Світ не створений

Золото (2016)

«Пані-ко, пані-ко! Сюди, пані-ко, — мов собака, що хоче показати господарю засмоктаних, як виплюнута барбариска, цуценят, Інну тягла щоката дівчинка. У натовпі бігали голі, роздягнені й напіводягнені діти. — Пані-ко, Есмеральда Андріївна живе там».

«Пані-ко, — лементувала молода, але понищена жінка, одягнута в блакитний халат і спортивну куртку. — Пані-ко! Ідіть до мене. Це мого сина менти побили! Дуже побили! Менти прийшли й побили. Казали, що ми не люди!»

«Пані-ко! — вибігла з дому бабуся, вся в золоті — масивні браслети, кульчики з широкими висюльками, схожими на долоні маленької дитини. — Пані-ко, руки, ноги, таз поламали! Пані-ко! Допоможіть нам. Христа ради!»

«Пані-ко! Діти не мають що їсти, матір їхню в тюрму забрали, а діти бігають голодні, пані-ко, дорога пані-ко, покажіть це по телевізору, надрукуйте в газеті. Я їх так прокляла, у них руки відбере, ноги відбере, жінки їхні плід порожній матимуть. Пані-ко, покажіть по телевізору наші біди!»

«Пані-ко, ми скаргу в ООН будемо писати!»

«Пані-ко! Ось хрест вам — нас винищити хочуть».

Інну обступили роми, вони її майже несли, ніби скульптуру Божої Матері під час містерії. Майже весь табір — хіба де-не-де поодинокі чоловіки й літні жінки зневажливо визирали з дверних отворів.

Інна проходила через натовп, ніби через річку убрід, через воду до грудей. Сергій заледве дозволив їй самій сюди йти — але це була їхня умова, він сидів у машині — і дивився на годинник.

Коло хати стара жінка із золотими щелепами вибивала килим тріпачкою. Дві тоненькі й сірі, як змійки, косички стрибали навколо її голови. Вона била тріпачкою той килим так, як пани б’ють кріпака.

— Есмеральдо Андріївно! Тут до вас пані-ка прийшла!

— Що? — перепитувала запорошена і розігріта ромка. — Що ви там дзвінькаєте?

— Пані-ка хоче, аби ви їй поворожили.

— Хай почекає. У мене тут робота — не бачите?

— Есмеральдо Андріївно, пані-ка дуже гарна. Красива, як роза!

— Знаю, я бачила її у сні. Хай чекає мене в хаті.

Ромка підійшла до клуні й потягла зелений шланг. Потім дала команду, щоб їй пустили воду, і почала килим поливати. Жінка затискала отвір, щоб збільшити тиск, і вода аж біліла, стаючи на килимі бульбашками, наче газована.

Ромка зайшла до хати та, не привітавшись, обійшла навколо крісла з Інною. Потім всілася навпроти. Сукня жінки була як не в усіх — закривала тіло до вершка шиї. Ворожка встала й знову підійшла, торкнулася Інниного лиця долонями, невидимими з-під довгого рукава. Холодні пальці лишили такий слід, що Інна відчувала кожен — великий, вказівний, середній, безіменний, мізинний. Навіть коли ромка вже давно прибрала їх і сіла навпроти.

Ззаду за жінкою висіли два багатокольорові килими, і обидва із зображеннями Христа. Перший — у Гетсиманському саду, другий — на Кальварії. Ще один Ісус, невелика іконка на холодильнику, був з тіарою на голові.

На шворках сохнули перці. Ромка мовчки ще раз пильно глянула в кожну з зіниць дівчини, знову встала й підійшла до холодильника. Невже впізнала?

— Будеш? — запропонувала вона бляшанку «Dr. Pepper». — Дуже смачно, у нас таке не продають — це мені через Мадярщину присилають.

Інна жестом відмовилася. Ромка відкрила банку, випила її залпом і знову сіла.

— Ну, що тебе, красото ти смарагдова, привело до мене? Може, загубився в тебе хто? Чи батька шукаєш?

— О, ви знали!

— Ха! Ну, я ж усе бачу. Дивлюся на тебе — і бачу. Давай руку — скажу за твого батька, найдемо ми його, визначимо ім’я й інші дані.

— Та я знаю, хто він.

— Ну то чого ти хочеш? Голову мені морочиш? Кажи швидко, бо тут маю справ, крім тебе, багато.

— Мого батька звати Дмитро.

— Міро по-нашому. Гарне ім’я, славне…

Інна опустила очі. Жінка випустила руку Інни й відвела погляд. Ромка витягла пачку червоних «LM» зі скрипучої шухляди у столі.

— Будеш?

— У мене свої — легші.

— У Києві твій батько, внучечко.

— Таки впізнали…

— Таки…

— Скільки часу ви його не бачили?

— Ех, не знаю, не хочу рахувати, не вмію я таке рахувати!

— Він не приїжджає до вас? Чого? Він в тюрмі?

— Та ні, якби ж то в тюрмі! Востаннє я бачила його в Києві. Примчала, як тільки дізналася. Помер він.

— Давно?

— Через два тижні після вибуху на ЧАЕС — від проміння. Так, наче вчора. Час — ніби оголений електричний дріт: висить, мов шнурок, — ховай, крути, тягни, як ременем оперізуйся; ловишся — а він кусає насмерть…

За ромкою були стелажі, закладені різноманітним спиртним.

— А нащо ви оці пляшки складаєте?

— Кажи мені на ти, я все ж твоя баба.

— То нащо, нащо складаєш?

— Не знаю. З кожного місця, де бувала, везла алкоголь. І всі мені дарували, з різних закордонь. Усе почалося з пляшки шнапсу, яку малою з Польщі привезла. Коли помру, хочу, щоб це все вилили у мою труну і підпалили!

— Дійсно?

— Воно ж добре горить.

— Ті, що міцні, — так.

— Жартую. Хочу, щоб все це випили ті, хто прийде на мій похорон.

— …Чому ти мене не шукала?

— Не знаю, дитинко. Нема мені виправдання. І не буду нічого придумувати. Але дуже би хотіла, щоб ти не відрікалася від мене.

— Заспіваєш мені? Я знаю, що ти дуже гарно це робиш.

— О-хо! Подай мені гітару — на гачку он.

— Це фотографія мого тата?

— Так.

— Красивий.

— Красивий… Аби ти знала, що наші — найкрасивіші люди! У Середні віки по Європі спалили всіх красивих жінок, а це зіпсувало дітей в іспанців, італійців, німців…. Наш народ же церква не зачепила.

З-під рукавів було видно її руки — але дивні, дуже білі, в рожевих плямах де-не-де.

Ромка тільки заграла вступ, ще не проспівала й слова, як зупинилася. Інна розгублено розглянулася, почала обмацувати себе.

— Де мій браслет?

— Що?

— Браслет мій золотий, мамин, прабабин браслет, з руки пропав.

І Есмеральда поклала руки догори долонями на шаль, що була на столі.

— Ти не подумай…

— Що?..

— Я не робила цього!

Інна опустила голову й засміялася.

— Клянуся, Інночко. Я клянуся, — вона впала на коліна, а потім взялася цілувати ноги онучці. — Клянуся тобі іменем Христа!

— Просто постав браслет на стіл.

— Я клянуся…

— Просто віддай мені його!

— Повір… Я клянуся…

Інна вибігла надвір і помчала до машини. Голі ромські діти, галасуючи, бігли за нею і не наздоганяли.

— Я тобі заграю, — волала ззаду бабця. — Я тобі так заграю, як ще ніколи не грала. Я тобі так заграю, що у мене в горлі вена трісне!

…Де ж твої варення, бабцю? Де абрикосове, де малинове? Де твої плетені шарфи й капці? Де твої зауваження про голий поперек? Де твої немодні блузочки, які ти все даруєш і даруєш? Де твоя газета, яку ти підсунула зі словами: «Почитай, там цікава стаття про музику». (Так, там буде невеличка замітка про фестиваль «Сіґет», але головне, що під статтею — півшпальти про шкоду комп’ютерних ігор). Де ти, бабцю, де ти?

— Ну що, який ти звідси предмет для інсталяції візьмеш? — питав Сергій в Інни, коли вони були вже далеко за межами табору, коли вони вже гнали трасою в протилежний бік України — на схід, у Лисичанськ.

— Ніякий.

— Знаєш, що в ромів кілька імен?

— Не знаю.

— Перше — офіційне, в документи…

— І не хочу знати.

— Вже дослухай: друге — дається під час хрещення, а ще одне — кличка, тобто як свої називають.

— Ну, я знаю лиш першу частину — Есмеральда Андріївна.

— Друге — Білосніжка.

— Це в тебе расистські жартики?

— Ти ж бачила, що в неї сукня до шиї і рук не видно. Мені тут місцеві сказали, що в неї все тіло, крім голови, мармурово-біле.

— Дійсно, баба шкіру ховала. Чого так?

— Вона ж малою, ще дівчинкою, була в концтаборі в Освенцімі.

— А! Стара ж мені пляшку шнапсу з Польщі показувала. У неї там цілий бар!

— В Освенцім її звезли разом з євреями. Над нею всякі досліди проводили. Концтабори — це було свято для багатьох винахідників: вони могли нарешті безперепонно проводити експерименти на людях. Твоя баба якимось дивом вижила. І в Києві в Бабиному Яру вижила, і тут…

— Таких, як моя бабця, важко спекатися!