе образив?

— Квиток замовлено ще на цвинтарі.

— Але ми стільки не бачилися! Навіть не знаю, чим ти там займаєшся, що ти робила всі ці роки!

— Ну, я про тебе теж.

— Не знаю… не знаю, що робити…

— Та заспокойся.

— Тобі хоч добре там?

— Усе добре! Мені з Парижа написали, що треба негайно летіти, бо зривається проект. На щастя, похорон не затримався.

— Ну хоч два слова скажи. Де ти, ким працюєш?

— Не переживай. Якщо що, то я не проститутка.

І засміялася, ніби їй тринадцять.