Таємничий суперник

Присвячується всім тим, хто веде монотонне життя, сподіваючись відчути з чужих слів увесь захват і небезпеку пригоди

ПРОЛОГ

Була друга година дня 7 травня 1915 року. Підбита по черзі двома торпедами, «Лузитанія» стрімко тонула, а тим часом на воду чимшвидше спускали човни. Жінки і діти вишикувалися в очікуванні своєї черги. Деякі досі відчайдушно тулилися до своїх чоловіків і батьків, інші міцно притискали дітей до грудей. Одна дівчина стояла сама, трохи осторонь від решти. Доволі юна, не старша вісімнадцяти. Вона не здавалась наляканою, її серйозні очі дивилися непохитно просто вперед.

— Перепрошую.

Дівчина здригнулась від чоловічого голосу, що пролунав поряд, і обернулася. Уже не раз вона помічала цього чоловіка серед пасажирів першого класу. Був у ньому натяк на таємничість, який розбурхав її уяву. Він ні з ким не говорив, а коли хтось звертався до нього, швидко відкидав усі спроби зав’язати розмову. Крім того, мав звичку нервово озиратися через плече зі швидким підозріливим поглядом.

Зараз дівчина помітила, що він неабияк схвильований. Над бровою проступили намистинки поту. Очевидно було, що він тамує страх, та все ж він не справляв враження людини, яку лякає зустріч зі смертю!

— Так? — Вона серйозно й запитливо глянула йому в очі.

Чоловік стояв і дивився на неї з якоюсь безнадійною нерішучістю.

— Напевне! — буркнув він сам до себе. — Так, це єдиний шлях.

А тоді зненацька промовив уголос:

— Ви американка?

— Так.

— Патріотка?

Дівчина спалахнула.

— Не думаю, що ви маєте право таке питати! Звісно, так!

— Не ображайтеся. Знали б ви, що зараз на кону, то не образились би. Але я повинен комусь довіритись, і це має бути жінка.

— Чому?

— Тому що «жінки та діти — вперед». — Він озирнувся і стишив голос: — Я везу папери, життєво важливі папери. Вони можуть мати вирішальне значення для союзників у війні. Розумієте? Ці папери необхідно врятувати! У вас більше шансів їх врятувати, ніж у мене. Візьмете?

Дівчина простягнула руку.

— Стривайте, мушу вас попередити. Існує ризик, що за мною стежать. Не думаю, що це так, але Хтозна. Якщо так, це буде небезпечно. У вас стане духу це витримати?

Дівчина всміхнулась.

— Я чудово все витримаю. І я пишаюся тим, що ви обрали мене! Що мені потім з ними робити?

— Читайте газети! Я дам приватне оголошення в колонці «Таймз», яке починатиметься зі слова «Супутниці». А якщо упродовж трьох днів нічого не буде — що ж, так ви знатимете, що мені кінець. Відвезіть тоді пакунок до американського посольства й передайте послу особисто в руки. Зрозуміло?

— Цілком.

— Тоді будьте готові, а я прощатимусь. — Він взяв її за руку. — Прощавайте. Щасти вам, — промовив він гучніше.

Її рука зімкнулася на цератовому пакунку, вкладеному в долоню.

На «Лузитанії» саме визначилися зі списком пасажирів на правому борті. У відповідь на швидку команду дівчина рушила вперед — займати своє місце в човні.

РОЗДІЛ 1 ТОВ «Молоді авантюристи»

— Томмі, стариганю!

— Таппенс, старушенціє!

Двійко молодих людей дружньо привіталися, миттєво заблокувавши при цьому вихід з метро на Дувр-стріт. Такі звертання були оманливі — сумарний вік цих двох явно не сягав бодай сорока п’яти.

— Триста років тебе не бачив, — продовжував юнак. — Куди зібралася? Ходімо, пожуємо булочки разом. Нам тут уже всі не раді — стоїмо отак на проході. Ходімо звідси.

Дівчина погодилась, і вони рушили по Дувр-стріт у бік Пікаділлі.

— Отже, — мовив Томмі, — куди підемо?

Легка тривога, що пролунала в його тоні, не лишилась непоміченою для гострого слуху міс Пру-денс Каулі, із загадкових причин відомої близьким друзям як Таппенс[1]. Дівчина миттєво стрепенулася:

— Томмі, у тебе ні гроша!

— Іще чого, — непереконливо заявив Томмі. — Купаюся в грошах.

— Ти завжди був кепським брехуном, — суворо мовила Таппенс, — хоч колись ти й переконав сестру Грінбенк, що лікар призначив тобі пиво для тонусу, але забув внести це в бюлетень. Пам’ятаєш?

Томмі всміхнувся.

— Ще б пак! А як розлютилася стара кішка, коли дізналася! Не скажу, що вона погана людина, матінка Грінбенк. Старий добрий шпиталь... Покинула службу, як усі?

Таппенс зітхнула.

— Так. І ти теж?

Томмі кивнув.

—Два місяці тому.

— Нагородні? — натякнула Таппенс.

— Витратив.

— О, Томмі!

— Ні, старенька, не в шаленій гульбі. Не з моїм щастям! Вартість житла — як зараз усюди, або можна жити в саду. Повір, якщо не знаєш...

—Дитя моє, — перервала Таппенс, — нема такого, чого я не знаю про вартість житла. Ось ми і в «Лайонз», і кожен платитиме за себе. Ось так! — І Таппенс повела його нагору.

У приміщенні було людно, і вони блукали в пошуках столика, ловлячи при цьому уривки розмов.

—...І знаєш, вона сіла й заплакала, коли я сказав, що зрештою квартира їй не дістанеться.

— ...Це була просто угода, моя люба! Як та, що привезла Мейбел Льюїс із Парижа...

— Кумедно, чого тільки не почуєш випадково, — пробурмотів Томмі. — Сьогодні стрів на вулиці двох дженджиків, які говорили про якусь Джейн Фінн. Ти колись чула таке ім’я?

Але цієї миті дві літні пані підвелися й стали збирати пакунки, і Таппенс спритно прослизнула на одне зі звільнених місць.

Томмі замовив чай і булочки. Таппенс замовила чай і тост із маслом.

— І потурбуйтеся, щоб чай подали в окремих чайниках, — суворо додала вона.

Томмі сів напроти неї. Його непокриту голову прикрашала кучма елегантно зачесаного рудого волосся. Обличчя його було негарне, та приємне — без виразних рис, проте безсумнівно обличчя джентльмена й спортсмена. Коричневий костюм був добре скроєний, та небезпечно близький до того, щоб геть зноситися.

Сидячи тут, вони видавалися доволі сучасною парою. Таппенс не претендувала на звання красуні, але прослідковувався певний характер і шарм в ельфійських рисах її обличчя — із тим чітко окресленим підборіддям і великими, широко посадженими сірими очима, які затуманено дивилися з-під прямих чорних брів. Поверх чорного, коротко підстриженого волосся мала маленьку яскраво-зелену шапочку, а її надзвичайно коротка й доволі благенька спідниця відкривала пару нетипово витончених гомілок. Її вигляд демонстрував відважну спробу бути елегантною.

Нарешті подали чай, і Таппенс, пробудившись від задуми, налила собі чашку.

— Отже, — мовив Томмі, відкушуючи великий шматок булочки, — розповідай, що нового. Пам’ятаєш, востаннє ми бачились у шпиталі у 1916-му.

—Дуже добре. — Таппенс невимушено взяла тост із маслом. — Скорочена біографія міс Пруденс Каулі, п’ятої доньки архідиякона Каулі з Літл-Міссенделл, графство Саффолк. На початку війни міс Каулі покинула принади (й тяготи) домашнього життя й прибула до Лондона, де вступила на службу до офіцерського шпиталю. Перший місяць: перемивала шістсот сорок вісім тарілок щодня. Другий місяць: підвищена до витирання вищезазначених тарілок. Третій місяць: підвищена до чищення картоплі. Четвертий місяць: підвищена до нарізання хліба та масла. П’ятий місяць: підвищена до обов’язків прибиральниці палат поверхом вище, зі шваброю та відром. Шостий місяць: підвищена до обслуговування столів. Сьомий місяць: приємна зовнішність і гарні манери так вражають, що мене підвищують до обслуговування сестер! Восьмий місяць: легкий спаду кар’єрі. Сестра Бонд з’їла яйце сестри Вестгейвен! Великий скандал! Винна однозначно прислуга! За неуважність у таких речах надто суворих покарань не буває. Знову швабра і відро! «Так полягли хоробрі»! Дев’ятий місяць: підвищена до підмітання палат, де зустріла друга дитинства в особі лейтенанта Томаса Бересфорда (мій уклін, Томмі!), якого не бачила довгих п’ять років. Зустріч була приязною! Десятий місяць: отримала догану від матрони за похід у кіно в супроводі одного з пацієнтів, а саме вищезгаданого лейтенанта Томаса Бересфорда. Одинадцятий і дванадцятий місяці: із цілковитим успіхом повернулася до обов’язків покоївки. Наприкінці року в сяйві слави покинула службу в шпиталі. Після того талановита міс Каулі успішно водила торговий фургон, моторну вантажівку та генеральську машину. Останнє було найприємніше. То був доволі молодий генерал!

— Що за пройда? — запитав Томмі. — Аж верне від згадки, як це начальство каталося з Військового міністерства до «Савою», а з «Савою» — у Військове міністерство!

— Я вже й забула, як його звати, — зізналася Таппенс. — Одне слово, то, безумовно, був пік моєї кар’єри. Далі я влаштувалася до Державного управління. Ми організували кілька дуже милих чайних вечірок. Я збиралася стати тиловою робітницею, листоношею та водійкою автобуса й цим завершити свою кар’єру — аж тут втрутилося перемир’я! Багато довгих місяців я трималася за управління хваткою справжньої прилипали, та, на жаль, зрештою мене скоротили. Відтоді шукаю роботу. А тепер — твоя черга.

— У мене так багато підвищень не було, — тужливо сказав Томмі, — і куди бідніше різноманіття. Ти ж знаєш, я знову виїхав до Франції. Потім мене відрядили до Месопотамії, і я вдруге дістав поранення й потрапив до шпиталю вже там. Потім застряг у Єгипті, доки не настало перемир’я, ще трохи потупцяв там і, як уже казав, нарешті демобілізувався. І десять довгих виснажливих місяців шукаю роботу! Жодної роботи немає! А якби й була, мене б на неї не взяли. На що я придатний? Що тямлю у справах? Нічого.

Таппенс похмуро кивнула.

— Як щодо колоній? — запропонувала вона. Томмі похитав головою.

— Мені б там не сподобалось — і цілком упевнений, що їм не сподобався б я!

— Багаті родичі?

І знову Томмі похитав головою.

— Ох, Томмі, невже навіть прабабці немає?

— Є старий дядько, більш-менш забезпечений, та він не підходить.

— Чому?

— Якось хотів усиновити мене. Я відмовився.

— Пригадую, начебто про це чула, — повільно сказала Таппенс. — Ти відмовився через свою маму...

Томмі спалахнув.

— Так, це було б дуже грубо стосовно матері. Знаєш, окрім мене, вона нікого не мала. Старий її ненавидів — хотів відібрати в неї мене. Просто на зло.

— Твоя мати померла, так? — м’яко спитала Таппенс.

Томмі кивнув.

Великі сірі очі Таппенс заволокло туманом.

— Ти добра людина, Томмі. Я завжди це знала.

—Дурня! — випалив Томмі. — Одне слово, справи мої такі. Я на межі розпачу.

— Я теж! Трималася як могла. Пропонувала себе скрізь. Відгукувалася на оголошення. Зверталася до кожної смертної душі. Крутилася, відкладала, заощаджувала! Але марно. Доведеться повернутися додому!

—А ти не хочеш?

— Звісно, не хочу! Яка користь від цих сентиментів? Батько — мила людина (я страшенно його люблю), але знав би ти, який я для нього клопіт! Він сповідує ті милі ранньовікторіанські погляди, що короткі спідниці та куріння — це аморально. Можеш собі уявити — я для нього як кістка в горлі! Він мало не зітхнув з полегшенням, коли війна забрала мене з дому. Розумієш, нас удома семеро. Це жахливо! Суцільна хатня робота й мамині посиденьки! Я завжди була складною дитиною. Не хочу повертатись, але... ох, Томмі, що мені ще робити?

Томмі сумно похитав головою. Запала тиша, а тоді Таппенс випалила:

— Гроші, гроші, гроші! Я думаю про гроші вранці, вдень і вночі! Мушу сказати, це доволі корисливо з мого боку, але це так!

— Те саме, — від душі погодився Томмі.

— Я обміркувала всі можливі способи їх роздобути, — продовжила Таппенс. — їх лише три! Успадкувати, вийти заміж або заробити самій. Перше відпадає. Нема в мене багатих родичів похилого віку. Усі родичі, яких я маю, — у притулках для літніх жінок! Я завжди переводжу через дорогу старих леді й підбираю пакунки за старими джентельменами, на випадок, якщо вони виявляться ексцентричними мільйонерами. Але жоден із них ніколи навіть імені мого не спитав — і вже точно ні разу не подякував.

Повисла пауза.

— Звісно, — продовжила Таппенс, — найкращий шанс для мене — це шлюб. Я ще малою вирішила, що вийду за багатія. Як і будь-яка дівчина з головою на плечах! Ти ж знаєш, я не сентиментальна. — Вона замовкла. — Ну ж бо, ти ж не скажеш, що я сентиментальна, — різко додала вона.

— Звісно, ні, — квапливо погодився Томмі. — Нікому й на думку не спаде поєднати тебе з сентиментами.

— Не дуже чемно, — відповіла Таппенс. — Але, мушу сказати, ти все правильно зрозумів. Ну, то ось! Я готова й охоча до цього — але ніколи не зустрічала багатіїв! Усі хлопці, яких я знаю, майже в такій самій скруті, як і я.

— Як щодо генерала? — спитав Томмі.

— Гадаю, у мирний час він тримає крамницю велосипедів, — пояснила Таппенс. — Ні, послухай! Ти міг би зараз одружитися з багатійкою.

— У мене з цим так само, як і в тебе. Не знаю жодної.

— Неважливо. Ти завжди можеш із кимось познайомитися. А от я, якщо побачу чоловіка в шубі, який виходить з готелю «Рітц», не можу підбігти

й сказати: «Гляньте-но, а ви багатенький! Хочу з вами познайомитись».

— Пропонуєш мені діяти так із жінкою в багатому вбранні?

— Не кажи дурниць. Наступаєш їй на ногу, або підбираєш її носовичок, або щось подібне. Якщо вона подумає, що ти хочеш з нею познайомитись, їй це полестить, і якось у тебе все складеться.

— Ти переоцінюєш мій чоловічий шарм, — буркнув Томмі.

— А от якби я так зробила, — продовжувала Таппенс, — мій мільйонер, напевно, втік би світ за очі! Ні, одруження — суцільні складнощі. Залишається одне: заробити гроші!

— Це ми вже пробували, і нам не вдалося, — нагадав Томмі.

— Так, всіма традиційними способами. Але уяви, якщо спробувати нетрадиційні, Томмі. Будьмо авантюристами!

— Звісно, — життєрадісно відповів Томмі. — І з чого почнемо?

— У цьому й складність. Якби ми зажили слави, люди могли б нас наймати, щоб ми скоювали для них злочини.

— Захопливо, — прокоментував Томмі. — Особливо чути таке від доньки панотця!

— Моральна провина, — зауважила Таппенс, — буде на них, не на мені. Визнай, є різниця між крадіжкою діамантового кольє для себе й крадіжкою за наймом.

— Ані найменшої різниці, якщо тебе впіймають!

— Мабуть. Але мене не повинні впіймати. Я досить розумна.

— Скромність завжди була твоїм найзапеклішим гріхом, — ущипнув Томмі.

— Не дражнися. Слухай-но, Томмі, зробімо це насправді? Укладімо ділове партнерство?

— Створимо компанію з крадіжок діамантових кольє?

— То було лише для прикладу. Зробімо... як назвати це для бухгалтерії?

— Не знаю. Ніколи її не вів.

— Я вела... але завжди плуталась і вписувала кредит на сторінку з дебетом і навпаки — тому мене й звільнили. О, знаю — спільне підприємство! Така романтична фраза серед плісняви старих цифр. Є в цьому єлизаветинський присмак — нагадує про галеони й дублони. Спільне підприємство!

— Працюватимемо під назвою «ТОВ “Молоді авантюристи”»? У цьому твоя ідея, Таппенс?

— Це все дуже смішно, але я відчуваю, що в цьому щось є.

— І як ти пропонуєш знаходити майбутніх клієнтів?

— Оголошення, — швидко відповіла Таппенс. — Маєш аркуш паперу й олівець? Зазвичай у чоловіків вони є. Як у нас — шпильки для волосся та пудрениці.

Томмі простягнув їй доволі обшмугляний зелений блокнот, і Таппенс почала діловито записувати.

— Почнімо так: «Молодий офіцер, двічі поранений на війні...»

— Категорично проти.

— А, дуже добре, мій любий хлопче. Але можу тебе запевнити: така фраза здатна розчулити серце якоїсь старої діви, і вона може всиновити тебе, тоді тобі взагалі не буде потреби ставати молодим авантюристом.

— Я не хочу, щоб мене всиновлювали.

— Забула, у тебе упередження щодо цього. Я ж лише дражнилася! У газетах повно подібних фраз. Ану, послухай, — як тобі таке? «Двоє молодих авантюристів за наймом. Готові зробити що завгодно, піти куди завгодно. За щедру оплату». Це можна прояснити від самого початку. А потім додати: «Розглянемо будь-яку розсудливу пропозицію», як в оголошеннях про квартири та меблі.

—Думаю, будь-яка пропозиція у відповідь на таке точно буде нерозсудливою!

— Томмі! Ти геній! Так набагато ефектніше. «Розглянемо будь-яку нерозсудливу пропозицію за щедру оплату». Як тобі таке?

— Я б не згадував вдруге про оплату. Це якось жадібно.

— Анітрохи, порівняно з тим, як я почуваюся! Але, мабуть, твоя правда. Зараз прочитаю з самого початку. «Двоє молодих авантюристів за наймом. Готові зробити що завгодно, піти куди завгодно. За щедру оплату. Розглянемо будь-яку нерозсудливу пропозицію». Що б ти подумав, якби таке прочитав?

— Що це або афера, або писав якийсь безумець.

— Цей наполовину не таке безумство, як те, що я прочитала сьогодні вранці. Від звертання «Петуніє» до підпису «Найкращий хлопець». — Вона вирвала аркуш і простягнула Томмі. — Ось. Гадаю, у «Таймз». «Пишіть на абонентську скриньку», так і так. Гадаю, це коштуватиме шилінгів п’ять. Ось пів крони від мене.

Томмі замислено тримав папірець. Його обличчя палало рум’янцем.

— Нам справді варто це спробувати? — промовив він нарешті. — Справді, Таппенс? Просто для розваги?

— Томмі, ти молодець! Я так і знала! Випиймо за успіх.

Вона розлила холодні залишки чаю по двох чашках.

— За наше спільне підприємство, і нехай воно процвітає!

— За ТОВ «Молоді авантюристи»! — відповів Томмі.

Вони поставили чашки та доволі невпевнено розсміялися. Таппенс підвелася.

— Я маю повернутися до моїх розкішних апартаментів у гостелі.

— А мені, мабуть, час прогулятися біля готелю «Рітц», — з усмішкою погодився Томмі. — Де зустрінемось? І коли?

— Завтра о дванадцятій. На станції метро «Пікаділлі». Тебе влаштовує?

— Мій час належить мені, — урочисто відповів містер Бересфорд.

— Ну, бувай.

— Прощавай, стара.

Двоє молодих людей розійшлися в різні боки. Гостел Таппенс був у Південній Белгравії, як милостиво називали це місце. Щоб зекономити, дівчина не стала сідати на автобус.

Вона саме йшла через парк Сент-Джеймс, коли чоловічий голос позаду змусив її здригнутися.

— Перепрошую, — сказав він. — Чи можна вас на хвилинку?