Таємничий суперник

РОЗДІЛ 12 Друг у біді

П’ятниця й субота минули без пригод. Таппенс отримала стислу відповідь на свій лист до містера Картера. Він зауважував, що Молоді авантюристи взялися до роботи на власний ризик і були повністю попереджені про небезпеку. Якщо з Томмі щось сталося, він глибоко співчуває, але нічого не може вдіяти.

Це не надто втішало. Якимось чином без Томмі пригода втратила всілякий смак, і вперше Таппенс засумнівалася в успіху. Доки вони були разом, у неї ні на мить не виникало сумнівів. Хоч вона й звикла головувати й пишатися своїм метким розумом, та насправді покладалася на Томмі більше, ніж визнавала. Його розум був таким розважливим і ясним, а його здоровий глузд і тверезий погляд — такими непохитними, що без нього Таппенс почувалася, мов корабель без стерна. Цікаво було, що Джуліус, без сумніву, набагато кмітливіший за Томмі, не давав їй того ж почуття підтримки. Вона винуватила Томмі в песимізмі, і було очевидно, що він завжди бачив хиби й труднощі, які вона оптимістично оминала увагою. І все ж вона справді неабияк покладалася на його думку. Він міг діяти повільно, але дуже впевнено.

Дівчині здавалося, що лише зараз вона усвідомила зловісний характер місії, до якої вони так легковажно взялися. Усе починалося, як на сторінках роману. Зараз, втративши всю чарівність, історія перетворювалася на похмуру реальність. Усе, що мало значення, — це Томмі. Багато разів на день Таппенс рішуче змахувала сльози з очей.

— Мала дурепо, — казала вона собі, — не скигли. Звісно, він тобі подобається. Ти знаєш його все життя. Але не треба розводити через це сентименти.

Водночас Борис більше не показувався. Він не приходив до квартири, і Джуліус у своїй автівці чекав марно. Таппенс поринула в нові роздуми. Вона визнавала слушність доводів Джуліуса, та все ж не до кінця відмовилася від ідеї звернутися до сера Джеймса Піла Еджертона. Власне, вона зайшла так далеко, що стала шукати його адресу в довіднику. Чи хотів він попередити її того дня? Якщо так, то чому? Звісно, вона мала підстави хоча б попросити роз’яснень. Він дивився на неї з такою добротою. Певно, міг би розповісти їм щось про місіс Вандемеєр, що дало б підказку стосовно місцеперебування Томмі.

Хай там як, вирішила Таппенс, звично знизавши плечима, варто спробувати. І вона спробує. У неділю в неї був вільний вечір. Вона зустрінеться з Джуліусом, переконає його стати на свій бік, і вони візьмуть лева в його ж лігві.

Коли настав цей день, знадобилося багато зусиль, щоб умовити Джуліуса, але Таппенс твердо стояла на своєму.

— Шкоди від цього не буде, — постійно твердила вона. Врешті-решт Джуліус здався, і вони рушили в автівці на Карлтон-Гауз-Террас.

Двері відчинив бездоганний дворецький. Таппенс трохи нервувалася. Зрештою, це може бути справді неймовірним зухвальством з її боку. Вона вирішила не питати, чи сер Джеймс удома, а звернутися більш особистим тоном.

— Ви не могли б запитати сера Джеймса, чи можна зустрітися з ним на кілька хвилин? Я маю важливе повідомлення для нього.

Дворецький пішов і повернувся за кілька хвилин. — Сер Джеймс прийме вас. Сюди, будь ласка. Він провів їх до кімнати в глибині будинку, обставленої як бібліотека. Колекція книжок була дивовижна, і Таппенс помітила, що одна зі стін присвячена працям зі злочинів та кримінології. Тут було кілька шкіряних крісел з товстою набивкою і старомодний відкритий камін. Біля вікна стояв великий письмовий стіл з відкидною стільницею, вкритий паперами, за яким сидів господар будинку.

Він підвівся їм назустріч.

— Маєте для мене повідомлення? А... — Він з усмішкою впізнав Таппенс. — Це ви? Принесли звістку від місіс Вандемеєр, гадаю?

— Не зовсім, — відповіла Таппенс. — Власне, боюся, я сказала це лише для того, щоб точно потрапити сюди. О, до речі, це містер Гершайммер, сер Джеймс Піл Еджертон.

—Дуже приємно, — сказав американець, простягаючи руку.

— Може, ви обоє сядете? — запропонував сер Джеймс. І підсунув два стільці.

— Сер Джеймс, — заговорила Таппенс, сміливо сідаючи, — визнаю, ви подумаєте, що з мого боку це страшенне зухвальство — приходити сюди ось так. Бо, звісно, це ніяк вас не обходить, і, знову-таки, ви дуже важлива людина, а ми з Томмі зовсім не важливі.

Вона перевела подих.

— Томмі? — спитав сер Джеймс, дивлячись на американця.

— Ні, це Джуліус, — пояснила Таппенс. — Я дещо нервуюсь, і тому жахливо пояснюю. Насправді я хочу знати, що ви мали на увазі того дня. Хотіли застерегти мене від місіс Вандемеєр? Хотіли, так?

— Моя дорога юна леді, як пригадую, я лише сказав, що є місця, де можна знайти не гіршу роботу.

— Так, знаю. Але ж це був натяк?

— Ну, може й був, — похмуро визнав сер Джеймс.

— То от, я хочу знати більше. Хочу знати, чому ви дали мені цей натяк.

У відповідь на її серйозність сер Джеймс усміхнувся.

— Здається, леді подає проти мене позов за дифамацію?

— Авжеж, — продовжувала Таппенс. — Я знаю, адвокати завжди страшенно обачні. Та хіба не можна спочатку сказати: «моя неупереджена думка», а потім — те, що ми хочемо сказати.

— Що ж, — сказав сер Джеймс, досі всміхаючись, — тоді моя неупереджена думка така: якби я мав молодшу сестру, змушену заробляти собі на життя, то не хотів би бачити її на службі в місіс Вандемеєр. Я відчув на собі обов’язок просто натякнути вам. Це не місце для юної недосвідченої дівчини. Ось і все, що я можу вам сказати.

— Так, — замислено сказала Таппенс. — Дуже вам дякую. Але, знаєте, я не така вже й недосвідчена. Я чудово знала, що вона погана людина, коли наймалася до неї — власне, саме тому я туди й пішла... — Вона змовкла, побачивши збентеження на обличчі адвоката, і продовжила: — Мабуть, буде краще, якщо я розповім вам всю історію, сер Джеймс. Я відчуваю, що ви вмить збагнули б, якби я збрехала, тож можете дізнатися все від самого початку. Що скажете, Джуліусе?

— Якщо ви вже так вирішили, я одразу почав би з фактів, — відповів американець, який до цього сидів мовчки.

— Так, розкажіть мені про це, — сказав сер Джеймс. — Хочу знати, хто такий Томмі.

Тож заохочена Таппенс пустилася розповідати, а адвокат слухав її з пильною увагою.

—Дуже цікаво, — промовив він, коли вона закінчила. — Чимало з того, що ви розповіли, дитя моє, мені вже відомо. Я мав власні версії щодо Джейн Фінн. Поки ви надзвичайно добре просувалися, але доволі підступно було з боку — як він вам назвався? — містера Картера залучати вас, два юні створіння, у справу такого ґатунку. До речі, яка початкова роль містера Гершайммера? Ви так і не сказали.

Джуліус відповів за себе.

— Я двоюрідний брат Джейн, — пояснив він, повертаючи адвокатові його пронизливий погляд.

—А!

— О, сер Джеймс, — випалила Таппенс, — як гадаєте, що сталося з Томмі?

— Гм. — Адвокат підвівся й заходив взад-вперед. — Коли ви приїхали, юна леді, я саме збирав свої сильця. Їду нічним потягом до Шотландії на кількаденне полювання. Але є й інші види полювання. Я серйозно розмірковую над тим, щоб залишитись і подивитися, чи не вдасться натрапити на слід вашого хлопця.

— О! — Таппенс захоплено стиснула руки.

— І все одно, як я вже казав, було дуже підступно з боку... Картера відрядити вас, двох таких юних, на подібну роботу. А зараз, не сприйміть як образу, міс... е-е...

— Каулі. Пруденс Каулі. Але друзі кличуть мене Таппенс.

— Гаразд, міс Таппенс, адже я безумовно кажу як друг. Не ображайтесь, що я вважаю вас надто молодою. Молодість — це вада, яку дуже легко перерости. І стосовно вашого юного друга Томмі...

— Так. — Таппенс стиснула руки.

— Правду кажучи, схоже на те, що справи в нього кепські. Він поткнувся туди, куди його не запрошували. У цьому немає жодних сумнівів. Але не полишайте надії.

— А ви справді нам допоможете? Ось бачите, Джуліусе! Він не хотів, щоб я сюди приходила, — пояснила вона.

— Гм, — мовив адвокат, обдарувавши Джуліуса ще одним гострим поглядом. — 1 чого б це?

— Я вважав, що недобре турбувати вас через такі дрібні справи.

— Розумію.

Він зробив паузу.

— Ці дрібні справи, як ви кажете, безпосередньо стосуються справ дуже великих. Мабуть, більших, ніж ви чи міс Таппенс здогадуєтесь. Якщо цей хлопець живий, він може мати дуже цінну інформацію. Тож ми повинні його знайти.

— Так, але як? — скрикнула Таппенс. — Я вже обміркувала всі можливі способи.

Сер Джеймс усміхнувся.

— Але поряд є ще одна особа, яка з усією ймовірністю знає, де він, або знає про всі події, до яких може бути причетний.

— Хто ж це? — розгубилася Таппенс.

— Місіс Вандемеєр.

— Так, але вона нізащо нам не скаже.

— О, і тут до гри вступаю я. Цілком імовірно, що я зможу переконати місіс Вандемеєр розповісти те, що я хочу знати.

— Як? — спитала Таппенс, широко розплющуючи очі.

— А, лише поставлю їй кілька запитань, — легко відповів сер Джеймс. — Так роблять у нас, знаєте.

Він побарабанив пальцями по столу, і Таппенс знову відчула потужну силу, яку випромінював цей чоловік.

— А якщо не розповість? — раптом спитав Джуліус.

— Гадаю, розповість. Я маю кілька потужних важелів. Якщо ж ні, то в такому малоймовірному випадку завжди е можливість підкупу.

— Звісно. І тут до гри вступаю я! — скрикнув Джуліус, гримаючи кулаком по столу. — Можете, якщо треба, розраховувати на мене в межах одного мільйона доларів. Так, сер, мільйона доларів!

Сер Джеймс довго роздивлявся Джуліуса.

— Містере Гершайммере, — промовив він нарешті, — це дуже велика сума.

— Гадаю, так і має бути. Це не ті люди, яким можна пропонувати шість пенсів.

— За теперішнього обмінного курсу це набагато більше, ніж двісті п’ятдесят тисяч фунтів.

— Ваша правда. Можливо, ви вважаєте, що я ляпаю язиком, та я цілком спроможний надати цю суму, яка сповна покриє ваш гонорар.

Сер Джеймс злегка зашарівся.

— Про гонорар не йдеться, містере Гершайммере. Я не приватний детектив.

— Вибачте. Мабуть, я трохи кваплюся, але мені ніяково через це фінансове питання. Кілька днів

тому я хотів запропонувати велику грошову винагороду за новини про Джейн, але у вашій зашкарублій установі, Скотленд-Ярді, мене від цього відрадили. Сказали, що це небажано.

— Імовірно, вони мали рацію, — сухо відповів сер Джеймс.

— Але з Джуліусом усе гаразд, — вставила Таппенс. — Він вас не розігрує. У нього просто сила-силенна грошей.

— Старий відкладав їх з розмахом, — пояснив Джуліус. — Отже, ближче до справ. Який ваш план?

На мить сер Джеймс замислився.

— Не можна гаяти часу. Що швидше ми завдамо удару, то краще.

Він обернувся до Таппенс.

— Не знаєте, місіс Вандемеєр вечеряє сьогодні в місті?

— Так, начебто так, але вона не затримається в місті допізна. Інакше взяла б ключі.

—Добре. Я навідаюся до неї близько десятої. О котрій ви маєте повернутися?

— Близько дев’ятої тридцять або десятої, але можу повернутись раніше.

— Ви не повинні цього робити в жодному разі. Якщо ви не будете відсутньою як зазвичай, це

може викликати підозри. Повертайтеся до дев’ятої тридцять. Я приїду о десятій. Мабуть, містер Гершайммер чекатиме внизу в таксі.

— Він придбав новий «ролс-ройс», — із гордістю за нього повідомила Таппенс.

— Так навіть краще. Якщо мені вдасться дізнатись від неї адресу, ми зможемо одразу поїхати туди й за необхідності візьмемо місіс Вандемеєр. Розумієте?

— Так. — Таппенс скочила на ноги від захвату. — Ох, мені набагато краще!

— Не надто покладайтеся на це, міс Таппенс. Легше.

Джуліус обернувся до адвоката.

— Тож, скажімо, я сяду до вас у машину близько дев’ятої тридцять. Так влаштує?

— Можливо, це буде найкращий план. Не знадобиться тримати напоготові одразу дві автівки. Отже, міс Таппенс, моя вам порада: ідіть і ситно повечеряйте — зауважте, дуже ситно. І не думайте заздалегідь про те, чому не можете зарадити.

Він потиснув руки їм обом, і за мить вони були вже надворі.

— Хіба він не милий? — піднесено питала Таппенс, збігаючи вниз через сходинку. — Ох, Джуліусе, хіба він не пречудовий?

— Гаразд, я допускаю, що з ним усе в порядку. І я помилявся, що ми даремно до нього йдемо. Отже, одразу повертаємося до «Рітцу»?

— Гадаю, мені слід трохи прогулятися. Я така стривожена. Висадіть мене в парку, гаразд? Якщо тільки не хочете теж пройтися?

Джуліус похитав головою.

— Хочу купити трохи бензину, — пояснив він. — І відіслати телеграму-другу.

— Гаразд. Зустрінемосьу «Рітці» о сьомій. Доведеться повечеряти нагорі. Не можу ніде показуватись у цих парадних лахах.

— Звісно. Попрошу Фелікса допомогти мені обрати меню. Він у мене на кшталт головного офіціанта. Бувайте.

Таппенс хутко пішла в бік «Серпантину», уперше глянувши при цьому на годинник. Була майже шоста. Дівчина згадала, що не пила чаю, але була надто схвильована, щоб відчувати голод. Вона дійшла до Кенсінґтонського саду, а тоді неквапно повернулася тим самим шляхом, почуваючись безмежно краще від свіжого вітру та руху. Нелегко було дотримуватись порад сера Джеймса й викинути можливі події цього вечора з голови. І коли вона наближалася до рогу Гайд-парку, спокуса повернутися до Сауз-Одлі зробилася майже непереборною.

У будь-якому разі, вирішила вона, не буде ніякої шкоди, якщо просто піти й поглянути на будівлю. Можливо, тоді вона зможе утриматись і терпляче зачекати до десятої години.

Будинок Сауз-Одлі був точнісінько такий, як і завжди. Що очікувала побачити Таппенс, вона й сама не знала, проте вигляд червоної цегляної твердині дещо полегшив цілком необгрунтовану тривогу, яка дедалі сильніше заволодівала нею. Дівчина вже відверталася, коли почула пронизливий свист, і від будівлі до неї підлетів вірний Альберт.

Таппенс нахмурилася. Привертати увагу до себе в цьому кварталі у плани не входило, але Альберт аж побагровів від стримуваного хвилювання.

— Я кажу, міс, вона їде!

— Хто їде? — різко перепитала Таппенс.

— Лиходійка. Спритна Рита. Місіс Вандемеєр. Пакує речі й щойно наказала мені викликати їй таксі.

— Що? — Таппенс стиснула його руку.

— Це правда, міс. Я подумав, раптом ви про це не знали.

— Альберте, — скрикнула Таппенс, — ти молодчина. Якби не ти, ми б її втратили.

Альберт спалахнув від задоволення, почувши це визнання.

— Часу гаяти не можна, — сказала Таппенс, перебігаючи дорогу. — Я маю зупинити її. За будь-яку ціну я маю затримати її тут до... — Вона затнулася. — Альберте, тут є телефон, так?

Хлопчик похитав головою.

— У квартирах переважно свої, міс. Але є телефонна будка одразу за рогом.

— То йди туди негайно й зателефонуй до готелю «Рітц». Спитай містера Гершайммера, а коли відповість, скажи, нехай візьме сера Джеймса й негайно їде сюди, адже місіс Вандемеєр намагається накивати п’ятами. Якщо не зможеш поговорити з ним, дзвони серу Джеймсу Пілу Еджертону, його номер знайдеш у довіднику, і розкажи йому, що відбувається. Ти ж не забудеш імена, ні?

Альберт не затинаючись повторив їх.

—Довіртеся мені, міс, усе буде гаразд. А як же ви? Не боїтеся залишитися з нею сам на сам?

— Ні, ні, все гаразд. Але йди й зателефонуй. Швидко.

Зробивши довгий вдих, Таппенс увійшла в будинок і побігла нагору до дверей квартири № 20. Як вона стримає місіс Вандемеєр до приїзду двох чоловіків, вона не знала, але все одно це треба було зробити, і виконати це завдання вона мала самостійно. Що спричинило такий спішний від’їзд? Невже місіс Вандемеєр запідозрила її?

Марно було розмірковувати. Таппенс впевнено натиснула дзвінок. Може, від кухарки щось дізнається.

Нічого не сталося, і, почекавши кілька хвилин, Таппенс знову натиснула дзвінок, трохи довше притримавши його пальцем. Нарешті всередині почулися кроки, і за мить двері відчинила сама місіс Вандемеєр. Побачивши дівчину, вона підняла брови.

— Ти?

— У мене розболівся зуб, мем, — з ходу випалила Таппенс. — Тож подумала, що краще повернутись додому й провести вечір у тиші.

Місіс Вандемеєр нічого не сказала, але відійшла і впустила Таппенс у передпокій.

— Як не пощастило, — холодно сказала вона. — Краще тобі лягти спати.

— О, мені добре буде на кухні, мем. Кухарка...

— Кухарки немає, — явно невдоволеним тоном промовила місіс Вандемеєр. — Я відіслала її. Тож, сама бачиш, краще тобі лягти.

Раптом Таппенс злякалася. У голосі місіс Вандемеєр чувся дзвін, який їй зовсім не сподобався. До того ж жінка повільно тіснила її в коридор. Таппенс відступила на поважну відстань.

— Я не хочу...

Раптом, в одну мить, холодний сталевий ободок торкнувся її скроні, і голос місіс Вандемеєр пролунав холодно й загрозливо:

— Клята маленька дурепа! Думаєш, я не знаю? Ні, не відповідай. Будеш сіпатися та кричати — пристрелю як собаку.

Сталевий ободок міцніше притиснувся до скроні дівчини.

— А тепер ворушися, — продовжила місіс Вандемеєр. — Сюди — до мене в кімнату. За хвилину, коли я з тобою закінчу, ти ляжеш в ліжко, як я й сказала. І заснеш — о, так, моя маленька шпигунко, ти точно заснеш!

В останніх словах лунала зловісна доброзичливість, яка зовсім не сподобалась Таппенс. Якусь мить вона нічого не могла вдіяти й покірно увійшла до спальні місіс Вандемеєр. Пістолет постійно був біля її голови. Кімната перебувала у стані дикого безладу, одяг був розкиданий навсібіч, а посеред кімнати, напівспаковані, стояли валіза й коробка для капелюхів.

Зусиллям волі Таппенс опанувала себе. Її голос трохи тремтів, але вона сміливо заговорила.

— Ну ж бо, — промовила вона, — це безглуздя. Ви не можете мене застрелити. Адже всі в будинку почують постріл.

— Я ризикну, — бадьоро мовила місіс Вандермеєр. — Але доки ти не волатимеш про допомогу, із тобою нічого не станеться — і я гадаю, ти цього не робитимеш. Ти дівчинка розумна. Обвела мене круг пальця. Я навіть не запідозрила! Тож не сумніваюся: ти чудово розумієш, що зараз я зверху, а ти знизу. А тепер — сідай на ліжко. Поклади руки на голову і, якщо тобі дороге життя, не ворушися.

Таппенс безвольно підкорилася. Здоровий глузд підказував, що нічого не лишається, окрім як прийняти ситуацію. Якщо вона кликатиме на допомогу, шанси, що її хтось почує, мізерні, зате є неабиякий ризик, що місіс Вандемеєр її застрелить. Водночас кожна виграна хвилина затримки була дорогоцінна.

Місіс Вандемеєр поклала револьвер на край умивальника в межах досяжності й, не зводячи з Таппенс рисячих очей, на випадок, раптом дівчина спробує ворухнутися, взяла маленьку закорковану пляшечку з мармурової підставки й налила трохи вмісту в склянку, яку наповнила водою.

— Що це? — різко спитала Таппенс.

— Те, що допоможе тобі міцно заснути.

Таппенс трохи сполотніла.

— Збираєтесь мене отруїти? — пошепки спитала вона.

— Можливо, — відповіла місіс Вандемеєр, мило всміхаючись.

— Тоді я цього не питиму, — твердо заявила Таппенс. — Краще застрельте мене. У будь-якому разі, це здійме шум, і хтось може почути. Але я не дам вбити себе тихо, як ягня.

Місіс Вандемеєр тупнула ногою.

— Не будь малою дурепою! Ти справді вважаєш, що я хочу повісити на себе підозру і звинувачення в убивстві? Якщо в тебе є хоч крихта здорового глузду, ти розумієш, що труїти тебе ніяк не вписується в мої плани. Це снодійне, ось і все. У найгіршому випадку прокинешся завтра вранці. Я просто не хочу турбуватися тим, щоб зв’язувати тебе й затикати рота. Це альтернатива — і, можу сказати, вона тобі не сподобається! Я можу бути дуже грубою, коли хочу. Тож випий, як хороша дівчинка, і гірше тобі від цього не стане.

У глибині душі Таппенс їй вірила. Аргументи звучали резонно. Наразі це був простий та ефективний метод прибрати її з дороги. Проте дівчині не до душі було покірно дозволити приспати себе без жодної спроби звільнитися. Вона відчувала, що, якщо місіс Вандемеєр вислизне від них, остання надія знайти Томмі зникне.

Таппенс міркувала швидко. Усі ці думки єдиним спалахом промайнули у неї в голові, і вона побачила, у чому полягає її шанс, хай який сумнівний, і зважилась ризикнути всім заради однієї відчайдушної спроби.

Тож вона раптом чкурнула з ліжка і впала на коліна перед місіс Вандемеєр, несамовито чіпляючись за її спідницю.

— Не вірю, — простогнала вона. — Це отрута — я знаю, що це отрута. Ох, не змушуйте мене це пити! — Її голос злетів на крик. — Не змушуйте мене це пити!

Місіс Вандемеєр зі склянкою в руці дивилася вниз, скрививши губи від цього раптового падіння.

— Вставай, мала ідіотко! Годі верзти дурниці. Як тобі взагалі стало сміливості грати роль, гадки не маю.

Вона тупнула ногою.

— Вставай, кажу!

Але Таппенс і далі чіплялась і схлипувала, незв’язно благаючи про милосердя. Кожна виграна хвилина йшла на користь. Ба більше, плазуючи перед жінкою, вона непомітно підсувалася все ближче до своєї мети.

Місіс Вандемеєр різко й нетерпляче скрикнула й ривком підняла дівчину на коліна.

— Пий негайно! — Вона владно притиснула склянку до губ дівчини.

Таппенс видала останній відчайдушний стогін.

— Присягаєтеся, що мені це не зашкодить? — Тягнула час вона.

— Звісно, не зашкодить. Не будь дурною.

— Присягаєтеся?

— Так, так, — нетерпляче сказала жінка. — Присягаюся.

Таппенс піднесла тремку руку до склянки.

—Дуже добре.

Її рот покірливо відкрився.

Місіс Вандемеєр зітхнула з полегшенням і на мить утратила пильність. І тоді швидка, мов блискавка, Таппенс смикнула склянку вгору так рвучко, як могла. Рідина зі склянки виплеснулася в обличчя місіс Вандемеєр, і в мить, коли та ахнула, права рука Таппенс рвучко схопила револьвер, який лежав на краю умивальника. Наступної миті вона відбігла назад, направивши револьвер просто в серце місіс Вандемеєр, без жодного тремтіння в руці, якою стискала зброю.

У мить перемоги Таппенс продемонструвала дещо неспортивний тріумф.

— І хто тепер зверху, а хто знизу? — радісно скрикнула вона.

Обличчя жінки покривило від люті. На мить Таппенс подумала, що та зараз кинеться на неї, і це поставило б дівчину перед неприємною дилемою: довелося б перейти межу, щоб справді спустити курок. Однак зусиллям волі місіс Вандемеєр опанувала себе, і нарешті її обличчям повільно розповзлася зла посмішка.

— Отже, ти не дурна! Ти чудово все розіграла, дівчинко. Але ти за це заплатиш — о, так, ти за це заплатиш! У мене добра пам’ять!

—Дивно, що ви дозволили так легко себе провести, — глузливо мовила Таппенс. — Невже ви справді гадали, що я з тих дівчат, які кататимуться по підлозі й нитимуть про милосердя?

— Можливо, так і робитимеш одного дня! — значуще промовила жінка.

Від холодної злостивості в її словах неприємний холодок пробіг по хребту Таппенс, але дівчина не збиралася піддаватися йому.

— Чому б нам не сісти, — лагідно запропонувала вона. — Наша теперішня поведінка трохи мелодраматична. Ні, не на ліжко. Підсуньте стілець до столу, ось так. А зараз я сяду напроти вас, тримаючи перед собою револьвер — просто про всяк випадок. Чудово. А тепер поговорімо.

— Про що? — похмуро спитала місіс Вандемеєр.

Хвилину Таппенс замислено роздивлялась її. Вона пригадувала кілька речей. Слова Бориса: «Гадаю, що ти продала б... нас!» — і її відповідь: «Ціна була б величезна» — сказану жартома, так, але чи не могло бути в ній дещиці правди? Хіба колись давно Віттінґтон не питав: «Хто розпатякався? Рита?» Хіба Рита Вандемеєр не виявилася слабкою ланкою у броні містера Брауна?

Нерухомо дивлячись в обличчя жінки, Таппенс тихо відповіла:

— Про гроші...

Місіс Вандемеєр здригнулася. Очевидно, відповідь була неочікувана.

— Що ти маєш на увазі?

— Я вам поясню. Ви щойно казали, що у вас добра пам’ять. Добра пам’ять — це корисно, але не так корисно, як добрий статок! Насмілюся припустити, вам неабияк легшає на душі від того, що ви зараз вигадуєте для мене всілякі жахливі кари, але чи це практично? Помста — річ дуже невдячна. Так завжди всі кажуть. Але гроші... — Таппенс з теплотою згадала своє заповітне кредо, — у грошах же нема нічого неприємного, так?

— То ти вважаєш, — глузливо мовила місіс Вандемеєр, — що я з тих жінок, які продадуть своїх друзів?

— Так, — швидко відповіла Таппенс, — якщо ціна достатньо висока.

— Мізерні сто фунтів, чи скільки?

— Ні, — сказала Таппенс. — Я б запропонувала... сто тисяч!

Дух економії не дозволив їй згадати про цілий мільйон, який запропонував Джуліус.

Обличчям місіс Вандемеєр розлився рум’янець.

— Що ти сказала? — перепитала вона, і її пальці нервово затермосили брошку на грудях. Цієї миті Таппенс зрозуміла, що рибка на гачку, і вперше відчула жах від власної жаги до грошей. Це дало їй моторошне почуття спорідненості з жінкою, що сиділа перед нею.

— Сто тисяч фунтів, — повторила Таппенс.

Сяйво в очах місіс Вандемеєр згасло. Вона відкинулася в кріслі.

— Ба! — вимовила вона. — У тебе їх немає.

— Так, — визнала Таппенс. — Немає, але я знаю декого, у кого є.

— Кого?

— Мого друга.

— Він, мабуть, мільйонер, — недовірливо зауважила місіс Вандемеєр.

— Власне, так і є. Він американець. І без вагань заплатить вам. Можете вважати це абсолютно чинною пропозицією з мого боку.

Місіс Вандемеєр знову виструнчилася.

— Я схильна тобі вірити, — повільно промовила вона.

На якийсь час між ними запанувала тиша, а тоді місіс Вандемеєр підняла очі.

— Що він хоче знати, цей твій друг?

На мить Таппенс відчула внутрішню боротьбу, але йшлося про гроші Джуліуса, і його інтереси мали бути на першому місці.

— Він хоче знати, де Джейн Фінн, — сміливо сказала вона.

Місіс Вандемеєр не виявила анінайменшого подиву.

— Не впевнена, що знаю, де вона зараз, — відповіла жінка.

— Але могли б дізнатися?

— О, так, — недбало відповіла місіс Вандемеєр. — Із цим не виникне складнощів.

— Тоді... — Голос Таппенс трохи затремтів. — Є один хлопець, мій друг. Боюся, із ним щось сталося через вашого друга Бориса.

— Як його звати?

— Томмі Бересфорд.

— Ніколи про нього не чула. Але спитаю Бориса. Він розповість мені все, що знає.

—Дякую. — Таппенс відчула неймовірне піднесення. Це підштовхнуло її до більш зухвалих спроб. — І ще одне.

— Так?

Таппенс нахилилася вперед і понизила голос.

— Хто такий містер Браун?

Її швидкі очі побачили, як раптом зблідло вродливе обличчя. Зусиллям волі місіс Вандемеєр опанувала себе й спробувала триматися як раніше. Але ця спроба вийшла лише пародією.

Вона знизала плечима.

— Певно, ти небагато про нас довідалась, якщо не знаєш, що нікому не відомо, хто такий містер Браун...

— Вам відомо, — тихо сказала Таппенс.

І знову колір відступив від обличчя жінки.

— Чому ти так вважаєш?

— Не знаю, — щиро відповіла дівчина. — Але я впевнена.

Місіс Вандемеєр довго дивилася перед собою.

— Так, — нарешті хрипко відповіла вона, — я знаю. Я була вродливою, бачиш... дуже вродливою...

— Ви й досі така, — промовила Таппенс із захватом.

Місіс Вандемеєр похитала головою. Був якийсь дивний вогонь у її яскраво-синіх очах.

— Недостатньо вродлива, — промовила вона м’яким небезпечним голосом. — Не — достатньо — вродлива! І часом, останнім часом, я боялася... Небезпечно забагато знати!

Вона нахилилася вперед через стіл.

— Присягнися, що моє ім’я не буде вплутано в це... що ніхто ніколи не дізнається.

— Присягаюся. І щойно його впіймають, ви будете в безпеці.

Обличчям місіс Вандемеєр промайнув вираз жаху.

— Справді? Це колись станеться?

Вона стиснула руку Таппенс.

— Ти впевнена щодо грошей?

— Цілком.

— Коли я їх отримаю? Зволікати не можна.

— Мій друг зараз буде тут. Можливо, йому знадобиться надіслати телеграму чи щось таке. Але ніяких зволікань не буде — він страшенно метушливий.

Вираз рішучості запанував на обличчі місіс Вандемеєр.

— Я це зроблю. Це величезна сума грошей, і до того ж... — Вона незрозуміло всміхнулася. — Не... розважливо відкидати таку жінку, як я!

Якусь мить вона всміхалася й легко постукувала пальцями по столу. Раптом здригнулась, і її обличчя сполотніло.

— Що це?

— Я нічого не чула.

Місіс Вандемеєр із жахом вдивлялася в неї.

— Якщо хтось підслуховує...

— Годі вам. Хто це може бути?

— Навіть стіни можуть мати вуха, — прошепотіла жінка. — Кажу тобі, я налякана. Ти його не знаєш!

—Думайте про сто тисяч фунтів, — заспокійливо сказала Таппенс.

Місіс Вандемеєр обвела язиком висохлі губи.

— Ти його не знаєш, — хрипко повторила вона. — Він... ах!

Із криком жаху вона підскочила на ноги. Її простягнута рука вказувала поверх голови Таппенс. А тоді вона повалилася на підлогу й зомліла.

Таппенс озирнулася, щоб побачити, що її так налякало.

У дверях стояли сер Джеймс Піл Еджертон і Джуліус Гершайммер.