Таємничий суперник

РОЗДІЛ 13 Нічна варта

Сер Джеймс обійшов Джуліуса й мерщій схилився над зомлілою жінкою.

— Серце, — різко сказав він. — Побачивши нас так раптово, вона, певно, отримала шок. Бренді, і якнайшвидше, або вона вислизне від нас крізь пальці.

Джуліус поспішив до вмивальника.

— Не там, — кинула Таппенс через плече. — У підставці для графинів у їдальні. Другі двері по коридору.

Сер Джеймс і Таппенс з обох боків підняли місіс Вандемеєр і перенесли на ліжко. Побризкали в обличчя водою, але безрезультатно. Адвокат намацав пульс.

— Ледь-ледь, — буркнув він. — Краще б той молодик поквапився з бренді.

Цієї миті до кімнати увійшов Джуліус із келихом міцного напою та простягнув його серу Джеймсу. Доки Таппенс підтримувала голову жінці, адвокат намагався влити трохи напою між її зімкнутих губ.

Нарешті жінка мляво розплющила очі. Таппенс приклала келих до її губ.

— Випийте.

Місіс Вандемеєр послухалася. Бренді повернув колір її щокам і дивовижним чином оживив її. Вона спробувала сісти, а тоді зі стогоном впала назад, притискаючи руку до боку.

— Моє серце, — прошепотіла вона. — Я не повинна говорити.

Вона знову лягла, заплющивши очі.

Сер Джеймс ще хвилину тримав палець на її пульсі, а потім прибрав його й кивнув.

— Тепер з нею все буде добре.

Усі троє відійшли й стояли разом, розмовляючи тихими голосами. Усі як один відчували певне розчарування. Очевидно було, що ні про який план перехресного допиту не йшлося. Зараз вони були спантеличені й нічого не могли вдіяти.

Таппенс переповіла, як місіс Вандемеєр виявила готовність розкрити особу містера Брауна і погодилася з’ясувати й сказати їм місцеперебування Джейн Фінн. Джуліус підтримав її.

— Усе чудово, міс Таппенс. Блискавично! Гадаю, сто тисяч доларів придадуться цій пані вранці, так само як і ввечері. Нема про що турбуватися. Усе одно без грошей вона не заговорить, от побачите!

У цьому, звісно, був неабиякий здоровий глузд, і Таппенс трохи втішилася.

— Ваша правда, — замислено промовив сер Джеймс. — Однак, зізнаюся, не можу не шкодувати, що ми мусимо отак зупинитися. Втім, тут уже нічим не зарадиш, треба лише чекати до ранку.

Він глянув на нерухому фігуру на ліжку. Місіс Вандемеєр лежала зовсім нерухомо, із заплющеними очима. Він похитав головою.

— Що ж, — сказала Таппенс, намагаючись говорити бадьоро, — ми повинні зачекати до ранку, ось і все. Але не думаю, що нам варто йти з квартири.

— Як щодо того, щоб залишити того меткого хлопчика на варті?

— Альберта? А уявіть, що вона знов оговтається й усе збагне. Альберт не зможе її зупинити.

— Гадаю, тікати від доларів вона не захоче.

— Але здатна. Схоже, вона дуже злякалася «містера Брауна».

— Невже? Щиро злякалася?

— Так. Вона озиралась і казала, що навіть стіни мають вуха.

— Може, вона мала на увазі диктофон, — з інтересом промовив Джуліус.

— Міс Таппенс має слушність, — тихо сказав сер Джеймс. — Ми не повинні залишати квартиру — хіба що заради місіс Вандемеєр.

Джуліус приголомшено подивився на нього.

— Вважаєте, він переслідуватиме її? Від сьогодні до завтрашнього ранку. Звідки він взагалі дізнається?

— Ви забуваєте про своє ж припущення про диктофон, — сухо сказав сер Джеймс. — У нас дуже серйозний суперник. Гадаю, якщо виконати все з належною обачністю, то ми маємо добрі шанси, що він потрапить нам просто до рук. Але не треба нехтувати обережністю. Ми маємо важливого свідка, але її необхідно охороняти. Я запропонував би міс Таппенс лягати спати, а ми з вами, містере Гершайммере, стоятимемо на варті.

Таппенс зібралася заперечити, але, випадково глянувши на ліжко, побачила місіс Вандемеєр з широко розплющеними очима й такою сумішшю страху й злостивості на обличчі, що слова завмерли в неї на губах.

На мить вона спитала себе, чи непритомність і серцевий напад не були величезною хитрістю. Та, згадавши смертельну блідість жінки, майже не повірила у власне припущення. Ніби чарами, цей вираз обличчя розвіявся просто в неї на очах, і місіс Вандемеєр знову лежала безвольно й нерухомо, як раніше. На мить дівчина уявила, що їй примарилося. Та все ж вирішила бути пильною попри все.

— Гаразд, — мовив Джуліус, — гадаю, краще нам усе одно вийти звідси.

Інші погодилися з цією пропозицією. Сер Джеймс знову перевірив пульс жінки.

— Цілком задовільно, — тихим голосом сказав він Таппенс. — Після ночі відпочинку з нею все буде гаразд.

Якусь мить дівчина вагалася біля ліжка. Сила виразу обличчя, який вона щойно випадково спостерігала, неабияк вразила її. Місіс Вандемеєр підняла повіки. Вона ніби силкувалася заговорити. Таппенс схилилася над нею.

— Не... йди... — Здавалося, жінка не могла говорити, лише пробурмотіла щось на кшталт «засинаю». Потім спробувала знову.

— Містер... Браун... — Голос обірвався.

Але напівзаплющені очі ніби досі надсилали їй змучене послання.

Зворушена раптовим поривом, дівчина швидко запевнила:

— Я не піду з квартири. Сидітиму цілу ніч.

В очах промайнуло полегшення, перш ніж повіки знов опустилися. Вочевидь місіс Вандемеєр заснула. Але її слова пробудили нову тривогу в Таппенс. Що вона хотіла сказати своїм тихим шепотом?

— Містер Браун? — Таппенс упіймала себе на тому, що нервово озирається через плече. Перед очима зловісно височіла гардеробна шафа. Чимало місця для того, щоб там можна було сховатися... Трохи соромлячись себе, Таппенс відчинила її й зазирнула всередину. Нікого, звісно! Вона нахилилася й зазирнула під ліжко. Іншої можливої схованки не було.

Таппенс звично струснула плечима. Це було абсурдно, такдавати волю нервам! Вона повільно вийшла з кімнати. Джуліус і сер Джеймс говорили тихими голосами. Сер Джеймс обернувся до неї.

— Замкніть двері ззовні, будь ласка, міс Таппенс, і вийміть ключі. Не має бути шансу, що хтось увійде до кімнати.

Серйозність його поведінки вразила їх, і Таппенс було вже не так соромно за її «нервовий» напад.

— Слухайте, — раптом сказав Джуліус, — є ж іще кмітливий приятель Таппенс. Гадаю, я краще піду та заспокою цього юнака. Отакенний хлопчина, Таппенс.

— Як ви увійшли, до речі? — раптом спитала Таппенс. — Забула спитати.

— Ну, Альберт успішно додзвонився до мене. Я побіг по сера Джеймса, і ми одразу приїхали. Хлопчик чатував на нас і трохи хвилювався про те, що могло статися з вами. Він слухав під дверима квартири, але нічого не міг розчути. Хай там як, він запропонував підняти нас нагору у вугільному ліфті,

а не дзвонити у дзвінок. Так ми опинились у пральні й одразу пішли шукати вас. Альберт досі внизу і, мабуть, зараз не знаходить собі місця. — Із цим Джуліус швидко пішов.

— Отже, міс Таппенс, — сказав сер Джеймс, — ви знаєте це місце краще за мене. Де запропонуєте нам облаштуватися?

Таппенс замислилась на мить.

— Гадаю, у будуарі місіс Вандемеєр буде найзручніше, — нарешті сказала вона й повела його туди.

Сер Джеймс схвально озирнувся.

— Це місце чудово підійде, а зараз, моя юна леді, лягайте і трохи поспіть.

Таппенс рішуче похитала головою.

— Не можу, дякую вам, сер Джеймс. Мені всю ніч снитиметься містер Браун!

— Але ви так втомитесь, дитя моє.

— Ні, зовсім ні. Я краще не спатиму, правда.

Адвокат здався.

За кілька хвилин знову з’явився Джуліус, який заспокоїв Альберта і щедро винагородив його за послуги. Теж не зумівши вмовити Таппенс лягти спати, він рішуче сказав:

— У будь-якому разі ви маєте щось негайно поїсти. Де тут комора?

Таппенс підказала йому, і він повернувся за кілька хвилин з холодним пирогом і трьома тарілками.

Від душі підкріпившись, дівчина ладна була відмахнутись від страхів, які мала пів години тому. Сила грошового хабаря не могла підвести.

— Атепер, міс Таппенс, — мовив сер Джеймс, — ми хочемо почути про ваші пригоди.

— Саме так, — погодився Джуліус.

Таппенс із деяким самовдоволенням переповіла свої пригоди. Джуліус періодично переривав її захопленим «Дідько!» Сер Джеймс мовчав, доки вона не закінчила, а потім тихо сказав:

— Ви молодець, міс Таппенс.

Дівчина почервоніла від задоволення.

— Є одна річ, яку я не зовсім розумію, — сказав Джуліус. — Що підбурило її накивати п’ятами?

— Не знаю, — зізналася Таппенс.

Сер Джеймс замислено погладив підборіддя.

— У кімнаті був величезний безлад. Схоже на те, що втечі вона не планувала заздалегідь. Так, ніби вона отримала раптове попередження тікати від когось.

— Від містера Брауна, певно, — глузливо мовив Джуліус.

Хвилину чи дві адвокат дивився на нього.

— Чому б і ні? — мовив він. — Пам’ятаю, одного разу він і вас обкрутив.

Джуліус спалахнув від роздратування.

— Просто шаленію, коли згадую, як віддав йому світлину Джейн, мов баран. Боже, якби вона тільки знову потрапила мені до рук, я приріс би до неї — та й по всьому!

—До такої ймовірності ще далеко, — сухо промовив другий чоловік.

— Гадаю, ваша правда, — чесно визнав Джуліус. — Та й у будь-якому разі я шукаю оригінал, а не світлину. Як гадаєте, де вона може бути, сер Джеймс?

Адвокат похитав головою.

— Неможливо сказати. Але я маю дуже добре уявлення, де вона була.

— Справді? Де?

Сер Джеймс усміхнувся.

— На місці перебігу ваших нічних пригод, у санаторії в Борнмуті.

— Там? Неможливо. Я питав.

— Ні, мій любий друже, ви питали, чи був там хтось на ім’я Джейн Фінн. Отже, якщо дівчину помістили туди, то майже напевне під вигаданим ім’ям.

— А ви молодець! — скрикнув Джуліус. — Про таке я навіть не подумав!

— Це цілком очевидно, — відповів адвокат.

— Може, лікар теж у змові, — припустила Таппенс.

Джуліус похитав головою.

— Я так не думаю. Мені він миттєво сподобався. Ні, я цілком упевнений, що з доктором Голлом усе гаразд.

— Голлом, ви сказали? — спитав сер Джеймс. — Цікаво, справді дуже цікаво.

— Чому? — спитала Таппенс.

— Тому що мені випало зустріти його сьогодні вранці. Я не раз перетинався з ним впродовж кількох років, а сьогодні вранці натрапив на нього на вулиці. Каже, зупинився в «Метрополі». — Він обернувся до Джуліуса. — Він вам не казав, що їде до міста?

Джуліус похитав головою.

— Цікаво, — розмірковував сер Джеймс. — Ви не згадували його ім’я сьогодні ввечері, інакше я запропонував би вам сходити до нього з моєю візитівкою й довідатися більше.

— Мабуть, я йолоп, — промовив Джуліус із незвичною смиренністю. — Я мав подумати про трюк з фальшивим ім’ям.

— Як ви могли про щось думати після того, як впали з дерева? — скрикнула Таппенс. — Упевнена, хтось інший просто вбився б.

— Що ж, гадаю, зараз це все одно не важливо, — сказав Джуліус. — У нас в руках місіс Вандемеєр, а це все, що нам треба.

— Так, — відповіла Таппенс, але в її голосі бракувало впевненості.

Тиша запанувала над зібранням. Потроху чари ночі почали брати над ними гору. Чулися раптові скрипи меблів, ледь помітний шурхіт у завісах. Раптом Таппенс підстрибнула з криком:

— Я так не можу. Я знаю, що містер Браун десь у квартирі! Я відчуваю його.

— Серйозно, Таппенс, звідки йому тут узятися? Ці двері відчиняються в коридор. Ніхто не міг увійти з парадного входу так, щоб ми не бачили й не чули.

— Нічого не можу вдіяти. Я відчуваю, що він тут!

Вона благально дивилася на сера Джеймса, але той похмуро відповів:

— Віддаючи належне вашим почуттям, міс Таппенс (а також і моїм у цьому питанні), не думаю, що це в межах людських можливостей — перебувати у квартирі без нашого відома.

Його слова трохи заспокоїли дівчину.

— Коли сидиш всю ніч без сну, завжди трохи нервуєшся, — зізналася вона.

— Так, — мовив сер Джеймс. — Ми в становищі людей, які проводять спіритичний сеанс. Може, якби тут був медіум, ми могли б отримати дивовижні результати.

— Ви вірите у спіритизм? — спитала Таппенс, широко розплющуючи очі.

Адвокат знизав плечима.

— Без сумніву, якась правда в цьому є. Але більшість таких свідчень не будуть прийняті в судовій залі.

Години тягнулися. Із першими слабкими проблисками світанку сер Джеймс розсунув фіранки. Вони побачили те, що бачить мало хто з лондонців, — повільне сходження сонця над сонним містом. Чомусь із настанням світла жахи й фантазії минулої ночі здалися абсурдними. Дух Таппенс ожив, як зазвичай.

— Ура! — сказала вона. — Це буде великий день. І ми знайдемо Томмі. І Джейн Фінн. І все буде чудово. Спитаю містера Картера, чи можна дати мені титул Леді!

О сьомій годині Таппенс зголосилася піти зробити чаю. Вона повернулася з чайником і чотирма чашками на таці.

— А ще одна чашка для кого? — спитав Джуліус.

— Для полонянки, звісно. Гадаю, її можна так називати?

— Після минулої ночі носити їй чай — це вже занадто, — замислено промовив Джуліус.

— Так, — погодилася Таппенс. — Але в будь-якому разі я їй віднесу. Може, вам двом теж піти, на випадок, якщо вона накинеться на мене або ще щось. Ми ж не знаємо, в якому настрої вона прокинеться.

Сер Джеймс і Джуліус супроводили її до дверей.

—Де ключі? О, звісно, вони в мене.

Вона вставила ключі в замок і повернула їх, а тоді зупинилася.

— А що, як, зрештою, вона втекла? — пошепки пробурмотіла вона.

— Геть неможливо, — заспокійливо відповів Джуліус.

Але сер Джеймс нічого не сказав.

Таппенс зробила довгий вдих і увійшла. І полегшено зітхнула, побачивши, що місіс Вандемеєр лежить на ліжку.

—Доброго ранку! — бадьоро сказала вона. — Я принесла вам чаю.

Місіс Вандемеєр не відповіла. Таппенс поставила чашку на стіл біля ліжка й пішла підняти жалюзі. Коли обернулась, місіс Вандемеєр так і лежала без руху. Раптовий страх стиснув серце дівчини, і Таппенс підбігла до ліжка. Рука, яку вона підняла, була холодна як лід... місіс Вандемеєр вже ніколи не заговорить...

На її крик прибігли інші. Вистачило кількох хвилин. Місіс Вандемеєр була мертва — певно, мертва вже кілька годин. Очевидно, померла уві сні.

— Треба ж, яка жорстока невдача! — у розпачі скрикував Джуліус.

Адвокат поводився спокійніше, але був якийсь цікавий блиск в його очах.

— Якщо це невдача, — відповів він.

— Ви ж не думаєте... ну, тобто, це ж геть неможливо — сюди ніхто не міг проникнути.

—Так, — визнав адвокат. — Не бачу, як таке можливо. І все ж вона була на межі того, щоб зрадити містера Брауна — і вона помирає. Невже це просто випадковість?

— Але як...

— Ото ж бо, як! Ось що ми повинні з’ясувати. — Він стояв мовчки, погладжуючи підборіддя. — Повинні з’ясувати, — тихо повторив він, і Таппенс відчула, що якби була містером Брауном, то їй не сподобався б тон цих простих слів.

Джуліус кинув погляд на вікно.

— Вікно відчинене, — відзначив він. — Як гадаєте...

Таппенс похитала головою.

— Балкон доходить лише до будуара. Там були ми.

— Можливо, він вислизнув... — припустив Джуліус.

Але сер Джеймс перервав його.

— У містера Брауна не такі грубі методи. Ми маємо послати по лікаря, але, перш ніж це зробимо, чи є в цій кімнаті щось, що може становити цінність для нас?

Усі троє поквапом заходилися шукати. Обвуглена маса на камінній решітці вказувала на те, що у вечір втечі місіс Вандемеєр спалювала папери. Нічого важливого не залишилось, хоч вони обшукали й інші кімнати.

— Ось воно, — раптом сказала Таппенс, вказуючи на маленький старомодний сейф, вбудований у стіну. — Гадаю, це для ювелірних прикрас, але в ньому може бути і щось іще.

Ключ був у замку, і Джуліус ривком відчинив дверцята й пошарудів усередині. На це в нього пішов якийсь час.

— Ну, — нетерпляче сказала Таппенс.

Повисла пауза, перш ніж Джуліус відповів, а тоді він висунув голову й зачинив дверцята.

— Нічого, — сказав він.

За п’ять хвилин прибув жвавий молодий лікар, спішно викликаний. Він шанобливо поводився з сером Джеймсом, якого впізнав.

— Серцевий напад або, можливо, передозування якимось снодійним, — фиркнув він. — Чути запах хлоралгідрату в повітрі.

Таппенс пригадала келих, який перекинула. Нова думка привернула її до умивальника. Вона знайшла маленьку пляшечку, з якої місіс Вандемеєр вилила кілька крапель.

Тоді вона була на три чверті повна. Зараз — була порожня.