Таємничий суперник

РОЗДІЛ 23 Наввипередки з часом

Після дзвінка серу Джеймсу наступним кроком Томмі було навідатись до Сауз-Одлі. Він побачив на службі Альберта і без зайвих зволікань відрекомендувався другом Таппенс. Альберт миттєво розпрямився.

— Останнім часом усе доволі тихо, — тужливо сказав він. — Сподіваюся, з юною леді все добре, сер?

— У цьому й річ, Альберте. Вона зникла.

— Ви ж не хочете сказати, що її схопили лиходії?

— Так.

— Із того світу?

— Ні, чорт забирай, із цього!

— Це такий вислів, сер, — пояснив Альберт. — У кіно лиходії завжди мають ресторан у своєму, злочинному світі. Ви ж не думаєте, що вони прикінчили її, сер?

— Сподіваюся, що ні. До речі, у тебе випадково немає тітки, двоюрідної сестри, бабусі чи ще якої-небудь підхожої родички, про яку можна сказати, що вона от-от вріже дуба?

Обличчям Альберта повільно розпливлася захоплена усмішка.

— Є, сер. Моя бідолашна тітка, яка мешкає в селі, уже довгий час на ладан дихає й просить мене бути присутнім при її останньому подиху.

Томмі схвально кивнув.

— Можеш доповісти про це своєму начальству й за годину зустрітися зі мною на Черінґ-Крос?

— Я буду там, сер. Можете на мене розраховувати.

Як і розсудив Томмі, відданий Альберт виявився безцінним союзником. Обидва оселилися в готельних номерах у Гейтхаузі. Альберту дісталося завдання збирати інформацію. З цим не виникло складнощів.

Маєток Естлі-Прайорз перебував у власності доктора Адамса. Лікар більше не практикував, вийшов на пенсію, як гадав його домовласник, але приймав кількох приватних пацієнтів — тут добрий хлопець багатозначно постукав по лобі — «Причинних пацієнтів! Ви ж розумієте!» Лікар був популярною в селі особою, вільно брав участь в усіх місцевих спортивних змаганнях — «дуже приємний, доброзичливий джентльмен». Чи давно він тут? А, років десять чи десь так — може, довше. Учений джентльмен. Професори та інші люди часто приїздили з міста побачитися з ним. Хай там як, у будинку було весело — завжди відвідувачі.

Перед лицем усієї цієї говіркості Томмі відчув сумніви. Чи можливо, що така доброзичлива, відома особа може бути насправді небезпечним злочинцем? Його життя здавалося таким відкритим і чесним. Жодного натяку на зловісні діяння. А якщо це все величезна помилка? Від цієї думки Томмі пробрав холод.

А потім він згадав приватних пацієнтів — «причинних пацієнтів». Обережно розпитав, чи була серед них юна леді, і описав Таппенс. Але, схоже, про пацієнтів нічого не було відомо — їх рідко бачили поза територією закладу. Обережний опис Аннетт теж не викликав жодних згадок.

Маєток Естлі-Прайорз виявився приємною будівлею з червоної цегли в оточенні лісистої ділянки, яка успішно затуляла будинок від спостереження з дороги.

Першого вечора Томмі в супроводі Альберта дослідив ділянку. Завдяки наполегливості Альберта вони болісно повзли на животах і цим спричинили набагато більше шуму, ніж якби пересувалися на ногах. У будь-якому разі, ці застережні заходи були геть непотрібні. Ділянка, як і навколо будь-якого приватного будинку з настанням ночі, видавалася безлюдною. Томмі припускав, що тут може бути лютий сторожовий пес. Уява Альберта малювала пуму або ручну кобру. Але вони дісталися чагарнику під будинком цілими та неушкодженими.

Жалюзі на вікнах вітальні були підняті. Навколо столу зібралася велика компанія. Портвейн переходив з рук в руки. На вигляд це було звичайне приємне товариство. Крізь відчинене вікно у нічне повітря долинали розрізнені уривки розмови. Це була жвава дискусія про сільський крикет!

І знову Томмі відчув холодок невпевненості. Неможливо було повірити, що ці люди не ті, ким здаються. Невже його знов обдурили? Світлобородий джентльмен в окулярах, який сидів в головах столу, видавався винятково чесним і нормальним.

Тієї ночі Томмі погано спав. Наступного ранку невтомний Альберт, скріпивши союз із хлопчиком з овочевої крамниці, зайняв його робоче місце й прислужився кухарці у «Мальтхаузі». Повернувся з інформацією, що вона, без сумніву, «одна з лиходіїв», але Томмі не повірив його яскравій уяві. На всі запитання хлопчик не зміг додати нічого на підтримку своїх тверджень, окрім власної думки, що вона не з простих. Мовляв, це з першого погляду видно.

Наступного дня підміна повторилася (з неабияким фінансовим зиском для хлопчика з крамниці), і Альберт приніс першу обнадійливу новину. У домі таки була французька леді. Томмі відкинув сумніви. Ось воно, підтвердження його версії. Але часу лишалося обмаль. Було 27-ме. 29-го мав бути той знаменний День праці, про який бриніли всілякі чутки. Газети хвилювалися. Вільно ширилися сенсаційні натяки на робітничий coup d’etat[22]. Уряд нічого не казав. Він знав і був підготований. Ходили чутки про розбрат серед лідерів профспілок. Вони не доходили спільної думки. Більш далекоглядні серед них усвідомлювали, що те, що їм пропонують, цілком може стати смертельним ударом для тієї Англії, яку вони в глибині душі любили. Вони сахалися голоду й злиднів, які спричинить загальний страйк, і ладні були піти на компроміс з урядом. Але за їхніми спинами діяли хитрі наполегливі сили, пробуджуючи спогади про старі образи, тавруючи слабкість половинчастих заходів, збурюючи непорозуміння.

Томмі відчував, що завдяки містерові Картеру розуміє становище доволі точно. Якщо фатальний документ потрапить до рук містера Брауна, громадська думка хитнеться в бік лейбористських екстремістів і революціонерів. Якщо ж ні, шанси в битві будуть рівними. Заручившись лояльними силами армії та поліції, уряд може перемогти — але коштом великих страждань. Однак Томмі плекав іншу, абсурдну мрію. Помилково чи ні, але він гадав, що, коли містера Брауна буде викрито і схоплено, уся організація безславно та миттєво розсиплеться. Лише дивний всюдисущий вплив невидимого голови тримає її разом. Без нього, гадав Томмі, її охопить миттєва паніка, і коли ці добродії залишаться самі, примирення в останню мить буде можливим.

— Це вистава одного актора, — казав собі Томмі. — Головне — схопити цього типа.

Частково задля сприяння цьому амбіційному задуму він попросив містера Картера не відкривати запечатаний конверт. Проект договору був приманкою Томмі. Раз у раз він лякався власного припущення. Як смів він думати, що розгадав те, що прогледіли стільки розумніших і мудріших за нього людей? Хай там як, він вперто тримався за цю ідею.

Того вечора вони з Альбертом ще раз пробралися на територію Естлі-Прайорз. Амбіційною метою Томмі було якимось чином проникнути в сам будинок. Коли вони обережно наблизилися, Томмі раптом ахнув. На третьому поверсі хтось стояв за вікном, і світло в кімнаті кидало силует на жалюзі. Цей силует Томмі впізнав би скрізь! У будинку була Таппенс!

Він стиснув плече Альберта.

— Будь тут! Коли почну співати, стеж за отим вікном.

Він спішно відступив, ставши на головній під’їзній дорозі, і завів глибоким ревом, у купі з нестійкою ходою, таку пісеньку:

Я солдат,

Веселий британський солдат;

Те, що я солдат, видно по чоботях...

Це був улюблений грамофонний запис Таппенс із часів шпиталю. Він не сумнівався, що дівчина впізнає його та зробить висновки. Томмі не мав музикального слуху, але легені в нього були що треба. Шум, який він здійняв, був неймовірний.

Одразу з парадних дверей вийшов бездоганно вдягнений дворецький у супроводі так само бездоганно вдягненого лакея. Дворецький закликав його до порядку. Томмі співав далі, приязно обізвавши дворецького «старим добрим вусанем». Лакей взяв його під одну руку, дворецький — під другу. І повели стежкою прямісінько за ворота. Дворецький пригрозив йому поліцією, якщо він втрутиться знову. Це було зроблено чудово — розважливо і з бездоганними манерами. Кожен міг би заприсягтися, що дворецький — це справжній дворецький, а лакей — справжній лакей, ось тільки лакеєм виявився Віттінґтон!

Томмі повернувся до готелю й зачекав на повернення Альберта. Нарешті цей шановний добродій згодився з’явитись.

— Ну? — нетерпляче скрикнув Томмі.

— Усе гаразд. Доки вас випроваджували, відчинилось вікно і звідти щось жбурнули.

Він простягнув Томмі папірець.

— Це було обгорнуто навколо преспап’є.

На папірці було виведено кілька слів: «Завтра, у той самий час».

— Славний хлопче! — скрикнув Томмі. — Ми робимо успіхи.

— Я написав записку на папірці, загорнув у неї камінь і жбурнув у вікно, — на одному подиху продовжував Альберт.

Томмі застогнав.

— Твоє завзяття нас занапастить, Альберте. Що ти написав?

— Сказав, що ми зупинились у готелі. Якщо їй вдасться вибратись, нехай приходить туди й покумкає жабою.

— Вона зрозуміє, що це ти, — полегшено зітхнув Томмі. — Знаєш, Альберте, твоя уява надто розгулялась. Авжеж, ти неодмінно впізнаєш жаб’яче кумкання, тільки-но почуєш.

Альберт явно трохи засмутився.

— Вище носа, — підбадьорив його Томмі. — Ніякої шкоди немає. Той дворецький — мій старий друг. Закладаюся, він мене впізнав, хоча й виду не подав. Виявляти підозри — не їхня гра. Ось чому в нас усе йде як по маслу. Вони не прагнуть зовсім мене знеохотити. Та з іншого боку, не бажають, щоб усе було надто легко. Я пішак у їхній грі, Альберте, ось хто я. Розумієш, якщо павук відпускає муху надто легко, муха може запідозрити, що все підлаштовано. Ось тобі й користь від перспективного юнака, містера Т. Бересфорда, який вломився до ниху найбільш слушну мить. Але згодом містерові Бересфорду краще стерегтися!

Томмі ліг спати у стані деякого піднесення. Він вже розробив ретельний план на подальший вечір. І був упевнений, що до певної миті мешканці Естлі-Прайорз йому не заважатимуть. А вже потім Томмі запропонує влаштувати їм сюрприз.

Однак близько дванадцятої години його спокій різко похитнувся. Йому сказали, що хтось запитує його в барі. Запитувач виявився грубого вигляду візником, добряче заляпаним багнюкою.

— Ну, мій добрий друже, у чому справа? — спитав Томмі.

— Може, це для вас, сер? — Візник простягнув йому дуже брудну згорнуту записку, на звороті якої було виведено: «Віднесіть це джентльмену в готелі біля Естлі-Прайорз. Він дасть вам десять шилінгів».

Почерк був Таппенс. Томмі був вдячний їй за кмітливу здогадку, що він міг зупинитися в готелі під чужим ім’ям. Він вхопив записку.

— Саме так.

Але чоловік прибрав руку.

— А мої десять шилінгів?

Томмі квапливо дістав банкноту в десять шилінгів, і чоловік відпустив згорток. Томмі розгорнув її.

Любий Томмі,

я знаю, що минулої ночі це був ти. Сьогодні ввечері не приходь. Вони влаштують на тебе засідку. Сьогодні вранці нас забирають. Я чула щось про Уельс — Голігед, здається. Кину це на дорозі, якщо матиму нагоду. Аннетт розповіла мені, як ти втік. Тримайся.

Щиро твоя,

Тапенс

Не встигнувши навіть вчитатися в це характерне послання, Томмі здійняв крик, кличучи Альберта.

— Збирай мої речі! Ми їдемо!

— Так, сер.

Чути було, як чоботи Альберта женуть нагору.

Голігед? Чи означає це, що, зрештою... Томмі був спантеличений. Повільно прочитав далі.

Чоботи Альберта досі тупотіли на горішньому поверсі.

Раптом знизу долинув ще один крик:

— Альберте! Я клятий бовдур! Розбирай мої речі!

— Так, сер.

Томмі замислено розгладив записку.

— Так, я клятий бовдур, — м’яко повторив він. — Але не я один! І нарешті я знаю, хто це!