Таємничий суперник

РОЗДІЛ 9 Таппенс іде в покоївки

Коли Томмі поспішив слідом за тими двома, Таппенс знадобилося все її самовладання, щоб не піти разом із ним. Проте вона стримувала себе як могла, втішаючись думкою, що її доводи підтвердилися на ділі. Ті двоє безсумнівно були з квартири на третьому поверсі, а тоненька ниточка — ім’я Рита — знов навела Молодих авантюристів на слід викрадачів Джейн Фінн.

Питання було: що далі? Таппенс ненавиділа сидіти склавши руки. Томмі мав купу справ, приєднатись до нього було неможливо, тож дівчина взялася досліджувати зачіпку. Уже знайомим шляхом повернулась до вестибюля будинку. Там саме стояв хлопчик-ліфтер — чистив латунь і насвистував новомодну мелодію із чималим запалом і практично без фальшу.

Коли увійшла Таппенс, він озирнувся. Була в цій дівчині дещиця хлоп’яцтва — принаймні вона незмінно добре ладнала з маленькими хлопчиками. Здавалося, між ними миттєво утворилась симпатія.

Вона вирішила, що не варто легковажити союзником у, так би мовити, ворожому таборі.

— Здоров, Вільяме, — заговорила вона бадьорим тоном медсестри, — наводиш лиск?

Хлопчик усміхнувся у відповідь.

— Альберт, міс, — виправив він.

— Нехай буде Альберт, — сказала Таппенс. Загадково окинула вестибюль виразним поглядом, щоб Альберт ненароком не проґавив цього. Потім нахилилася до хлопчика й понизила голос: — Я хочу поговорити з тобою, Альберте.

Альберт припинив вовтузитися з фурнітурою й злегка розтулив рота.

— Поглянь! Знаєш, що це? —Драматичним жестом вона відкинула правий борт пальта й продемонструвала маленький емальований значок. Украй малоймовірно, що Альберт хоч трохи на них знався. Це було б справжньою катастрофою для планів Таппенс, адже той значок був відзнакою провінційного навчального корпусу, який запровадив архідиякон на початку війни. І опинився він на пальті Таппенс лише тому, що кількома днями раніше вона приколювала ним квіти. Але Таппенс мала гострий зір і помітила, що з кишені Альберта стирчить кутик детективного роману за три пенні. Те, як миттєво розширились його очі, підказало дівчині, що тактику обрано правильно й рибка клюне на наживку.

— Американська детективна служба! — прошипіла вона.

Альберт купився на це.

— Боже мій! — прошепотів він у захваті.

Таппенс кивнула з виглядом людини, яка досягла з ним повного порозуміння.

— Знаєш, хто мені потрібен? — доброзичливо спитала вона.

Альберт, з округленими очима, бездиханно спитав:

— Одна з квартир?

Таппенс кивнула й тицьнула великим пальцем у бік сходів.

— Номер 20. Кличе себе Вандемеєр. Вандемеєр! Ха-ха!

Рука Альберта ковзнула до кишені.

— Лиходійка? — жадібно спитав він.

— Лиходійка? Можна сказати й так. Спритна Рита — так її кличуть у Штатах.

— Спритна Рита, — запаморочено повторив Альберт. — Ох, просто як у кіно!

Справді. Таппенс була завсідницею кіно.

— Енні завжди казала, що вона нехороша людина, — продовжував хлопчик.

— Хто така Енні? — наосліп спитала Таппенс.

— Наша покоївка. Вона сьогодні їде. Багато разів Енні казала мені: «Запам’ятай мої слова, Альберте, я не здивуюся, якщо одного чудового дня по неї прийде поліція». Так і вийшло. Але ж вона красунечка, так?

— Вона неабиякий фрукт, — обережно припустила Таппенс. — Це їй дуже допомагає в оборудках, навіть не сумнівайся. До речі, вона носить ті смарагди?

— Смарагди? То зелені камінці, так?

Таппенс кивнула.

— Тому ми її й розшукуємо. Знаєш старого на ім’я Різдейл?

Альберт похитав головою.

— Пітер Б. Різдейл, нафтовий король?

— Нібито щось знайоме.

— Ті скельця належать йому. Найкраща колекція смарагдів у світі. Вартістю в мільйон доларів!

— Щоб мені! — захоплено вирвалося в Альберта. — Кожної миті дедалі більш схоже на кіно.

Таппенс усміхнулася, задоволена успіхом своїх зусиль.

— Поки ми цього не довели. Але ми за нею стежимо. — Таппенс повільно й виразно підморгнула. — І, гадаю, цього разу їй не вдасться втекти з награбованим.

Альберт видав ще один зойк, який означав захват.

— Пам’ятай, синку: ні слова про це, — раптом сказала Таппенс. — Мабуть, не слід було інформу

вати тебе, але ми в Штатах знаємо, коли маємо справу з дуже кмітливим юнаком.

— Я — ні пари з вуст, — гаряче заперечив Альберт. — Хіба я нічого не можу зробити? Трохи постежити за нею чи ще щось?

Таппенс вдала, що розмірковує, а тоді похитала головою.

— Поки ні, але я пам’ятатиму про тебе, синку. А що з тією дівчиною — кажеш, вона їде?

— Енні? Вони регулярно змінюються. Як каже Енні, слуги сьогодні — це не абихто і з ними належить поводитись відповідно. А з тим, що про неї кажуть, їй нелегко буде знайти інших.

— Справді? — замислено промовила Таппенс. — Цікаво...

Її осяйнула ідея. Вона поміркувала хвилину чи дві, а тоді поплескала Альберта по плечу.

— Слухай, синку, мені тут дещо спало на думку. Як тобі таке: згадаєш, що у тебе чи твого друга є молода кузина, яка може стати в пригоді. Розумієш мене?

— Авжеж, — миттєво відповів Альберт. — Покладіться на мене, міс, і я вмить усе владнаю.

— Оце так юнак! — прокоментувала Таппенс, схвально киваючи. — Скажи, що ця молода жінка може прийти негайно. Дай знати, якщо все буде гаразд. Я буду поблизу завтра об одинадцятій.

— Куди мені вам доповісти?

— «Рітц», — лаконічно відповіла Таппенс. — На ім’я Каулі.

Альберт не зводив із неї заздрісних очей.

— Мабуть, прибуткова робота цей детективний розшук.

— Ще б пак, — протягнула Таппенс, — особливо коли старий Різдейл сплачує рахунок. Але без метушні, синку. Якщо все буде добре, прийдеш на перший поверх.

Із цією обіцянкою вона розпрощалася зі своїм новим союзником і хутко покинула Сауз-Одлі, цілком задоволена ранковими справами.

Але не можна було гаяти часу. Вона одразу попрямувала до «Рітцу» й написала кілька слів містерові Картеру. Коли дівчина надіслала листа, а Томмі й досі не повернувся (що було не дивно), вона влаштувала похід по магазинах, що зайняло її, з перервою на чай і всілякі тістечка з кремом, аж доки годинник не показав добре за шосту вечора. До готелю вона повернулася втомлена, але задоволена покупками. Розпочавши з крамниці дешевого одягу й побувавши в кількох магазинах уживаних речей, вона завершила день у відомої перукарки. І зараз, залишившись сама у спальні, розгорнула останню покупку. За п’ять хвилин задоволено всміхнулася своєму відображенню в дзеркалі. Гримувальним олівцем трохи змінила лінію брів, і це, у поєднанні з новою розкішною гривою світлого волосся, настільки змінило її зовнішність, що Таппенс була впевнена: навіть якщо вона зіткнеться віч-на-віч із Віттінґтоном, той її не впізнає. Вона носитиме в черевиках устілки для додання зросту, а ціннішим маскуванням стануть очіпок і фартух. Із досвіду роботи в шпиталі вона добре знала, що медсестру без уніформи пацієнти часто не впізнають.

— Так, — вголос промовила Таппенс, киваючи зухвалому відображенню в дзеркалі, — ти впораєшся.

А потім повернулася до свого звичного вигляду.

Вечеряла на самоті. Те, що Томмі не повернувся, трохи здивувало Таппенс. Джуліуса теж не було — але, на думку дівчини, це легше було пояснити. Його «метушлива» діяльність не обмежувалася Лондоном, і Молоді авантюристи сприймали його несподівані появи та зникнення як частину щоденної роботи. Цілком імовірно, що Джуліус П. Гершайммер за першим покликом вирушив у Константинополь, якщо уявив собі, що розгадку зникнення його кузини можна знайти там. Енергійному молодому чоловікові вдалося нестерпно ускладнити життя кількох людей зі Скотленд-Ярду, а телефоністки з Адміралтейства вже звично впізнавали й лякалися знайомого «Алло!» Три години він провів у Парижі, діймаючи префектуру, і повернувся звідти, плекаючи ідею — мабуть, підказану втомленим французьким посадовцем, — що справжню розгадку таємниці слід шукати в Ірландії.

«Насмілюся припустити, він зараз чкурнув туди, — розмірковувала Таппенс. — Це все дуже добре, але мені нудно! Мене тут розпирає від новин, а розповісти нема кому! Томмі міг би хоч телеграму надіслати чи що. Цікаво, де він. Хай там як, він точно не “загубив слід”, як вони кажуть. Це нагадує мені...» — І міс Каулі перервала роздуми й викликала посильного.

За десять хвилин дівчина лежала, зручно вмостившись на ліжку, курила цигарки й уважно читала «Хлопчика-детектива Ґарнабі Вільямза», замовленого разом з іншими тригрошовими творами бульварної літератури. Вона відчула (і недарма), що перед напругою подальших спроб спілкування з Альбертом не зайвим буде підкріпитися добрячою порцією місцевого колориту.

Вранці надійшло послання від містера Картера:

Шановна міс Таппенс,

ви взяли дивовижний старт, і я вас вітаю. Однак відчуваю, що варто ще раз нагадати вам про ризики, на які ви наражаєтеся, особливо якщо слідуватимете наміченим курсом. Ті люди абсолютно відчайдушні й неспроможні на милосердя чи жаль. Я відчуваю, що ви, імовірно, недооцінюєте небезпеку, і тому ще раз попереджаю, що не можу обіцяти вам захисту. Ви надали нам цінну інформацію, і якщо вирішите піти зараз, ніхто вас не винуватитиме. У будь-якому разі добряче поміркуйте над цим, перш ніж щось вирішувати.

Якщо, попри мої застереження, ви вирішите продовжувати, для вас усе буде підготовлено. Ви два роки жили з місДаф-ферін у «Домі пастора», Лланеллі, і місіс Вандемеєр може звернутися до неї по рекомендації.

Дозволите вам дещо порадити? Тримайтеся якнайближче до правди — це мінімізує ризик «прохопитися». Пропоную вам відрекомендуватися тією, ким ви є — колишньою сандружинницею, яка обрала своєю професією допомогу в домашньому господарстві. У наш час таких багато. Це пояснює невідповідність голосу або поведінки, які інакше можуть викликати підозри.

Хай як ви вирішите, щасти вам.

Ваш щирий друг, містер Картер

Настрій Таппенс стрімко покращився. Застереження містера Картера минули непоміченими. Юна леді була надто самовпевнена, щоб звертати на них увагу.

З деякою неохотою вона відмовилася від тієї цікавої ролі, яку вже собі окреслила. Хоч і не сумнівалась у своїх силах грати роль до кінця, та мала досить здорового глузду, щоб визнати аргументи містера Картера слушними.

Від Томмі досі не було жодного слова або записки, але з ранковою поштою надійшла дещо брудна поштівка з виведеними словами: «Усе гаразд».

О 10:30 Таппенс із гордістю оглядала мистецьки перев’язану мотузкою, трохи побиту олив’яну скриню, яка містила її нові речі. Злегка зашарівшись, вона подзвонила у дзвоник і наказала перенести скриньку в таксі. Доїхавши до Паддинґтона, залишила скриньку в гардеробі. А тоді пішла з сумочкою в метушливу жіночу вбиральню.

За десять хвилин перевтілена Таппенс скромно вийшла з вокзалу й сіла на автобус.

Було кілька хвилин по одинадцятій, коли Таппенс знов увійшла до вестибюля будинку Сауз-Одлі. Альберт був на варті, дещо безладно виконуючи свої обов’язки. Він не одразу впізнав Таппенс. А коли впізнав, його захоплення не мало меж.

— Ох, нізащо б я вас не упізнав! Це вбрання найвищої проби.

— Рада, що тобі подобається, — скромно відповіла Таппенс. — До речі, я твоя кузина чи ні?

— А ваш голос, — скрикнув захоплений хлопчик. — Звучить так по-англійськи! Ні, я сказав, що мій друг знає одну молоду дівчину. Енні не надто зраділа. Вона працювала до сьогодні — з почуття обов’язку, так вона каже, але насправді — щоб відвадити вас від цього місця.

— Приємна дівчина, — сказала Таппенс.

Альберт не помітив іронії.

— Вона має стиль і тримає себе в руках, але, слово даю, ох у неї й норов. Ви зараз нагору, міс? Сідайте в ліфт. Номер 20, кажете? — І він підморгнув.

Таппенс вгамувала його суворим поглядом і зайшла в ліфт.

Дзвонячи у квартиру № 20, вона відчувала на собі погляд Альберта, який опускався на нижній поверх.

Двері відчинила елегантна молода жінка.

— Я щодо роботи в цьому домі, — сказала Таппенс.

— Паскудний дім, — без вагань мовила жінка. — Прискіплива стара кішка — завжди втручається. Звинуватила мене, буцімто я відкриваю її листи. Я! Конверт усе одно був наполовину заклеєний. У кошику для паперів ніколи нічого не лишається — усе спалює. Негідниця, ось вона хто. Шикарний одяг, та ніякого смаку. Кухарка дещо про неї знає, але не розповість — боїться її до смерті. І підозрілива! Одразу накинеться на вас, якщо бодай заговорите з хлопцем. Можу вам сказати...

Але що ще могла сказати Енні, Таппенс так і не судилося дізнатись, адже тієї миті чіткий голос з характерним металевим дзвоном гукнув:

— Енні!

Елегантна молода жінка підстрибнула, як підстрелена.

— Так, мем?

— З ким це ти говориш?

— Це молода жінка щодо роботи, мем.

— То веди її сюди. Негайно.

— Так, мем.

Таппенс провели в кімнату праворуч від довгого коридору. Біля каміна стояла жінка. Вона була вже не першої молодості, і краса, яку вона беззаперечно мала, пожорсткішала й огрубла. Певно, у молодості вона була сліпуче гарною. Її світло-золотаве волосся, трохи підкручене, довгими локонами спадало на шию, а яскраво-сині пронизливі очі немов мали здатність проникати в душу тих, на кого дивляться. Її витончену фігуру підкреслював чудовий пеньюар з тонкого атласу кольору індиго. І все ж, попри разючу граційність і майже неземну красу обличчя, в ній інстинктивно відчувалася присутність чогось жорсткого й загрозливого — якась металева сила, яка відбивалася в тоні її голосу і косому погляді очей.

Уперше Таппенс злякалася. Вона не боялася Віттінґтона, але ця жінка була інакшою. Мов зачарована, дівчина дивилася на довгу сувору лінію її губ, і її знов накривало тим самим почуттям паніки. Звична самовпевненість покинула її. Вона неясно відчувала, що обманювати цю жінку — не те саме, що обманювати Віттінґтона. У пам’яті промайнули застереження містера Картера. Справді, тут годі було розраховувати на милосердя.

Поборовши інстинктивну паніку, що під’юджувала її підібгати хвоста й втекти не зволікаючи, Таппенс твердо і з повагою глянула в очі леді.

Начебто задоволена першим враженням, місіс Вандемеєр жестом вказала на стілець.

— Можете сідати. Звідки ви дізналися, що мені потрібна покоївка?

— Через друга, який знає тутешнього ліфтера. Він подумав, що це місце може мені підійти.

І знову здалося, що її наскрізь пронизує погляд василіска.

— Ви говорите, як освічена дівчина.

Не вдаючись у подробиці, Таппенс переповіла свою уявну кар’єру, як пропонував містер Картер. При цьому їй здалося, що напруга у ставленні місіс Вандемеєр послабшала.

— Бачу, — нарешті зауважила вона. — Є хтось, кому я можу написати для рекомендацій?

— Востаннє я жила з міс Дафферін у «Домі пастора» в Лланеллі. Я пробула в неї два роки.

— А потім вирішили, що заробите більше грошей, переїхавши до Лондона, я так гадаю? Що ж, для мене це неважливо. Я плататиму вам 50—60 фунтів — скільки захочете. Можете взятися до роботи негайно?

— Так, мем. Сьогодні, якщо скажете. Моя скриня в Паддинґтоні.

— То їдьте й заберіть її на таксі. Тут неважко працювати. Мене подовгу тут не буває. До речі, як вас звати?

— Пруденс Купер, мем.

—Дуже добре, Пруденс. Їдьте по вашу скриню. Я буду на обіді. Кухарка вам усе тут покаже.

—Дякую, мем.

Таппенс пішла. Елегантної Енні ніде не було видно. У вестибюлі внизу дивовижний портьє відсунув Альберта на задній план. Таппенс навіть не глянула на нього, смиренно виходячи надвір.

Пригода розпочалася, та дівчина вже не мала того піднесення, що вранці. Їй спало на думку, що, коли невідома Джейн Фінн потрапила в руки місіс Вандемеєр, імовірно, для неї все скінчилося кепсько.