Таємничий суперник

РОЗДІЛ 17 Аннетт

Проблеми майбутнього, однак, уже скоро відступили перед проблемами сьогодення. І найбільш безпосередньою та невідкладною серед них був голод. Томмі мав здоровий і сильний апетит. Біфштекс із картоплею на обід тепер був наче спогад з минулого десятиліття. Хлопець з жалем визнав той факт, що не досягнув би успіху в протестному голодуванні.

Він безцільно тинявся своєю в’язницею. Раз чи двічі, відкинувши гідність, гупав у двері. Але на його заклики ніхто не відповідав.

—До дідька це все! — обурено сказав Томмі. — Вони ж не збираються заморити мене голодом.

Новий страх промайнув у його голові: можливо, це один з цих «чудових способів» розговорити в’язня, які приписують Борису. Але, поміркувавши, він відкинув цю думку.

— Це все той грубіян з кислою мордою, Конрад, — вирішив він. — Той тип, з яким я радо поквитаюсь одного дня. Це просто дрібна капость з його боку. У цьому я впевнений.

Подальші роздуми пробудили в ньому відчуття, що буде надзвичайно приємно з тріском опустити щось на яйцеподібну голову Конрада. Томмі ніжно погладив власну голову й поринув у насолоду фантазій. Нарешті його розум осяйнула ідея. Чому б не втілити фантазії в реальність! Конрад, без сумніву, мешкає в цьому будинку. Інші — можливо, за винятком бородатого німця — його використовують для зустрічей. А отже, чому б не причаїтися в засідці на Конрада за дверима, а коли той ввійде, хряснути стільцем або однією зі старезних картин просто йому по голові. Звісно, треба бути обережним, щоб не вдарити надто сильно. А потім — а потім просто піти! А якщо зустріне когось дорогою вниз, то — Томмі засяяв від думки про знайомство з його кулаками. Такий поворот був незрівнянно ближчим до його методів, ніж сьогоднішня словесна перепалка. Захмелілий від власного плану, Томмі дбайливо зняв картину з Дияволом і Фаустом і зайняв вичікувальне положення. Його сподівання були високими. План здавався простим, але відмінним.

Час спливав, а Конрад не з’являвся. У цій в’язничній камері день не відрізнявся від ночі, але наручний годинник Томмі з властивою йому точністю показував, що зараз дев’ята вечора. Томмі похмуро міркував, що, якщо скоро не подадуть вечерю, доведеться чекати на сніданок. О десятій надія покинула його, і він кинувся на ліжко, щоб знайти втіху в сні. За п’ять хвилин його негоди забулися.

Лязкіт ключів у замку пробудив його від сну. Не належачи до героїв, уславлених вмінням прокидатись у повному володінні собою, Томмі лише кліпнув очима у стелю й розсіяно спитав себе, де він. Потім згадав і подивився на годинник. Була восьма година.

«Доволі ранній чай або сніданок, — розсудив молодий чоловік, — і благаю Бога про останнє!»

Двері розчахнулися. Надто пізно Томмі пригадав свій план усунення незговірливого Конрада. За мить він зрадів цьому, адже увійшов не Конрад, а дівчина. Вона несла тацю, яку поставила на стіл.

У тьмяному сяйві газового ріжка Томмі кліпнув на неї очима. І одразу вирішив, що це одна з найвродливіших дівчат, яких він бачив. Її волосся мало насичений каштановий колір із несподіваними проблисками золотого, воно наче тримало в неволі сонячні промені, що пробивалися з глибин. В обличчі було щось від дикої троянди. Її очі, широко посаджені, були світло-карі, золотаво-карі, що знову пробудило спогад про сонячні промені.

П’янка думка пронизала розум Томмі.

— Ви Джейн Фінн? — бездиханно спитав він. Дівчина здивовано похитала головою.

— Мене звати Аннетт, месьє.

Вона говорила м’якою ламаною англійською.

— О! — сказав Томмі, доволі спантеличений. — Francaise?[12] — вгадав він.

— Oui, monsieur. Monsieur parle francais?[13]

—Давно не говорив, — зізнався Томмі. — Що це? Сніданок?

Дівчина кивнула. Томмі зістрибнув із ліжка й підійшов роздивитися вміст таці. Там були хлібина, дещиця маргарину й горнятко кави.

— Проживання не зовсім як у «Рітці», — із зітханням зауважив він. — Але Господь навчив мене бути вдячним за те, що ми нарешті отримуємо. Амінь.

Він підсунув стілець, а дівчина відвернулася й рушила до дверей.

— Зачекайте секунду, — скрикнув Томмі. — Я багато про що хочу спитати вас, Аннетт. Що ви робите в цьому домі? Не кажіть мені, що ви Конрадова племінниця, чи дочка, чи ще хтось, бо я в це не повірю.

— Я служу, месьє. Я нікому не родичка.

— Бачу, — сказав Томмі. — Пам’ятаєте моє запитання? Ви коли-небудь чули це ім’я?

— Здається, я чула, як люди говорять про Джейн Фінн.

— Ви не знаєте, де вона?

Аннетт похитала головою.

— Не в цьому будинку, наприклад?

— О, ні, месьє. Мені час іти — вони чекатимуть на мене.

Вона поквапилася піти. Ключ повернувся в замку.

«Цікаво, хто такі “вони”, — розмірковував Томмі, продовжуючи вгризатись у хлібину. — Якщо трохи пощастить, можливо, ця дівчина допоможе мені вибратися звідси. Не схожа вона на бандитку».

О першій годині з’явилася Аннетт з новою тацею, але цього разу її супроводжував Конрад.

—Доброго ранку, — приязно сказав Томмі. — Бачу, ти не скористався фірмовим милом.

Конрад загрозливо загарчав.

— Не розумієш жартів, так, старий? Ну-ну, не можна завжди мати і розум, і красу. Що в нас на обід? Рагу? Як я знаю? Елементарно, мій любий Ватсоне — запах цибулі ні з чим не сплутаєш.

— Балакай собі, — проревів чоловік. — Мабуть, недовго тобі лишилося балакати.

Фраза була неприємна своїм натяком, але Томмі проігнорував її. Сів за стіл.

— Ступай, лакею. — Він махнув рукою. — Не втомлюй благородних марнослів’ям.

Того вечора Томмі сидів на ліжку й глибоко розмірковував. Чи прийде Конрад знову разом із дівчиною? Якщо ні, чи не ризикнути й спробувати укласти з нею союз? Томмі вирішив, що не варто гребувати жодною можливістю. Становище було відчайдушне.

О восьмій годині він підстрибнув від знайомого лязкоту ключа в замку. Дівчина була сама.

— Зачиніть двері, — наказав він. — Я хочу з вами поговорити.

Вона послухалася.

— Послухайте, Аннетт, я хочу, щоб ви допомогли мені звідси вибратись.

Вона похитала головою.

— Це неможливо. Їх троє поверхом нижче.

— О! — Потай Томмі був вдячний за інформацію. — Але ви допомогли б мені, якби могли?

— Ні, месьє.

— Чому ні?

Дівчина завагалася.

— Я вважаю... вони для мене свої. Ви за ними шпигували. Цілком слушно, що вони тримають вас тут.

— Вони погані люди, Аннетт. Якщо ви мені допоможете, я заберу вас від них. І вам, імовірно, дістанеться чимала купа грошей.

Але дівчина просто похитала головою.

— Я не смію, месьє. Я їх боюся.

Вона відвернулася.

— Хіба ви нічого не зробите, щоб допомогти іншій дівчині? — скрикнув Томмі. — Вона приблизно вашого віку. Невже ви не врятуєте її з їхніх лап?

— Ви про Джейн Фінн?

— Так.

— Це її ви прийшли сюди шукати? Так?

— Саме так.

Дівчина подивилась на нього, а тоді провела рукою по чолу.

—Джейн Фінн. Завжди чую це ім’я. Воно мені знайоме.

Томмі нетерпляче нахилився вперед.

— Ви повинні щось знати про неї.

Але дівчина різко відвернулася.

— Я нічого не знаю — лише ім’я.

Вона відійшла до дверей. І раптом видала скрик. Томмі приголомшено глянув на неї. Дівчина побачила картину, яку він приставив до стіни вчора ввечері. На мить Томмі помітив вираз жаху в її очах. Незбагненним чином той змінився полегшенням. А тоді вона рвучко вийшла з кімнати. Томмі нічого не міг збагнути. Їй здалося, що він хоче вдарити її цією картиною? Звісно, ні. Він замислено перевісив картину на стіну.

Ще три дні минули в моторошній бездіяльності. Томмі відчував, як напруга позначається на нервах. Він нікого не бачив, окрім Конрада й Аннетт. Дівчина стала мовчазною. Говорила лише односкладовими словами. Якась темна підозра жевріла в її очах. Томмі відчував, що коли його самотнє ув’язнення триватиме довше, він збожеволіє. Зі слів Конрада хлопець зрозумів, що вони чекають на накази від «містера Брауна». Напевно, думав Томмі, він за кордоном чи ще десь, і вони зобов’язані дочекатися його повернення.

Але ввечері третього дня сталося жорстоке пробудження.

Була ледве сьома година, коли він почув гримання кроків у коридорі. Наступної миті двері розчахнулися. Увійшов Конрад. З ним був лиховісний Номер Чотирнадцятий. Від їхнього вигляду серце Томмі впало.

— Здоров був, керманичу, — сказав чоловік із посмішкою. — Маєш мотузки, приятелю?

Мовчазний Конрад дістав моток тонкої мотузки. Наступної миті руки Номера Чотирнадцятого, страшенно хвацькі, вже скручували мотузкою руки й ноги Томмі, доки Конрад притискав його до підлоги.

— Якого диявола? — почав було Томмі.

Але від повільного безмовного вишкіру мовчазного Конрада слова застигли в нього на губах.

Номер Чотирнадцятий спритно впорався зі своїм завданням. Наступної миті Томмі перетворився на безпорадний зв’язаний тюк. Нарешті Конрад заговорив:

— Гадав, що надурив нас, так? Тим, чого ти знаєш і чого не знаєш. Домовився з нами! І увесь цей час ти блефував! Блефував! Ти знаєш менше за кошеня. Але тепер твоя черга, ти, б... свиня.

Томмі лежав мовчки. Не було чого казати. Він програв. Хай там як, всемогутній містер Браун бачив усі його хитрощі наскрізь. Раптом його осяйнула думка.

—Дуже добра промова, Конраде, — схвально сказав він. — Але нащо ці пута й ремені? Чому б не дати цьому джентльмену перерізати мені горла не зволікаючи?

— Чорт, — несподівано сказав Номер Чотирнадцятий. — Гадаєш, ми такі зелені, що прикінчимо тебе тут, і щоб скрізь нишпорила поліція? Дзуськи! Ми замовили карету для вашої високості на завтрашній ранок, але зараз, як бачиш, не ризикуватимемо!

— Ніщо, — сказав Томмі, — не може бути пласкішим за твої слова — хіба що твоє обличчя.

— Заткнися, — гримнув Номер Чотирнадцятий.

— Із задоволенням, — відповів Томмі. — Ти прикро помиляєшся — але ти й програєш.

— He треба знову цих витребеньок, — сказав Номер Чотирнадцятий. — Говориш так, ніби досі в шикарному «Рітці», еге ж?

Томмі не відповів. Він намагався збагнути, як містер Браун розкрив його особу. Він вирішив, що Таппенс, змучена тривогою, пішла до поліції, його зникнення стало публічно відомим, і банда не забарилася скласти два і два.

Двоє чоловіків пішли, хряснувши дверима. Томмі залишився при своїх міркуваннях. Вони були неприємні. Руки й ноги в нього зовсім затерпли й не рухалися. Він був відверто безпорадний і не бачив жодної надії.

Минуло близько години, коли він почув, як м’яко повертаються ключі, і двері відчинилися. Це була Аннетт.

Серце Томмі забилося частіше. Він і забув про дівчину. Чи можливо, що вона прийшла йому на допомогу?

Раптом він почув голос Конрада:

— Виходь, Аннетт. Він не хоче сьогодні вечеряти.

— Oui, oui, je sais bien.[14] Але я повинна забрати іншу тацю. Вона нам потрібна під посуд.

— Ну то поквапся, — проревів Конрад.

Не дивлячись на Томмі, дівчина підійшла до стола й взяла тацю. Піднесла руку й погасила світло.

— Трясця тобі. — До дверей підійшов Конрад. — Нащо ти це зробила?

— Я завжди гашу світло. Треба було мене попередити. Запалити знову, месьє Конрад?

— Ні, виходь.

— Le beau petit monsieur[15], — скрикнула Аннетт, зупинившись біля ліжка в темряві. — Добре ви його зв’язали, hein?[16] Немов курча в авосьці!

Від щирих веселощів в її голосі хлопця тіпнуло, але тієї миті, на свій подив, він відчув, як вона легко проводить рукою вздовж його мотузок, і щось маленьке й холодне ткнулося йому в долоню.

— Ходімо, Аннетт.

—Mais те voila?[17].

Двері зачинилися. Томмі чув, як Конрад каже: — Замкни й дай мені ключі.

Кроки стихли. Томмі лежав закам’янілий і здивований. Предметом, який вклала йому в руку Аннетт, виявився маленький складаний ніж з відкритим лезом. З того, як вона ретельно уникала на нього дивитись, і з її маніпуляцій зі світлом він дійшов висновку, що за кімнатою спостерігають. Певно, десь у стінах є вічко. Пригадавши, як пильно вона завжди трималася, він збагнув, що, мабуть, увесь цей час перебував під наглядом. Він сказав щось, чим себе виказав? Навряд. Він розкрив бажання втекти й бажання знайти Джейн Фінн, але ніщо з цього не могло вказати на його особу. Справді, його запитання до Аннетт довело, що він особисто не знайомий з Джейн Фінн, але він ніколи й не вдавав протилежного. Питання полягало тепер у тому, чи насправді Аннетт знає більше? Чи були її заперечення адресовані передусім слухачам? Щодо цього він не міг дійти висновку.

Але було й більш нагальне запитання, яке витісняло всі інші. Чи вдасться йому, зв’язаному, перерізати мотузки? Він обережно намагався водити відкритим лезом вгору-вниз по мотузці, яка стягувала його зап’ястки. Це було незручне заняття й викликало в нього придушене «О!» болю, коли ніж врізався в зап’ясток. Але, повільно і вперто, він продовжував пиляти мотузку. Він сильно порізався, та нарешті відчув, як мотузка слабшає. Коли руки звільнилися, усе решта було легко. За п’ять хвилин він встав, не без складнощів через біль у кінцівках. Першим клопотом було перев’язати скривавлений зап’ясток. Потім він сів на край ліжка й замислився. Конрад забрав ключі з дверей, тож навряд чи варто очікувати нової допомоги від Аннетт. Єдиним шляхом до втечі з кімнати були двері, відповідно, йому хоч-не-хоч доведеться чекати повернення двох чоловіків по нього. Та коли вони повернуться... Томмі всміхнувся! Рухаючись із безмежною обережністю в темній кімнаті, він знайшов і зняв з гачка знайому картину. Відчув насолоду від того, що його перший план не буде змарновано. Тепер лишалося тільки чекати. Він чекав.

Ніч минула повільно. Томмі пережив незліченні години чекання, та нарешті почув кроки. Він став рівно, зробив глибокий вдих і міцно стиснув картину.

Двері відчинилися. Ззовні полилося слабке світло. Конрад одразу рушив до газового ріжка, щоб запалити його. Томмі глибоко шкодував, що саме він увійшов першим. Приємно було б поквитатися з Конрадом. Слідом увійшов Номер Чотирнадцятий. Коли той переступив поріг, Томмі з дивовижною силою опустив картину йому на голову. Під оглушливий дзенькіт битого скла Номер Чотирнадцятий повалився на підлогу. За мить Томмі вислизнув з кімнати й припав до дверей. Ключі були в замку. Він повернув їх і витягнув тієї самої миті, коли Конрад метнувся до дверей із залпом лайки.

Якусь мить Томмі вагався. Чути було якусь метушню поверхом нижче. А тоді знизу долинув голос німця:

— Gott іт Ніттеl[18]! Конраде, що сталося?

Томмі відчув, як чиясь маленька рука ткнулася в його долоню. Поряд стояла Аннетт. Вона вказала на хитку драбину, що вела на якесь горище.

— Мерщій — туди! — Вона потягла його драбиною нагору. Наступної миті вони вже стояли в запилюженій мансарді, заваленій дровами. Томмі озирнувся.

— Не спрацює. Це типова пастка. Виходу немає.

— Цить! Зачекайте. — Дівчина приклала палець до губ. Видерлася на верхівку горища й прислухалася.

Стукіт і грюкіт у двері був неймовірним. Німець та інший намагалися виламати двері в кімнату. Аннетт пошепки пояснила:

— Вони думатимуть, що ви досі всередині. Вони не чують, що каже Конрад. Двері надто товсті.

— Я гадав, можна чути, що відбувається в кімнаті?

— У сусідній кімнаті є вічко. А ви розумні, що здогадалися. Але вони про це не подумають — їм просто не терпиться потрапити всередину.

— Так... але погляньте сюди...

— Залиште це мені.

Вона нахилилася. На свій неабиякий подив, Томмі побачив, що вона прив’язує кінець довгої мотузки до ручки великого надтріснутого глека. Дівчина старанно прив’язала його, а тоді обернулася до Томмі.

— Ключі від дверей у вас?

— Так.

—Дайте їх мені.

Він простягнув їй ключі.

— Я йду вниз. Як гадаєте, ви зможете спуститися до середини, а потім зістрибнути вниз за драбину, щоб вони вас не бачили?

Томмі кивнув.

— У тіні поверху є велика комора. Станьте позаду неї. Візьміть в руку кінець цієї мотузки. Коли я випущу інших — тягніть\

Перш ніж він встиг у неї ще щось спитати, вона вже легко спурхнула драбиною вниз і опинилася серед групи людей з гучним криком:

— Mon Dieu! Mon Dieu! Qu’est-ce qu’il у a?[19] Німець обернувся до неї з прокльоном.

— Забирайся. Іди до своєї кімнати!

Дуже обережно Томмі перемахнув за східці. Доки вони не обернуться, усе буде гаразд. Він

присів за коморою. Зловмисники досі відділяли його від сходів.

— А! — Аннетт ніби наткнулася на щось. Нахилилася. — Mon Dieu, voila le clef.[20]

Німець вирвав у неї ключ. Відімкнув двері. З кімнати вивалився Конрад, лаючись.

—Де він? Ви його схопили?

— Ми нікого не бачили! — різко сказав німець. Його обличчя зблідло. — Ти про кого?

Конрад вивергнув нову лайку.

— Він утік.

— Неможливо. Довелося б пройти повз нас.

Цієї хвилини, з екзальтованою усмішкою, Томмі потягнув мотузку. З мансарди нагорі почувся грюкіт порцеляни. За мить чоловіки вже штовхали одне одного нагору хиткою драбиною і зрештою зникли в темряві нагорі.

Швидкий, мов блискавка, Томмі вистрибнув зі своєї схованки й гайнув сходами вниз, тягнучи за собою дівчину. У передпокої нікого не було. Він обмацав засуви й ланцюг. Нарешті ті піддалися, і двері відчинилися. Він обернувся. Аннетт зникла.

Томмі стояв мов зачарований. Невже вона знову побігла нагору? Що за безумство в неї вселилося!

Він скипів від нетерпіння, але з місця не зрушив. Він не піде без неї.

І раптом згори долинув скрик, вигук німця, а потім голос Аннетт, чіткий і високий:

— Ma foi[21], він утік! І швидко! Хто б подумав?

Томмі досі стояв, прикутий до землі. Це була команда тікати? Схоже на те.

А потім, гучніше, до нього долетіли слова:

— Це жахливий дім. Хочу назад до Маргарити. До Маргарити. До Маргарити!

Томмі вже підбіг назад до сходів. Вона хоче, щоб він утік і покинув її? Але чому? За будь-яку ціну він повинен спробувати забрати її з собою. Аж тут його серце впало. Сходами нісся Конрад, здіймаючи шалений крик, щойно його побачив. Слідом бігли інші.

Томмі зупинив ривок Конрада прямим ударом кулака. Удар прийшовся в щелепу, і той упав, як колода. Другий перечепився через нього й полетів на підлогу. Нагорі сходів промайнув спалах, і куля подряпала вухо Томмі. Він усвідомлював, що заради власного здоров’я добре було б ушиватися звідси якнайшвидше. Що стосується Аннетт, він нічого не міг вдіяти. Єдина радість — він поквитався з Конрадом. Удар був хороший.

Він стрибнув до дверей, захряснувши їх за собою. На площі було безлюдно. Перед будинком стояв фургон пекаря. Вочевидь, у ньому його мали вивезти з Лондона, і тіло знайшли б за багато миль від будинку в Сохо. Водій вистрибнув на тротуар і спробував заступити шлях Томмі. Знову він викинув кулак, і водій розтягнувся на тротуарі.

Томмі взяв ноги в руки й побіг — і дуже вчасно. Передні двері відчинились, і йому вслід випустили цілий град куль. На щастя, жодна в нього не влучила. Він звернув за ріг площі.

«Одне вже точно, — міркував він собі, — вони не можуть і далі стріляти. Інакше привернуть увагу поліції. Дивно, що взагалі насмілилися».

Він чув позаду кроки переслідувачів і вдвічі пришвидшив біг. Щойно він вирветься з цих провулків — і він у безпеці. Десь знайдеться полісмен. Не те щоб він справді хотів кликати на допомогу поліцію, якщо міг обійтися без неї. Це вимагало б пояснень і загальних незручностей. Наступної миті Томмі було за що благословити своє везіння. Він перечепився через розпростерте на землі тіло, яке з тривожним криком підхопилось і дременуло вулицею. Томмі чкурнув у якийсь під’їзд. А за мить із задоволенням побачив, як двоє його переслідувачів, одним з яких був німець, сумлінно вистежують «приманку»!

Томмі тихо присів на поріг і дав собі кілька секунд, щоб відновити дихання. А потім спокійно поплентався у протилежному напрямку. Глянув на свій годинник. Було трохи за пів на шосту. Швидко світало. На наступному розі він проминув полісмена. Полісмен кинув на нього підозріливий погляд. Томмі відчув легку образу. А тоді, провівши рукою по обличчю, розсміявся. Він не голився й не мився три дні! На кого ж він, мабуть, схожий.

Без жодного зайвого галасу він рушив до турецької лазні, знаючи, що вона відчинена всю ніч. Звідти Томмі вийшов у гомінкий день, почуваючись знову собою, здатним будувати плани.

Насамперед треба було належно поснідати. Він нічого не їв від учорашнього полудня. Томмі завернув до крамниці «А. В. С.» та замовив яєчню з беконом і каву. Поки їв, прочитав ранкову газету, розкладену перед ним. Раптом заціпенів. У газеті була довга стаття про Краменіна, якого описували як «чоловіка, що стоїть за більшовизмом» в Росії і який щойно прибув до Лондона — на думку деяких людей, як неофіційний посланець. У статті було побіжно описано його кар’єру і твердо наголошувалося, що не підставні лідери, а саме він був автором російської революції.

У центрі сторінки красувався його портрет.

— То ось хто такий Номер Перший, — промовив Томмі з повним ротом яєчні з беконом. — У цьому жодного сумніву. Треба прискоритись.

Він розрахувався за свій сніданок і рушив до Вайтхоллу. Назвав своє ім’я й повідомив, що справа термінова. За кілька хвилин він опинився перед чоловіком, якого тут не називали «містером Картером». Той зустрів його з насупленим обличчям.

— Послухайте, вам не можна приходити й питати мене ось так. Я гадав, це цілком зрозуміло?

— Так і є, сер. Але я вирішив, що важливо не гаяти часу.

І Томмі, як міг, швидко і стисло виклав пережите за останні кілька днів.

На середині розповіді містер Картер перервав його, щоб віддати кілька зашифрованих наказів телефоном. Усі сліди невдоволення зникли з його лиця. Він енергійно кивнув, коли Томмі закінчив.

— Абсолютно правильно. Кожна мить дорогоцінна. Боюся, ми все одно надто спізнилися. Вони не чекатимуть. Заберуться звідти негайно. І все ж, можливо, вони залишать по собі щось, що стане зачіпкою. Кажете, ви впізнали в Номері Першому Краменіна? Це важливо. Нам конче потрібно мати щось проти нього, щоб не дати Кабінету міністрів надто вільно повиснути в нього на шиї.

Як щодо інших? Ви казали, що впізнали два обличчя? Вважаєте, один із них — із профспілок? Гляньте на ці фото, чи зможете ви його впізнати?

За хвилину Томмі взяв одну фотографію. Містер Картер виявив деякий подив.

— А, Вествей! Нізащо б не подумав. Позиціює себе як поміркований. Що ж до іншого хлопця, гадаю, я маю чудове припущення.

Він простягнув Томмі ще одну світлину і всміхнувся на те, як той скрикнув.

— То я маю рацію. Хто він? Ірландець. Видатний юніоніст, член парламенту. Усе це, звісно, ширма. Ми підозрювали це, але не могли знайти жодного доказу. Так, ви чудово впоралися, юначе. Кажете, дата — 29-те. Значить, у нас дуже мало часу, справді дуже мало.

— Але... — Томмі завагався.

Містер Картер прочитав його думки.

— Гадаю, ми можемо впоратися з загрозою загального страйку. Шанси незрозумілі — але в нас чудова можливість! Але якщо цей проект договору спливе — нам кінець. Англія порине в анархію. А, що це? Авто? Уперед, Бересфорде, поїдемо, подивимось на цей ваш дім.

Перед будинком в Сохо чергували два констеблі. Інспектор тихим голосом відзвітував містерові Картеру. Той обернувся до Томмі.

— Пташки відлетіли — як ми й гадали. Можна спокійно піти й оглянути дім.

Оглядаючи знелюднілий будинок, Томмі частково почувався персонажем якогось сну. Усе було так само, як і до того. Тюремна кімната з криво повішеними картинами, розбитий глек на горищі, нарадча кімната з довгим столом. Але ніде не було й сліду паперів. Усе таке знищили або забрали з собою. І жодного сліду Аннетт теж не було.

— Те, що ви розповіли про дівчину, спантеличило мене, — зізнався містер Картер. — Гадаєте, вона повернулася навмисно?

— Здавалося, що так, сер. Вона побігла нагору, доки я відчиняв двері.

— Гм, тоді, можливо, вона частина банди. Та оскільки вона жінка, то не могла стояти й дивитися, як вбивають приємного молодого чоловіка. Але очевидно, що вона заодно з ними, інакше б не повернулася.

— Не можу повірити, що вона справді одна з них, сер. Вона... здавалася такою інакшою...

— Гадаю, гарненька? — мовив містер Картер з усмішкою, від якої Томмі почервонів до коренів волосся.

Доволі сором’язливо він визнав красу Аннетт.

—До речі, — зауважив містер Картер, — ви вже показувалися перед міс Таппенс? Вона засипає мене листами про вас.

— Таппенс? Боюся, їй довелося трохи понервуватися. Вона ходила до поліції?

Містер Картер похитав головою.

— Тоді цікаво, як вони викрили мене.

Містер Картер запитально подивився на нього, і Томмі пояснив. Чоловік замислено кивнув.

— Справді, доволі цікавий момент. Хіба що згадка про «Рітц» була випадковим зауваженням?

— Може й так, сер. Але, певно, вони якимось чином раптово дізналися про мене.

— Що ж, — мовив містер Картер, озираючись навколо, — тут більше нічого не зробиш. Як щодо того, щоб пообідати зі мною?

— Страшенно дякую, сер. Але, гадаю, я краще повернуся й знайду Таппенс.

— Звісно. Переказуйте їй мої найкращі привітання й скажіть, нехай наступного разу не вважає вас убитим з такою готовністю.

Томмі усміхнувся.

— Мене не так просто вбити, сер.

— І я так вважаю, — сухо сказав містер Картер. — Що ж, прощавайте. Пам’ятайте: ви тепер у них на мушці, тож бережіть себе як слід.

—Дякую, сер.

Швидко впіймавши таксі, Томмі сів і помчав до «Рітцу», насолоджуючись приємним передчуттям, як здивується Таппенс.

«Цікаво, чим вона займається. Найімовірніше, вистежує Риту. До речі, мабуть, це її Аннетт називала Маргаритою. Тоді я цього не збагнув».

Ця думка трохи засмутила його, бо ніби як доводила, що місіс Вандемеєр і дівчина близько знайомі.

Таксі під’їхало до «Рітцу». Томмі нетерпляче кинувся у священні ворота готелю, але його ентузіазм виявився марним. Його сповістили, що міс Каулі пішла чверть години тому.