Таємничий суперник

РОЗДІЛ 4 Хто така Джейн Фінн?

Наступний день минув повільно. Треба було скоротити витрати. Якщо старанно заощаджувати, сорока фунтів вистачить надовго. На щастя, погода була гарна, а «ходити пішки дешево», як твердила Таппенс. Кінотеатр на околиці міста став для них розвагою на вечір.

Крах ілюзій припав на середу. У четвер, як належало, з’явилось оголошення. У п’ятницю можна було очікувати листів на квартиру Томмі.

Він урочисто пообіцяв у разі надходження таких листів не відкривати їх, а вирушати до Національної галереї, де напарниця зустрінеться з ним рівно о десятій.

Таппенс прибула на рандеву першою. Вона зручно влаштувалася на червоному оксамитовому сидінні й оглядала роботи Тернера пустими очима, доки в залі не з’явився знайомий силует.

— Ну?

— Ну, — відгукнувся містер Бересфорд із викликом. — Яка твоя улюблена картина?

— Не будь поганцем. Взагалі жодних відповідей?

Томмі з глибокою й дещо награною меланхолійністю похитав головою.

— Не хотів тебе розчаровувати, стара, тому й не казав з порогу. Надто погано. Добрі гроші на вітер. — Він зітхнув. — І все ж ось воно. Оголошення з’явилось, і — лише дві відповіді!

— Томмі, чортисько! — мало не заверещала Таппенс. — Дай сюди. Як можна бути таким свинтусом!

— Які вислови, Таппенс, які вислови! Дуже доречно в Національній галереї. Знаєш, це урядова експозиція. І не забувай, я вже казав раніше, що як доньці панотця...

— ...мені місце на естраді! — сварливо закінчила Таппенс.

— Я не те хотів сказати. Але якщо ти впевнена, що уповні насолодилася радісною реакцією після розпачу, від якого я тебе люб’язно звільнив, то перейдімо, як то кажуть, до нашої пошти.

Таппенс безцеремонно вихопила в нього два дорогоцінні конверти й уважно їх роздивилася.

— Оцей з товстого паперу. На вигляд багатий. Залишимо його на потім і відкриємо перший.

— Нумо. Один, два, три — вперед!

Великим пальчиком Таппенс розірвала конверт і дістала вміст.

Шановний пане,

стосовно вашого оголошення у сьогоднішній ранковій газеті — я можу стати вам у пригоді. Можливо, ви могли б відвідати мене за вищезазначеною адресою завтра вранці об одинадцятій.

Щиро ваш, А. Картер

— Каршалтон-Террас, 27, — сказала Таппенс, дивлячись на адресу. — Це в бік Ґлостер-роуд. Довгенько туди їхати, якщо на метро.

— Тоді, — мовив Томмі, — план дій такий. Моя черга йти в наступ. Поставши перед містером Картером, я обміняюся з ним ранковими привітаннями, як заведено. Тоді він скаже: «Будь ласка, сідайте, містере?..» На що я швидко й багатозначно відповім: «Едвард Віттінґтон!», після чого містер Картер забагряніє й видохне: «Скільки?» Поклавши до кишені звичайну таксу в п’ятдесят фунтів, я зустріну тебе на вулиці, і ми підемо за наступною адресою й повторимо свій виступ.

— Не доводь до абсурду, Томмі. А тепер інший лист. О, цей з готелю «Рітц»!

— Сотня фунтів замість п’ятдесяти!

— Я прочитаю:

Шановний пане,

у зв'язку з вашим оголошенням буду радий, якщо ви зайдете до мене близько обіду.

Щиро ваш,

Джуліус П. Гершайммер

— Ха! — сказав Томмі. — Пахне бошем[8]? Чи просто американським мільйонером невдалого походження? У будь-якому разі ми зайдемо до нього в обід. Слушна пора — часто обертається безкоштовною їжею на двох.

Таппенс кивнула, погоджуючись.

— А зараз до Картера. Треба поквапитись.

Вулиця Каршалтон-Террас виявилася бездоганним рядом будинків, «гідних справжніх леді», як висловилася Таппенс. Вони подзвонили у двері будинку № 27, і їм відчинила охайно вдягнена покоївка. Вона видавалась такою поважною, що в Таппенс серце впало. На запитання Томмі про містера Картера вона провела їх до маленького кабінету на першому поверсі, де й покинула. Однак не минуло й хвилини, як відчинилися двері й до кімнати увійшов високий чоловік із худорлявим яструбиним обличчям і втомленим виглядом.

— Містер М. А.? — спитав він і всміхнувся. Його усмішка була відверто привабливою. — Сідайте ж, обоє.

Вони послухалися. Сам чоловік присів на стілець напроти Таппенс і підбадьорливо їй всміхнувся. Було щось таке у його усмішці, від чого звичайна зібраність покинула дівчину.

Оскільки він явно не схильний був починати розмову, Таппенс довелося заговорити першій.

— Ми хотіли знати... тобто чи не будете ви ласкаві розповісти, що вам відомо про Джейн Фінн?

—Джейн Фінн? А! — Містер Картер явно замислився. — Ну, питання в тому, що саме ви хочете знати про неї?

Таппенс підібралася.

— Не розумію, як це стосується справи.

— Не розумієте? Але, знаєте, стосується, справді стосується. — Він знову всміхнувся втомленою усмішкою й замислено продовжив: — 1 це підводить нас до того ж запитання. Що вам відомо про Джейн Фінн?

— Ну ж бо, — продовжив він, оскільки Таппенс і далі мовчала. — Ви повинні щось знати, якщо дали таке оголошення?

Він трохи нахилився вперед, і в його втомленому голосі з’явилася нотка наполегливості.

— Гадаю, ви мені розповісте...

Було щось дуже магнетичне в особі містера Картера. Ніби через силу Таппенс скинула з себе цей вплив, промовивши:

— Ми ж не можемо цього зробити, так, Томмі?

Але, на подив дівчини, компаньйон її не підтримав. Він не зводив очей з містера Картера, а коли заговорив, у його тоні лунала незвична нотка пошани.

— Насмілюся сказати, та дрібка, що ми знаємо, не становитиме для вас жодної користі, сер. Та все одно ми люб’язно вам усе розповімо.

— Томмі! — здивовано скрикнула Таппенс.

Містер Картер крутнувся на стільці. В його очах застигло запитання.

Томмі кивнув.

— Так, сер, я одразу вас упізнав. Бачив вас у Франції, коли служив у розвідці. Щойно ви увійшли до кімнати, я зрозумів...

Містер Картер підніс руку.

— Жодних імен, будь ласка. Тут мене знають як містера Картера. До речі, це дім моєї двоюрідної сестри. Вона готова іноді позичати його мені, коли випадає працювати над суто неофіційними питаннями. Ну, що ж. — Він переводив погляд з юнака на дівчину. — Хто розповість мені цю історію?

— Викладай, Таппенс, — скомандував Томмі. — Це твоя байка.

— Так, юна леді, викладайте все.

Таппенс послухалась і стала розповідати всю історію — від створення ТОВ «Молоді авантюристи» й далі.

Містер Картер мовчки слухав з тим самим втомленим виглядом. Раз у раз він підносив руку до губ, ніби намагаючись приховати усмішку. Коли дівчина закінчила, із серйозним виглядом кивнув.

— Небагато. Але наводить на роздуми. Ще й як. І якщо дозволите так сказати, ви — цікава молода пара. Не знаю, можливо, ви досягнете успіху там, де хиблять інші... Знаєте, я вірю в удачу — завжди вірив...

Він зупинився на мить, а тоді продовжив.

— Ну, то як? Ви шукаєте пригод. Як щодо того, щоб попрацювати на мене? Усе цілком неофіційно, як ви розумієте. Витрати беру на себе, та й навантаження помірне.

Таппенс дивилась на нього, розтуливши губи. Її очі ставали все ширшими.

— Що нам треба робити? — видихнула вона.

Містер Картер усміхнувся.

— Просто робіть те, що вже робите. Знайдіть Джейн Фінн.

— Так, але хто така Джейн Фінн?

Містер Картер серйозно кивнув.

— Так, гадаю, ви маєте право це знати.

Він відкинувся на своєму стільці, схрестив ноги, стиснув кінчики пальців і почав тихим монотонним голосом:

— Секретна дипломатія (що, до речі, майже завжди погана політика!) вас не обходить. Достатньо буде сказати, що на самому початку 1915 року з’явився певний документ. Це був проект секретної угоди — договору — називайте, як хочете. Його оформили для підписання різними діячами й склали в Америці — на той час нейтральній країні. Надіслали до Англії кур’єром, спеціально відібраним для цієї мети, молодим хлопцем на ім’я Денверз. Усі сподівалися, що справу тримали в такій таємниці, що витоків бути не могло. Такі надії зазвичай не виправдовуються. Хто-небудь завжди прохопиться!

Денверз відплив до Англії на борту «Лузитанії». Він віз дорогоцінні документи в цератовому пакунку, який тримав біля тіла. Це був той самий рейс, у якому «Лузитанію» підбили торпедою, і вона затонула. Денверз був у списку зниклих безвісти. Зрештою його тіло викинуло на берег, і його опізнали без будь-яких сумнівів. Але цератовий пакунок зник!

Питання в тому, чи його в нього відібрали, чи він сам передав його на зберігання комусь іншому? На користь останньої версії свідчило кілька подій. Після того, як корабель підбила торпеда, у ті кілька хвилин, коли спускали шлюпки на воду, люди бачили, як Денверз розмовляв з молодою американкою. Ніхто не помітив, щоб він їй щось передавав, але він міг це зробити. Мені здається цілком імовірним, що він довірив папери цій дівчині, вважаючи, що в неї яку жінки більше шансів безпечно доставити їх на берег.

Але якщо так, то де ця дівчина і що вона зробила з паперами? За останніми даними з Америки, видається ймовірним, що за Денверзом пильно стежили всю дорогу. Чи була ця дівчина у змові з його ворогами? Чи її саму переслідували, а чи взагалі обманом або силою змусили віддати дорогоцінний пакунок?

Ми взялися до пошуків дівчини. Це виявилося неочікувано складно. Її звати Джейн Фінн, і її ім’я дійсно значилося в списку вцілілих, але сама дівчина ніби крізь землю провалилася. Запити щодо її минулого нам мало чим допомогли. Сирота, працювала на Заході, як сказали б у нас, вчителькою молодших класів. Згідно з паспортом, прямувала до Парижа, де збиралася вступити на службу до шпиталю. Добровільно запропонувала свої послуги, і після недовгого листування її прийняли. Побачивши її ім’я в списку вцілілих, персонал шпиталю неабияк здивувався, адже вона не прибула на місце призначення, та й взагалі від неї нічого там не чули.

Одне слово, ми вжили всіх можливих заходів, щоб знайти юну леді — але все намарно. Ми шукали її по всій Ірландії, але відколи вона ступила на англійську землю, про неї ніхто не чув. Проектом договору ніхто не скористався, що було б цілком можливо. Тож ми дійшли висновку, що Денверз його таки знищив. Війна увійшла в іншу фазу, дипломатичний аспект відповідно змінився, і новий договір складати не стали. Чутки про його існування рішуче спростовували. Про зникнення Джейн Фінн більше не згадували, і вся ця історія відійшла в забуття.

Містер Картер зробив паузу, і Таппенс нетерпляче втрутилася:

— Але нащо було ворушити все це знову? Війна скінчилася.

У тоні містера Картера з’явилися тривожні нотки.

— Бо схоже на те, що папери все ж не було знищено, і сьогодні вони можуть випливти в новому, смертельно небезпечному значенні.

Таппенс прикипіла до нього очима. Містер Картер кивнув.

— Так, п’ять років тому цей проект договору був зброєю в наших руках, сьогодні ж це зброя проти нас. Це величезний удар. Якщо оприлюднити положення, станеться катастрофа... Можливо, це призведе до нової війни — цього разу не з Німеччиною! Це крайній варіант, я й сам не вірю в таку можливість, але цей документ, без сумніву, викриває певну кількість державних посадовців, чиєї дискредитації ми наразі ніяк не можемо собі дозволити. Це стане незборимим гаслом для лейбористів, а за теперішнього стану речей лейбористський уряд, на мою думку, ляже важким тягарем на британську торгівлю. Та й це ніщо проти справжньої загрози.

Він зупинився, а тоді тихо продовжив:

— Можливо, ви чули або читали про дію більшовистського впливу, що стоїть за теперішнім робітничим заворушенням?

Таппенс кивнула.

— Це правда: більшовистське золото тече в цю країну з конкретною метою — збурити революцію. І є одна особа, чоловік з невідомим іменем, який працює таємно та в корисливих цілях. За робітничим заворушенням стоять більшовики — але цей чоловік стоїть за більшовиками. Хто він? Ми не знаємо. Його завжди згадують під іменем «містер Браун», яке нам ні про що не каже. Але одне зрозуміло: він — кримінальний геній своєї доби. Він керує дивовижною організацією. Пропаганда миру підчас війни здебільшого йшла від нього й була ним фінансована. Його шпигуни скрізь.

— Натуралізований німець? — припустив Томмі.

— Навпаки, я маю всі підстави вважати, що він англієць. Прибічник німців, і так само міг бути прибічником бурів. Чого він прагне досягти, ми не знаємо — імовірно, найвищої влади для себе, унікального місця в історії. Ми гадки не маємо щодо його справжньої особи. Сповіщають, що навіть його послідовники цього не знають. Там, де ми натрапляли на нього, він завжди відігравав другорядну роль. Головну роль щоразу бере на себе хтось інший. Але зрештою постійно виявляється, що була якась незначна особа, слуга або клерк, який тримався на задньому плані непоміченим, і цей уникливий містер Браун знову вислизав від нас.

— О! — Таппенс підстрибнула. — Цікаво... — Так?

— Пригадую, в офісі містера Віттінґтона. Клерк — він назвав себе Брауном. Ви не вважаєте...

Картер замислено кивнув.

— Цілком імовірно. Цікаво, що зазвичай це ім’я так чи так згадується. Ідіосинкразія генія. Ви можете взагалі його описати?

— Насправді я не звернула уваги. Він був доволі типовим, зовсім як усі решта.

Містер Картер знову втомлено зітхнув.

— Незмінний опис містера Брауна! Переказав телефонне повідомлення Віттінґтону, так? А ви помітили телефон у приймальні?

Таппенс замислилась.

— Ні, начебто ні.

— Саме так. «Повідомлення» — це такий спосіб Брауна дати наказ підлеглому. Він, звісно, підслухав усю розмову. І після цього Віттінґтон дав вам грошей і сказав приходити наступного дня?

Таппенс кивнула.

— Так, без сумніву, рука містера Брауна! — Містер Картер зупинився. — Що ж, ось і все. Бачите, із чим ви зіткнулися? Імовірно, з найвигадливішим кримінальним розумом своєї доби. І знаєте, мені це не подобається. Ви такі молоді створіння, обоє. Не хотілося б мені, щоб з вами щось сталося.

— Не станеться, — бадьоро запевнила його Таппенс.

— Я наглядатиму за нею, сер, — пообіцяв Томмі.

— А я наглядатиму за тобою, — відпарирувала Таппенс, обурившись цією чоловічою заявою.

— Ну, гаразд, пильнуйте одне одного, — з усмішкою сказав містер Картер. — А зараз повернімося до справ. Є щось загадкове в цьому проекті договору, чого ми досі не встановили. Нам погрожували ним — у прямих і недвозначних висловах. Революційні елементи фактично оголосили, що він у них в руках і вони мають намір оприлюднити його в потрібний час. З іншого боку, вони явно необізнані з багатьма його положеннями. Уряд вважає це лише блефом з їхнього боку і, правильно це чи ні, дотримується політики цілковитого заперечення.

Я не так у цьому впевнений. Були певні натяки, неприховані посилання, які явно вказують, що загроза реальна. Твердження, буцімто вони дістали викривальний документ, але не змогли прочитати, бо він зашифрований (ми знаємо, що проект договору не було зашифровано), неможливе за природою — тож це не пройде. Але щось таки правда. Звісно, як нам відомо, Джейн Фінн може бути мертва, але я так не вважаю. Цікаво те, що вони намагаються отримати інформацію про цю дівчину від нас.

— Що?

— Так. Одна-дві дрібниці проклюнулися. А ваша розповідь, юна леді, підтверджує мій здогад. Вони знають, що ми шукаємо Джейн Фінн. Що ж, вони створять власну Джейн Фінн — скажімо, у пансіонаті в Парижі.

Таппенс ахнула, а містер Картер усміхнувся.

— Ніхто й гадки не має, яка вона на вигляд, тож це безпечно. Вона озброєна сфабрикованою історією, а її справжнє завдання — витягнути з нас якнайбільше інформації. Зрозуміли ідею?

— То ви вважаєте... — Таппенс зупинилась, аби сповна осягнути власний здогад, — що вони хотіли відрядити мене до Парижа саме як Джейн Фінн?

Містер Картер усміхнувся ще більш утомлено, ніж до цього.

— Знаєте, я вірю у щасливі збіги, — сказав він.