Світ не створений

Червоний бенкет (1920)

Зошит 10. Степ, цей хитрий лис, тільки прикидався невинним дурником. Степ казав: «Я — мов Адам: ще навіть не знаю, як мене звати». А в його траві — сліди тисяч армій і п’ят Геродота, хрускіт глеків трипільців і запах скіфської коноплі, римські монети, глиняні фігурки людей-вовків, шеврони денікінців, скло від рубінових зірок чекістів, уранові сліди космічних тарілок. Я погрожував: «Степе, покажи свої пласти, бо спалю тебе, переорю, затоплю», — а він відповідав: «Я — мов Адам: ще навіть не знаю, як мене назвуть».

Я загубив географію, ніби срібну монету. Вона випала з кишені й покотилася по ковилі, що покрила білою піною цей степ. Відкритий простір попереду був такий безмежний, що могло здатися, ніби весь світ і є степом. Якби сюди потрапила людина, котра жила деінде, вона б вирішила, що це — інша планета. Монета впала — і стала арґентумом, зріднилася з кільцем на руці в княжни, що мала одне око зелене, а інше блакитне, з крученим свічником у монастирі на іншому боці степу, із затопленими злитками, розклалася на простіші елементи, ще простіші, ще… Кінь ніс мене, поширюючи насіння північних рослин на південь, як колись південні вершники приносили квіти й бур’яни на північ. А потім я повертався. У мене не було географії й так само не було часу. Кожної ночі засинав із думкою, що завтра знову мчати. Крізь все безпростор’я, усе безчасся. Змінював одного коня на іншого, пересідав у потяг, на човен, проходив 40 верств пішки — у дощ, що зрівнює ріку з дорогою, у спеку, від якої перевертається худоба. Земля, по якій ішов, ставала мною. Мною ставала вода озер і криниць, вода чиста, вода брудна, вода просвічена, забруднена мазутом, смердюча від водоростей, від риби, що здохла у колодязі, смердюча від пам’яті звірств, вода чиста, як розламаний хліб. Вода не ставала Аліною.

Я робив це для неї: діставав з-під сідла бастурму, просяклу кінським потом, перерізав горло вельможі, з дочкою котрого колись танцював на балу, залазив у чан з буряковим соком і приймав цукрову ванну, проводив експропріації ощадних кас, обтирав сорочкою лице від поту — і полотно ставало червоним: я не знав, від чого воно ставало червоним. Якщо чужа кров — я був до цього байдужим, якщо моя — тим більше.

Нам траплялися переважно червоні. Ми зачищали їх, ніби постарілу червону фарбу на дверях, щоб пофарбувати дошки в чорне — чорне їм пасувало: червоне — несмак, чорне — стиль. Перед нами від розриву серця, як знайдені в гнізді зайченята, вмирали здорові дядьки. Ті ж, у кого серце було пошите зі сталевого дроту, заздрили вже упокоєним. Захоплення маєтків, банків, винокурень, в’язниць нагадувало збір урожаю. Коли обривати яблука вже ліньки, дерево трясуть — і, падаючи, частина плодів трохи мнеться. То так ми захоплювали ці будівлі — наче обтрушували яблуні. Вже ніхто плоди не рвав — тільки швидко трусили: трусили під ліжками, під столами, за шторами. Ніхто не рвав — а трусив, аж сік червоний з яблук пирскав.

На Хоролі ми на чолі з Батьком Махном захопили 16 кулеметів і 4 гармати. Так само 500 полонених, які одразу перейшли на наш бік. Селяни нам добровільно віддавали хліб і сир, курей і квас. Люди приєднувалися до нас. Спереду на тачанці — «Не втечеш», ззаду — «Не доженеш». Ми брали завод за заводом. Мільйони карбованців, тисячі пудів цукру, зброя. Ми громили телефонні пункти й захоплювали телеграфи. Ми укладали угоди з одними, потім з іншими. Ленін, Врангель, Фрунзе, німці, китайці, австралійці, кайзер Вільгельм Другий, Клеопатра, Марія Терезія Вальбурга Амалія Христина… Ми просто гнали по степу. Нас було сто тисяч. Їх було триста тисяч. Нас було триста тисяч. Їх було мільйон. Їх було два мільйони. Нас було все людство. Нас було стільки, що нас не було.

Махна, його військо, мене — ранили в руки й стегна, ми падали з коня, нас вантажили на тачанку й відвозили, відстрілюючись кулеметами. І коли на возі застрелили кулеметника, віджилий, цілий, полатаний Махно сам став за кулемет. Йому попали в легеню — і він вижив. Поцілили в печінку — і йому нічого не сталося. Йому влучили в шию — а він лиш сміявся: давайте ще, ще! стріляйте, ріжте, душіть, ще! Йому поцілили в серце — а він казав: ха-ха, гляньте, як цікаво тече — буль-буль-буль, буль-буль. Махно збирав кулі, які летіли в його бік. А вночі, коли всі засинали, приходив у доми тих, хто стріляв, і вкладав кулі у лоби їхніх первістків.

Ми були всюди. Аліни не було ніде.

Зошит 11. О, це був прекрасний вибух. Ніякої матерії — тільки об’ємний, як діжка, звук. А ще — пласке велетенське полотнище сірого кольору між листом бляхи «земля» і листом бляхи «небо». Звісно, матерія була. Матерія є всюди, навіть там, де її нібито нема. Особливо там. Усі ці невидимі отруйні гази, бактерії… Матерія, ця погана матерія була всюди, купа непотрібної матерії, лиш не така матерія, що зветься моя любов.

Від вибуху виріс сірий мур між травою і космосом. Хлопцям стало важко тягти міни, які нам навряд чи ближчим часом згодилися б, тому їх підірвали.

Ми проходили через село з кількома однаковими невеличкими будиночками без огорожі. Однак рівні просторі дороги, ретельно обсаджені тополями і дубами, перехрещували й перехрещували простір, як нитки в полотні. Ми не бачили людей, не бачили звірів, хіба що купу птахів, які ще не відлетіли у вирій. Горобці й синиці, щиглики й чижі на деревах і на кущах калини переплутувалися, ніби люди на ярмарку.

Ми йшли алеєю — і я побачив дим над однією з хаток. Вона, як шапка гриба, присіла вкінці саду неподалік зовсім невеличкого, як тарілочка для горішків, ставка. Я брів між височезних яблунь, під якими гнили нікому не потрібні плоди. Деякі дрібні яблучка ще висіли, листя з дерев зовсім поспадало. За мною пішов ще один наш — літній білобородий чоловік. І мене осяяло: я ж давно його знаю.

— Маю до тебе розмову, — вперше за багато місяців до мене промовив Скорський.

— Трохи невчасно, — відповів йому тихо, показавши на будинок, де могли ховатися наші вбивці.

Про Скорського я майже перестав пам’ятати. Ми розпорошилися серед інших, загубилися, забули свої імена. Якось помітив, як поштиво бійці розступаються перед лікарем і говорять пошепки. Нас війна зовсім розділила. Скорський цілодобово сидів із хворими, а я перестав бути лікарем. Якось я лежав три дні в лихоманці з підозрою на тиф. Він підходив до мене й не казав нічого, крім лікарських настанов. Я так само ні про що сам до нього не говорив. Потім, коли моя хвороба минулася, я просто пішов.

Бійці говорили про Скорського без конкретики, ніби про якесь скупчення повітря, але дуже важливе скупчення. Говорили з трепетом, ніби це він, а не хвороба й не їхній організм вирішували, будуть вони жити чи ні. Ніби Скорський міг, якщо ти йому не подобаєшся, наказати твоєму організму здатися, а хворобі — захопити тебе зовсім. Ніби медицини більше не існувало. Не раз я чув кісткопроникні крики з кімнат, де він їх різав і складав докупи. Не раз з його кімнат вивозили відомі мені тіла. Останнім часом мало хто повертався від Скорського живим.

…Якось до нього прийшов інший лікар говорити про покалічених солдатів, а Скорський тому розповів, як бійці калічать українську й російську мови. А коли лікар казав про клятву Гіппократа, Скорський розповідав, що недавно в отамана Гліба бачив рубін вагою в 10 каратів і що Грека, помічника, який недавно напився, треба покарати…

Скорський дивився зверху. Скорський і я — як розрізаний прут: спочатку ми були частиною одної і тої ж деревини, але потім розійшлися під чиїмсь ножем — ми стали окремим і неможливими до зростання.

Ніщо мене так не дивувало — ні жорстокість і байдужість, ні вміння забути все — ніщо так не дивувало, як присутність на цій війні китайців. Спочатку, кілька років тому, вони приїжджали, щоб працювати на будівництвах і лісопильнях. Однак після революції, залишені далеко від дому, китайці пішли на війну як на єдине придатне для них підприємство. Вони воювали в основному за червоних, і вони сиділи в цій тісній хатці — четверо за одним столом. А ми зі Скорським і ще кількома бійцями наближалися. Китайці заблукали в степах України й тепер сиділи в цій чорній, пройнятій пліснявою коморі. Червоні чекали, коли зготується величезна коров’яча печінка, яка пеклася просто на вуглинах, без спеціальної посудини, шкварчала й смерділа.

Китайці швидко схопилися, однак наші хлопці вже тримали їх на мушці.

— Треба показати їх Батькові, — запропонував один із бійців.

— Батько далеко звідси. Що він — китайців не бачив? Їх треба вивести на двір і розстріляти біля куща калини, — казав інший.

Однак усіх розсудила злива, і ми зі Скорським забилися під низький дашок, а солдати — у хатці з китайцями.

— Олексо, — голосно мовив Скорський під стріхою. А потім заговорив мені на вухо: — Тут же до помістя твоїх батьків — верст тридцять. Може, поїдемо?

І справді. Я й не зауважив, що примара-інтригантка з прізвищем Географія у мене за спиною готувала таку провокацію.

— Думаєте, вони вас, лікаря, так просто відпустять?

— Ми всі поїдемо. Запропоную їм рухатися тією дорогою, якою нам потрібно.

— Ви хочете, щоб всі ці люди потрапили у помістя моїх батьків? Щоб вони на мої очах зривали зі стін шпалери й гадили на сходах?

Дощ змив межу між днем і вечором: коли він пройшов, небо вже було покрите зірками, як забута на печі печінка — мухами. Я блукав садами, тинявся біля озера, спостерігав з одного боку водойми, як на іншому березі ходить моя постать. Хлопці звідкись притягли худу, але довжелезну свиню. Коли вже їй мали загнати ножа в горло, вона раптом зірвалася й шмигнула в калинові зарості. Хтось погнався за льохою, інші — порозходилися по хатках, щоб відпочити. Однак щось мене тягло до тих китайців, я відчував, що, може, таки вдасться у них вивідати якусь важливу мені інформацію.

Хлопці, що мали за ними стежити, стояли віддалік. Вони сказали, що всередині — доктор Скорський, сам їх допитує.

— Скорський, ви що, китайську знаєте? — почав з порога.

Старий швидко випростався й заховав сумку за спину. Він нічого не відповів.

У той момент я ніби знову побачив, як він нахиляється над столом і тягне сигарети професора Білінського.

Китайці лежали на підлозі. Вони наче спали. Я рухав їх ногою, нахилившись, перевернув одне з тіл, потім придивився і побачив у кутиках їхніх ротів і очей — смерть.

— Якщо хочеш — усе поясню.

— Поясніть, Скорський.

— Зараз я спробую тебе переконати… Краще сядь на стільчик. Я переконаю тебе, нащо мені ці китайці.

— Як і професор Білінський? Це ж не той психований з Кирилівки його убив?!…Про це розмова мала відбутися вже дуже давно.

Скорський вдав, ніби й не почув прізвище Білінський, ніби один із цих китайців мав прізвище Білінський.

Я з усієї сили зарядив йому в сонячне сплетіння. Він зігнувся, а потім звалився на одне з тіл. Із сумки випала коробочка зі шприцом. Скорський потягнувся до сумочки, я наступив йому на руку. Він зморщився і сказав:

— Радість руйнування не менша за радість творення.

— Хочете радості?

— Після того, як сталася та комедія у Білінського…

— Як ви підставили служницю?

— …Я пішов до лікарні, де добряче сам напився. Я відчув, що пора.

— Пора що?

— Пора діставати кульки.

— Чорт! — і я ще раз його гримнув: що він меле?

— Я дуже довго пробував знайти універсальні ліки від усіх хвороб. Багато експериментував, і нічого не виходило. Але одного разу…

— Швидше, Скорський!

І доктор витягнув мішечок зі сферками.

— Першу сферку я дістав з пацієнта, котрому вколов препарат, який вважав панацеєю. Його кулька була невеличка.

— Вдарити ще?

— Потім був професор Білінський. Я повів його гуляти лісом, а потім вколов своїх ліків — і з бездиханного тіла професора вилетіла кулька, завбільшки з яблуко.

— Та ви псих!

— Он у цих китайців — кульки, як горошини.

— І в кожної людині є така? — я вирішив таки пограти в цю гру, бо хотів відтягти очевидне рішення щодо Скорського.

— Так, але ніхто, крім мене, не може її намацати. Тільки я, зруйнувавши життя, можу ту кульку вибрати. Медицина більше не має для мене сенсу.

— І ви пішли у степи, щоб роздобути кульки?

— Я багато разів експериментував, досліджував, як та сфера формується. Наприклад, якось я вийняв сферу з одного червоного, який хвалився тим, що убив 111 людей. Його сфера була мізерна й ніби іржава.

— Тобто життя людини зводиться до того, потворніша чи красивіша у неї сфера?…А що потім, якщо людина помирає і цю сферу ніхто не забирає?

— Кулька повертається космосу.

— То який сенс їх збирати?

— А щоб мати!

— Цікаво, як виглядає ваша сферка?

Лікар далі рився в сумці, казав, що покаже кульку Білінського. Потім він ніби витягнув щось з руки, ніби тримав щось між великим і вказівним пальцями, щось завбільшки з кулак.

— Скорський! У вашій руці нічого нема!

Я не знав, що робити з цією істотою. Навряд чи була тепер можливість передати Скорського на лікування. Що тепер робилося в Києві? Я підійшов до печі підкурити й подумати, що далі.

Однак на підлозі лежав складений у кілька разів папір, який випав у китайців. Такі листки просто так не лежать. Так просто нічого не випадає. Це вже примара-інтригантка Доля з псевдонімом Випадковість затівала для мене гру.

То була афіша, афіша режисера, про якого колись в Києві говорила Аліна.

Звідси до Умані було верств вісімдесят на північний захід через контрольовану червоними територію.

Я, залишивши хворого на голову убивцю в хатці, попрямував до коня, незважаючи на обов’язок ізолювати його, незважаючи на зливу, що закрила всі зірки, — густу й мутну, як холодець.

Вода з вітром рвали кущі калини в шмаття, зриваючи дрібненькі ягоди разом з гіллям.

Дощ збивав з ніг. Вода била по щоках, давала пекучих ляпасів, як рідна мати за те, що ти виріс зовсім не тою людиною.

Я зайшов до одної хатки й вирубився. Зранку прокинувся й помчав.

У мене нічого не було. У мене в кишені, крім піску, зіжмаканого листка і залишків пороху, лежала тільки думка про неї. У мене за пазухою, у цій ямці між ключицями, був її запах. З черевиків я витрушував камінці. Коли вони били об тверду поверхню, то вистукували букви, однак я ніколи не міг їх розпізнати. Тепер же чітко чув: А, Л, І, А, Л, І, Н, І, Л, І, Н, А.

Зошит 12. Умань мене не зустрічала. Усім було байдуже до мене, ні один пес навіть не причепився. Хоча, мабуть, всіх собак просто вистріляли. Я проходив крізь випадкові фрази, серед яких найчастіше звучало «тиф». Чоловік з потворним пошрамованим обличчям стриг обліплений льодом живопліт, і в нього з рук випали ножиці. Інший — сокирою розрубував тушу качки. Одна жінка сказала: «І нащо їй була ще й третя дитина». Друга — штовхнула ногою примерзлу до сходинок мертву ворону й повернулася до хати.

Я зайшов у стіни василіанського кляштора, де колись вчилися діти Гонти, героя Шевченкової поеми, а тепер була постановка його «Гайдамаків». Я встиг на середину вистави, просто на слова «Зайнялася Смілянщина, / Хмара червоніє. / А найперша Медведівка / Небо нагріває. / Горить Сміла, / Смілянщина / Кров’ю підпливає. / Горить Корсунь, горить Канів, / Чигирин, Черкаси / Чорним шляхом запалало, / І кров полилася». Актори вибігали на поміст, а світло ставало все червонішим. Але кров не лилася. Я стояв за червоними вояками, які мене ні в чому не підозрювали, й оглядав людей у залі. Ні, її не було.

Частина ця в Шевченка називалася «Червоний бенкет». Малася на увазі різанина, яка відбувалася просто на площі за стінами цієї монастирської школи, тепер пролетарського театру. Селяни, працівники млинів і гуралень, втікачі й міщани, дрібна шляхта й нижче духівництво — прорвалися в місто. Повстанці влаштували розбій. Вони й досі шмигають туди-сюди, ріжуться. Якщо довго стояти на вулиці, тебе рано чи пізно щось штовхне, знесе. А ти думатимеш, що це несподіваний порив вітру.

Війна — завжди.

«…Ну а чого їй тут бути? Ну чого? Ти ідіот?» — спитає кожен, кому розповім цю історію. Я піднявся. Молоденький солдатик буркнув, я став біля стіни, ще раз усе оглянув і пішов на двір.

Коли люди почали виходити після вистави, я попрямував до сцени. На помості сиділа й курила актриса, що грала Панську Польщу. Коли запитав, де режисер, вона показала цигаркою на двері. Ми розминулися. Спина чоловіка зникла за дверима, однак я встиг побачили й запам’ятати його профіль.

Я вибіг надвір — і в кінці вулиці побачив режисера. Він поспіхом минув кілька будинків і завернув до одного з них — з великими освітленими вікнами. Я постояв біля огорожі й зрозумів, куди він так поспішав — вечеря була вже на столі.

Коли підходив до дверей, то чув за ними голосну суперечку. «Вони здогадуються, — казав жіночий голос. — Вони навідаються сюди».

…Так, я розчинив двері й побачив Аліну.

…Я біг до коня, прив’язаного біля базиліанського кляштора — Аліна чекала мене в кінці вулиці. Я був швидкий, а вона — знайдена. Я гнав, як шторм, а вона тулилася до стіни, щоб злитися з нею й стати непомітною для переслідувачів.

Так, так не буває. Я виграв цю лотерею, сталося неможливе, рак на горі свиснув, таке трапляється лиш у літературі, — як там ще кажуть про те, що сталося?

Солдат наприкінці вулиці крикнув: «Он же та петлюрівка!» Я підхопив її на льоту. Ми полетіли вперед, а за нами погнали п’ятеро.

— Чого петлюрівка? — питав я.

— Жени!

— Чому ти тут?

— Зроби так, щоб я тут не була.

Ми виїхали за місто в поле. Місяць на морозі вимерз, ніби кабачок на городі, який не встигли зібрати до перших заморозків: він зберіг свою форму, але, розтанувши, перетвориться на щось зіжмакане й вицвіле. Вона тримала мене, ніби я — все. Ззаду лунали постріли. Кулі не сміли нас пробивати. Ми були чарівною субстанцією, яка відштовхувала розпечений метал. Ми прискорювалися, ми добряче відірвалися, однак ні на мить не спинялися.

— Де ти весь цей час?..

— А ти де? — відповідала вона.

І справді — що дали б ці відповіді? Що дало б підбирання слів, навіть щирих? Ми робитимемо це тоді, коли замість нас не зможе говорити делікатність наших пальців, покусаність губів і очі — мої очі, що озиралися час від часу, її очі, що відсвітлювали все над нами.

Ми мчали вузькою стежкою між двох озер. Вся дорога, все, що ми бачили, ставало симетричним. Ми мчали через центр композиції землі, навіть місяць посунувся і став посередині, над нами, як корона. Кінь вибивався із сил.

Ззаду чулися крики. Ми досі не знали, скільки їх. До тих перших приєдналися інші.

Ми бігли через поле вирощеної, але не зібраної гречки. За нами були крики, земля тремтіла, з вершків гречаної соломи обсипався сніг, ніби він був не замерзлою водою, а кристалічним цукром. Ми бігли між двох рядів дерев, через сливовий сад. Кожна гілка дрижала в льоді, а кілька засохлих сливок нагадували яйця без шкарлупи — прозорий білок і чорний зародок. Потім хмара закрила місяць — і ніч стала, як склянка узвару.

Сливовий сад закінчувався. Сніг довкола дерев був зовсім нерівним, понищеним водою, що вдень стікала з гілок. Попереду знову розкрилося озеро. І цього разу обійти його було неможливо.

— Лід надто тонкий, — я зупиняв коня.

— Жени, — била звіра Аліна.

— Ми провалимося!

— Жени!

— Ми помремо!

— Жени!!!

Я погнав. Я рахував кожен крок…Так винахідливі деспоти карали своїх дружин — пускали карету з розгону на лід.

За нами розколювалася крига, крига тріскала під задніми копитами коня, однак під передніми — твердла.

Червоні стояли перед сливовим садом, стріляли нам у спину й все мимо.

Біля самого берега задні копита коня проламали лід. Він вибрикнувся, вирвався з води, виніс нас на собі, від рвучкого руху його тіла ми не втрималися й упали на землю, за кілька сантиметрів біля криги.

Аліна лежала на снігу — тонка, як картина. Аліну намалював Ель Греко, дуже правдиво показавши виснаженість. Боятимуся її поцілувати — цю площину, боятимуся до неї торкнутися — а що як вона ніколи не стане випуклою. Аліна зламала ногу. Накладу їй шини, візьму її на руки, наче сукню. І ми поїдемо далі.

Однак це «далі» — вже давно мало назву. Бо, як казав Новаліс, усі дороги ведуть додому.

Зошит 13. Панські маєтки давно спустошено. По найглибших скринях народу лежали шовкові й гіпюрові тканини, які колись використають хіба як накидку на стіл. П’ять кроків від клуні в напрямку грушки — зариті срібні свічники, гіпсова фігурка ангела в курнику, обліплена послідом і пір’ям…

Я не дуже охоче їхав у бік свого дому, однак іншого виходу не бачив. Доля мала намір створити з мене іншу істоту, ніж був досі.

Тут народилися мої діди й прадіди. Тут зупинялися ті, через кого мої діди й прадіди виїхали. Ще здалеку помітив, що в домі хтось є. І то були наші — Скорський таки привів їх сюди, людей двадцять. Я запитав Санька, з яким не раз ішли пліч-о-пліч, де тепер доктор. Вони відповіли, що десь тут, але того вечора я його так і не побачив.

Душа мого прадіда Степана, разом з мамою й дядьком, 1918-го сіла у бричку й погнала в Париж, до Наполеона, проти якого прадід воював разом з козаками, яким росіяни пообіцяли повернути самоврядування. За ним у повозці поїхав дух діда Олега, що втратив палець, коли зрубував стару липу біля дому, другий палець — відірвало гарматне ядро під Балаклавою, а потім і всю руку відрізав якийсь турок. Потім — поїхала душа батька, теж Степана, котрий у війнах участі не брав, але помер від кору в 40 років. Усі вони поїхали геть. Вони спочатку заїхали в Київ, на чолі з моєю мамою, Тамарою Макарівною, щоб забрати родину дядька й мене, їхнього сина. А їхній син, виходить, прийшов тепер, щоб обікрасти власний дім (я ж не вигнав цих моїх бойових товаришів звідси, чи не так?). Шкода, що я не знав, де є та ванночка, чи що там, у чому мене малого купали, — з тою посудиною вартувало б пройтися між рядами анархістів і сказати, аби кожен туди плюнув.

Пам’ятаючи кожну кімнату, поніс Аліну нагору, у спальню матері. Меблів і картин більше не було, голі стіни. Лишилися ліжко й матрац, але цього було достатньо. Мама ненавиділа шум, тому свою кімнату облаштувала далеко від усіх бігань коридорами й криків на сходах. Я поправив матрац — у проміжку лежав схожий на бадилину пшениці золотий браслет, який моя мама в поспіху загубила, а розкрадачі в гаморі не змогли знайти. Я заховав його в кишеню.

Це приміщення ще мало шанс на спасіння. Воно було міцним, будованим під керівництвом діда, котрий знав, як робити так, аби було добре. Він побудував тартак, млин, суконну фабрику (вона, мабуть, тепер теж кимось розорена — може, й нашими).

У Аліни була зламана й зміщена мала гомілкова кістка на правій нозі. Для початку, потрібно було води. Я спустився з другого поверху — хлопці тягнули рояль, ніби стару корову на заріз.

— Що ви з ним робите?

— Виносимо.

— Нащо?

— Чого ти причепився? Ми хочемо розважитися.

— Ви вмієте грати?

— Ми тобі не буржуйські сучки з білими ручками.

Вони не вміли грати, але трощити їм вдавалося на славу. «Шум — це музика нового часу», — міг би сказати хтось розумніший серед них. «Але шум — це протилежність до музики. Як троянда — протилежність до ваших пик», — відповів би я, якби мав кому. Я міг би так само сказати, що це рояль фірми «Bösendorfer», що він дуже дорогий — але хіба хлопці не заслужили на цю розкіш?..

— Що ти такий нудний? Ми відпочиваємо.

— То спочатку пустіть мене трохи пограти.

— Ну давай, але швидко, раз-два.

І я заграв. Як колись. Мої пальці бігали по чорно-білих клавішах, що не були просто клавішами цих найпростіших кольорів. Це ті клавіші, які пам’ятали конкретно мої пальці. Цього домоглася та німецька хвойда Катеріна, наша гувернантка. Вона знала купу мов, уміла грати на піаніно й цікавилася найновішими дослідженнями в галузі точних наук. Але в неї не було ні краплі співчуття до того, хто не сприймає все з першого разу. Не раз вона била моїм мізинним пальцем по чорній клавіші, яка пам’ятала кожен з чотирьох тисяч доторків. Вона била по тій клавіші й репетувала: «Si bémol! Si bémol!», — а потім знову гримала пальцями й перекладала: «B flach! B flach!»

Я заграв. Мені не можна було викривати себе, тому єдине, що міг, — вірити в чудо. А що як ці грубі мужики побачать іншу цінність у незрозумілій для них частині меблів? А що як вони не знищать її — символ мого дитинства, моєї землі, мого повітря — те, що я не міг ніяк інакше захистити? Мого повітря. Моєї води.

— Щедрик, щедрик, щедрівочка, — підспівував один, упізнавши мотив.

— Ну ти даєш, — не чекали вони від мене, який ще недавно різав направо й наліво, пив людську кров, як водицю.

Вони казали:

— Давай ще! Ще давай!

Тут зібралася ціла купа зацікавлених — звичайних землеробів і крадіїв-рецидивістів, селян і робітників, всі, крім Скорського. Вони потребували музики, як лазні. Музика вимивала їх зсередини. Мабуть. Вони вже давно не чули іншого звучання, крім свисту куль, іржання коней та стукання долота й шурхотіння пили для ампутації кінцівок.

Але так не могло бути довго. Я не закривав кришку, просто встав і пішов по воду для Аліни, не докінчивши гру, щоб зробити це пізніше. Криниця була на північ, тобто на «Голову». Колись батько пообіцяв подарувати компас, якщо навчуся визначати по сонцю сторони світу. І, щоб легше запам’ятати, я дав кожній з них назву: на сході, де починається день, — «Праве» (права рука), захід — «Ліве», північ — «Голова», південь — «Ступні». Коли ще можна було робити цілими днями що завгодно, я прокидався зранку й говорив: іду на «Ступні». На «Ступнях» був курган, на «Лівім» — річка, на «Правім» — ліс. Тільки на «Голову» рідко ходив, бо там було село: вони, помітивши мене, говорили пошепки, старалися не наближатися до панського синка.

…Я обтер її чоло, її розпашілі запалі щоки. Приліг коло неї, щоб відчути гаряч її шкіри.

Коли жар в Аліни трохи спав, я вирішив піти в наш садок. Моєму татові колись передали подарунок з Японії — тюльпанове дерево, що цвіло зелено-жовтими квітами. Воно мало розростися за цей час, поки мене не було. Це було б фатально, якби його зрубали.

Я знову спустився сходами в актову залу й не застав більше людей — вони зникли в пошуках їдла або поховалися по кублах. А посеред зали, ніби розкрита черевна клітка, — розтрощений рояль.

У сусідній залі солдати здирали паркет і закидали його в камін. Далі — мужик присів і гидив під вазу з домашнім лимоном. Мама дуже пишалася тією екзотичною рослиною. Колись вона посіяла лимонне зерня — і з нього виріс кущ, що не хотів родити. Потім їй підказали, що той кущ треба щепити ростком з уже плодоносного лимона. Через кілька років вона мала власні фрукти. А тепер цей бик сидів під вазою, під рослиною, маленькі зелені кулони якої не раз мені снилися у найкращих снах.

— Що ти, собако, робиш?!

Той підстрибнув, ніби його оса вкусила:

— А що? А що таке?

Я його так бахнув, що він впав на землю.

Тут у кімнату зайшов дід.

— Я вам пиріжки з картоплею приніс — хочете?

Коли він помітив мене, то втратив мову.

— Мовчи! Ходімо за мною, — сказав йому.

Дід Василь, що був нашим конюхом, завжди був дідом. Яким його пам’ятав 10 років тому, таким він лишився й тепер.

— Олексію Степановичу, Олексію Степановичу дорогий, прийшли селяни, все винесли…

— Та нічого, не біда.

— Але я їх зупиняв, коли вони хотіли підпалити цей дім. Я їм нагадував про все добре, вашою родиною зроблене для них…

Однак моя родина не робила нічого особливого. Звичайні представники вищих класів, можливо, дехто інколи проявляв якусь більшу людяність, але це нічого не змінювало.

— Хай буде, лиш не кричи. Не видай мене.

— Але вони не слухали! Вони не зважали…

— Не хвилюйся цим.

— Я ще рояль зберіг. Ходімо, покажу вам.

— Не треба, діду Василю. Краще вийдімо надвір, у сад. Тюльпанове дерево ще ціле?

— На щастя, сад поки ніхто не чіпав.

Зошит 14. Зранку прокинувся біля Аліни. Вона ще спала, голосно дихаючи. Навколо стояла жахлива тиша, така тиша, яку називають гучною. Вийшов на коридор, спустився вниз — і нікого не помітив. Вийшов надвір — нікого не було. Раптом попри мене промчав кінь, а на ньому — Скорський. Він, із сумкою через плече, погнав на «Ступні».

Я зайшов у дім, пройшовся першим поверхом — і в кімнаті з найбільшим каміном побачив тіла двадцяти анархістів. Слідів боротьби не було. Санько — той взагалі ніби міцно спав. Вони просто всі разом раптом тут померли…

Ми з дідом Василем закопали їх на краю саду.

Зошит 15. Її зламана кістка зросталася, ніби кудись поспішала. Курячий бульйон діда Василя, груші, яблука, сливи, які він встиг зірвати до приходу того чи того війська, витягали її з ліжка: Аліна пересувалася потрохи по кімнаті, потім почала виходити надвір.

Ми не жили в батьківському помісті — це було надто небезпечно. Натомість я щодня туди ходив — згадував усе, що було колись, — це давало дивну насолоду. Моя мама передала дідові Василеві двох канарок, коли їхала звідси. Вони жили в нього в домі й приємно крякали. Хоча, можливо, цей нестерпний звук був приємним лиш мені.

Аліна взяла одну з пташок в руку й приставила до вуха, як телефонну рурку:

— Алло-алло.

— Не муч пташок.

— Я роблю їй масаж. Алло-алло!

— Ну, алло.

— Телефоную, щоб сказати: мене дещо смутить…

— Що саме?

— Мене засмучує, що я давно не бачила, як тече ріка.

— Скоро ми зможемо пройтися далі, ніж за наше обійстя.

— А ще мене засмучує, що ти мене врятував.

— Тебе ж червоні переслідували.

— Я не про подію мого спасіння, а про те, що це зробив саме ти.

— Не розумію тебе.

— Це надто банально: з’являється лицар і визволяє з вежі принцесу. Вона паде йому до рук. Лицар і принцеса живуть довго і щасливо. Вони разом старіють, товстіють і вмирають….

— А ти б хотіла визволити мене?

— Чому б і ні?

— Якщо хочеш — врятуєш мене наступного разу.

— Найгірше, що можна зробити, — це врятувати людині життя.

— Чому?

— Ти ще скажи, що любиш мене.

— Люблю.

— Ну от. Врятованій людині важко відмовити рятівникові. Вона мусить брехати через відчуття вдячності.

— І ти брехатимеш?

— Не я.

— Насправді я врятував життя собі — без тебе я б не жив. Порятунок твого життя — найегоїстичніше, що я тільки міг зробити.

Ми багато ходили. Ще стояли сніги, але весна вже підбиралася. Навколо була пустка — люди майже позникали. А якщо нас хтось і бачив — то не звертав уваги. Ми виходили у садок, до озера, а одного разу навіть на курган далеко в степу, звідки було видно все навколо. Коли ми попросили в жіночки на краю села води, вона, поки виносила кухоль, встигла поговорити й зі своїми двома синами, і з дочкою, і невісткою, і чоловіком — але ми нікого не бачили, жодної людини, крім неї.

Тут були тільки старі люди — нікого молодого, ніяких дітей. Вони йшли вулицею, не наважуючись одне з одним вітатися: не знали — перед ними міраж чи жива людина.

Ми блудили розграбованими кімнатами нашого дому, каталися на поручнях. Ми танцювали під музику, яку собі уявляли, і кохалися біля каміна, де я розкладав вогнище із залишків паркету.

Це так дивно — відчувати радість, коли накриваєш чиїсь голі щиколотки. Помічати, що хтось дивиться на тебе; а коли бачить, що ти помітив, не відвертається. Мити тарілку від супу, де вона лишила кружальця моркви. Вона ненавиділа варену моркву, а ти любив те, що вона ненавидить варену моркву. Але якби вона любила, ти б любив її і за це…

Одного ранку прилетіла пташка і постукала у вікно — настала весна. Ми прокинулися, поснідали, й Аліна сказала:

— Треба вирушати до Махна!

— Тобі погано тут?

— А як же ідеал? Нова держава — наша мета.

— Моя мета — ти.

— Це добре, бо ти поїдеш за мною.

— Але нема ніякої держави й не буде. Ти не бачила цих людей — є лише вони самі, нікого, крім них самих для себе.

— Ти бачиш все надто зблизька.

— Але ж ми, як і всі, просто знищуємо наших ворогів, а нічого не будуємо.

— Щоб створити, треба знищити того, хто руйнує. Селяни приводять псів на поле і розривають землю, пробиту мишачими норами. Селяни руйнують гнізда, миші вибігають зі сховищ, собаки підбігають, кусають за горло, розривають мишей.

— Ти одержима.

— Я не можу просто сидіти тут і радіти. Не можу заглушити совість.

— Ми ж навіть не знаємо, де тепер Махно.

— Дізнаємося.

— Аліно, ми — крапля в океані.

— Океан складається з крапель.

— Океан буде називатися Океаном, навіть якщо в ньому не буде краплі Аліна і краплі Олексій. Він ще може взяти собі ім’я Війна або Смерть, у найкращому разі — просто Життя.

— Я — їду. Все, що ти говориш, — це логічно, правильно й розумно. Але ці гарні слова — ніщо порівняно з моєю потребою їхати саме туди. Навіть життя — ніщо.

Наші коні, яких старанно доглядав дід Василь, були готові — і ми вирушили навмання. Але дорогою нас завернули — їдьте на південний схід, їдьте в степи — там Батько, там його недобитки.

І ми помчали.

Хоча, звісно, спочатку треба було прочитати знаки. Треба було пройтися по селу й уважно подивитися на кожне обійстя. А що як біля одного з них вже склепане велетенське судно, де майстер обходить усі хащі й нори, зазиваючи зайців, борсуків, лосів, тигрів, слонів, папуг, козуль і водяних курочок — всіх по двоє, всіх по двоє, тварей парами.