Таємничий суперник

РОЗДІЛ 18 Телеграма

Розгубившись на мить, Томмі попрямував до ресторану й замовив обід, вищий за будь-яку похвалу. Чотириденне ув’язнення заново навчило його цінувати добру їжу.

Він саме вкладав до рота особливо вишуканий шматочок камбали а-ля Жаннетт, коли помітив, як до зали входить Джуліус. Хлопець привітно помахав меню, чим успішно привернув до себе його увагу: від самого вигляду Томмі очі Джуліуса мало не вистрибнули з орбіт. Він підійшов і затрусив руку Томмі з енергійністю, яка останньому здалася дещо зайвою.

— Святі змії! — вивергнув він. — Це справді ти?

— Звісно, це я. Чому б ні?

— Чому б ні? Скажи, чоловіче, ти хіба не знаєш, що тебе вже записали в мерці? Гадаю, за кілька днів ми справили б за тобою урочисту панахиду.

— Хто вважав мене мертвим? — спитав Томмі.

— Таппенс.

— Мабуть, згадала примовку, що добрі люди помирають молодими. Певно, є в мені дещиця первородного гріха, щоб уціліти. Де вона, до речі?

— Її тут немає?

— Ні, той хлопець у кабінеті сказав, що вона щойно пішла.

— Мабуть, по покупки. Я підвіз її сюди на авто майже годину тому. Але скажи, невже не можна відкинути цей твій британський спокій і розповісти все, як є? Заради бога, чим ти займався увесь цей час?

— Якщо ти тут харчуєшся, — відповів Томмі, — то замовляй. Це буде довга історія.

Джуліус підсунув стілець із протилежного боку стола, дав знак офіціанту, що вештався залою, і замовив собі страви. Потім обернувся до Томмі.

— Викладай. Гадаю, у тебе сталося кілька пригод.

— Одна-дві, — скромно відповів Томмі й почав свою розповідь.

Джуліус зачаровано слухав. Половину виставлених перед ним страв він забув скуштувати. Врешті-решт чоловік протяжно зітхнув.

— Оце ти дав. Звучить, як першокласний роман!

— А тепер — до справ на внутрішньому фронті, — сказав Томмі, тягнучись по персик.

— Ну-у, — простягнув Джуліус, — я не проти зізнатися: у нас теж було кілька пригод.

Тепер уже він взяв на себе роль оповідача. Почавши з невдалої розвідки в Борнмуті, він перейшов до свого повернення до Лондона, купівлі автівки, зростання занепокоєння у Таппенс, візиту до сера Джеймса та сенсаційних подій минулої ночі.

— Але хто її вбив? — спитав Томмі. — Я щось не дуже розумію.

— Лікар обдурив себе, що вона зробила це сама, — сухо відповів Джуліус.

— А сер Джеймс? Що він думає?

— Оскільки він юридичне світило, то скидається на людину-устрицю, — відповів Джуліус. — Я сказав би, що він «тримав свою думку при собі».

Він детально розповів події ранку.

— Втратила пам’ять, он як? — із цікавістю спитав Томмі. — Заради бога, це пояснює, чому вони так дивно на мене дивилися, коли я заговорив про те, щоб розпитати її. Оце справді прорахунок з мого боку! Але про таке навряд чи здогадаєшся.

— Вони не дали тобі жодного натяку на те, де Джейн?

Томмі з жалем похитав головою.

— Ані слова. Знаєш, я трохи бовдур. Слід було якимось чином витягти з них більше.

— Гадаю, тобі пощастило, що ти взагалі тут. Твій блеф був блискучим ходом. Як тобі тільки вдалося так гладко все продумати, хоч убий, не збагну!

— Я був у такій халепі, що мусив щось вигадати, — просто відповів Томмі.

Настала секундна пауза, а потім Томмі повернувся до смерті місіс Вандемеєр.

— Немає сумніву, що це був хлоралгідрат?

— Гадаю, ні. Принаймні вони кажуть, що це серцевий напад, спровокований передозуванням, чи ще якась нісенітниця. Усе гаразд. Ми не хочемо, щоб нас турбували розслідуванням. Але, гадаю, у нас із Таппенс, і навіть у високочолого сера Джеймса з’явилася та сама думка.

— Містер Браун? — навмання припустив Томмі.

— Звісно.

Томмі кивнув.

— Усе одно, — замислено мовив він, — містер Браун не має крилець. Не уявляю, як він увійшов і зник.

— Як щодо якогось висококласного трюку з телепатією? Якогось магнетичного впливу, що невідворотно змусив місіс Вандермеєр скоїти самогубство?

Томмі з повагою подивився на нього.

—Добре, Джуліусе. Однозначно добре. Особливо підбір слів. Але мене це не переконує. Мені потрібен справжній містер Браун з плоті й крові. Гадаю, талановиті молоді детективи повинні взятися до справи, дослідити входи й виходи й почухати лоба, доки розгадка цієї таємниці їх не осяйне. Їдьмо на місце злочину. Хотів би я, щоб ми захопили з собою Таппенс. «Рітц» насолодився б видовищем радісного возз’єднання.

На запитання у вестибюлі їм повідомили, що Таппенс досі не повернулася.

— Усе одно, гадаю, треба подивитися нагорі, — сказав Джуліус. — Вона може бути у моїй вітальні.

Він зник.

Раптом з-під ліктя Томмі озвався низенький хлопчина:

— Молода леді — вона поїхала потягом, я так гадаю, сер, — сором’язливо прошепотів він.

— Що? — Томмі крутнувся до нього.

Маленький хлопчик порожевів ще більше.

— Таксі, сер. Я чув, як вона казала водієві про Черінґ-Крос і щоб він пильнував.

Томмі ошелешено глянув на нього розширеними від подиву очима. Осмілівши, хлопчик продовжив:

— Так мені здалося, після того як вона попросила довідник і залізничний розклад.

Томмі перервав його:

— Коли вона просила довідник і розклад?

— Коли я відніс їй телеграму, сер.

— Телеграму?

— Так, сер.

— Коли це було?

—Десь о пів на першу, сер.

— Розкажи мені, що саме сталося.

Маленький хлопчик зробив довгий вдих.

— Я відніс телеграму до номера 891 — леді була там. Вона розгорнула її та ахнула, а потім сказала дуже весело: «Принеси мені залізничний розклад, а також довідник, і хутчіш, Генрі». Мене звати не Генрі, але...

— Байдуже, як тебе звати, — нетерпляче сказав Томмі. — Продовжуй.

— Так, сер. Я приніс їх, а вона сказала мені зачекати й щось шукала. А потім глянула на годинник і каже: «Поквапся. Скажи їм, щоб викликали мені таксі», — і починає надягати на себе капелюха перед дзеркалом, а за дві секунди спускається, майже так само швидко, як я, і я веду її сходами вниз і саджаю в таксі, і чую, як вона каже йому те, що я вам розповів.

Маленький хлопчик зупинився й заново набрав повітря в легені. Томмі не зводив з нього очей. Цієї миті до нього підійшов Джуліус. Він тримав у руці розгорнутого листа.

— От що, Гершайммере. — Томмі обернувся до нього. — Таппенс вирушила шпигувати самостійно.

— Отакої!

— Так. У шаленому поспіху взяла таксі до Черінґ-Крос, отримавши телеграму. — Його погляд впав на лист у руці Джуліуса. — О! Вона лишила тобі записку. Усе гаразд. Куди вона подалася?

Майже несвідомо він простягнув руку до листа, але Джуліус згорнув його й поклав до кишені. Він здавався трохи збентеженим.

— Гадаю, це тут ні до чого. Це про дещо інше — дещо, про що я просив її дати мені знати.

— О! — Томмі явно був спантеличеним і, схоже, очікував більшого.

— Послухай, — раптом сказав Джуліус, — краще вже просвітити тебе. Сьогодні вранці я запропонував міс Таппенс стати моєю дружиною.

— О! — машинально відповів Томмі.

Він був вражений. Слова Джуліуса стали повною несподіванкою. На мить він онімів.

— Я хотів би сказати тобі, — продовжував Джуліус, — що, перш ніж пропонувати щось подібне міс Таппенс, я дав їй чітко зрозуміти, що не хочу ніяк встрягати між нею й тобою...

Томмі опанував себе.

— Усе гаразд, — швидко сказав він. — Ми з Таппенс роками дружимо. Нічого більшого.

Рукою, що злегка трусилася, він запалив цигарку.

— Усе добре. Таппенс завжди казала, що шукає...

Він різко зупинився, його обличчя побагровіло, але Джуліус анітрохи не збентежився.

— О, гадаю, своє слово скажуть долари. Міс Таппенс одразу просвітила мене щодо цього. З нею можна не ходити довкола. Ми чудово поладнаємо.

Хвилину Томмі з цікавістю дивився на нього, наче хотів було заговорити, а тоді передумав і нічого не сказав. Таппенс і Джуліус! Ну, а чом би й ні? Хіба вона не бідкалася, що не знає жодного багатія? Хіба не зізнавалась відкрито у своєму намірі одружитися заради грошей, якщо колись їй випаде така нагода? Знайомство з молодим американським мільйонером дало їй таку нагоду — і навряд чи вона забариться скористатися нею. Вона шукала грошей. Завжди так казала. Нащо винуватити її за те, що лишалась вірною своєму кредо?

Однак Томмі винуватив її. Ного переповнювало пристрасне й відверто нелогічне обурення. Усе це дуже добре звучало на словах — але справжня дівчина ніколи б не одружилася заради грошей. Таппенс виявилася відверто холоднокровною та егоїстичною, і він би залюбки ніколи більше її не бачив! Який же гнилий цей світ!

Його роздуми перервав голос Джуліуса:

— Так, чудово поладнаємо. Я чув, що першого разу дівчина завжди відмовляє — такий звичай.

Томмі схопив його за руку.

— Відмовляє? Ти сказав відмовляє?

— Звісно. Хіба я тобі не казав? Вона просто твердила «ні» без будь-якої на те причини. Вічна жіночність — чув, так кажуть фриці. Але вона швидко одумається. Цілком імовірно, що я занадто її поквапив...

Але Томмі перервав його, не зваживши на правила пристойності.

— Що вона сказала в тій записці? — несамовито спитав він.

Догідливий Джуліус простягнув йому листа.

— Там немає жодної підказки, куди вона поїхала, — запевнив він Томмі. — Але ти можеш переконатися сам, якщо не віриш мені.

У записці, виведеній знайомим школярським почерком Таппенс, було таке:

Любий Джуліусе,

завжди краще викладати все чорним по білому. Я відчуваю, що не можу перейматися думками про шлюб, доки не знайдеться Томмі. Залишмо це на потім.

Щиро ваша,

Таппенс

Томмі повернув листа. Очі блищали. Його почуття зазнали гострої реакції. Тепер він відчував, що Таппенс — сама шляхетність і незацікавленість.

Хіба вона не відмовила Джуліусу без вагань? Щоправда, записка демонструвала певні ознаки слабкості, але це він міг пробачити. Вона читалася майже як хабар Джуліусові, щоб спонукати його до пошуків Томмі, та він припускав, що насправді вона не це мала на увазі. Мила Таппенс, жодна дівчина в цілому світі не могла зрівнятися з нею! Коли він її побачить... Від раптових думок він здригнувся.

— Твоя правда, — зауважив він, опановуючи себе, — там не має ані натяку на те, що вона задумала. Гей, Генрі!

Маленький хлопчик слухняно підійшов. Томмі дістав п’ять шилінгів.

— Ще одне. Пам’ятаєш, що юна леді зробила з телеграмою?

Генрі ахнув і заговорив:

— Вона зім’яла її в кульку й жбурнула за камінну решітку з таким от звуком: «Ву-уп!», сер.

—Дуже виразно, Генрі, — сказав Томмі. — Ось тобі п’ять шилінгів. Ходімо, Джуліусе. Ми повинні знайти ту телеграму.

Вони поспішили нагору. Таппенс залишила ключі у дверях. У кімнаті було все так, як вона покинула. У каміні лежала зім’ята кулька помаранчево-білого паперу. Томмі розгорнув і розгладив телеграму.

Приїзди негайно, Моут-Гауз, Ібері, Йоркшир, великі зрушення. ТОММІ

Вони отетеріло перезирнулися. Джуліус заговорив першим:

— То це не ти надіслав?

— Звісно, ні. Що це означає?

— Гадаю, це означає найгірше, — тихо сказав Джуліус. — Вони схопили її.

— Що?

— Звісно! Підписали твоїм ім’ям, і вона потрапила в пастку, мов ягня.

— Боже мій! Що нам робити?

— Ворушитися й гайда за нею! Негайно! Не можна гаяти часу. Нам неймовірно пощастило, що вона не забрала телеграму з собою. Інакше ми, мабуть, ніколи б її не відстежили. Але треба поквапитись. Де той розклад?

Енергійність Джуліуса була заразливою. Якби Томмі був сам, то, мабуть, сів би обміркувати все на добрих пів. години, перш ніж визначився би з планом дій. Але поряд із Джуліусом Гершайммером невідворотно доводилось ворушитися.

Буркнувши кілька прокльонів, той віддав залізничний розклад Томмі як більш обізнаному з його загадками. Томмі відкинув розклад на користь довідника.

— Ось воно. Ібері, Йоркшир. Від Кінгс-Крос. Або від Сент-Панкрас. Хлопчик, мабуть, помилився. Вона казала «Кінґс-Крос», а не «Черінг-Крос». 12:50 — ось цим потягом вона поїхала; 14:10 — цей вже пішов; о 15:20 наступний — та ще й страшенно повільний.

— Як щодо автівки?

Томмі похитав головою.

— Відправ її туди, якщо хочеш, але нам краще їхати потягом. Украй важливо діяти тихо.

Джуліус застогнав.

— Це так. Але мені нестерпно уявляти цю невинну дівчину в небезпеці!

Томмі розсіяно кивнув. Він думав. За якусь мить сказав:

— Послухай, Джуліусе, а навіщо вона їм взагалі потрібна?

— А? Я тебе не розумію.

— Я хочу сказати: не думаю, що їхня гра — це завдати їй якоїсь шкоди, — пояснив Томмі, наморщуючи брови від напруги мисленнєвого процесу. — Вона заручниця, ось навіщо вона їм. Нагальної загрози для неї немає, бо, якщо ми на щось натрапимо, вона буде їм страшенно корисна. Доки вона в них, вони мають перевагу над нами. Розумієш?

— Звісно, — замислено сказав Джуліус. — Це так.

—До того ж, — додав Томмі, порозмисливши, — я дуже вірю в Таппенс.

Подорож вийшла стомливою, з багатьма зупинками і в залюднених вагонах. Їм довелося робити пересадку двічі — один раз у Донкастері, другий — на маленькому роз’їзді. Ібері виявилося безлюдною станцією з єдиним носильником, до якого і звернувся Томмі:

— Можете вказати нам, в якому боці Моут-Гауз?

— Моут-Гауз? Це на значній відстані звідси. Ви маєте на увазі великий будинок біля моря?

Томмі сміливо погодився. Вислухавши методичні, але спантеличливі інструкції носильника, вони приготувалися залишити станцію. Починало дощити, і вони підняли коміри своїх пальт, човгаючи крізь твань на дорозі. Раптом Томмі завмер на місці.

— Постривай хвилинку.

Він побіг назад до станції й знову покликав носильника.

— Слухайте, пам’ятаєте юну леді, яка приїхала більш раннім потягом, що о 12:10 з Лондона? Можливо, вона запитувала у вас дорогу до Моут-Гаузу.

Він як міг описав Таппенс, але носильник похитав головою. Тим потягом прибули кілька людей. Жодної схожої юної леді він не пригадував. Але був цілком упевнений, що ніхто не запитував у нього дороги до Моут-Гаузу.

Томмі повернувся до Джуліуса й пояснив усе. Смуток накрив його, наче важкий свинець. Він відчував упевненість, що їхні пошуки завершаться невдачею. Ворог мав фору в три години. Три години для містера Брауна — більш ніж достатньо. Він не знехтував би ймовірністю того, що телеграму знайдуть.

Дорога здавалася нескінченною. Одного разу вони не там звернули й пройшли майже пів милі в хибному напрямку. Було вже по сьомій вечора, коли маленький хлопчик сказав їм, що «той Моут-Гауз» — одразу за рогом.

Іржаві залізні ґрати гнітюче хилиталися на петлях! Величезна під’їзна дорога була рясно засипана листям. Було в цьому місці щось таке, від чого в обох захололо серце. Вони йшли безлюдною стежкою. Листя глушило їхні кроки. Денне світло майже згасло. Здавалося, наче вони входили у світ привидів. Над головою плескали й рипіли зі скорботною нотою гілки. Періодично промоклий лист тихо злітав униз, ошелешуючи їх холодним доторком до щік.

За поворотом дороги їм показався дім. Він теж здавався порожнім і закинутим. Віконниці були зачинені, сходи до дверей поросли мохом. Невже справді Таппенс заманили до цього закинутого місця? Важко було повірити, що чиясь нога ступала цим шляхом упродовж останніх кількох місяців.

Джуліус смикнув іржавий дверний дзвоник. Пролунав шумний негармонійний лязкіт, луною розійшовшись у порожнечі будинку. Ніхто не підійшов. Вони дзвонили ще і ще — але жодних ознак життя не було. Тоді вони повністю обійшли навколо будинку. Суцільна тиша й закриті ставнями вікна. Наскільки можна було вірити власним очам, будинок був порожній.

— Нічого не вийде, — сказав Джуліус.

Вони повільно повернулися по своїх слідах до воріт.

— Поблизу має бути село, — продовжував молодий американець. — Краще попитати там. Вони щось знатимуть про це місце, а також чи бував там хтось останнім часом.

— Так, це непогана ідея.

Просуваючись дорогою, вони незабаром дійшли до маленького хутора. На околицях зустріли робітника, який помахував сумкою з інструментами. Томмі зупинив його, щоб спитати.

— Моут-Гауз? Там порожньо. Кілька років порожньо. Ключі в місіс Свіні, якщо хочете туди навідатись, біля пошти.

Томмі подякував йому. Незабаром вони знайшли пошту, яка за сумісництвом виявилася звичайною милою галантерейною крамницею, і постукали у двері сусіднього котеджу. Їм відчинила

чистенька, здорова на вигляд жінка. Вона з готовністю дістала ключі від Моут-Гаузу.

— Хоч я й сумніваюся, що таке місце вам личить, сер. Воно у жахливому аварійному стані. Стеля тече, та й взагалі. Доведеться витратити на нього купу грошей.

— Дякую, — бадьоро сказав Томмі. — Допускаю, що це буде провал, але будинків в наш час бракує.

— Це так, — сердечно заявила жінка. — Моя донька і зять вже Хтозна як довго шукають пристойний котедж. Це все війна. Страшенно все ускладнила. Але вибачайте мені, сер, буде надто темно, щоб вам у тому домі щось розгледіти. Хіба не краще зачекати до завтра?

— Усе гаразд. Ми все ж оглянемо його сьогодні ввечері. Ми були б тут раніше, якби не збилися зі шляху. Де найкраще зупинитися на ніч?

Місіс Свіні задумалася.

— Є «Йоркширська зброя», але там небагато місць для таких джентльменів, як ви.

— О, нам чудово підійде. Дякую. До речі, у вас сьогодні не з’являлася юна леді, яка просила ключі?

Жінка похитала головою.

— У цьому місці давно нікого не було.

—Дуже вам дякую.

Уже знайомим шляхом вони повернулись до Моут-Гаузу. Коли парадні двері хитнулися назад

на своїх петлях, голосно заперечуючи, Джуліус чиркнув сірником і уважно оглянув підлогу. Потім похитав головою.

— Присягаюся, тут ніхто не ходив. Поглянь на пил. Товстий. Жодного сліду ніг.

Вони поблукали безлюдним будинком. Скрізь було одне й те саме. Товсті шари пилу, явно не-зрушені.

— Мене це дратує, — сказав Джуліус. — Не вірю, що Таппенс колись була в цьому будинку.

— Мала бути.

Джуліус похитав головою, не відповідаючи.

— Завтра ще раз тут усе оглянемо, — сказав Томмі. — Може, у денному світлі побачимо більше.

Наступного дня вони знову вдалися до пошуків і змушені були знехотя дійти висновку, що в будинок давно ніхто не заходив. І вже готові були зовсім поїхати з села, якби не щаслива знахідка Томмі. Коли вони поверталися по своїх слідах до воріт, він скрикнув і, нахилившись, підібрав щось серед листя й простягнув Джуліусу. Це була маленька золота брошка.

— Це Таппенс!

— Ти впевнений?

— Абсолютно. Я часто бачив, як вона її носила. Джуліус глибоко вдихнув.

— Гадаю, це все пояснює. Принаймні сюди вона дісталася. Влаштуємо в тому пабі нашу штаб-квартиру й підіймемо тут усе на вуха, доки не знайдемо її. Хтось повинен був її бачити.

Негайно розпочалися пошуки. Томмі та Джуліус працювали окремо і разом, але результат був той самий. Нікого, хто відповідав би опису Таппенс, поблизу не бачили. Вони були спантеличені, але не деморалізовані. Нарешті змінили тактику. Таппенс точно не залишалася надовго поблизу Моут-Гаузу. Це вказувало на те, що її перехопили й вивезли на машині. Вони поновили розпитування. Чи бачив хтось того дня машину, яка стояла біля Моут-Гаузу? І знову не отримали жодного успіху.

Джуліус телеграфував до міста, щоб йому прислали автівку, і вони щодня з невтомним запалом прочісували околиці. Сірий лімузин, щодо якого вони мали величезні сподівання, було відстежено до Геррогейта, але він виявився власністю високоповажної незаміжньої пані!

Щодня вони вирушали на нові пошуки. Джуліус, наче хірт на прив’язі, брав найменший слід. Кожне авто, що проїздило крізь село того фатального дня, було відстежено. Він вдирався на приватні сільські території й влаштовував власникам автівок пильний перехресний допит. Його вибачення були такими ж ґрунтовними, як і його методи, і рідко коли не гасили обурення його жертв. Але минав день за днем, а вони так і не наблизились до місцеперебування Таппенс. Викрадення було сплановано так добре, що здавалося, ніби дівчина буквально розчинилась у повітрі.

І ще одне занепокоєння тяжіло на душі Томмі.

— Знаєш, якдовго ми тут? — спитав він одного ранку, коли вони сиділи один напроти одного за сніданком. — Тиждень! Ми зовсім не наблизилися до того, щоб знайти Таппенс, а наступна неділя — 29-те!

— Точно! — замислився Джуліус. — Я майже забув про 29-те. Ні про що не думав, окрім Таппенс.

— Я теж. Принаймні я не забув про 29-те, але це анітрохи не здавалося важливим порівняно з пошуком Таппенс. Але сьогодні 23-тє, і часу стає обмаль. Якщо ми взагалі колись хочемо її знайти, то повинні зробити це до 29-го — після того її життя гроша ламаного не вартуватиме. І гра в заручники скінчиться. Починаю підозрювати, що ми страшенно помилилися в тому, як взялися до справи. Ми згаяли час, а вперед не просунулись.

— Я з тобою згоден. Ми пара йолопів, які відкусили більше, ніж змогли прожувати. Я негайно припиняю клеїти дурня!

— Що ти маєш на увазі?

— Зараз поясню. Я зроблю те, що ми мали зробити ще тиждень тому. Повернуся до Лондона й передам справу в руки вашої британської поліції. Ми уявили себе нишпорками. Нишпорками! Це якесь найбезглуздіше безглуздя! З мене досить! Я цим наївся. Подайте мені Скотленд-Ярд!

— Твоя правда, — повільно сказав Томмі. — Боже, дарма ми одразу не пішли цим шляхом.

— Краще пізно, ніж ніколи. Ми поводилися, як немовлята, що граються в «Наша пісня гарна й нова, починаймо її знову». Тепер же я негайно поїду до Скотленд-Ярду й попрошу взяти мене за руку й показати, яким шляхом йти. Гадаю, врешті-решт професіонал завжди переможе аматора. Ти зі мною?

Томмі похитав головою.

— Який сенс? Одного з нас достатньо. Я цілком можу лишитися тут і ще трохи порознюхувати. Щось.може нагодитися. Хтозна.

— Звісно. Ну, бувай. Я вмить повернуся з кількома інспекторами. Скажу їм, щоб обрали найкмітливіших і найкращих.

Але далі події пішли не за тим планом, який виклав Джуліус. Згодом того ж дня Томмі отримав телеграму:

Приїзди до мене готель «Манчестер Мідленд». Важливі новини. ДЖУЛІУС

О 19:30 Томмі вийшов із повільного міжміського потяга. На платформі чекав Джуліус.

— Подумав, що ти приїдеш цим потягом, якщо моя телеграма застане тебе вдома.

Томмі схопив його за руку.

— Що там? Таппенс знайшли?

Джуліус похитав головою.

— Ні. Але на мене в Лондоні чекало оце. Щойно прибуло.

Він простягнув бланк телеграми. Очі Томмі розширилися, коли він прочитав:

Джейн Фінн знайшлася. Негайно приїздіть готель «Манчестер Мідленд». ПІЛ ЕДЖЕРТОН

Джуліус забрав назад телеграму і згорнув її.

— Отакої, — замислено промовив він. —А я гадав, що той тип, адвокат, покинув справу!