Таємничий суперник

РОЗДІЛ 5 Містер Джуліус П. Гершайммер

— Що ж, — мовила Таппенс, опанувавши себе, — і справді, здається, що так і мало статися.

Картер кивнув.

— Я розумію, про що ви кажете. Я сам забобонний. Удача та все таке. Схоже, сама доля призначила вам вплутатись у цю історію.

Томмі дозволив собі хихикнути.

— Слово даю! Не дивно, що Віттінгтон схарапудився, коли Таппенс бовкнула те ім’я! Я б теж злякався. Але послухайте, сер, ми крадемо забагато вашого часу. Можете дати нам якісь підказки, перш ніж ми підемо?

— Навряд чи. Мої експерти зі своїми стереотипними методами провалилися. Ви ж додасте справі уяви та неупередженості. Не розчаровуйтесь, якщо це теж не спрацює. Перш за все, існує ймовірність, що далі все відбуватиметься пришвидшеним темпом.

Таппенс насупилася, не розуміючи його.

— Коли ви розмовляли з Віттінґтоном, вони мали в запасі час. Я володію інформацією, що на початок нового року заплановано грандіозний переворот. Але уряд розглядає можливість законодавчого кроку, який ефективно відверне загрозу удару. Чутки про це скоро дійдуть до них, якщо ще не дійшли, і вони можуть перейти до дій. Я сам на це сподіваюся. Що менше в них часу на визрівання плану, то краще. Я лише попереджаю, що часу у вас обмаль і не треба падати духом, якщо нічого не вийде. Це в будь-якому разі нелегка пропозиція. Ось і все.

Таппенс підвелася.

— Гадаю, нам варто дотримуватися ділового підходу. У чому саме ми можемо на вас розраховувати, містере Картере?

Містер Картер злегка скривив губи, але відповів стисло:

— Фінансування в межах розумного, детальна інформація з будь-якого питання й ніякого офіційного визнання. Тобто, якщо у вас виникнуть проблеми з поліцією, я не зможу офіційно виручити вас. Ви самі за себе.

Таппенс мудро кивнула.

— Цілком розумію. Я напишу список того, що хочу знати, коли матиму час поміркувати над цим. А зараз — щодо грошей...

— Так, міс Таппенс. Хочете сказати скільки?

— Не зовсім. Наразі в нас удосталь коштів, щоб діяти, та коли нам знадобиться більше...

— Вони на вас чекатимуть.

— Так, але... Не хочу казати грубо про уряд, якщо ви з ним якось пов’язані, але ж ви знаєте, яка чортова прірва часу потрібна, щоб у нього щось видобути! І якщо доведеться заповнити й надіслати синій формуляр, а потім, через три місяці, вони надішлють нам зелений і так далі — то користі від цього буде небагато, так?

Містер Картер щиро розсміявся.

— Не турбуйтеся, міс Таппенс. Надішлете особистий запит мені сюди, і гроші готівкою надійдуть вам поштою. Стосовно зарплати, як щодо, скажімо, трьох сотень на рік? І рівнозначна сума містеру Бересфорду, звісно.

Таппенс блискуче всміхнулася йому.

— Як мило. Ви добра людина. Я люблю гроші! Вестиму акуратну бухгалтерію наших витрат — увесь цей дебет і кредит, баланс на правому полі й окремо під червоною лінією — кінцеві суми. Я справді вмію це робити, коли думаю.

— Упевнений, що вмієте. Що ж, до побачення й щасти вам обом.

Він потиснув їм руки, і наступної хвилини вони вже спускалися сходами будинку № 27 на Каршалтон-Террас. В обох голови йшли обертом.

— Томмі! Скажи-но мені, хто такий цей «містер Картер»?

Томмі прошепотів ім’я їй на вухо.

— О! — вигукнула Таппенс, вражена.

— І можу тобі сказати, старушенціє, це саме ВІН!

— О! — знову вигукнула Таппенс. А тоді замислено додала: — Мені він подобається, а тобі? Видається страшенно втомленим і знудьгованим, і все ж відчувається, що всередині він як сталь, увесь такий гострий і блискучий. Ох! — Вона підстрибнула. — Ущипни мене, Томмі, ущипни мене. Повірити не можу, що це насправді!

Містер Бересфорд послухався.

— Ай! Досить! Так, це не сон. Ми маємо роботу!

— Ще і яку! Спільне підприємство запрацювало.

— І це поважніше, ніж я собі уявляла, — замислено промовила Таппенс.

— На щастя, я не пробудив у тобі жаги до злочинів! Котра година? Пообідаймо — ой!

Обох осяйнула та сама думка. Томмі озвучив її першим:

—Джуліус П. Гершайммер!

— А ми й не казали містеру Картеру, що він нам написав.

— Ну, особливо й не було про що казати — ми ж його ще не бачили. Ну ж бо, візьмімо краще таксі.

— І хто тепер марнотрат?

— Усі витрати буде покрито, не забувай. Застрибуй.

— Принаймні ми справимо краще враження, якщо з’явимось отак, — промовила Таппенс, з шиком відкидаючись на сидінні. — Упевнена, шантажисти ніколи не приїздять на автобусах!

— Ми ж начебто зав’язали з шантажем, — нагадав Томмі.

— Не впевнена, що я зав’язала, — похмуро відповіла Таппенс.

Коли вони запитали про містера Гершаймме-ра, їх одразу провели до його апартаментів. У відповідь на стукіт портьє нетерплячий голос гукнув: «Заходьте!», і хлопець відступив, впускаючи їх усередину.

Містер Джуліус П. Гершайммер виявився набагато молодшим, ніж уявляли собі Томмі чи Таппенс. Дівчина дала б йому років тридцять п’ять. Середній на зріст, він мав міцну статуру, що добре поєднувалася з його щелепою. Обличчя мав задиркувате, але приємне. Кожен безпомилково розпізнав би в ньому американця, хоч говорив він майже без акценту.

— Отримали мого листа? Сідайте й негайно розповідайте все, що знаєте про мою кузину.

— Вашу кузину?

— Звісно. Джейн Фінн.

— Вона ваша кузина?

— Мій батько та її мати були братом і сестрою, — педантично пояснив містер Гершайммер.

— О! — скрикнула Таппенс. — Тоді ви знаєте, де вона?

— Ні! — Містер Гершайммер гримнув по столу кулаком. — Провалитися мені, якщо знаю! А ви?

— Ми дали оголошення, щоб дістати інформацію, а не надати її, — жорстко відповіла Таппенс.

— Це я знаю. Я вмію читати. Але я гадав, може, вас цікавить її минуле й ви знаєте, де вона зараз?

— Що ж, ми не проти послухати про її минуле, — обережно сказала Таппенс.

Але містер Гершайммер раптом зробився підозріливим.

— От що, — заявив він. — Тут вам не Сицилія! Ніяких вимог викупу з погрозами відрізати їй вуха, якщо я відмовлюся. Це Британські острови, тож припиніть ці дивні ігри, або я просто покличу того красеня, великого британського полісмена, якого бачу отам на Пікаділлі.

Томмі кинувся пояснювати:

— Ми не викрадали вашу кузину. Навпаки, ми намагаємося її знайти. Нас для цього найняли.

Містер Гершайммер відкинувся у кріслі.

— Просвітіть мене, — коротко сказав він.

Томмі виконав цю вимогу настільки, що розповів йому стислу версію зникнення Джейн Фінн і висловив можливість, що вона несвідомо опинилася втягнутою в «якусь політичну виставу». Себе і Таппенс він назвав «приватними слідчими», найнятими для її пошуку, і додав, що вони раді будь-яким подробицям, які може надати їм містер Гершайммер.

Джентльмен схвально кивнув.

—Начебто все гаразд. Я трохи поквапився. Але Лондон мене дратує! Я сприймаю лише старий добрий Нью-Йорк. Запитуйте, що вас цікавить, я розповім.

На мить Молоді авантюристи застигли, але Таппенс, оговтавшись, сміливо кинулася у бій, пригадавши детективні романи.

— Коли ви востаннє бачили покі... тобто вашу кузину?

— Ніколи не бачив, — відповів містер Гершайммер.

— Що? — ошелешено перепитав Томмі.

Гершайммер обернувся до нього.

— Так, сер. Я вже казав, що мій батько та її мати були братом і сестрою — мабуть, як і ви... — Томмі не став виправляти його судження про їхні стосунки. — Але не завжди ладнали між собою. А коли моя тітка вирішила побратися з Еймосом

Фінном, бідним шкільним вчителем із Заходу, батько просто ошаленів! Сказав, якщо заробить статок (а він впевнено до цього йшов), вона від нього ані цента не побачить. Що ж, у результаті тітка Джейн поїхала на Захід і більше не надіслала нам жодної звістки. Старий заробив-таки собі статок. Зайнявся нафтовою справою, торгував сталлю, трохи погрався з залізницею і, можу сказати, наробив галасу на Волл-стріт! — Чоловік зробив паузу. — А потім він помер, минулої осені, і всі долари залишив мені. Вірите чи ні, та моя совість не дає мені спокою! Постійно стукає до мене й каже: «А як же тітка Джейн, там, на Заході?» Це трохи мене турбувало. Бачте, я з’ясував, що Еймос Фінн ніколи не заробляв добре. Він не з таких. Скінчилося тим, що я найняв людину, щоб відшукати її. У результаті довідався, що тітка померла й Еймос Фінн помер, але в них лишилася дочка — Джейн, яку підбило торпедою на «Лузитанії», коли вона прямувала до Парижа. Вона врятувалась, та, схоже, по цей бік океану про неї не чули. Я подумав, вони тут взагалі не чухаються, тож вирішив приїхати сам і поквапити їх. Передусім зателефонував до Скотленд-Ярду та Адміралтейства. В Адміралтействі мене мало не придушили, але у Скотленд-Ярді були дуже гречні — обіцяли провести розслідування, сьогодні вранці навіть прислали когось по її світлину. Завтра я їду до Парижа — просто перевірити, чим займається префектура. Гадаю, якщо розштурхати їх трохи, доведеться їм взятися до справи!

Енергійність містера Гершайммера вражала. Слід віддати йому належне.

— Але скажіть-но, — закінчив він, — ви ж не переслідуєте її за щось? Зневага до суду чи щось британське? Гордій американській дівчині могло здатися, що ваші правила й порядки часів війни доволі набридливі, і вона могла знехтувати ними. Якщо річ у цьому і якщо в цій країні існують хабарі, я її викуплю.

Таппенс заспокоїла його.

—Добре. Тоді ми можемо працювати разом. Як ви ставитесь до того, щоб пообідати? Замовити обід сюди чи спустимося до ресторану?

Таппенс висловилася за друге, і Джуліус підтримав її.

Слідом за устрицями подали камбалу «Кольбер», коли Гершайммеру вручили візитівку.

— Інспектор Джепп зі Скотленд-Ярду, знову з відділу карного розшуку. Цього разу інший. Що він очікує від мене почути такого, чого я не розповів першому типові? Сподіваюсь, вони не загубили світлину. Студія того фотографа на Заході згоріла вщент, і всі негативи знищено — це єдина копія, яка існує. Я отримав її від директора тамтешнього коледжу.

Непоясненний страх захлеснув Таппенс.

— Ви... ви не знаєте імені чоловіка, який приходив сьогодні вранці?

— Знаю. А, ні, не знаю. Секундочку. Воно було на його візитівці. О, знаю! Інспектор Браун. Доволі невиразний тип.