Таємничий суперник

РОЗДІЛ 24 Джуліус робить свій хід

У номері готелю «Клеридж» Краменін розлігся на канапі й надиктовував секретареві шиплячою російською.

Раптом телефон біля ліктя секретаря замуркотів. Той взяв слухавку, поговорив хвилину чи дві, а тоді обернувся до свого начальника.

— Хтось унизу питає вас.

— Хто?

— Він назвався містером Джуліусом П. Гершайммером.

— Гершайммер, — замислено повторив Краменін. — Раніше я вже чув це ім’я.

— Його батько був одним з металургійних королів Америки, — пояснив секретар, чиєю роботою було знати все. — Цей молодий чоловік, певно, кількаразовий мільйонер.

Його співрозмовник звузив очі, ніби оцінюючи.

— Краще спустися й зустрінь його, Іване. Дізнайся, чого він хоче.

Секретар послухався, безшумно зачинивши за собою двері. За кілька хвилин повернувся.

— Він відмовляється пояснювати мету свого візиту. Каже, вона цілком приватна й особиста і він повинен бачити вас.

— Кількаразовий мільйонер, — прошепотів Краменін. — Приведи його, мій дорогий Іване.

Секретар знову залишив кімнату і повернувся, супроводжуючи Джуліуса.

— Месьє Краменін? — різко спитав останній.

Росіянин, уважно роздивившись його блідими зловісними очима, кивнув.

—Дуже приємно, — сказав американець. — Є кілька дуже важливих справ, які я хотів би з вами обговорити, якщо можна поспілкуватися з вами наодинці.

Він виразно глянув на секретаря.

— Мій секретар, месьє Грібер, від якого я не маю таємниць.

— Може, і так, але я маю, — сухо сказав Джуліус. — Тож був би вам дуже вдячний, якби ви наказали йому щезнути.

— Іване, — м’яко сказав росіянин, — можливо, ти не проти віддалитися в сусідню кімнату...

— Сусідня кімната не підійде, — перервав Джуліус. — Знаю я ці герцогські апартаменти — і хочу, щоб у цих не було ні душі, окрім вас і мене. Відправте його до крамниці купити жменю арахісу.

Краменіна, не надто вдоволеного вільною й розв’язною манерою спілкування американця, поглинала цікавість.

— Ваші справи потребують довгого обговорення?

— Можуть розтягнутися на весь вечір, якщо розумієте, про що я.

—Дуже добре. Іване, сьогодні ввечері ти мені більше не знадобишся. Сходи до театру — візьми відгул на вечір.

—Дякую, ваша світлосте.

Секретар кивнув і зник.

Джуліус стояв біля дверей, дивлячись, як він іде. Нарешті, задоволено зітхнувши, зачинив двері й повернувся на своє місце в центрі кімнати.

— А зараз, містере Гершайммере, можливо, ви будете ласкаві перейти до справи?

— Гадаю, це займе не одну хвилину, — простягнув Джуліус. А потім різко змінив тон: — Руки вгору або я стріляю!

Якусь мить Краменін сліпо дивився у велике дуло револьвера, а потім з майже комічним поспіхом скинув руки над головою. На ту мить Джуліус вже склав йому ціну. Чоловік, з яким він мав справу, був ницим боягузом — решта мала пройти легко.

— Це образа! — скрикнув росіянин високим істеричним голосом. — Образа! Ви хочете мене вбити?

— Ні, якщо говоритимеш тихіше. І не треба кидатися до того дзвоника. Отак краще.

— Чого ви хочете? Не треба гарячкувати. Пам’ятайте, моє життя має надзвичайну цінність для моєї країни. Можливо, на мене звели наклеп...

— Я впевнений, — сказав Джуліус, — що той, хто наробить у тобі дірок, зробить послугу людству. Але можеш про це не хвилюватися. Я не збираюся вбивати тебе в цю прогулянку — тобто якщо будеш розважливим.

Росіянин скулився перед суворою погрозою в очах супротивника. Облизав сухі губи.

— Чого ви хочете? Грошей?

— Ні. Я хочу Джейн Фінн.

—Джейн Фінн? Я... ніколи не чув про неї.

— Ти кляте брехло! Ти чудово знаєш, про кого я.

— Кажу вам, я ніколи не чув про цю дівчину.

— А я тобі кажу, — відпарирував Джуліус, — що Малюка Віллі просто розриває від бажання спустити курок!

Росіянин помітно сполотнів.

— Ви не посмієте...

— О, ще і як посмію, синку!

Певно, Краменін упізнав у його голосі щось, що свідчило про впевненість, адже похмуро сказав:

— Ну? Припустімо, я знаю, про кого ви кажете — що з того?

— Зараз ти мені скажеш — просто тут — де її знайти.

Краменін похитав головою.

— Я не смію.

— Чому?

— Не смію. Ви просите неможливого.

— Боїшся, га? Кого ж це? Містера Брауна? А, стрепенувся! Отже, така людина існує? А я сумнівався. І сама лише згадка про нього лякає тебе на смерть!

— Я бачив його, — повільно промовив росіянин. — Говорив з ним віч-на-віч. І лише потім про це дізнався. Він був один з юрби. Я не повинен зустрітися з ним знову. Хто він насправді? Я не знаю. Але знаю одне: він той, кого варто боятися.

— Він не дізнається, — сказав Джуліус.

— Він знає все — і його помста блискавична. Навіть я — Краменін! — не стану винятком.

— То ти не зробиш того, про що я прошу?

— Ви просите неможливого.

— Що ж, тебе, звісно, шкода, — бадьоро сказав Джуліус. — Але світ загалом лише виграє.

Він підняв револьвер.

— Стійте! — заверещав росіянин. — Ви ж не збираєтесь мене застрелити?

— Звісно, збираюся. Я завжди чув, що ви, революціонери, дешево цінуєте людське життя, та, мабуть, коли йдеться про власне життя, то різниця є. Я дав тобі лише один шанс врятувати свою брудну шкіру, а ти не хочеш ним скористатися!

— Вони мене вб’ють!

— Що ж, — лагідно промовив Джуліус, — справа за тобою. Але я от що скажу. Малюк Віллі страшенно серйозний, і на твоєму місці я ризикнув би спробувати удачі з містером Брауном!

— Вас повісять, якщо ви мене застрелите, — нерішуче пробурмотів росіянин.

— Ні, чужинцю, тут ти помиляєшся. Ти забуваєш про долари. До справи візьметься велика юрба адвокатів, які знайдуть якогось високочолого лікаря і врешті-решт скажуть, що в мене з головою не в порядку. Кілька місяців я проведу в тихому санаторії, мій психічний стан покращиться, лікарі знов оголосять мене здоровим, і все скінчиться щасливо для малюка Джуліуса. Гадаю, я зможу витримати кілька місяців усамітнення, щоб позбавити світ від тебе, але не обманюй себе, що мене за це повісять!

Росіянин повірив йому. Корумпований сам, він цілковито вірив у силу грошей. Він читав про американські процеси над убивцями, доволі схожі за сценарієм на те, що описав Джуліус. Він сам купував і продавав правосуддя. Мужній молодий американець з характерним тягучим голосом узяв над ним гору.

— Я рахуватиму до п’яти, — продовжував Джуліус, — і, гадаю, якщо ти даси мені дорахувати до чотирьох, то можеш більше не турбуватися про містера Брауна. Може, він надішле тобі квітів на похорон, але ти їх не понюхаєш! Готовий? Починаю. Один... два... три... чотири...

Росіянин перервав його скриком:

— Не стріляйте. Я зроблю все, що хочете.

Джуліус опустив револьвер.

— Я сподівався, що ти дослухаєшся до здорового глузду. Де дівчина?

— У Гейтхаузі, в Кенті. «Естлі-Прайорз» — так називається заклад.

— Вона ув’язнена там?

— Їй не дозволено полишати дім, хоча там доволі безпечно. Маленька дурепа втратила пам’ять, хай їй грець!

— Уявляю, як це дратувало тебе та твоїх друзів. Як щодо іншої дівчини — тієї, яку ви виманили тиждень тому?

— Вона теж там, — похмуро відповів росіянин.

—Добре, — сказав Джуліус. — Хіба не чудово все складається? І яка гарна ніч для прогулянки!

— Якої прогулянки? — спитав Краменін, ошелешено дивлячись на нього.

—До Ґейтхауза, звісно. Сподіваюся, ти любиш автомобільні прогулянки?

— Про що ви? Я відмовляюся їхати.

— Не втрачай глузд. Ти ж бачиш, я не такий шмаркач, щоб залишити тебе тут. Ти одразу ж подзвониш своїм друзям от із цього телефона! А! — Він побачив, як спав з лиця інший. — От бачиш, у тебе все схоплено. Ні, сер, ви поїдете зі мною. Це твоя спальня по сусідству? Іди туди. Ми з Малюком Віллі підемо слідом. Надягни тепле пальто, так буде слушно. Хутряна оторочка? Оце так соціаліст! Що ж, ми готові. Ідемо вниз і надвір крізь вестибюль, туди, де чекає моє авто. І не забувай, кожен дюйм твого тіла в мене на мушці. Так само добре я можу стрелити і з кишені пальта. Одне слово, навіть погляд на когось із тих лакеїв у лівреях, і в канцелярії вогню та сірки з’явиться новеньке обличчя!

Разом вони спустилися сходами й вийшли до автівки, що чекала на них. Росіянина тіпало від гніву, їх оточували працівники готелю. З його губ мало не зірвався крик, але в останню мить рішучість йому відмовила. Цей американець був людиною слова.

Коли вони наблизилися до автівки, Джуліус зітхнув з полегшенням — зону небезпеки було пройдено. Страх успішно загіпнотизував чоловіка поряд із ним.

— Сідай, — наказав він. А тоді помітив його косий погляд. — Ні, шофер тобі не допоможе. Моряк. Був на субмарині в Росії, коли вибухнула революція. Його брата вбили ваші. Джордже!

— Так, сер? — шофер озирнувся.

— Цей джентльмен — російський більшовик. Ми не хочемо його пристрелити, але це може стати необхідним. Розумієш?

— Цілком, сер.

— Я хочу поїхати до Гейтхауза в Кенті. Знаєш дорогу?

— Так, сер, це близько півтори години їзди.

— Встигни за годину. Я поспішаю.

— Зроблю все можливе, сер.

Машина рвонула вперед крізь транспортний потік.

Джуліус зручно влаштувався поряд зі своєю жертвою. Він тримав руку в кишені пальта, але поводився максимально чемно.

— Колись я пристрелив одного в Аризоні... — весело почав він.

Під кінець годинної поїздки нещасний Краме-нін був ні живий ні мертвий. За історією про чоловіка з Аризони послідував «хуліган з Фріско» і «епізод у Скелястих горах». Стиль оповідання Джуліуса був якщо й не точним у деталях, то мальовничим!

Пригальмувавши, водій кинув через плече, що вони саме в’їжджають до Гейтхауза. Джуліус наказав росіянину вказувати дорогу. План полягав у тому, щоб під’їхати впритул до будинку. Там Краменін мав спитати двох дівчат. Джуліус пояснив йому, що Малюк Віллі не потерпить провалу. На той час Краменін був наче глина в його руках. Шалений темп, який вони взяли, досі відбирав у нього мужність. Він очікував смерті за кожним рогом.

Машина в’їхала на під’їзну дорогу й зупинилася перед ґанком. Шофер озирнувся, чекаючи на накази.

— Спочатку розверни машину, Джордже. Потім подзвони у дзвінок і повертайся на місце. Не глуши двигун і будь готовий за моїм словом тікати як чорт.

— Гаразд, сер.

Парадні двері відчинив дворецький. Краменін відчув, як йому в ребра впирається дуло револьвера.

— Уперед, — прошипів Джуліус. — І будь обережний.

Росіянин підкорився. Його губи були білі, а голос лунав не дуже твердо:

— Це я... Краменін! Негайно приведіть сюди дівчину! Не можна гаяти час!

Сходами спустився Віттінґтон. Він скрикнув від подиву, побачивши гостя.

— Ви! Що сталося? Ви ж знаєте план...

Краменін перервав його, скориставшись словами, які посіяли так багато зайвої паніки:

— Нас зрадили! Забудьте про плани. Треба рятувати власну шкуру. Дівчину! Негайно! Це наш єдиний шанс.

Віттінґтон завагався, але лише на мить.

— У вас накази — від нього?

— Звісно! Чому б іще я тут був? Мерщій! Не можна гаяти часу. Інша мала дурепа нехай теж виходить.

Віттінґтон розвернувся й побіг назад у дім. Потяглися нестерпні хвилини. А тоді на сходах з’явилися дві фігури, поспіхом закутані в накидки, яких гнали до машини. Нижча з дівчат намагалась опиратися, і Віттінґтон безцеремонно заштовхав її в автівку. Джуліус нахилився вперед, і при цьому світло з відчинених дверей освітлило його обличчя. Інший чоловік на сходах позаду Віттінґтона ошелешено скрикнув. Прикриттю настав кінець.

— Рушай, Джордже, — крикнув Джуліус.

Шофер витиснув зчеплення, і машина рвонула з місця.

Чоловік на сходах вилаявся. Його рука сунулася в кишеню. Промайнув спалах і постріл. Куля пройшла лише в дюймі від вищої дівчини.

— Пригніть голову, Джейн, — крикнув Джуліус. — Ляжте на підлогу автівки.

Він різко штовхнув її вперед, а потім встав, ретельно прицілився й вистрілив.

— Влучили в нього? — нетерпляче скрикнула Таппенс.

— Звісно, — відповів Джуліус. — Та він не вбитий. Таких скунсів одразу не вб’єш. Ви в порядку, Таппенс?

— Звісно. Де Томмі? І хто це? — Вона вказала на Краменіна, якого тіпало.

— Томмі подався до Аргентини. Певно, вирішив, що ви впокоїлися. Рівніше крізь ворота, Джордже! Ось так. Їм знадобиться щонайменше п’ять хвилин, щоб кинутися слідом за нами. Мабуть, скористаються телефоном, тож стережися пасток навколо — і не їдь прямим маршрутом. Питаєте, хто це, Таппенс? Дозвольте відрекомендувати месьє Краменіна. Я переконав його здійснити оздоровчу поїздку.

Росіянин залишився мовчазним, досі жовтий від страху.

— Але чому вони нас відпустили? — підозріливо спитала Таппенс.

— Упевнений, месьє Краменін так чемно їх попросив, що вони не змогли відмовити!

Тут вже росіянин не витримав.

— Прокляття! — загорлав він. — Прокляття! Тепер вони знають, що я їх зрадив. Моє життя в цій країні ні години не буде в безпеці.

— Це так, — погодився Джуліус. — Я порадив би вам негайно вшиватися до Росії.

— То відпустіть мене, — загорлав той. — Я зробив, що ви просили. Чому ви досі мене утримуєте?

— Не задля задоволення від вашого товариства. Гадаю, ви можете забиратися просто зараз, якщо хочете. Просто подумав, що краще підкинути вас до Лондона.

—До Лондона ви можете взагалі не доїхати, — прогарчав той. — Випустіть мене тут і негайно.

— Звісно. Гальмуй, Джордже. Цей джентльмен не їде назад. Якщо колись буду в Росії, месьє Краменін, очікуватиму душевної зустрічі та...

Але не встиг Джуліус завершити свою промову й не встигло авто остаточно зупинитись, як росіянин вистрибнув через дверцята й зник у ночі.

— Трохи не терпілося йому покинути нас, — прокоментував Джуліус, коли машина знову набрала хід. — І навіть не подумав чемно попрощатися з панянками. Нумо, Джейн, ви вже можете знову сісти на сидіння.

Уперше дівчина заговорила.

— Як ви його «переконали»? — спитала вона. Джуліус поплескав по револьверу.

— Усе завдяки Малюкові Віллу!

— Блискавично! — скрикнула дівчина. Колір прилинув до її обличчя, очі захоплено дивились на Джуліуса.

— Ми з Аннетт не знали, що з нами станеться, — сказала Таппенс. — Старий Віттінгтон витягнув нас із дому. Ми гадали, нас ведуть на заклання, мов ягнят.

— Аннетт, — повторив Джуліус. — Так ви її називаєте?

Його розум ніби намагався призвичаїтись до нової думки.

— Так її звати, — сказала Таппенс, широко розкриваючи очі.

— Чорт! — випалив Джуліус. — Вона, мабуть, думає, що її так звати, бо їй відібрало пам’ять, бідолашній. Але це єдина справжня та оригінальна Джейн Фінн, яка тут є.

— Що? — скрикнула Таппенс.

Але її перервали. З огидним виском куля врізалася в оббивку сидіння просто за її головою.

—Лягайте, — крикнув Джуліус. — Це засідка. Швидко ж ці типи оговтались. Піддай газу, Джордже.

Машина легко скокнула вперед. Пролунали ще три постріли, але пройшли на щасливо великій відстані. Джуліус, різко випрямившись, нахилився через спинку сидіння.

— Нема чого стріляти, — похмуро оголосив він. — Але, гадаю, скоро буде ще один невеличкий пікнік. А!

Він підніс руку до щоки.

— Ви поранені? — швидко спитала Аннетт.

— Лише подряпина.

Дівчина підхопилася на ноги.

— Випустіть мене! Випустіть, кажу! Зупиніть машину. Вони женуться за мною. Їм потрібна я. Не треба вам губити життя через мене. Випустіть мене.

Вона обмацувала замки на дверцятах.

Джуліус взяв її за обидві руки й подивився в обличчя. Вона говорила без сліду іноземного акценту.

— Сядьте, дитя моє, — м’яко сказав він. — Гадаю, з вашою пам’яттю все гаразд. Увесь час дурили їх, еге ж?

Дівчина подивилася на нього, кивнула, а тоді раптом розридалася. Джуліус поплескав її по плечу.

— Ну, ну — просто тримайтеся. Ми не дамо вам пропасти.

Крізь схлипи дівчина чітко промовила:

— Ви з дому. Я чую це з вашого голосу. Сумую за домом.

— Звісно, я з дому. Я ваш двоюрідний брат — Джуліус Гершайммер. Приїхав до Європи, щоб вас знайти — і нічогенькі танці ви мені влаштували.

Машина зменшила швидкість. Джордж заговорив через плече:

— Тут перехрестя, сер. Я не впевнений, куди їхати.

Машина вповільнилася, доки майже не припинила рух. І коли це сталося, чиясь фігура раптом швидко перелізла через заднє сидіння і ввалилася між них головою вперед.

—Даруйте, — випробовуючись, сказав Томмі.

Його зустрів хор збентежених вигуків. Він відповідав кожному окремо:

— Сидів у кущах біля під’їзду. Тримався слідом. Не міг повідомити вам раніше на тій швидкості, з якою ви летіли. Міг лише їхати слідом. А зараз, дівчата, виходьте!

— Виходити?

— Так. Одразу по дорозі — станція. Потяг вирушає за три хвилини. Встигнете, якщо поквапитесь.

— Якого диявола ти верзеш? — скинувся Джуліус. — Гадаєш, їх можна надурити, вийшовши з машини?

— Ми з тобою не виходимо. Лише дівчата.

— Ти схибнувся, Бересфорде. Геть клепку втратив! Не можна відпускати дівчат самих. Якщо ти це зробиш, це буде кінець усьому.

Томмі обернувся до Таппенс.

— Виходь негайно, Таппенс. Бери її із собою й роби так, як я сказав. Ніхто не завдасть вам шкоди. Ви в безпеці. Сідайте на потяг до Лондона. Ідіть прямісінько до сера Джеймса Піла Еджертона. Містер Картер зараз не в місті, але з ним вам буде безпечно.

— Чорт забирай! — скрикнув Джуліус. — Ти ненормальний. Джейн, сидіть де сидите.

Раптовим спритним рухом Томмі вихопив револьвер з руки Джуліуса й навів на нього.

— А тепер ти віриш, що я не жартую? Виходьте, ви обидві, і робіть, як я сказав — або я стрілятиму!

Таппенс вистрибнула з машини, тягнучи за собою неохочу Джейн.

— Ну ж бо, усе гаразд. Якщо Томмі впевнений — він упевнений. Швидко. Ми спізнимося на потяг.

Вони побігли.

Стримуваний гнів Джуліуса нарешті прорвався: — Якого дідька...

Томмі перервав його:

— Замовкни! Ти потрібен мені на два слова, містере Джуліусе Гершайммере.