Таємничий суперник

РОЗДІЛ 16 Подальші пригоди Томмі

З темряви, поцяткованої уколами вогню, що пульсували навколо, Томмі потроху повертався до тями. Коли він нарешті розплющив очі, то не усвідомлював нічого, крім нестерпного болю в скронях. Неясно бачив незнайоме оточення. Де він? Що сталося? Він мляво кліпнув очима. Це був не його номер у «Рітці». І що, чорт забирай, з його головою?

—Дідько! — сказав Томмі й спробував сісти. Він згадав. Він був у тому зловісному будинку в Сохо. Хлопець застогнав і знову впав. Крізь майже зімкнуті повіки він уважно вивчав місце навколо себе.

— Оговтується, — зауважив хтось біля самого вуха Томмі. Він одразу впізнав голос бородатого дієвого німця і натхненно вдав нерухомість. Відчував, що пошкодує, якщо отямиться надто швидко, і, доки біль у голові не притихнув, ніяк не міг зібратися з думками. Томмі болісно намагався скласти докупи те, що сталося. Вочевидь, хтось прокрався слідом за ним, доки він підслуховував, і оглушив ударом по голові. Тепер вони знають, що він шпигун, і з усією ймовірністю розправа над ним буде короткою. Без сумніву, він потрапив у халепу. Ніхто не знає, де він, тож допомоги ззовні чекати не варто й треба покладатися винятково на власну кмітливість.

«Ну, вперед», — пробурмотів Томмі до себе й повторив свій попередній вигук.

—Дідько! — сказав він, і цього разу йому вдалося сісти.

За мить німець виступив уперед і приклав до його губ келих, коротко наказавши:

— Пий.

Томмі послухався. Від міцності трунку він мало не вдавився, але той дивовижним чином прочистив його розум.

Він лежав на канапі в кімнаті, де відбувалася нарада. По один бік від нього сидів німець, по другий — сторож із лиховісним обличчям, який впустив його.

Але Томмі помітив відсутність одного обличчя. Чоловіка, якого називали Номером Першим, тут більше не було.

— Уже краще? — спитав німець, прибираючи порожню склянку.

— Так, дякую, — бадьоро відповів Томмі.

— О, мій любий друже, пощастило тобі мати такий товстий череп. У доброго Конрада міцний удар. — Він кивнув у бік зловісного сторожа.

Чоловік вишкірився.

Томмі з зусиллям крутнув головою.

— О, — мовив він, — то ти Конрад, так? Здається мені, товщина черепа — це й для тебе везіння. Коли дивлюся на тебе, то майже шкодую, що дав тобі уникнути шибениці.

Чоловік загарчав, а бородань тихо сказав:

— Йому б це не загрожувало.

— Як скажете, — відповів Томмі. — Знаю я цю моду недооцінювати поліцію. Особисто я радше вірю в неї.

Його тон був вкрай незворушним. Томмі Бересфорд належав до тих молодих англійців, які не відзначені особливими розумовими здібностями, проте однозначно найкраще проявляють себе у випадках, які називають скрутним становищем. Природна сором’язливість та обережність спадають з них, наче рукавичка. Томмі чітко усвідомлював, що його єдиний шанс на втечу полягає у кмітливості, і, прикриваючись буденним тоном, відчайдушно мізкував.

Холодним голосом німець перебрав розмову на себе:

— Ти маєш що сказати перед тим, як тебе стратять як шпигуна?

— Багато чого, — відповів Томмі з тією ж світськістю, що й раніше.

— Заперечуєш, що підслуховував під дверима?

— Ні. Я справді мушу вибачитися. Але ваша розмова була такою цікавою, що взяла гору над моїм сумлінням.

— Як ти сюди потрапив?

— Старий добрий Конрад впустив. — Томмі осудливо поглянув на нього. — Не наважуся пропонувати відправити вірного слугу на пенсію, але вам справді потрібен кращий сторожовий пес.

Конрад безсило загарчав і, коли бородань обернувся до нього, похмуро мовив:

— Він назвав пароль. Звідки мені було знати?

— Так, — відгукнувся Томмі. — Звідки йому було знати? Не винуватьте бідолаху. Його поспіх дав мені насолоду бачити вас усіх на власні очі.

Йому здалося, що слова спричинили певне занепокоєння серед присутніх, але пильний німець зупинив це помахом руки.

— Мертві не патякають, — рівно сказав він.

— А, — сказав Томмі, — але ж я ще не помер!

— Незабаром помреш, мій юний друже, — пообіцяв німець.

Серед інших піднявся шепіт.

Серце Томмі забилося швидше, але його звичайна ґречність не похитнулася.

— Я так не думаю, — твердо сказав він. — Маю серйозне заперечення проти смерті.

Він спантеличив їх, це видно було з виразу обличчя його тюремника.

— Можеш навести причину, чому ми не повинні скарати тебе на смерть? — запитав німець.

—Декілька, — відповів Томмі. — Послухайте, ви поставили мені купу запитань. Дозвольте спитати вас для різноманіття. Чому ви не вбили мене одразу, доки я не прийшов до тями?

Німець завагався, і Томмі вхопився за свою перевагу.

— Тому що не знали, як багато я знаю і звідки взяв цю інформацію. Якщо вб’єте мене зараз, то ніколи не дізнаєтесь.

Але тут Борис вже не міг стримати емоцій. Він виступив уперед, розмахуючи руками.

— Ти чортів шпик! — заверещав він. — Ми з тобою не панькатимемося. Убити його! Убити його!

Залунав рів схвалення.

— Чуєш? — сказав німець, не зводячи очей з Томмі. — Що скажеш на це?

— Скажу? — Томмі знизав плечима. — Купка йолопів. Нехай самі себе спитають про дещо. Як я сюди потрапив? Пам’ятаєте, що сказав старий добрий Конрад — за вашим же паролем, так? Звідки я його дізнався? Ви ж не гадаєте, що я прийшов на цей поріг навмання й бовкнув перше, що спало на думку?

Томмі був задоволений кінцевими словами своєї промови. І шкодував лише про те, що поруч немає Таппенс, яка оцінила б їх в усій красі.

— І правда, — раптом мовив представник робітничого класу. — Товариші, нас зрадили!

Почувся огидний шепіт. Томмі заохочувально всміхнувся до них.

— Отак краще. Як можна сподіватися на успіх у будь-якій роботі, якщо не користуватися головою?

— Ти скажеш нам, хто нас зрадив, — сказав німець. — Але тебе це не врятує — о, ні! Ти розповіси нам усе, що знаєш. Борис он знає чудові способи розговорити людей!

— Ба! — глузливо відповів Томмі, борючись із винятково неприємним відчуттям у глибині живота. — Ви не станете ані катувати, ані вбивати мене.

— Чому ж? — спитав Борис.

— Бо вб’єте гуску, яка несе золоті яйця, — тихо відповів Томмі.

Повисла коротка пауза. Здавалося, що вперта, наполеглива впевненість Томмі нарешті перемагає. Вони більше не здавалися цілком упевненими в собі. Чоловік у дранті прискіпливо роздивлявся Томмі.

— Він блефує, Борисе, — тихо сказав він.

Томмі його зненавидів. Невже цей чоловік бачить його наскрізь?

Німець різко обернувся до Томмі.

— Ти про що?

— Я про що? — відгукнувся Томмі, відчайдушно намагаючись щось вигадати.

Раптом Борис виступив уперед і затрусив кулаком перед обличчям Томмі.

— Говори, англійська свине, говори!

— Не треба так хвилюватися, мій добрий друже, — спокійно сказав Томмі. — Це у вас, іноземцях, найгірше. Не вмієте зберігати спокій. Отже, я вас запитую: хіба схоже, щоб я вважав, що ви маєте якийсь шанс мене вбити?

Він упевнено озирнувся й радів, що вони не чують частого биття його серця, яке викривало брехливість його слів.

— Ні, — нарешті похмуро визнав Борис, — не схоже.

«Дякувати Богові, він не вміє читати думки», — подумав Томмі. А вголос продовжив доводити свою перевагу:

— А чому я такий упевнений? Бо знаю те, що дозволяє бути в становищі, в якому я можу запропонувати угоду.

— Угоду? — бородань різко подивився на нього.

— Так — угоду. Моє життя та свобода проти... — Він зробив паузу.

— Проти чого?

Група підступила ближче. Чути було б, як падає голка.

Томмі повільно заговорив:

— Паперів, які Денверз віз з Америки на «Лузитанії».

Ефект від його слів був наче від громовиці. Усі підскочили з місць. Німець змахом руки вгамував їх. Схилився над Томмі, червоний від збудження.

— Himmel[11]! То вони в тебе?

З дивовижним спокоєм Томмі похитав головою.

— Ти знаєш, де вони? — наполягав німець.

І знову Томмі похитав головою.

— Анітрохи.

— Ну... тоді... — Розгніваний і спантеличений, він розгубив слова.

Томмі озирнувся. Він побачив гнів і збентеження на обличчі кожного, але його спокійна впевненість зробила своє — ніхто не сумнівався, що його слова не порожні.

— Я не знаю, де папери. Але, гадаю, я можу їх знайти. Маю версію...

— Па!

Томмі підніс руку й вгамував вигуки обурення.

— Я називаю це версією, але цілком упевнений у моїх фактах — фактах, не відомих нікому, окрім мене. У будь-якому разі, що вам втрачати? Якщо я зможу добути папери — ви дасте мені життя і свободу взамін. Згода?

— А якщо ми відмовимося? — тихо мовив німець.

Томмі відкинувся на канапу.

— 29-те число, — замислено мовив він, — менше ніж за два тижні...

На мить німець завагався. А тоді зробив знак Конраду.

— Відведи його до іншої кімнати.

П’ять хвилин Томмі сидів на ліжку в брудній сусідній кімнаті. Його серце несамовито калатало. Зробивши цей відчайдушний крок, він ризикував усім. Що вони вирішать? І доки всередині нього тривав цей змучений допит, він недбало балакав із Конрадом, доводячи незговірливого сторожа до манії вбивства.

Нарешті двері відчинились, і німець владно покликав Конрада.

— Сподіваймося, суддя не нап’яв чорну шапочку, — фривольно зауважив Томмі. — Правильно, Конраде, веди мене. Арештований на лаві підсудних, джентльмени.

Німець знову сидів за столом. Він жестом вказав Томмі сісти напроти нього.

— Ми погоджуємося, — грубим тоном сказав він, — на твої умови. Папери мають бути доставлені нам, перш ніж ми тебе звільнимо.

— Ідіотизм! — доброзичливо сказав Томмі. — Як, по-вашому, я маю їх шукати, якщо ви тримаєте мене тут прив’язаним за ногу?

— Тоді на що ти очікуєш?

— Я маю вільно їздити у своїх справах.

Німець розсміявся.

— Гадаєш, ми маленькі діти, щоб дозволити тобі звідси вийти, залишивши нам гарненьку історію, повну обіцянок?

— Ні, — замислено мовив Томмі. — Не думав насправді, що ви погодитеся на цей план, хоч це безмежно простіше для мене. Дуже добре, ми повинні досягти компромісу. Як щодо того, щоб прикріпити до мене Конрада. Він хлопець вірний і з кулаками.

— Нас більше влаштовує, — холодно сказав німець, — щоб ти залишився тут. Один із наших детально виконуватиме твої інструкції. Якщо операції ускладняться, він повернеться до тебе, і ти зможеш проінструктувати його далі.

— Ви зв’язуєте мені руки, — поскаржився Томмі. — Це дуже делікатна справа, а інший хлопець з усією ймовірністю все запоре, і де тоді буду я? Не вірю, що хтось із вас має хоч дрібку такту.

Німець постукав по столу.

— Такі наші умови. Інакше смерть!

Томмі втомлено відкинувся назад.

— Мені подобається ваш стиль. Стисло, але привабливо. Що ж, нехай буде так. Але одне важливо: я повинен побачити дівчину.

— Яку дівчину?

—Джейн Фінн, звісно.

Інший з цікавістю дивився на нього кілька хвилин, а тоді повільно сказав, наче ретельно добираючи слова:

— Ти не знаєш, що вона нічого не зможе тобі розповісти?

Серце Томмі забилося трохи швидше. Невже йому вдасться зустрітися віч-на-віч із дівчиною, яку він шукав?

— Я не проситиму її щось розповідати, — тихо сказав він. — Принаймні не в багатьох словах.

— Тоді нащо з нею бачитись?

Томмі зробив паузу.

— Щоб побачити її обличчя, коли я поставлю одне запитання, — нарешті відповів він.

І знову в очах німця з’явився погляд, який Томмі не до кінця розумів.

— Вона не зможе відповісти на твоє запитання.

— Це неважливо. Я маю бачити її обличчя, коли поставлю його.

— І вважаєш, що це тобі щось дасть? — Він засміявся коротким неприємним сміхом. Як ніколи Томмі відчував, що є якась обставина, якої він не розуміє. Німець допитливо дивився на нього.

— Цікаво, чи, зрештою, ти знаєш так багато, як ми думаємо? — тихо сказав він.

Томмі відчув, що його авторитет уже не такий непохитний, як мить тому. Його вплив трохи послабшав. Але він був спантеличений. Що він не так сказав? Він заговорив, керуючись імпульсом моменту.

— Можливо, ви знаєте щось, чого не знаю я. Я не вдавав, що володію всіма подробицями вашої вистави. Але так само я маю дещо в рукаві, про що не знаєте ви. І цим я й маю намір вигідно скористатися. Денверз був страшенно розумний хлопець... — Він затнувся, наче вже забагато сказав.

Але обличчя німця трохи посвітлішало.

—Денверз, — прошепотів він. — Розумію...

Він змовк на мить, а тоді махнув Конраду.

— Заберіть його. Нагору — ти знаєш.

— Зачекайте хвилинку, — сказав Томмі. — То як щодо дівчини?

— Це можна владнати.

— Необхідно.

— Ми про це подбаємо. Лише одна людина може це вирішувати.

— Хто? — спитав Томмі. Але він знав відповідь.

— Містер Браун...

— Я побачу його?

— Можливо.

— Уперед, — грубо сказав Конрад.

Томмі слухняно встав. За дверима його конвоїр жестом наказав підійматися сходами. А сам ішов за ним назирці. Поверхом вище Конрад відчинив двері, і Томмі увійшов до маленької кімнати. Конрад запалив шиплячу газову горілку й вийшов. Томмі почув, як повертають ключ у замку.

Він узявся оглядати свою в’язницю. Кімната була менша, ніж та, що внизу, і було щось бездиханне в її атмосфері. А тоді він усвідомив, що в ній немає вікон. Він обійшов кімнату. Стіни були огидно брудні, як і все інше. На стінах криво висіли чотири картини, на яких було зображено сцени з «Фауста»: Маргарита з коробкою прикрас, сцена в церкві, Зібель із квітами й Фауст із Мефістофелем. Остання картина повернула Томмі до спогаду про містера Брауна. У своїй замкненій та запечатаній кімнатці зі щільно підігнаними важкими дверима він почувався відрізаним від світу, і зловісна сила архізлочинця здавалася більш справжньою. Скільки не кричи, ніхто не почує. Це місце було прижиттєвою могилою...

Зусиллям волі Томмі опанував себе. Опустився на ліжко й віддався роздумам. Страшенно боліла голова, а ще він був голодний. Тиша цього місця гнітила.

— Хай там як, — мовив Томмі, намагаючись підбадьоритися, — я побачу ватажка — таємничого містера Брауна, і якщо трохи пощастить із блефом, побачу й загадкову Джейн Фінн. Після того...

Після того, мусив визнати Томмі, перспективи видавалися похмурими.