Світ не створений

Загублене (2016)

На Пер-Лашез Інна приїхала з Еженом, своїм хлопцем, трохи затридцятирічним рудобородим парижанином родом з містечка на кордоні зі Швейцарією.

— Он там сто років тому з’їли мамонта, — казав Ежен, показуючи на вітрини, за якими сперечалися два молоді, але сиві чоловіки.

— Живого? — перепитувала Інна.

— Ага, у Булонському лісі впольованого. Його загнали в фонтан зі скульптурами та ліпниною і забили дерев’яними дрючками.

— Ну а як це — з’їли мамонта?

— У Сибірі знайшли замороженого звіра, якому було — не знаю, десять тисяч років, чи сто, чи мільярд — коротше, морожений. Того мамонта привезли в Париж і приготували в ресторані. Офіціанти засервірували стіл, гості всілися, білі хустинки почепили на груди. Потім їм принесли мамонта — стейки, рагу, тушкованого з трюфелями, з рогом єдинорога, під брусничним соусом…

— І гурмани вижили?

— Та вижили — чого ні.

— А смачний був?

— Як звичайне гниле м’ясо.

— Ти звідки це знаєш?

— Одним з гурманів був мій дід Федор, — і Ежен показав перстень.

— До речі, завжди не наважувалася тебе запитати, навіщо ти перстень цей бабський носиш.

— Коли дід помер, його прах у Швейцарії переробили на діамант — ось він.

— Тоді твій перстень не бабський, а дідівський.

— Інколи ти дуже цинічна.

— Та не перебільшуй. Це просто в тебе надто ніжне почуття гумору.

Ежен зупинив сьому «BMW» на бульварі Менільмонтан біля довгої стіни кольору світлого лабрадора-ретривера.

У Інни сьогодні відкривалася виставка. Не персональна, але теж серйозна. Вони саме поверталися з монтажу й мали ще кілька годин. Ежен поїде до стоматолога. У Інни в цей час на цвинтарі мала відбутися зустріч, якої вона не сильно чекала й хотіла. Але цього було замало, щоб її уникнути. В салоні та багажнику машини лежали перфоратор, фанера, скло, кілька пластикових ніг від манекенів та ще купа мотлоху для монтажу арт-об’єктів. Поміж усього цього біля Інни чемно сиділа схожа на фату леон бішон, час від часу безпричинно погавкуючи.

— Підеш зі мною? — запитала Інна в собаки.

Але Жозефіна відвернула мордочку.

— Ежене, не забудь, що після виставки ще йдемо на концерт, — гупнула дверцятами Інна.

[Поет Сен-Жон Перс, на відміну від Абеляра й Едіт Піаф, був похоронений у Провансі, а не на цім кладовищі. Він народився за 7000 км від Парижа на острові Гваделупа серед Карибського моря. Одного дня цей острів був затоплений, вода виграла в суші. Коли ракоподібні й молюски вже блудитимуть під дитячим ліжком поета, він переїжджатиме на континент. Його бібліотеку затопить. Морські гади борсатимуться між сторінок Флобера, Руссо і Вольтера, але не Бодлера, якого поет витягне з води й забере до Франції. Псевдонім Сен-Жон Перс, як стверджував сам автор, є спонтанний. Припускають, що він складений з імені римського поета Персія — сатирика, який ненавидів імперію Нерона. Інша ж частина — ім’я апостола Іоанна. Останній вважав Рим потворою, що втілює антиприродність, антиморальність і байдужість до тяглості у вічності. Рим — це Колізей, те, що принижує в людині людяність, що вбиває звірів і рабів, що апелює до звіра в людині. У нобелівській промові Сен-Жон Перс каже, що поет може бути рівним суперником цьому Римові: «Перед лицем ядерної енергії — чи вистачить поетові задля його мети простої глиняної лампади? Так, вистачить, якщо про глину згадує людина»].

— Ваше прізвище повторіть ще раз, — казав французькою голос з домофона квартири за адресою, вказаною на сторінці шість.

— А з ким я спілкуюся?

— То звідки адреса? — в голосі чувся старий чоловічий голос.

— З книжки поета Сен-Жон Перса.

— Повторіть.

— Книжка 42-го року, надіслана звідси в Україну, «Exil».

— Це ви, Аліно?

— Та ні, що ви? Це її правнучка.

Той голос ніби з’єднував не з живою людиною, а з кимось, хто на кожне запитання просто натискав кнопочку диктофона із записом давно сказаних слів — хитрою варіацією типових фраз.

— Може, поговоримо в зручніших умовах?

— Так, вибачте. Чи вийде вам завтра о 15.00 у колумбарії цвинтаря Пер-Лашез біля могили Нестора Махна?

Париж, могила Махна… А можна було вигадати ще безглуздіше місце?

— …Хай буде.

— До зустрічі.

— А чому саме там? І чому не тепер?

Але ніхто вже не відповів.

…Нащо це все? Ну, мала вона якихось далеких знайомих, а може, родичів. Ну, жили вони тут. Пошук таких осіб — завжди захопливий сюжет. Знайдені люди — це не люди, а цікаві історії. Інколи взагалі здається, що родичі й знайомі потрібні, аби тільки розказувати цікаві історії, прояснювати ситуації з історією твого роду, щоб ти міг краще розібратися в собі, збудувати власну оповідь. Але ж Інна це залікувала, вона сумлінно відходила необхідні години до психоаналітика.

На Пер-Лашезі склепи будували у вигляді міні-костьолів з колонами й усякою готикою, конструювали цілі ансамблі різноманітних скульптур. Тут — і чоловік із сильно натертою деталлю угорі штанів [герой-коханець Віктор Нуар, якого застрелили в 22 роки напередодні весілля]. Тут — і сфінкс, замащений жирними плямами від вицвілої помади [обцілована шанувальниками могила Оскара Вайльда]. Особливо на Пер-Лашезі любили давати прихисток всяким чоловікам з перуками у вигляді вермішелі швидкого приготування. Від генералів до суддів — усі з мівіною на голові. Інна давно тут не була. Це ж для туристів. Інна обходила алеї, піднімалася сходами, блудила між дерев, перестрибувала з бордюру на бордюр. В одному з рядів біля могили було більше букетів, ніж деінде — квіти переважно червоного та білого кольорів.

Серце Шопена похоронене в костьолі Святого Христа навпроти Варшавського університету, а решта тіла спочиває тут, в Парижі. Інну раптом осяяло: як же це вона йде до Нестора Івановича Махна, батька українського анархізму, і без квітів? У польсько-французького композитора букетів було аж задосить — на всіх українських національних героїв вистачило б, причому героїв за різними версіями — від соц- до нацреалізму, а також інших груп та відгалужень. Тому Інна витягла гіацинт з вазочки Фридеріка Шопена й швидко пішла уверх, не по дорозі, бо по нормальній стежині після такого гріха не ходять. Інна простувала звідти швидко — а що як її побачить екзальтований поляк і вирішить, що це наруга? Шпортаючись об плющ і коріння, вона ледь не падала. Усі ці рослини внизу, як набридливі кішки, плуталися, не давали йти.

А може, не варто було брати квіти з могили людини, серце якої в одній країні, а решта тіла в іншій? І чи тепер не обваляться на неї всі прокляття сусіднього народу, а також духу музики, з якого народжується трагедія? Інна не вірила ні в один забобон, але з дзеркалами завжди поводився уважно, а також не сідала в тринадцяті вагони. У дитинстві Інна, бавлячись, ходила повз недобудований паркан, де із бровки що два метри вилазили труби, і казала собі: якщо вкладуся у два кроки на один прогін, то завтра тут знайду чорний чемодан з мільйоном доларів. І вона розтягувала ноги, як могла, роблячи ці неймовірні два кроки на два метри, інколи навіть залишалися запасні сантиметри. Тому чорний чемодан від цього мав ставати ще ймовірнішим. Якщо зробить лиш два кроки — батьки не сваритимуться. Якщо зробить лиш два кроки — мама не питиме. Якщо зробить лиш два кроки — стане пташкою і полетить, куди хоче…

Вдалині Інна побачила бороданя з величезною фотокамерою. Той напружено лежав на порослому мохом надгробку. На кам’яному дашку невисокого склепу з двох боків сиділи дівчата в самій білизні, крізь яку людина з добрим зором могла роздивитися все решту. На двох сусідніх склепах стояли ще двоє молодиків — один з прожектором на штативі, а другий зі світловідбивачем.

Інна підійшла ближче й сіла на іржавий парканчик. Під деревом неподалік говорили між собою ще дві дівчини, зовсім одягнуті. В одної була схожа на гетьманську булаву щітка в руках, в іншої — косметичка. Фотограф кричав на хлопця зі світловідбивачем, а моделі, знуджені, поправляли ліфчики. Потім він закричав на дівчат, щоб не чіпали бретельки, бо на тілі залишаються малинові, як патьоки сиропу, пруги.

Тут з-за рогу вийшли дві літні жіночки — у попелястих куртках, одна з маленькою собачкою за пазухою — виднівся лише кінчик носа, тому породу вирізнити було важко. Вони, побачивши цю групу, одразу загаласували. Фотограф перемикнувся з дівчат на бабусь. Візажистки-перукарки байдуже курили голуази й струшували попіл на могильні плити й плющ. Одна з моделей щось сказала жіночкам, ті махнули своїми французькими руками й пішли геть. Коли дами зникли за склепами, дівчата в білизні пирснули сміхом.

…Вісім років тому Інна була на місці цих дівчат — але в Будапешті, де вона на цвинтарі знімалася у фотосесії для місцевого бренду. Дівчина тоді зголодніла, і їжу їй принесли просто на гробівці. Інна також згадувала, як десять років тому вона вибігла з метро, ішов дощ, вона не мала парасольки, вона запізнювалася на кастинг. Інна встигла, і її відібрали, однак потім через пневмонію вона таки не змогла взяти участі у проекті. Але за всю модельну кар’єру дівчина все ж мала десятки фотосесій і показів… Інна випадково познайомилася з художниками, швидко стала своєю. А потім поступово, рік за роком, відчужувалася від світу моди й стала contemporary artist-ом.

Устаючи з парканчика й обтрушуючись від іржі, Інна побачила на плиті чужої могили вкрадений у Шопена гіацинт, про який зовсім забула. Зрештою, вона повернулася назад на червоно-білу могилу й поставила рослину туди, звідки взяла: хай квітка буде з тілом, якому первісно була принесена, хай вона замістить йому серце.

Біля крематорію з двома схожими на ніжки табурета трубами вишикувалися п’ять машин. Поблизу — двоповерховий колумбарій з тисячами табличок. Без інтернету Інна ніколи б не знайшла те, що шукала.

Дівчина прийшла вчасно. Тисячі імен на чорних, білих, червоних, зеленавих плитах, біля деяких — невеличкі вазочки для квітів. На таблиці Махна номер 6686 — його портрет. Дивно, що ніхто досі не замалював вісімку, а так — нічого особливого. Хіба ще написи кульковою ручкою «Слава Україні! — Героям слава!», значок анархізму і гасло «Смерть буржуям». Зовсім поряд на землі — балетні чешки, а над ними — табличка Айседори Дункан, засновниці «вільного танцю», можна сказати, основоположниці «анархічного танцю», танцю поза правилами. Як вони з Махном тут гарненько заримувалися! Айседора, до речі, померла через те, що під час поїздки в автомобілі її шарф заплутався в колесі й задушив свою власницю, ніби зла заздрісна подружка, що нарешті знайшла добрий момент. Смерть у своєму танці теж добре зімпровізувала.

Ніхто не приходив. Інна зауважила, що таблиця Айседори встановлена дуже вдало — біля самої підлоги, тому тут так зручно складати всякі свічки, квіти й інші ритуальні предмети. Інна, піднявши з землі засохлу брунатну троянду, відламала бутон і спробувала забити в проміжок між стіною й табличкою Махна. По надгробній таблиці, не остерігаючись світла, пробігли дві мокриці.

І вже зібравшись іти геть, Інна побачила власника вчорашнього голосу:

— Вітаю вас! — сказав старий чоловік, низенький дідусь.

— Вітаю. Я Інна!

— Клод. Вибачте, запізнився добряче: мене намочив зі шланга поливальник квітів — довелося повернутися додому, щоб перевдягнутися.

— На жаль, через п’ять хвилин мушу йти — маю відкриття виставки.

— Даруйте, не зрозумів. Ви художниця?

— Так. А ви?

— Я у вас не заберу багато часу. Тут маю теку із зошитами. Цей рукопис залишив 1946-го року ваш прадід Олексій.

— Я нічого про нього не знаю.

— Не дивно. Він вибрався з України ще 1921-го, а 46-го зник взагалі, залишивши цей рукопис.

— А хто ви йому?

— Олексій жив певний час у своєї мами, яка тут одружилася з французом. Дітей Гренуй з Тамарою Макарівною не мали, то я їх на схилі літ доглядав. Вони мені квартиру заповіли, а з нею — і цей рукопис.

— А чого вони з прабабою розсталися?

— Боюся, що не скажу нічого такого, чого нема в цій теці.

— Вибачте, не можу прийняти ваші папери.

— А хто може?

— Залиште все у себе.

— Але чому?

— Це мене зовсім не стосується. Не хочу більше минулого.

— Але ви ж розшукали мене!

— Це було помилкою.

Будівля галереї з роботою Інни стояла на березі водоканалу Сан-Мартен у колишньому приміщенні для ремонту суден. Стіни розсіювали погляд красивими й не дуже графіті та муралами. Лунала музика, наче засунути голову в каструлю і цінькати. На трубі біля води сиділа купа по-мистецьки налаштованих людей. Здалеку вони нагадували стелажі в магазинах одягу під час розпродажів.

Кураторка виставки якраз говорила вступне слово — як одна з мисткинь змінила об’єкт в останній момент, а це стало для кураторки спочатку справжнім жахом; вона навіть думала про те, аби звертатися до юристів. (Смішки в залі). Однак, продовжила дама, вона, на щастя, довірилася художниці, адже ця робота — просто неймовірна річ.

Галереєю блудили естетично стурбовані люди, роздивлялися роботи, балакали. Не звиклій до сучасного арту особі було б важко прийняти таке мистецтво, хіба визнати дещо цікавим, однак ніяк не красивим. Значна частина робіт полягала в комбінуванні різних будівельних матеріалів — скла, пластику, дощок, піску, руберойду — специфічно складених, скручених, склеєних і розкиданих. Так само — дивні погано зняті, навмисне погано зняті, відео. На одному — дрібненька, як монета найменшого номіналу, ошатна жіночка з ріденьким хвостиком волосся. Вона спочатку кілька секунд нав’язливо дивилася в камеру, а потім плювала у руки. На іншому — руда дівчина просто стояла й нічого не робила, хіба час від часу здригалася. Ще один чоловік, хіпстер бородатий, повторював одне й те ж слово і кривлявся, а також прикладав до скронь справжні свинячі вуха. На стінах, крім імен і назв, були розлогі пояснення до робіт — без цих коментарів ефект роботи зменшувався наполовину. Інна перекидалася словами з кураторкою, а та, зробивши серйозний вираз обличчя, відпрацьовано похитувала головою — як іграшкова собачка в кабіні далекобійника. Помітивши Ежена, Інна помахала йому, а коли він підійшов, відрекомендувала свого хлопця тій кураторці, яка одразу ж віддала йому всю увагу.

Робота Інни — це та, що змінена в останній день, це про неї під час виступу говорила кураторка. До стіни був прибитий щит, схожий на дошку оголошень на якомусь заводі чи в під’їзді. Зверху французькою на білій дошці писало слово «Загублене», а посередині прибитий цвяшок, на якому висів браслет — простенька розірвана золота нитка. Тобто простенька розірвана золота нитка, нещодавно знайдена в унітазному бачкові київської квартири. Тобто простенька розірвана золота нитка, що належала Інниній мамі, а тепер галереї або ще комусь (треба почитати контракт).

Тоді як Інна розповідала щось Еженові біля своєї роботи, кураторка знайшла новий об’єкт для флірту, аж поки до неї не підбігли оператор і журналістка з мікрофоном.

— Чому всі знімають кураторку, а не художників? — питав Ежен.

— Щоб стати їм цікавим, треба вміти перетворювати воду на вино.

— А вона перетворює?

— Ти ж бачив: багато з цих робіт — лайно. Вона вміє перетворити їх на гроші.

— Ну, мені всі роботи, крім твоєї, — треш.

— Це тому, що ти мій Ежен і мусиш любити моє. Загалом — тут є й цілком стерпні об’єкти, повір. І взагалі — нам треба йти на концерт, тому швидко вимітаймося звідси.

Однак Інну перехопила журналістка і поставила їй запитання. Інна й не встигла щось сказати, бо голос кураторки все зупинив:

— А зараз буде перформенс…

Інна рвучко потягла Ежена на двір, до каналу. Коли ж люди, впізнаючи її, щось казали, вона вдавала, що не чує і нікого не бачить. Однак працівник галереї схопив її за руку й не відпускав:

— Інно. Тут якийсь чоловік попросив передати вам цю теку.

На сцені витворявся безлад — Ежен чув, як трясеться під ним дощата підлога, скидаючи рештки фарби. Шість дівчат із замальованими білим гримом обличчями й великими очима, щоками та губами — грали на всеможливих інструментах і співали всеможливими голосами. Серед номерів цього гурту з України — композиція про стару жінку, яка, самотня, втомилася жити, а потім всіх прокляла до сьомого коліна. Після та жінка ставала наче й не жінкою, а всіма жінками одночасно, ставала ніби цілою країною, хоча важко пояснити, яким чином всіма покинута стара може бути країною — однак ця аналогія виникала на тих рівнях сприйняття, де нічого нікому не треба пояснювати.

Після концерту вони сиділи біля мосту Олександра ІІІ й пили з горла піно нуар. Поряд підлітки з кольоровим волоссям каталися на вкраденому в супермаркеті візку. Малі махали димовими кольоровими шашками — все повітря було наповнене піротехнічним запахом і кармінним кольором диму. Інші молоді й старші люди — трусили люмінесцентними лимонними паличками, підкидали вгору.

— Ця тека, яку мені передали після виставки, остаточно переконала, що тобі треба поїхати зі мною на батьківщину.

— З тобою?

— Добре, не буду тягнути: я вирушаю до України, назавжди, — і вона подивилася йому в очі.

— Там війна.

— Я — їду.

— А як же все?

— Що все?

— Ну, твоє мистецтво.

— Якщо мистецтво залежить від конкретних кордонів, то це не мистецтво.

— Дуже пафосно, навіть шаблонно й вульгарно звучить.

— Пафос, штампи й несмак теж бувають правдою, — і вона відвела свій погляд, щоб більше ні разу не зазирнути в його зіниці. — Ежене, я хочу дивитися на життя — як на щось живе: хочу замовляти вино в «Café de Flore» по-справжньому, дивитися на Ротко в музеї Пампіду по-справжньому, не як туристка, на метелика на бордюрі біля Сени, на карету серед бульвару Бонн-Нувель — по-справжньому. Але справжності нема. Для мене вона не тут. Її не може бути, коли все — обгорнуте поліетиленом, я не маю права знімати цю плівку, розумієш?

— І що ти там будеш робити? Що ти робитимеш в Україні?

— Мене запросили в один проект. Разом з Олександрою — пам’ятаєш ту мою подружку з Франківська, з якою ми розтрощили санаторій? Я щойно на концерті нарешті придумала концепцію власної роботи…

— Добре, — перебивав її Ежен. — Мушу запитання поставити таким чином: а як же я?

— Тебе планувала взяти як помічника.

— У мене до мистецтва руки криві.

— Мистецтво вимагає зовсім не рук. Воно ніколи й не вимагало, якщо не брати до уваги кілька винятків. Мистецтво вимагає тебе як людину, тебе як матеріал.

— Узагалі не розумію, що ти говориш.

— Уміти малювати — це дуже просто. Я, наприклад, вмію: легко намалюю ідеальне коло, за десять хвилин олівцем нарисую твій детальний портрет, як он ті мужики, — і вона показала на ряд вуличних художників, що нудилися вдалині, чекаючи клієнтів. — А от розкрити через щось себе, через щось незвичне, недекоративне, чесне — це завдання.

— Як скажеш. Але я все одно в цьому нічого не шарю.

— Ти мені потрібен як водій, охоронець, асистент і так далі. Об’їду частину України та досліджу, коротко кажучи, історію мами — від Івано-Франківська до Лисичанська, де живе тітка Галя, де мама жила, коли мене народила.

— Хіба не все зрозуміло?

— Колись розповім тобі історію повністю. Але ти ще не готовий. Відповідаю на твоє запитання: мені не все зрозуміло. Так само я мушу відшукати свого батька, не Сергія, а кровного, і з друзями давніми зустрітися…

Порожня пляшка від вина покотилася по сірому бордюрі. До Інни й Ежена підійшов бездомний і загаласував. Але Інна на нього не зважала, Ежен тим більше. Бездомний пройшов далі, а потім зупинився і помахав їм рукою, як британська королева.

— Я не поїду, — дивився Ежен на Сену.

— Чому?

— Бо твоя країна — мов той концерт, на якому ми щойно були, як ці виконавиці та їхні композиції на сцені.

— Прекрасні?

— Хаотичні, непередбачувані.

— Тобто живі.

— Тобто вони мене злякали.

— Як же я могла тебе любити?!

Вона встала.

— Я залишила в машині теку. Заберу її — і піду.

Коли він розкрив дверцята «BMW», дзявкнула леон бішон.

— Ого! А ти тут, Жозефіно? Думала, що він залишив тебе удома. Тобі тут, певне, нудно. Глянь, що в мене є, — і показала браслет. — Зв’язала його ниткою. Я викрала цей предмет з галереї зі своєї ж роботи. Ну, це теж можна назвати мистецьким актом…Глянь — старий дуже немодний браслет — тобі подобається? Бо мені — дуже.

Потім вона взяла до рук коричневу теку й пішла з нею в найближче кафе. Офіціант приніс їй коньяк. Дівчина подивилася вгору: дзеркальний верх відбивав низ — унизу Інна тягнула за зав’язку, а потім виймала з теки кілька тонких зошитів з історією прадіда Олексія і прабаби Аліни.