Таємничий суперник

РОЗДІЛ 19 Джейн Фінн

— Мій потяг прибув пів години тому, — пояснював Джуліус, ведучи Томмі з вокзалу. — Я був упевнений, що ти приїдеш раніше, ніж я поїду з Лондона, і, відповідно, телеграфував серу Джеймсу. Він забронював нам номери й буде на вечері о восьмій.

— Чому ти вирішив, що він втратив інтерес до цієї справи? — з цікавістю запитав Томмі.

— Так він сказав, — сухо відповів Джуліус. — Цей старий птах закритий, мов устриця! Як уся ця бісова орда, він не збирався виказувати себе, доки не впевнився, що може повідомити добрі новини.

— Цікаво, — замислено промовив Томмі.

Джуліус обернувся до нього.

— Що цікаво?

— Чи це справжня причина.

— Звісно. Закладаюся життям.

Томмі похитав головою, не переконаний.

Сер Джеймс пунктуально прибув о восьмій, і Джуліус представив йому Томмі. Сер Джеймс тепло потиснув йому руку.

—Дуже приємно познайомитись із вами, містере Бересфорде. Я так багато чув про вас від міс Таппенс, — він мимовільно всміхнувся, — що справді здається, ніби я вже дуже добре вас знаю.

—Дякую вам, сер, — мовив Томмі з бадьорою усмішкою.

Він жадібно роздивлявся видатного адвоката. Як і Таппенс, відчував магнетизм цього чоловіка. Сер Джеймс нагадував містера Картера. Двоє чоловіків, абсолютно несхожих, наскільки можна бути несхожими фізично, справляли однакове враження. Під утомленою манерою триматись одного й професійною стриманістю другого приховувався однаковий склад розуму, гострого, мов рапіра.

Водночас він відчував на собі пильний погляд сера Джеймса. Коли адвокат опустив очі, юнак відчув, що той прочитав його уздовж і вшир, як розгорнуту книжку. Томмі міг лише гадати, яким було його остаточне судження. Проте шансів дізнатися це було небагато. Сер Джеймс придивлявся до всього та демонстрував лише те, що сам хотів. Доказ цьому трапився майже одразу.

Тільки-но скінчилися перші привітання, Джуліус вивергнув цілий потік нетерплячих запитань. Як вдалося серу Джеймсу вистежити дівчину? Чому він не дав їм знати, що досі працює над цією справою? І так далі.

Сер Джеймс почухав підборіддя й усміхнувся. Нарешті сказав:

— Саме так, саме так. Що ж, вона знайшлася. І це величезна подія, чи не так? Е! Ну ж бо, це велика подія?

— Звісно. Та все ж, як ви напали на її слід? Ми з міс Таппенс гадали, що ви остаточно покинули справу, і все.

— А! — Адвокат метнув на нього блискавичний погляд, а тоді знов повернувся до маніпуляцій зі своїм підборіддям. — Он як ви гадали? Справді? Гм, боже ж мій.

— Але, я так розумію, ми помилилися, — продовжував Джуліус.

— Ну, не знаю, чи варто заходити так далеко, щоб це стверджувати. Але для всіх учасників це, безумовно, удача, що ми спромоглися знайти юну леді.

— Але де вона? — наполегливо спитав Джуліус, чиї думки вже неслися в іншому напрямку. — Я гадав, ви неодмінно привезете її з собою?

— Це навряд чи було б можливо, — похмуро сказав сер Джеймс.

— Чому?

— Тому, що юна леді потрапила в дорожню аварію й має незначні ушкодження голови. Її доправили до лікарні й, коли вона опритомніла, зареєстрували під ім’ям Джейн Фінн. Коли — ах! — я це почув, розпорядився перевести її до будинку одного лікаря — мого друга, і одразу телеграфував вам. Вона знову впала в непритомний стан і відтоді не говорить.

— Травми не серйозні?

— А, лише синець і Одна-дві подряпини. Насправді з медичного погляду це абсурдно легкі ушкодження, щоб спричинити такий стан. Імовірно, її стан можна вважати наслідком психічного шоку для відновлення пам’яті.

— Пам’ять повернулася? — схвильовано скрикнув Джуліус.

Сер Джеймс доволі нетерпляче постукав по столу.

— Без сумніву, містере Гершайммере, якщо вона змогла назвати своє справжнє ім’я. Я гадав, ви збагнули це.

— А вам просто трапилося бути поряд, — докинув Томмі. — Щось трохи схоже на казку?

Але сер Джеймс був надто обачний, щоб втягуватись у перепалку.

— Збіги — цікава штука, — сухо промовив він.

Проте зараз Томмі був упевнений у тому, що раніше лише підозрював. Присутність сера Джеймса в Манчестері була не випадковістю. Анітрохи не збираючись кидати справу, як гадав Джуліус, він якимись власними способами віднайшов зниклу дівчину. Єдине, що спантеличувало Томмі: яка причина всієї цієї секретності? Він вирішив, що це примха адвокатського розуму.

Джуліус заговорив.

— Після вечері, — оголосив він, — я одразу їду побачитися з Джейн.

— Боюся, це неможливо, — заперечив сер Джеймс. — Дуже малоймовірно, що вони дозволять їй приймати відвідувачів о такій порі. Я радив би зробити це завтра вранці, близько десятої.

Джуліус спалахнув. Було в сері Джеймсі щось таке, що завжди підбурювало його до протистояння. Це був конфлікт двох владних особистостей.

— Усе одно, я маю намір поїхати туди сьогодні й перевірити, чи зможу переконати їх порушити дурнуваті правила.

— Це абсолютно марно, містере Гершайммере.

Слова пролунали, наче постріл з пістолета, і Томмі різко підняв очі. Джуліус нервувався і хвилювався. Рука, якою він підніс склянку до рота, злегка трусилась, але очі з викликом тримали погляд сера Джеймса. На мить здалося, що ворожість між ними двома от-от розгориться полум’ям, але врешті-решт Джуліус опустив погляд, переможений.

— Наразі, гадаю, ви тут бос.

—Дякую, — відповів інший. — То домовимось на десяту?

З довершеною невимушеністю він обернувся до Томмі.

— Мушу зізнатися, містере Бересфорде, для мене було неабияким сюрпризом побачити вас тут сьогодні ввечері. Останнє, що я про вас чув, це що ваші друзі глибоко стурбовані вашою долею. Про вас не було звісток кілька днів, і міс Таппенс схильна була думати, що вас спіткали негаразди.

— Так і було, сер! — Томмі посміхнувся своїй згадці. — Ніколи в житті не був у складнішій ситуації.

Відповідаючи на запитання сера Джеймса, він стисло виклав свої пригоди. Коли розповідь добігла кінця, адвокат подивився на нього з новим інтересом.

— Ви чудово виплуталися з халепи, — серйозно сказав він. — Вітаю вас. Ви виявили неабияку винахідливість і чудово зіграли свою роль.

Томмі зашарівся від похвали, від чого його обличчя набуло креветкового відтінку.

— Я не зумів би втекти, якби не ця дівчина, сер.

— Так, — сер Джеймс трохи всміхнувся. — Пощастило вам, що їй трапилося... е-е... мати прихильність до вас.

Томмі хотів було заперечити, але сер Джеймс продовжував:

— Я так гадаю, немає сумніву, що вона одна з банди?

— Боюся, що так, сер. Я подумав: може, вони утримують її силою, але її вчинки з цим не в’яжуться. Бачите, вона повернулася до них, коли могла втекти.

Сер Джеймс замислено кивнув.

— Що вона казала? Якесь побажання, щоб її відправили до Маргарити?

— Так, сер. Гадаю, вона мала на увазі місіс Вандемеєр.

— Вона завжди підписувалася як Рита Вандемеєр. Усі друзі кликали її Ритою. І все ж, гадаю, ця дівчина звикла називати її повним ім’ям. І тієї миті, як вона кликала її, місіс Вандемеєр помирала або вже була мертва! Цікаво! Є кілька моментів, які вражають своєю невизначеністю — наприклад, раптова зміна їхнього ставлення до вас. До речі, в будинку, звісно, сталась облава?

— Так, сер, але вони вшилися.

— Авжеж, — сухо сказав сер Джеймс.

— І жодних доказів не залишили.

— Цікаво... — Адвокат замислено постукав по столу.

Щось у його тоні змусило Томмі підняти голову. Невже очі цього чоловіка побачили щось, до чого їхні були сліпі? Він імпульсивно заговорив:

— Шкода, що вас там не було, сер, під час обшуку будинку!

— Хотів би я там бути, — тихо сказав сер Джеймс. Мить він сидів мовчки. А тоді підняв очі. — А потім? Що ви робили потім?

Мить Томмі приголомшено дивився на нього. А тоді його осяйнуло, що, звісно, адвокат нічого не знає.

— Я забув, що ви не знаєте про Таппенс, — повільно сказав він. Моторошна тривога, на якийсь час забута у хвилюванні від звістки, що нарешті знайшлася Джейн Фінн, знову накрила його.

Адвокат різко поклав ніж і виделку.

— Щось сталося з міс Таппенс? — Його голос лунав вкрай напружено.

— Вона зникла, — сказав Джуліус.

— Коли?

— Тиждень тому.

— Як?

Сер Джеймс буквально вистрілював запитаннями. Томмі й Джуліус по черзі переповіли йому події останнього тижня та свої марні пошуки.

Сер Джеймс одразу перейшов до суті справи.

— Телеграма, підписана вашим ім’ям? Тоді вони достатньо знали про вас обох. Не були впевнені, як багато ви дізнались у тому будинку. Викрадення міс Таппенс — їхній зустрічний крок у відповідь на вашу втечу. Якщо знадобиться, вони можуть закрити вам рота тим, що може статися з нею.

Томмі кивнув.

— Саме так я й подумав, сер.

Сер Джеймс пильно вдивився у нього.

— Ви дійшли такого висновку? Непогано... непогано. Цікаво те, що вони точно не знали нічого про вас, коли тільки-но вас ув’язнили. Ви впевнені, що ніяким чином не розкрили своєї особи?

Томмі похитав головою.

— Так і є, — кивнув Джуліус. — Тож я гадаю, хтось їх напоумив — і не раніше, ніж недільного ранку.

— Так, але хто?

— Той всемогутній та всюдисущий містер Браун, звісно!

У голосі американця лунала слабка нота роздратування, що змусило сера Джеймса різко підняти очі.

— Ви не вірите в містера Брауна, містере Гершайммере?

— Ні, сер, не вірю, — емоційно відпарирував молодий американець. — Тобто не вірю як у такого. Я дійшов упевненості, що це вигадана особа — просто опудало, щоб лякати дітей. Справжній голова цієї справи — той російський тип, Краменін. Гадаю, він цілком здатен керувати революціями в трьох країнах водночас, якщо схоче! А той тип Віттінґтон, певно, голова їхнього англійського крила.

— Я з вами не згоден, — відрізав сер Джеймс. — Містер Браун існує.

Він обернувся до Томмі.

— Ви випадково не бачили, як саме передали цю телеграму?

— Ні, сер, боюся, що ні.

— Гм. Вона з вами?

— Вона нагорі, сер, у моїй сумці.

— Я хотів би поглянути на неї. Без поспіху. Ви згаяли тиждень... — Томмі похнюпив голову, — ще день-два — і вже було б несуттєво. Спочатку розберемося з міс Джейн Фінн. Потім візьмемося рятувати з неволі міс Таппенс. Не думаю, що їй загрожує нагальна небезпека. Тобто, доки вони не знають, що Джейн Фінн у нас і що до неї повернулася пам’ять. Ми повинні за будь-яку ціну тримати це в таємниці. Зрозуміло?

Інші двоє погодились і, домовившись про зустріч на завтра, видатний адвокат пішов.

О десятій годині двоє молодих чоловіків були в призначеному місці. Сер Джеймс зустрів їх на порозі. Він один не видавався схвильованим. Адвокат представив їх лікареві.

— Містер Гершайммер — містер Бересфорд — доктор Ройленс. Як пацієнтка?

— Почувається добре. Вочевидь гадки не має, скільки часу спливло. Цього ранку спитала, скількох

врятували з «Лузитанії» та чи про це вже написали в газетах. Цього, звісно, і треба було очікувати. Проте здавалося, що вона має щось на думці.

— Гадаю, ми можемо полегшити її тривогу. Можна нам до неї?

— Звісно.

Серце Томмі забилося відчутно швидше, коли вони пішли нагору слідом за лікарем. Нарешті Джейн Фінн! Довго розшукувана, таємнича, униклива Джейн Фінн! Яким шалено неймовірним успіхом це здавалося! І ось тут, у цьому будинку, лежала дівчина, у чиїх руках було майбутнє Англії, а її спогади майже дивом повернулися. Придушений стогін зірвався з губ Томмі. Якби ж то Таппенс була зараз поряд, щоб розділити тріумфальне завершення їхньої спільної пригоди! А тоді він рішуче відкинув думку про Таппенс. Його впевненість у сері Джеймсі зростала. Був той, хто безпомилково вивідає місцеперебування Таппенс. І водночас — Джейн Фінн! Аж раптом його серце стиснув страх. Усе здавалося таким легким... А що як вони знайдуть її мертвою... вбитою рукою містера Брауна?

Наступної миті він вже сміявся з цих мелодраматичних фантазій. Лікар відчинив двері, і вони увійшли. На білому ліжку лежала дівчина із забинтованою головою. Якимось чином уся сцена видавалася несправжньою. Це так чітко відповідало тому, що вони очікували побачити, що справляло враження гарної постановки.

Дівчина переводила великі здивовані очі з одного на іншого. Сер Джеймс заговорив першим.

— Міс Фінн, — промовив він, — це ваш двоюрідний брат, містер Джуліус П. Гершайммер.

Легенький рум’янець розлився обличчям дівчини, коли Джуліус виступив уперед і взяв її за руку.

— Як справи, кузино Джейн? — легко спитав він. Але Томмі почув тремтіння в його голосі.

— Ви справді син дядька Гірама? — здивовано спитала вона.

Її голос, із легкою теплотою західного акценту, майже викликав трепет. Він здався невловимо знайомим Томмі, але він, як міг, відігнав це враження.

— Звісно.

— Ми колись читали про дядька Гірама в газетах, — продовжила дівчина своїм м’яким голосом. — Та я ніколи не гадала, що колись вас зустріну. Моя мати вважала, що дядько Гірам так і не припинив гніватись на неї.

— Старий був такий, — визнав Джуліус. — Але, гадаю, нове покоління дещо відрізняється. Немає сенсу в родинних чварах. Перше, про що я подумав, щойно війна скінчилася, це приїхати й відшукати вас.

На обличчі дівчини промайнула тінь.

— Вони казали мені різні... жахливі речі... що я втратила пам’ять і що минули роки, яких я ніколи не згадаю, — роки, що випали з мого життя.

— Ви самі цього не усвідомлюєте?

Очі дівчини розчахнулися.

— Ну, ні. Мені здається, наче не минуло часу, відколи нас загнали в ті човни. Я як зараз це бачу! — Вона заплющила очі й здригнулася.

Джуліус подивився на сера Джеймса, і той кивнув.

— Ні про що не турбуйся. Воно того не варте. А зараз, Джейн, є дещо, що ми хочемо знати. На борту того корабля був чоловік з деякими надзвичайно важливими паперами, і впливові особи в цій країні отримали звістку, що він передав їх вам у руки. Це так?

Дівчина завагалася, переводячи погляд з одного на іншого. Джуліус зрозумів.

— Містер Бересфорд уповноважений британським урядом повернути ці папери. Сер Джеймс Піл Еджертон — член англійського парламенту і, можливо, стане великим цабе в Кабінеті міністрів, якщо схоче. Це завдяки йому ми нарешті відшукали вас. Тож можете бути відвертою й розповісти нам усю історію. Денверз дав вам папери?

— Так. Сказав, що вони мають більші шанси на порятунок у мене, тому що жінок і дітей рятують першими.

— Ми так і гадали, — мовив сер Джеймс.

— Сказав, що вони дуже важливі — можуть мати вирішальне значення для союзників. Але якщо все це було так давно й війна скінчилася, чому це так важливо тепер?

— Гадаю, історія повторюється, Джейн. Спочатку була велика метушня й галас через ці папери, потім усе стихло, а зараз катавасія почалася знову — із зовсім інших причин. То ви можете передати нам їх зараз?

— Але не можу.

— Що?

— Я їх не маю.

— Ви — їх — не маєте? — Джуліус розділяв слова маленькими паузами.

— Ні, я їх сховала.

— Ви їх сховали?

— Так. Мені стало тривожно. Здавалося, що за мною стежать. Це мене налякало — дуже.

Вона приклала руку до голови.

— Це майже останнє, що я пам’ятаю, перш ніж прокинутися в лікарні...

— Продовжуйте, — сказав сер Джеймс тихим пронизливим тоном. — Що ви пам’ятаєте?

Вона слухняно обернулася до нього.

— Це було в Голігеді. Я приїхала туди — не пам’ятаю чому...

— Це неважливо. Продовжуйте.

— У метушні на пристані я вислизнула від них. Ніхто мене не побачив. Узяла таксі. Сказала водієві вивезти мене з міста. Я слідкувала, як ми виїжджали на відкрите шосе. Ніяке інше авто нас не переслідувало. Я побачила стежку збоку від шосе. Сказала водієві зачекати.

Вона зупинилась, а тоді продовжила.

— Стежка вела до кручі й униз до моря між великими кущами жовтого дроку — наче золотаве багаття. Я озирнулася. Поряд не було ні душі. Але на рівні моєї голови була заглибина в скелі. Доволі мала — я лише руку туди змогла просунути, але вона була доволі протяжна. Я зняла з шиї цератовий пакунок і заштовхала так глибоко, як могла. Потім зірвала трохи дроку — боже мій, який колючий! — і заткнула ним діру так, що ніколи не здогадаєшся, що там є якась тріщина. Потім подумки старанно запам’ятала це місце, щоб знайти його знову. Там, на стежці, саме була химерна брила — ніби собака підводиться на задні лапи, випрошуючи щось. Потім я повернулася на шосе. Машина чекала, і я поїхала назад. І саме встигла на потяг. Мені було трохи соромно за те, що, мабуть, усе це мені наверзлося. Але раз у раз мені здавалося, що чоловік напроти підморгує жінці, яка сидить поруч. Я знов перелякалася, тому раділа, що папери в безпеці. Вийшла в коридор ковтнути свіжого повітря. Подумала було вислизнути в сусідній вагон. Але жінка покликала мене назад, сказала, що я щось впустила, і коли я нахилилася подивитися, щось ніби вдарило мене — сюди. — Вона приклала руку до потилиці. — Більше нічого не пам’ятаю, доки не прокинулася в лікарні.

Настала пауза.

—Дякую вам, міс Джейн Фінн, — це заговорив сер Джеймс. — Сподіваюся, ми вас не втомили?

— О, усе гаразд. У мене трохи болить голова, але загалом я в порядку.

Джуліус зробив крок уперед і знову взяв її за руку.

— Бувайте, кузино Джейн. Я займуся тими паперами, але повернуся швидше, ніж собака махне хвостом. Відвезу вас до Лондона і влаштую вам добрий відпочинок, перш ніж ми повернемося до Штатів! Я не жартую — тож не зволікайте й одужуйте.