Таємничий суперник

РОЗДІЛ 6 План дій

Варто опустити завісу над подіями наступних тридцяти хвилин. Годі казати, що жодної людини на ім’я «інспектор Браун» у Скотленд-Ярді не знали. Фотографію Джейн Фінн, яка мала б найбільшу цінність у пошуках поліції, було втрачено без можливості відновлення. І знову «містер Браун» тріумфував.

Миттєвим наслідком цієї завади стало зближення між Джуліусом Гершайммером і Молодими авантюристами. Усі бар’єри впали, і Томмі й Таппенс почувалися так, ніби знайомі з молодим американцем усе життя. Вони відкинули обачну стриманість «приватних слідчих» і розповіли йому всю історію спільного підприємства, яка, за словами молодого чоловіка, розсмішила його до сліз.

По завершенню розповіді він обернувся до Таппенс.

— Я завжди уявляв собі англійських дівчат трохи заскнілими. Ну, знаєте, такі старомодні й милі, що бояться й кроку ступити без лакея або

незаміжньої тітоньки. Гадаю, я трохи відстав від життя!

У результаті цих довірчих стосунків Томмі й Таппенс одразу вселилися до готелю «Рітц», щоб, як висловилася Таппенс, підтримувати зв’язок з єдиним живим родичем Джейн Фінн.

— І якщо подавати це так, — конфіденційно додала вона Томмі, — то ніхто не здивується витратам.

Ніхто і справді не здивувався, і це було чудово.

— А зараз, — сказала юна леді наступного ранку після заселення, — до роботи!

Містер Бересфорд відклав «Дейлі Мейл», яку читав, і з дещо надмірним запалом поплескав у долоні. Його колега чемно попросила не бути ослом.

— Чорт забирай, Томмі, ми повинні щось робити за наші гроші.

Томмі зітхнув.

— Так, боюся, навіть старий добрий уряд не оплачуватиме нам проживання в готелі «Рітц» безкінечно.

— І тому, як я вже сказала, ми повинні щось робити.

— Гаразд, — мовив Томмі й знову взяв «Дейлі Мейл», — роби щось. Я тобі не перешкоджатиму.

— Розумієш, — продовжувала Таппенс. — Я от подумала...

Її перервав новий вибух оплесків.

—Добре тобі сидіти тут і дуркувати, Томмі. А не завадило б теж трохи поворушити звивинами.

— Моя профспілка, Таппенс, моя профспілка! Вона забороняє мені працювати до одинадцятої ранку.

— Томмі, мені жбурнути чимось у тебе? Нам просто необхідно без жодних зволікань намітити план дій.

— Чую, чую!

— Ну то зробімо це!

Томмі остаточно відклав газету.

— Є в тобі якась простота істинно видатного розуму, Таппенс. Уперед. Я слухаю.

—Для початку, — мовила Таппенс, — що в нас є, від чого можна відштовхуватись?

— Абсолютно нічого, — бадьоро відповів Томмі.

— Помиляєшся! — Таппенс енергійно помахала пальцем. — Ми маємо дві чіткі зачіпки.

— Які?

— По-перше, ми знаємо одного з банди.

— Віттінґтона?

— Так. Я впізнаю його будь-де.

— Гм, — із сумнівом промовив Томмі. — Я б не назвав це такою вже зачіпкою. Ти не знаєш, де його шукати, і тисяча до одного, що ти не стрінеш його випадково.

— Я в цьому не впевнена, — замислено відповіла Таппенс. — Я часто помічала, що коли вже випадковості почали траплятися, то трапляються й далі і найбільш дивовижним чином. Я сказала б, це якийсь іще не відкритий закон природи. І все ж ти правильно кажеш: на це не можна покладатись. Але є в Лондоні такі місця, де рано чи пізно з’явиться буквально кожен. Площа Пікаділлі, наприклад. Однією з моїх ідей було щодня вартувати там із тацею прапорців.

— А коли ж їсти? — спитав практичний Томмі.

— Як по-чоловічому! Яке це має значення, це ж просто їжа?

— Це все дуже добре. Ти щойно з’їла напрочуд ситний сніданок. Кращого апетиту, ніж у тебе, Таппенс, ні в кого нема, і о п’ятій ти вже гризтимеш прапорці, шпильки та все, що під руку трапиться. Та й, якщо чесно, мені не до душі ця ідея. Може, Віттінґтон взагалі не в Лондоні.

— Це правда. Хай там як, зачіпка № 2 здається мені більш перспективною.

— Заслухаймо її.

— Нічого особливого. Лише ім’я — Рита. Того дня Віттінґтон згадував її.

— Пропонуєш третє оголошення: «Розшукується лиходійка, відгукується на ім’я Рита»?

— Ні. Пропоную міркувати логічно. За тим чоловіком, Денверзом, стежили в дорозі, так? І більш імовірно, що це була жінка, а не чоловік...

— Як на мене, це зовсім не очевидно.

— Цілком упевнена, що це мала бути жінка, і гарненька, — спокійно відповіла Таппенс.

— У технічних питаннях я цілком покладаюсь на твоє судження, — пробурмотів містер Бересфорд.

— Потім, очевидно, що цю жінку, хто б вона не була, врятували.

— Звідки ти знаєш?

— Якби ні, звідки б вони знали, що папери у Джейн Фінн?

— Слушно. Продовжуй, о, Шерлоку!

— Отже, є шанс — визнаю, лише шанс, — що ця жінка й може бути Ритою.

— А якщо й так?

— Якщо так, то ми маємо шукати її серед вцілілих із «Лузитанії», доки не знайдемо.

— Тоді насамперед потрібно дістати список вцілілих.

— Це я розумію. Я склала довгий список того, що хочу знати, і надіслала містерові Картеру. Вранці я отримала від нього відповідь, і серед іншого там був офіційний звіт про врятованих з «Лузитанії». Що скажеш про маленьку розумницю Таппенс?

— Найвищий бал за винахідливість, нуль за скромність. Але головне запитання: чи є у тому списку Рита?

— А цього якраз я не знаю, — зізналася Таппенс. — Не знаєш?

— Так, поглянь-но.

Вони разом схилилися над списком.

— Бачиш, тут дуже мало імен як таких. Майже всі — місіс або міс.

Томмі кивнув.

— Це все ускладнює, — замислено пробурмотів він.

Таппенс характерно, «по-тер’єрськи» струснулася.

— Ну, треба просто взятися до роботи, ось і все. Почнемо з Лондона та околиць. Випиши адреси всіх жінок, які мешкають у Лондоні чи поблизу, а я поки надягну капелюх.

За п’ять хвилин молода пара вийшла на Пікаділлі, а ще за кілька секунд таксі вже везло їх до «Лаврів», Ґлендовер-роуд, 7, помешкання місіс Едґар Кіт, чиє ім’я фігурувало першим у списку з семи осіб, записаних у блокноті Томмі.

«Лаври» виявилися занедбаним будинком, який стояв осторонь від дороги, з кількома брудними кущами на підтримку фальшивої ілюзії саду. Томмі заплатив за таксі й підійшов до Таппенс, яка чекала біля дверного дзвінка. Коли вона вже зібралася подзвонити, він притримав її руку.

— Що ти збираєшся казати?

— Що я скажу? Ну, я скажу... Ох, боже мій, не знаю. Це дуже ніяково.

— От і я так вважаю, — задоволено сказав Томмі. — Як по-жіночому! Ніякої далекоглядності! А зараз відійди і побачиш, як легко простий чоловік владнає цю ситуацію.

Він натиснув на дзвінок. Таппенс відійшла на зручне місце.

Сумнівного вигляду служниця з надзвичайно брудним обличчям і очима різного кольору відчинила двері.

Томмі дістав записник і олівець.

—Доброго ранку, — дзвінко й бадьоро промовив він. — Ми з міської ради Гемпстеда. Новий реєстр виборців. Тут мешкає місіс Едґар Кіт?

— Та-ак, — відповіла служниця.

— Її ім’я? — спитав Томмі з олівцем напоготові.

— Пані? Елінор Джейн.

— Е-л-і-н-о-р, — по літерах промовив Томмі. — Є сини або доньки, старші за двадцять один?

— Нє-є.

—Дякую. — Томмі з дзвінким лязкотом згорнув записник. — Доброго вам ранку.

Служниця дозволила собі одну ремарку:

— Я гадала, ви через газ прийшли, — критично зауважила вона й зачинила двері.

Томмі повернувся до своєї спільниці.

— Ось бачиш, Таппенс, — зауважив він. — Дитяча гра для чоловічого розуму.

— Не заперечую, цього разу ти діяв гарно і влучно. Я б до цього не додумалася.

— Гарна ідея, так? І цей трюк можна повторювати скільки завгодно.

Обідній час застав молоду пару за жадібним поїданням біфштекса з картоплею в темному генделику. Вони вже знайшли одну Ґледіс Мері та одну Марджорі, один раз заблукали через змінену адресу, а ще їм довелося прослухати довгу лекцію про світовий суфражистський рух від жвавої американки на ім’я Сейді.

— А! — вигукнув Томмі, втягнувши довгий ковток пива. — Мені покращало. Куди їдемо далі?

Записник лежав розгорнутим на столі між ними. Таппенс узяла його.

— Місіс Вандемеєр, — прочитала вона, — багатоквартирний комплекс Сауз-Одлі, квартира № 20. Міс Вілер, Клепінґтон-роуд, 43, Беттерсі. Як я пам’ятаю, це покоївка однієї пані, тож, мабуть, вона там не мешкає. Та й усе одно, навряд чи це вона.

— Тоді, вочевидь, наш перший пункт відвідування — пані з Мейфейра.

— Томмі, я вже втрачаю надію.

— Вище ніс, старенька. Ми завжди знали, що шанси мізерні. Та й усе одно, ми лише починаємо.

Якщо в Лондоні все буде глухо, на нас чекає чудове турне Англією, Ірландією та Шотландією.

— І правда, — зраділа Таппенс, яка вже було занепала духом. — І всі витрати буде покрито! Але... о, Томмі, я справді полюбляю, щоб усе відбувалося швидко. Поки що в нас одна пригода за іншою, але цей ранок видався геть нудним.

— Краще вгамуй свою жагу примітивних почуттів, Таппенс. Пам’ятай: якщо містер Браун справді такий, як про нього розповідають, то дивно, як він дотепер не скарав нас на смерть. Гарне речення, є в ньому якийсь літературний присмак.

— Ти справді пихатіший за мене — і з меншими на те підставами! Гм! Але й справді дивно, що містер Браун досі не обрушив на нас страшної помсти. Бачиш, я теж так умію. Поки що ми цілі та неушкоджені.

— Можливо, він не вважає нас вартими клопоту, — припустив молодий чоловік.

Таппенс зустріла це зауваження гучним невдоволенням.

— Який ти жахливий, Томмі. Наче на нас можна не зважати.

— Вибач, Таппенс. Я кажу про те, що ми працюємо, як кроти в норі, і він навіть не підозрює про наші зловісні плани. Ха-ха!

— Ха-ха! — схвально відгукнулася Таппенс, підводячись із місця.

Сауз-Одді виявився показним багатоквартирним будинком одразу біля Парк-Лейн. Квартира № 20 розташовувалась на третьому поверсі.

Цього разу Томмі виявляв балакучість, виплекану практикою. Він торохтів про дитячу суміш із літньою жінкою, яка відчинила йому двері й скидалася радше на економку, ніж на служницю.

— Ім’я?

— Маргарет.

Томмі промовив його по літерах, але жінка перервала його:

— Ні, -рита.

— О, Маргарита — по-французьки, бачу.

Він зупинився, а тоді бадьоро продовжив:

— У нас вона записана як Рита Вандемеєр, але, гадаю, правильно буде так?

— Здебільшого так її і кличуть, сер, але її ім’я — Маргарита.

—Дякую. Це все. Доброго вам дня.

Ледь в силах стримати хвилювання, Томмі поспішив униз. Таппенс чекала на нього на розі коридору.

— Ти чула?

— Так. О, Томмі!

Томмі приязно стиснув її плече.

— Знаю, стара. Я відчуваю те саме.

— Це... Це так мило, коли думаєш про щось — а тоді воно здійснюється! — натхненно скрикнула Таппенс.

Вона так і тримала Томмі за руку. Вони дійшли до вестибюля. На сходах над ними лунали кроки й голоси.

Раптом, на цілковитий подив Томмі, Таппенс відтягнула його в закапелок біля ліфта, де тіні були найгустіші.

— Що за...

— Цить!

Двоє чоловіків спустилися сходами й вийшли крізь двері. Рука Таппенс міцніше стиснула руку Томмі.

— Швидко — іди за ними. Я не смію. Він може мене впізнати. Не знаю, хто другий, але вищий із тих двох — Віттінґтон.