Таємничий суперник

РОЗДІЛ 14 Консультація

Ніщо не дивувало й не спантеличувало Таппенс так, як легкість і простота, з якою все було залагоджено завдяки вмілому керівництву сера Джеймса. Лікар з готовністю прийняв версію, що місіс Вандемеєр випадково випила надмірну дозу хлоралгідрату. Він сумнівався, чи потрібне тут розслідування.

Якщо так, він дасть знати серу Джеймсу. Він розумів, що напередодні місіс Вандемеєр збиралася виїздити за кордон і слуги вже пішли. Сер Джеймс і його юні друзі були у неї, коли раптом в неї стався напад, і провели ніч у її квартирі, не бажаючи залишати її саму. Чи знають вони когось із її родичів? Ні, але сер Джеймс скерував його до адвоката місіс Вандемеєр.

Незабаром прибула медсестра, щоб перебрати обов’язки на себе, а інші покинули злощасну будівлю.

— І що тепер? — спитав Джуліус із нотками відчаю. — Гадаю, ми остаточно все втратили.

Сер Джеймс замислено погладив підборіддя.

— Ні, — тихо сказав він. — Досі е шанс, що доктор Голл зможе нам щось розповісти.

— Боже! Я й забув про нього.

— Шанс невеликий, але ним не потрібно нехтувати. Здається, я казав вам, що він зупинився в «Метрополі». Пропоную відвідати його якнайшвидше. Скажімо, після ванної та сніданку?

Домовилися, що Таппенс і Джуліус повернуться до «Рітцу» й заїдуть за сером Джеймсом на машині. План було сумлінно виконано, і кілька хвилин по одинадцятій вони під’їхали до «Метрополю». Спитали доктора Голла, і портьє пішов його розшукувати. За кілька хвилин невисокий лікар вже поспішав до них.

— Можете приділити нам кілька хвилин, докторе Голле? — приємно мовив сер Джеймс. — Дозвольте представити вам міс Каулі. Містера Гершайммера, гадаю, ви вже знаєте.

Жартівливий вогник загорівся в очах лікаря, коли він тиснув руку Джуліусу.

— А, так, мій любий друг із пригоди на дереві! Щиколотка в порядку, еге ж?

— Гадаю, її зцілено завдяки вашому вмілому лікуванню, доку.

— А сердечна недуга? Ха-ха!

—Досі шукаю, — коротко відповів Джуліус.

— Перейдімо до суті: ми можемо поговорити з вами наодинці? — спитав сер Джеймс.

— Звісно. Гадаю, тут є кімната, де буде тихо й нас ніхто не потурбує.

Він пішов, інші рушили слідом. Коли вони сіли, лікар запитально подивився на сера Джеймса.

—Докторе Голле, я дуже занепокоєний пошуками однієї молодої леді з метою отримання свідчень від неї. Я маю підстави вважати, що у певний час вона перебувала у вашому закладі в Борнмуті. Сподіваюся, я не порушую професійного етикету тим, що запитую вас про це?

— Гадаю, йдеться про свідчення?

Якусь мить сер Джеймс вагався, а тоді відповів: — Так.

— Я з задоволенням надам вам будь-яку інформацію, наскільки це буде в моїй владі. Як звати молоду леді? Пам’ятаю, містер Гершайммер запитував... — Він повернувся до Джуліуса.

— Ім’я, — відверто заявив сер Джеймс, — насправді несуттєве. Її майже напевне привезли до вас під чужим ім’ям. Але я хотів би знати, чи знайомі ви з місіс Вандемеєр?

— Місіс Вандемеєр, із квартири № 20 в будинку Сауз-Одлі? Побіжно знайомий.

— Вам невідомо, що сталося?

— Що ви маєте на увазі?

— Ви не знаєте, що місіс Вандемеєр мертва?

— Боже, боже, я й гадки про це не мав! Коли це сталося?

— Учора ввечері вона вжила завелику дозу хлоралгідрату.

— Навмисно?

— Вважають, що випадково. Не хотів би висловлювати власних припущень. У будь-якому разі, її знайшли мертвою сьогодні вранці.

— Дуже сумно. Гарна самотня жінка. Припускаю, вона була вашим другом, якщо ви знайомі з усіма цими подробицями.

— Я знайомий з подробицями тому, що... ну, тому, що це я знайшов її мертвою.

— Звісно. — Лікар здригнувся.

— Так, — сказав сер Джеймс і замислено погладив підборіддя.

— Це дуже сумна новина, але, даруйте, я не розумію, як це пов’язано з темою вашого запиту?

— Пов’язано ось як: чи правда, що місіс Вандемеєр помістила під вашу опіку молоду родичку?

Джуліус нетерпляче нахилився вперед.

— Це справді так, — тихо відповів лікар.

— Під іменем?..

—Дженет Вандемеєр. Я так зрозумів, що вона племінниця місіс Вандемеєр.

— І вона потрапила до вас...

— Як я пам’ятаю, у червні чи липні 1915 року.

— Вона мала психічне захворювання?

— Вона абсолютно здорова, якщо ви це маєте на увазі. Зі слів місіс Вандемеєр я зрозумів, що дівчина була з нею на «Лузитанії», коли той нещасний корабель затонув, і пережила важкий шок.

— Гадаю, ми на правильному шляху? — сер Джеймс озирнувся.

— Кажу ж — я телепень! — відгукнувся Джуліус.

Лікар подивився на них усіх з цікавістю.

— Ви говорили, що вам потрібні від неї свідчення, — сказав він. — Гадаю, вона не здатна їх надати.

— Як? Ви щойно казали, що психічно вона цілком здорова.

— Так і є. Однак, якщо ви хочете від неї свідчень стосовно подій до 7 травня 1915 року, вона не зможе їх надати.

Вони ошелешено дивилися на низенького чоловіка. Той кивнув, підтверджуючи свої слова.

— Шкода, — мовив він. — Неймовірно шкода, сер Джеймс, особливо зважаючи, що справа, як я розумію, дуже важлива. Але це так, вона нічого не може вам розповісти.

— Але чому, друже? На дідька, чому?

Низенький чоловік переніс свій доброзичливий погляд на схвильованого молодого американця.

— Тому що Дженет Вандемеєр страждає на повну втрату пам’яті!

— Що?

— Саме так. Цікавий випадок, дуже цікавий випадок. Не такий рідкісний насправді, як ви гадаєте. Є кілька дуже відомих паралелей. Це перший подібний випадок, який я спостерігаю особисто, і мушу визнати, мені він видається напрочуд цікавим.

Було щось диявольське в задоволенні чоловічка.

— І вона нічого не пам’ятає, — повільно промовив сер Джеймс.

— Нічого до 7 травня 1915 року. Від цієї дати її пам’ять не гірша за вашу чи мою.

— Що вона пам’ятає найперше?

— Як сходила на землю разом із вцілілими. Усе, що до цього, — пітьма. Вона не знала власного імені, звідки вона або де перебуває. Навіть не могла говорити рідною мовою.

— Але, звісно ж, усе це вкрай незвичайно? — вставив Джуліус.

— Ні, мій дорогий друже. Цілком нормально за таких обставин. Тяжке потрясіння для нервової системи. Втрата пам’яті майже завжди відбувається за тим самим сценарієм. Я, звісно, запропонував спеціаліста. Є один дуже добрий чоловік у Парижі — досліджує деякі випадки, — але місіс Вандемеєр заперечила саму ідею публічності, якою може обернутись подібне рішення.

— Уявляю собі, як вона була проти, — похмуро мовив сер Джеймс.

— Я погодився з її думкою. Такі випадки справді заживають певної лихої слави. А дівчина дуже молода — дев’ятнадцять років, здається. Було б шкода, якби її недугу обговорювали — це могло зашкодити її майбутньому. До того ж спеціального лікування для таких випадків не існує. Тут справді треба лише чекати.

— Чекати?

— Так, рано чи пізно пам’ять повернеться — так само раптово, як і зникла. Але, з усією ймовірністю, дівчина повністю забуде травматичний період і повернеться до свого життя там, де залишила його — у момент затоплення «Лузитанії».

— І коли, за вашими очікуваннями, це станеться?

Лікар знизав плечима.

— А, цього сказати я не можу. Іноді потрібні місяці. Відомі випадки, коли знадобилося до двадцяти років! Іноді інше потрясіння грає на руку. Одне відновлює те, що забрало інше.

— Ще одне потрясіння, он як? — замислено промовив Джуліус.

— Саме так. Був один випадок у Колорадо... — продовжував говорити коротун, балакливий і злегка захоплений.

Джуліус, здавалося, не слухав. Поринувши у власні думки, він супив брови. Раптом прокинувся від своєї похмурої задуми й гримнув по столу кулаком із таким оглушливим грюкотом, що всі підстрибнули. Особливо лікар.

— Зрозумів! Гадаю, доку, мені потрібен ваш медичний погляд на план, який я зараз викладу. Скажімо, Джейн довелося б знову перетнути Атлантику і сталося б те саме. Субмарина, тоне корабель, усі сідають по човнах — і так далі. Це не спрацює? Не дасть величезного поштовху її підсвідомості, чи як там на вашому жаргоні, не змусить її запрацювати знову?

— Дуже цікаве міркування, містере Гершайммере. На мою думку, це могло б увінчатись успіхом. На жаль, жодного шансу, що умови повторяться так, як ви змальовуєте.

— Звісно, що не за природних причин, доку. Але я кажу про постанову.

— Постанову?

— Ну так. У чому складність? Наймемо лайнер...

— Лайнер! — безсило прошепотів доктор Голл.

— Наймемо кількох пасажирів, субмарину — гадаю, це єдина складність. Уряди зазвичай тримають у таємниці свою бойову техніку. Вони не продадуть її першому-ліпшому. І все ж, гадаю, це можна владнати. Чули коли-небудь слово «хабар», сер? То ось, хабарі дають щоразу! Упевнений, нам не доведеться справді випускати торпеду. Якщо всі метушитимуться й досить гучно кричатимуть, що корабель тоне, цього має вистачити для такої невинної юної дівчини, як Джейн. Коли на неї надягнуть рятівний пояс і спішно посадять у човен, доки добре підготовлена юрба акторів виконуватиме істеричний трюк на палубі — їй-богу, вона може повернутись туди, де була у травні 1915-го. Як вам такий чорновий план?

Доктор Голл дивився на Джуліуса. Усе, що він не здатен був вимовити, красномовно читалося в його погляді.

— Ні, — сказав Джуліус у відповідь на це, — я не божевільний. Це цілком можливо. У Штатах це щодня роблять для кіно. Хіба не бачили, як зіштовхуються потяги на екрані? Яка різниця між купівлею потяга й купівлею лайнера? Беріть майно і вперед!

Доктор Голл віднайшов свій голос.

— Але ж витрати, мій любий друже. — Його голос підвищився. — Витрати! Вони будуть колосальнії

— Гроші мене зовсім не турбують, — просто пояснив Джуліус.

Доктор Голл благально повернувся до сера Джеймса, та той лише злегка всміхнувся.

— Містер Гершайммер дуже заможний — по-справжньому заможний.

Лікар знову поглянув на Джуліуса з якимось новим і невловним виразом. Це вже не був ексцентричний молодик зі звичкою падати з дерев. В очах лікаря була шанобливість, доречна перед дуже багатим чоловіком.

— Напрочуд дивовижний план. Напрочуд дивовижний, — прошепотів він. — Кіно — звісно! Ваша американська назва для сінематографа. Дуже цікаво. Боюся, ми тут трохи відстали від життя з нашими методами. І ви справді збираєтеся втілити цей ваш неймовірний план?

— Можете поставити останній долар, що так.

Лікар вірив йому — що було даниною його національності.

Якби таке запропонував англієць, він би глибоко засумнівався в його осудності.

— Я не можу гарантувати зцілення, — зазначив він. — Мабуть, мені варто пояснити це чітко.

— Звісно, все гаразд, — сказав Джуліус. — Просто приведіть Джейн, а решту залиште мені.

—Джейн?

— Тобто міс Дженет Вандемеєр. Ми можемо негайно виїхати до вашого віддаленого закладу й попросити прислати її. Чи мені зганяти туди й привезти її на своїй машині?

Лікар приголомшено подивився на них.

— Перепрошую, містере Гершайммере. Я гадав, ви зрозуміли.

— Зрозуміли що?

— Що міс Вандемеєр більше не під моєю опікою.