Таємничий суперник

РОЗДІЛ 1 ТОВ «Молоді авантюристи»

— Томмі, стариганю!

— Таппенс, старушенціє!

Двійко молодих людей дружньо привіталися, миттєво заблокувавши при цьому вихід з метро на Дувр-стріт. Такі звертання були оманливі — сумарний вік цих двох явно не сягав бодай сорока п’яти.

— Триста років тебе не бачив, — продовжував юнак. — Куди зібралася? Ходімо, пожуємо булочки разом. Нам тут уже всі не раді — стоїмо отак на проході. Ходімо звідси.

Дівчина погодилась, і вони рушили по Дувр-стріт у бік Пікаділлі.

— Отже, — мовив Томмі, — куди підемо?

Легка тривога, що пролунала в його тоні, не лишилась непоміченою для гострого слуху міс Пру-денс Каулі, із загадкових причин відомої близьким друзям як Таппенс[1]. Дівчина миттєво стрепенулася:

— Томмі, у тебе ні гроша!

— Іще чого, — непереконливо заявив Томмі. — Купаюся в грошах.

— Ти завжди був кепським брехуном, — суворо мовила Таппенс, — хоч колись ти й переконав сестру Грінбенк, що лікар призначив тобі пиво для тонусу, але забув внести це в бюлетень. Пам’ятаєш?

Томмі всміхнувся.

— Ще б пак! А як розлютилася стара кішка, коли дізналася! Не скажу, що вона погана людина, матінка Грінбенк. Старий добрий шпиталь... Покинула службу, як усі?

Таппенс зітхнула.

— Так. І ти теж?

Томмі кивнув.

—Два місяці тому.

— Нагородні? — натякнула Таппенс.

— Витратив.

— О, Томмі!

— Ні, старенька, не в шаленій гульбі. Не з моїм щастям! Вартість житла — як зараз усюди, або можна жити в саду. Повір, якщо не знаєш...

—Дитя моє, — перервала Таппенс, — нема такого, чого я не знаю про вартість житла. Ось ми і в «Лайонз», і кожен платитиме за себе. Ось так! — І Таппенс повела його нагору.

У приміщенні було людно, і вони блукали в пошуках столика, ловлячи при цьому уривки розмов.

—...І знаєш, вона сіла й заплакала, коли я сказав, що зрештою квартира їй не дістанеться.

— ...Це була просто угода, моя люба! Як та, що привезла Мейбел Льюїс із Парижа...

— Кумедно, чого тільки не почуєш випадково, — пробурмотів Томмі. — Сьогодні стрів на вулиці двох дженджиків, які говорили про якусь Джейн Фінн. Ти колись чула таке ім’я?

Але цієї миті дві літні пані підвелися й стали збирати пакунки, і Таппенс спритно прослизнула на одне зі звільнених місць.

Томмі замовив чай і булочки. Таппенс замовила чай і тост із маслом.

— І потурбуйтеся, щоб чай подали в окремих чайниках, — суворо додала вона.

Томмі сів напроти неї. Його непокриту голову прикрашала кучма елегантно зачесаного рудого волосся. Обличчя його було негарне, та приємне — без виразних рис, проте безсумнівно обличчя джентльмена й спортсмена. Коричневий костюм був добре скроєний, та небезпечно близький до того, щоб геть зноситися.

Сидячи тут, вони видавалися доволі сучасною парою. Таппенс не претендувала на звання красуні, але прослідковувався певний характер і шарм в ельфійських рисах її обличчя — із тим чітко окресленим підборіддям і великими, широко посадженими сірими очима, які затуманено дивилися з-під прямих чорних брів. Поверх чорного, коротко підстриженого волосся мала маленьку яскраво-зелену шапочку, а її надзвичайно коротка й доволі благенька спідниця відкривала пару нетипово витончених гомілок. Її вигляд демонстрував відважну спробу бути елегантною.

Нарешті подали чай, і Таппенс, пробудившись від задуми, налила собі чашку.

— Отже, — мовив Томмі, відкушуючи великий шматок булочки, — розповідай, що нового. Пам’ятаєш, востаннє ми бачились у шпиталі у 1916-му.

—Дуже добре. — Таппенс невимушено взяла тост із маслом. — Скорочена біографія міс Пруденс Каулі, п’ятої доньки архідиякона Каулі з Літл-Міссенделл, графство Саффолк. На початку війни міс Каулі покинула принади (й тяготи) домашнього життя й прибула до Лондона, де вступила на службу до офіцерського шпиталю. Перший місяць: перемивала шістсот сорок вісім тарілок щодня. Другий місяць: підвищена до витирання вищезазначених тарілок. Третій місяць: підвищена до чищення картоплі. Четвертий місяць: підвищена до нарізання хліба та масла. П’ятий місяць: підвищена до обов’язків прибиральниці палат поверхом вище, зі шваброю та відром. Шостий місяць: підвищена до обслуговування столів. Сьомий місяць: приємна зовнішність і гарні манери так вражають, що мене підвищують до обслуговування сестер! Восьмий місяць: легкий спаду кар’єрі. Сестра Бонд з’їла яйце сестри Вестгейвен! Великий скандал! Винна однозначно прислуга! За неуважність у таких речах надто суворих покарань не буває. Знову швабра і відро! «Так полягли хоробрі»! Дев’ятий місяць: підвищена до підмітання палат, де зустріла друга дитинства в особі лейтенанта Томаса Бересфорда (мій уклін, Томмі!), якого не бачила довгих п’ять років. Зустріч була приязною! Десятий місяць: отримала догану від матрони за похід у кіно в супроводі одного з пацієнтів, а саме вищезгаданого лейтенанта Томаса Бересфорда. Одинадцятий і дванадцятий місяці: із цілковитим успіхом повернулася до обов’язків покоївки. Наприкінці року в сяйві слави покинула службу в шпиталі. Після того талановита міс Каулі успішно водила торговий фургон, моторну вантажівку та генеральську машину. Останнє було найприємніше. То був доволі молодий генерал!

— Що за пройда? — запитав Томмі. — Аж верне від згадки, як це начальство каталося з Військового міністерства до «Савою», а з «Савою» — у Військове міністерство!

— Я вже й забула, як його звати, — зізналася Таппенс. — Одне слово, то, безумовно, був пік моєї кар’єри. Далі я влаштувалася до Державного управління. Ми організували кілька дуже милих чайних вечірок. Я збиралася стати тиловою робітницею, листоношею та водійкою автобуса й цим завершити свою кар’єру — аж тут втрутилося перемир’я! Багато довгих місяців я трималася за управління хваткою справжньої прилипали, та, на жаль, зрештою мене скоротили. Відтоді шукаю роботу. А тепер — твоя черга.

— У мене так багато підвищень не було, — тужливо сказав Томмі, — і куди бідніше різноманіття. Ти ж знаєш, я знову виїхав до Франції. Потім мене відрядили до Месопотамії, і я вдруге дістав поранення й потрапив до шпиталю вже там. Потім застряг у Єгипті, доки не настало перемир’я, ще трохи потупцяв там і, як уже казав, нарешті демобілізувався. І десять довгих виснажливих місяців шукаю роботу! Жодної роботи немає! А якби й була, мене б на неї не взяли. На що я придатний? Що тямлю у справах? Нічого.

Таппенс похмуро кивнула.

— Як щодо колоній? — запропонувала вона. Томмі похитав головою.

— Мені б там не сподобалось — і цілком упевнений, що їм не сподобався б я!

— Багаті родичі?

І знову Томмі похитав головою.

— Ох, Томмі, невже навіть прабабці немає?

— Є старий дядько, більш-менш забезпечений, та він не підходить.

— Чому?

— Якось хотів усиновити мене. Я відмовився.

— Пригадую, начебто про це чула, — повільно сказала Таппенс. — Ти відмовився через свою маму...

Томмі спалахнув.

— Так, це було б дуже грубо стосовно матері. Знаєш, окрім мене, вона нікого не мала. Старий її ненавидів — хотів відібрати в неї мене. Просто на зло.

— Твоя мати померла, так? — м’яко спитала Таппенс.

Томмі кивнув.

Великі сірі очі Таппенс заволокло туманом.

— Ти добра людина, Томмі. Я завжди це знала.

—Дурня! — випалив Томмі. — Одне слово, справи мої такі. Я на межі розпачу.

— Я теж! Трималася як могла. Пропонувала себе скрізь. Відгукувалася на оголошення. Зверталася до кожної смертної душі. Крутилася, відкладала, заощаджувала! Але марно. Доведеться повернутися додому!

—А ти не хочеш?

— Звісно, не хочу! Яка користь від цих сентиментів? Батько — мила людина (я страшенно його люблю), але знав би ти, який я для нього клопіт! Він сповідує ті милі ранньовікторіанські погляди, що короткі спідниці та куріння — це аморально. Можеш собі уявити — я для нього як кістка в горлі! Він мало не зітхнув з полегшенням, коли війна забрала мене з дому. Розумієш, нас удома семеро. Це жахливо! Суцільна хатня робота й мамині посиденьки! Я завжди була складною дитиною. Не хочу повертатись, але... ох, Томмі, що мені ще робити?

Томмі сумно похитав головою. Запала тиша, а тоді Таппенс випалила:

— Гроші, гроші, гроші! Я думаю про гроші вранці, вдень і вночі! Мушу сказати, це доволі корисливо з мого боку, але це так!

— Те саме, — від душі погодився Томмі.

— Я обміркувала всі можливі способи їх роздобути, — продовжила Таппенс. — їх лише три! Успадкувати, вийти заміж або заробити самій. Перше відпадає. Нема в мене багатих родичів похилого віку. Усі родичі, яких я маю, — у притулках для літніх жінок! Я завжди переводжу через дорогу старих леді й підбираю пакунки за старими джентельменами, на випадок, якщо вони виявляться ексцентричними мільйонерами. Але жоден із них ніколи навіть імені мого не спитав — і вже точно ні разу не подякував.

Повисла пауза.

— Звісно, — продовжила Таппенс, — найкращий шанс для мене — це шлюб. Я ще малою вирішила, що вийду за багатія. Як і будь-яка дівчина з головою на плечах! Ти ж знаєш, я не сентиментальна. — Вона замовкла. — Ну ж бо, ти ж не скажеш, що я сентиментальна, — різко додала вона.

— Звісно, ні, — квапливо погодився Томмі. — Нікому й на думку не спаде поєднати тебе з сентиментами.

— Не дуже чемно, — відповіла Таппенс. — Але, мушу сказати, ти все правильно зрозумів. Ну, то ось! Я готова й охоча до цього — але ніколи не зустрічала багатіїв! Усі хлопці, яких я знаю, майже в такій самій скруті, як і я.

— Як щодо генерала? — спитав Томмі.

— Гадаю, у мирний час він тримає крамницю велосипедів, — пояснила Таппенс. — Ні, послухай! Ти міг би зараз одружитися з багатійкою.

— У мене з цим так само, як і в тебе. Не знаю жодної.

— Неважливо. Ти завжди можеш із кимось познайомитися. А от я, якщо побачу чоловіка в шубі, який виходить з готелю «Рітц», не можу підбігти

й сказати: «Гляньте-но, а ви багатенький! Хочу з вами познайомитись».

— Пропонуєш мені діяти так із жінкою в багатому вбранні?

— Не кажи дурниць. Наступаєш їй на ногу, або підбираєш її носовичок, або щось подібне. Якщо вона подумає, що ти хочеш з нею познайомитись, їй це полестить, і якось у тебе все складеться.

— Ти переоцінюєш мій чоловічий шарм, — буркнув Томмі.

— А от якби я так зробила, — продовжувала Таппенс, — мій мільйонер, напевно, втік би світ за очі! Ні, одруження — суцільні складнощі. Залишається одне: заробити гроші!

— Це ми вже пробували, і нам не вдалося, — нагадав Томмі.

— Так, всіма традиційними способами. Але уяви, якщо спробувати нетрадиційні, Томмі. Будьмо авантюристами!

— Звісно, — життєрадісно відповів Томмі. — І з чого почнемо?

— У цьому й складність. Якби ми зажили слави, люди могли б нас наймати, щоб ми скоювали для них злочини.

— Захопливо, — прокоментував Томмі. — Особливо чути таке від доньки панотця!

— Моральна провина, — зауважила Таппенс, — буде на них, не на мені. Визнай, є різниця між крадіжкою діамантового кольє для себе й крадіжкою за наймом.

— Ані найменшої різниці, якщо тебе впіймають!

— Мабуть. Але мене не повинні впіймати. Я досить розумна.

— Скромність завжди була твоїм найзапеклішим гріхом, — ущипнув Томмі.

— Не дражнися. Слухай-но, Томмі, зробімо це насправді? Укладімо ділове партнерство?

— Створимо компанію з крадіжок діамантових кольє?

— То було лише для прикладу. Зробімо... як назвати це для бухгалтерії?

— Не знаю. Ніколи її не вів.

— Я вела... але завжди плуталась і вписувала кредит на сторінку з дебетом і навпаки — тому мене й звільнили. О, знаю — спільне підприємство! Така романтична фраза серед плісняви старих цифр. Є в цьому єлизаветинський присмак — нагадує про галеони й дублони. Спільне підприємство!

— Працюватимемо під назвою «ТОВ “Молоді авантюристи”»? У цьому твоя ідея, Таппенс?

— Це все дуже смішно, але я відчуваю, що в цьому щось є.

— І як ти пропонуєш знаходити майбутніх клієнтів?

— Оголошення, — швидко відповіла Таппенс. — Маєш аркуш паперу й олівець? Зазвичай у чоловіків вони є. Як у нас — шпильки для волосся та пудрениці.

Томмі простягнув їй доволі обшмугляний зелений блокнот, і Таппенс почала діловито записувати.

— Почнімо так: «Молодий офіцер, двічі поранений на війні...»

— Категорично проти.

— А, дуже добре, мій любий хлопче. Але можу тебе запевнити: така фраза здатна розчулити серце якоїсь старої діви, і вона може всиновити тебе, тоді тобі взагалі не буде потреби ставати молодим авантюристом.

— Я не хочу, щоб мене всиновлювали.

— Забула, у тебе упередження щодо цього. Я ж лише дражнилася! У газетах повно подібних фраз. Ану, послухай, — як тобі таке? «Двоє молодих авантюристів за наймом. Готові зробити що завгодно, піти куди завгодно. За щедру оплату». Це можна прояснити від самого початку. А потім додати: «Розглянемо будь-яку розсудливу пропозицію», як в оголошеннях про квартири та меблі.

—Думаю, будь-яка пропозиція у відповідь на таке точно буде нерозсудливою!

— Томмі! Ти геній! Так набагато ефектніше. «Розглянемо будь-яку нерозсудливу пропозицію за щедру оплату». Як тобі таке?

— Я б не згадував вдруге про оплату. Це якось жадібно.

— Анітрохи, порівняно з тим, як я почуваюся! Але, мабуть, твоя правда. Зараз прочитаю з самого початку. «Двоє молодих авантюристів за наймом. Готові зробити що завгодно, піти куди завгодно. За щедру оплату. Розглянемо будь-яку нерозсудливу пропозицію». Що б ти подумав, якби таке прочитав?

— Що це або афера, або писав якийсь безумець.

— Цей наполовину не таке безумство, як те, що я прочитала сьогодні вранці. Від звертання «Петуніє» до підпису «Найкращий хлопець». — Вона вирвала аркуш і простягнула Томмі. — Ось. Гадаю, у «Таймз». «Пишіть на абонентську скриньку», так і так. Гадаю, це коштуватиме шилінгів п’ять. Ось пів крони від мене.

Томмі замислено тримав папірець. Його обличчя палало рум’янцем.

— Нам справді варто це спробувати? — промовив він нарешті. — Справді, Таппенс? Просто для розваги?

— Томмі, ти молодець! Я так і знала! Випиймо за успіх.

Вона розлила холодні залишки чаю по двох чашках.

— За наше спільне підприємство, і нехай воно процвітає!

— За ТОВ «Молоді авантюристи»! — відповів Томмі.

Вони поставили чашки та доволі невпевнено розсміялися. Таппенс підвелася.

— Я маю повернутися до моїх розкішних апартаментів у гостелі.

— А мені, мабуть, час прогулятися біля готелю «Рітц», — з усмішкою погодився Томмі. — Де зустрінемось? І коли?

— Завтра о дванадцятій. На станції метро «Пікаділлі». Тебе влаштовує?

— Мій час належить мені, — урочисто відповів містер Бересфорд.

— Ну, бувай.

— Прощавай, стара.

Двоє молодих людей розійшлися в різні боки. Гостел Таппенс був у Південній Белгравії, як милостиво називали це місце. Щоб зекономити, дівчина не стала сідати на автобус.

Вона саме йшла через парк Сент-Джеймс, коли чоловічий голос позаду змусив її здригнутися.

— Перепрошую, — сказав він. — Чи можна вас на хвилинку?