Таємничий суперник

РОЗДІЛ 11 Джуліус розповідає історію

Вдягнувшись як треба, Таппенс заплановано вирушила у «вечірній вихід». Альберта тимчасово не було на місці, але Таппенс сама пішла до канцелярської крамниці — упевнитися, що для неї нічого немає. Переконавшись у цьому, рушила до готелю «Рітц». Запитавши про Томмі, дізналася, що він досі не вертався.

Такої відповіді вона й чекала, але це був черговий цвях у труну її надій. Вона вирішила звернутися до містера Картера, розповісти йому, де й коли Томмі розпочав своє стеження, і попросити зробити щось, аби його знайти. Перспектива отримати допомогу покращила її мінливий настрій, і вона спитала про Джуліуса Гершайммера. Їй повідомили, що він повернувся пів години тому, але одразу ж пішов.

Таппенс ще більше піднеслася духом. Побачити Джуліуса — уже хоч щось. Може, він зуміє вигадати план, як з’ясувати, що сталося з Томмі. Сидячи у вітальні Джуліуса, вона написала листа містерові

Картеру і вже підписувала конверт, коли двері розчахнулися.

— Якого дідька... — почав Джуліус, але миттєво опанував себе. — Перепрошую, міс Таппенс. Ті йолопи в приймальні внизу заявили, що Бересфорда тут немає — і від середи не було. Це правда?

Таппенс кивнула.

— Ви не знаєте, де він? — слабким голосом спитала вона.

— Я? Звідки мені знати? Я жодної бісової звістки від нього не отримав, хоч учора вранці надіслав йому телеграму.

— Гадаю, ваша телеграма лежить у приймальні нерозкрита.

— Але де він?

— Не знаю. Я сподівалася, що ви знаєте.

— Кажу ж вам, я жодної бісової звістки від нього не отримав, відколи ми розсталися на вокзалі в середу.

— На якому вокзалі?

— Ватерлоо. Ваша Лондонська Південно-Західна залізниця.

— Ватерлоо? — нахмурилася Таппенс.

— Ну так. Він вам не казав?

— Я його теж не бачила, — нетерпляче мовила Таппенс. — Щодо Ватерлоо. Що ви там робили?

— Він мене викликав. Телефоном. Сказав їхати туди якомога скоріше. Мовляв, він стежить за двома поганцями.

— О! — Таппенс широко розкрила очі. — Розумію. Продовжуйте.

— Я негайно виїхав. Бересфорд був там. Вказав на поганців. Великий дістався мені, той тип, з яким ви хитрували. Томмі тицьнув мені квиток і наказав сідати у вагон. Він збирався шпигувати за іншим негідником.

Джуліус зупинився.

— Я був цілком упевнений, що ви все це знаєте.

—Джуліусе, — твердо сказала Таппенс, — припиніть ходити туди-сюди. Від цього голова йде обертом. Сядьте в крісло й розкажіть усе від початку до кінця, і менше химерних фраз.

Містер Гершайммер послухався.

— Гаразд, — сказав він. — Із чого починати?

— Із того, де зупинилися. З Ватерлоо.

— Що ж, — почав Джуліус. — Я сів в одне з ваших дорогих старомодних британських купе першого класу. Потяг саме рушив. Перше, що я збагнув, — підійшов провідник і якомога ввічливіше повідомив мені, що я в вагоні для некурців. Я дав йому пів долара, і це все владнало. Трохи розвідав коридор до наступного вагона. Віттінгтон був саме там. Коли я побачив цього скунса, з тієї його великою лискучою жирною пикою, і уявив собі бідолашну маленьку Джейн у його лапах, я щиро розізлився, що не маю з собою ствола. Ох, я б йому й відсипав.

Ми спокійно дісталися Борнмута. Віттінґтон узяв кеб і сказав назву готелю. Я зробив так само, і ми поїхали з різницею в три хвилини. Він ви-найняв номер, я теж. Спершу все йшло як по маслу. Він і гадки не мав, що за ним стежать. Просто сидів собі в кімнаті відпочинку, почитував газети й таке інше, доки не настав час вечеряти. Він нікуди не квапився більше за інших.

Я вже почав було думати, що нічого не відбувається, що він просто приїхав поправити здоров’я. Але згадав, що він не перевдягнувся до вечері — а це, до речі, шикарний готель, тож цілком імовірно було, що він піде у своїх реальних справах пізніше.

Близько дев’ятої години так і сталося. Він узяв машину за місто (прегарне місто, до речі, — думаю ненадовго звозити туди Джейн, коли знайду), а потім розплатився з водієм і чкурнув у сосновий гай на вершині скелі. Я теж за ним, як ви розумієте. Ішли ми, мабуть, пів години. Там багато вілл уздовж дороги, та що далі, то вони ніби потроху рідішали, і під кінець ми дійшли до тієї, що здавалась останньою. Величенька будівля з великим сосновим гаєм навколо.

Ніч була доволі темна, і на під’їзді до будинку пітьма була така, що хоч в око стрель. Я чув його попереду, хоч і не бачив. Довелося ступати обережно — раптом відчує, що за ним хтось іде. Я звернув на повороті й саме встиг побачити, як він дзвонить у двері і його впускають у будинок. Я так і завмер на місці. Починало дощити, і вже скоро я був мокрий як хлющ. Ще й стало неабияк холодно.

Віттінґтон не виходив, і я потроху дедалі більше дратувався, почав блукати довкола. Усі вікна на першому поверсі були міцно зачинені, але нагорі, на другому поверсі (то був двоповерховий будинок), я помітив вікно, у якому горіло світло й фіранки були не зсунуті.

А якраз напроти того вікна росло дерево — десь метрах у десяти від будинку. Мені спало на думку, що, коли видертись на те дерево, цілком можливо зазирнути в кімнату. Звісно, я знав, що немає жодних причин, з яких Віттінґтон обов’язково має бути в тій кімнаті, а не в якійсь іншій — власне, можна було закластися, що він десь у передпокої внизу. Але, мабуть, я просто знудився стирчати так довго під дощем, і все здавалося краще, ніж не робити нічого. Тож я поліз.

Це було нелегко, ще й як! Від дощу гілляки були дуже слизькі, і все, що я міг, це не втрачати опору. Та мало-помалу я все ж просувався, доки нарешті не порівнявся з вікном.

Але тут я розчарувався. Я опинився занадто ліворуч. Міг лише скоса зазирнути в кімнату. Трохи фіранки і ярд шпалер — ось і все, що я зміг роздивитися. Ну, мені це аж ніяк не допомогло, та вже коли я зібрався махнути рукою на все й ганебно лізти вниз, хтось у кімнаті ворухнувся й кинув тінь на невеличкий шматок стіни, який я бачив — і, чорт забирай, це був Віттінґтон!

Тут у мене закипіла кров. Я просто повинен був зазирнути в ту кімнату. Лишалося вигадати спосіб. Я помітив, що з дерева росте довга гілка якраз у потрібному напрямку. Якби я міг лише проповзти до її середини, то можна було б вважати, що справу зроблено. Але я дуже сумнівався, чи витримає вона мою вагу. Я вирішив, що слід ризикнути, і рушив. Дуже обережно, дюйм за дюймом, поповз. Гілка скрипіла й хиталася доволі гидко, але думати про те, щоб зістрибнути, не хотілося, і нарешті я щасливо дістався туди, куди хотів.

Кімната була середнього розміру, обставлена в якомусь суто гігієнічному дусі. Посеред кімнати — стіл із лампою, а за тим столом обличчям до мене сидів Віттінґтон власною персоною. Він говорив із жінкою, вдягненою, як медсестра з лікарні. Вона сиділа спиною до мене, тож обличчя я не бачив. Хоч завіси були підняті, саме вікно було зачинене, і я ні слова не міг вловити з їхньої розмови. Здавалося, що говорить один Віттінґтон, а медсестра лише слухає. Раз у раз вона кивала, а іноді хитала головою, наче відповідаючи на запитання. Він здавався дуже красномовним — раз чи двічі гримнув кулаком по столу. Дощ вже припинився, і небо прояснювалося так раптово, як це буває.

Здавалося, він саме закінчив щось говорити. Він встав, вона теж. Він подивився на вікно і щось спитав — гадаю, чи йде дощ. Хай там як, вона підійшла до вікна й визирнула. Саме тієї миті вийшов місяць з-за хмар. Я злякався, що жінка мене побачить, адже я був повністю на світлі. Спробував трохи відповзти. Того мого руху виявилося забагато для старої зогнилої гілки. З оглушливим тріскотом вона впала, і Джуліус П. Гершайммер разом із нею!

— Ох, Джуліусе, — видихнула Таппенс, — як захопливо! Продовжуйте.

— Ну, на щастя для мене, я гепнувся на добру м’яку купу землі — але це, звісно, на якийсь час вивело мене з ладу. Наступне, що я пам’ятаю: я лежу в ліжку, по один бік — медсестра (не та, що була з Віттінгтоном), а по другий — маленький чоловічок із чорною бородою в золотих окулярах. Він потер руки й підняв брови, коли я втупився в нього.

«А! — мовив він. — Наш юний друг приходить до тями. Чудово. Чудово».

Я вдався до звичайного трюку. Спитав: «Що сталося?» і «Де я?» Але відповідь на останнє я знав дуже добре. Мій мозок ще не заріс мохом. «Гадаю, поки досить, сестро», — сказав чоловічок, і медсестра вийшла з кімнати якоюсь швидкою, добре завченою ходою. Та я помітив, як вона кинула на мене погляд глибокої цікавості, коли виходила.

Той її погляд підказав мені ідею. «Отже, доку», — мовив я і спробував сісти в ліжку, та мою праву стопу при цьому нестерпно скрутило. «Невеличкий вивих, — пояснив лікар. — Нічого серйозного. За кілька днів будете знову на ногах».

— Я помітила, що ви кульгаєте, — зауважила Таппенс.

Джуліус кивнув і продовжив:

— «Як це сталося?» — спитав я знову. Він сухо відповів: «Ви впали з чималенької висоти, з одного з моїх дерев на одну з моїх щойно висаджених клумб».

Мені сподобався цей чоловік. Схоже, він мав почуття гумору. Принаймні, я відчував, що він прямий, як шпала. «Звісно, доку, — сказав я, — пробачте за дерево. Мабуть, з мене кілька нових цибулин. Але, напевно, ви хотіли б знати, що я робив у вашому саду?» «Гадаю, факти вимагають

пояснення», — відповів він. «Ну, для початку, я не полював на ваше столове срібло».

Він усміхнувся. «То була перша версія. Але я швидко змінив свою думку. До речі, ви ж американець, так?» Я назвав йому своє ім’я. «А ви?» — «Я доктор Голл, і це, як ви, без сумніву, знаєте, мій приватний санаторій».

Я не знав, але просвіщати його не став. Лише був вдячний за інформацію. Мені подобався цей чоловік, і я відчував, що він щирий зі мною, та не збирався викладати йому всю історію. По-перше, він навряд чи повірив би мені.

Я миттєво вирішив, як бути. «Послухайте, лікарю, — сказав я, — здається, я почуваюся цілковитим дурнем, але вважаю за потрібне повідомити вам, що я не якийсь там Білл Сайкс[10]». Потім став белькотіти щось про дівчину. І далі видав про суворий нагляд, нервовий зрив і врешті пояснив, що нафантазував собі, буцімто впізнав її серед пацієнтів у будинку, і звідси мої нічні пригоди.

Гадаю, саме такої історії він і очікував. «Доволі романтично», — мовив він, коли я закінчив. «Отже, доку, — сказав я, — будете чесним зі мною? Є у вас тут чи була колись молода дівчина на ім’я

Джейн Фінн?» Він замислено повторив ім’я. «Джейн Фінн? — мовив він. — Ні».

Я був засмучений і, гадаю, не приховав цього. «Ви впевнені?» — «Цілком упевнений, містере Гершайммере. Це нетипове ім’я, і навряд чи я б його забув».

Що ж, це був глухий кут. На якийсь час мене це вибило з колії. Я вже майже сподівався, що мої пошуки скінчено. «Он як, — нарешті сказав я. — Гаразд, є ще одне питання. Коли я обіймав ту бісову гілку, здається, упізнав свого давнього друга, який говорив з однією з ваших медсестер». Я навмисно не згадував жодного імені, адже Віттінґтон міг назватися тут якось інакше, але лікар одразу спитав: «Певно, містер Віттінґтон?» «Саме він, — відповів я. — Що він тут робить? Ви ж не хочете сказати, що в нього нерви не в порядку?»

Доктор Голл розсміявся. «Ні. Він приходив побачитися з однією з моїх медсестер, сестрою Едіт, вона його племінниця». «Треба ж таке! — вигукнув я. — Він досі тут?» «Ні, він повернувся до міста майже одразу». «Як шкода! — випалив я. — Та, може, я міг би поговорити з його племінницею, сестрою Едіт. Так, ви казали, її звати?»

Але лікар похитав головою. «Боюся, це теж неможливо. Сестра Едіт теж поїхала сьогодні разом із пацієнткою». «Здається, мені справді не пощастило, — зауважив я. — Маєте адресу містера Віттінґтона в місті? Я хотів би відвідати його, коли повернуся». «Я не знаю його адреси. Можу написати сестрі Едіт, якщо хочете». Я подякував йому. «Не кажіть, хто про це питає. Я хотів би зробити йому невеличкий сюрприз».

На ту мить це було практично все, що я міг зробити. Звісно, якщо ця дівчина справді племінниця Віттінґтона, вона могла виявитися досить кмітливою, щоб потрапити в пастку, але варто було спробувати. Потім я надіслав телеграму Бересфорду і повідомив, де я. Написав, що лежу з вивихом стопи, і просив приїхати, якщо він не зайнятий. Я мусив бути обережним у своїх словах. Проте від нього звісток не було, і незабаром моя нога загоїлася. То було лише розтягнення, а не справжній вивих, тож сьогодні я попрощався з маленьким лікарем, попросив надіслати мені звістку, якщо отримає відповідь від сестри Едіт, і одразу повернувся до міста. Знаєте, міс Таппенс, що ви трохи бліда?

— Це через Томмі, — сказала Таппенс. — Що могло з ним статися?

— Вище носа, гадаю, з ним усе гаразд. Чом би й ні? Бачте, він пішов слідом за тим типом, схожим на іноземця. Може, вони виїхали за кордон — до Польщі чи ще кудись?

Таппенс похитала головою.

— Він не міг — без паспортів і речей. Крім того, я бачила того чоловіка, Бориса Як-Там-Иого, пізніше. Учора ввечері він вечеряв з місіс Вандемеєр.

— Якою місіс?

— Я забула. Звісно, ви про все це не знаєте.

— Я слухаю, — сказав Джуліус і дозволив собі свій улюблений вислів: — Просвітіть мене.

Таппенс виклала йому події останніх двох днів. Подив і захват Джуліуса були безмежні.

— Вітаю вас! Подобається ж вам чорна робота. Померти від сміху!

А тоді серйозно додав:

— Але, скажу вам, мені це не подобається, міс Таппенс, однозначно не подобається. Ви такі ж заповзяті, як вони, але краще б трималися від цього подалі. Ці поганці, проти яких ми граємо, ладні будь-якої миті придушити що дівчину, що хлопця.

— Гадаєте, я боюся? — обурено сказала Таппенс, мужньо придушуючи спогади про сталевий блиск в очах місіс Вандемеєр.

— Кажу ж, ви були достобіса сміливі. Але це не скасовує фактів.

— Ой, облиште! — нетерпляче сказала Таппенс. — Подумаймо про те, що могло статися з Томмі. Я написала про це містерові Картеру, — додала вона й розповіла йому зміст листа.

Джуліус похмуро кивнув.

— Що ж, добре й на цьому. Але ми мусимо напружитись і щось робити.

— Що нам робити? — стрепенулася Таппенс.

— Гадаю, варто вийти на слід Бориса. Кажете, він навідувався до вас на роботу. Є ймовірність, що він прийде знову?

— Можливо. Я справді не знаю.

— Розумію. Що ж, тоді я краще придбаю авто, якесь дорогезне, перевдягнуся шофером і чатуватиму на вулиці. А якщо прийде Борис, ви подасте мені якийсь сигнал, і я поїду за ним. Як вам таке?

— Блискуче, але він може тижнями не з’являтися.

—Доведеться спробувати. Радий, що вам подобається мій план.

Він встав.

— Куди ви йдете?

— Купувати авто, куди ж іще, — здивовано відповів Джуліус. — Яка марка вам подобається? Гадаю, ви трохи поїздите на ній, перш ніж ми закінчимо.

— О, — мовила Таппенс слабким голосом. — Мені подобаються «ролс-ройси», але...

— Звісно, — погодився Джуліус. — Як скажете. Його й візьму.

— Але ж не можна отак одразу, — скрикнула Таппенс. — Люди іноді роками чекають.

— А малюк Джуліус — ні, — заявив містер Гершайммер. — Не турбуйтеся про це. Повернуся в машині за пів години.

Таппенс встала.

— Ви страшенно добрі, Джуліусе. Та я все одно відчуваю, що це радше примарна надія. Я справді покладаю сподівання на містера Картера.

— А я ні.

— Чому?

— Це просто моя думка.

— О, але ж він має щось зробити. Більше нема кому. До речі, забула вам сказати про одну дивну річ, яка сталася сьогодні вранці.

І вона розповіла, як зіткнулася з сером Джеймсом Пілом Еджертоном. Джуліус зацікавився.

— Чого хотів цей тип, як гадаєте? — спитав він.

— Сама не знаю, — замислено промовила Таппенс. — Але гадаю, що у двозначній, законній, неупередженій адвокатській манері він намагався мене застерегти.

— Навіщо це йому?

— Не знаю, — зізналася Таппенс. — Але він видавався добрим і просто неймовірно розумним. Я не проти піти до нього й усе розповісти.

Вона трохи здивувалася, коли Джуліус різко відкинув цю ідею.

— Послухайте, — сказав він, — не треба вплутувати в це ніяких адвокатів. Той тип нічим нам не допоможе.

— А я вірю, що допоможе, — уперто повторила Таппенс.

— І дарма. Бувайте. Повернуся за пів години.

Минуло тридцять п’ять хвилин, коли Джуліус повернувся. Узяв Таппенс за руку й підвів до вікна.

— Ось вона.

— О! — вимовила Таппенс із ноткою обожнювання в голосі, дивлячись униз на величезну автівку.

— Нічогенька в неї швидкість, скажу я вам, — самовдоволено мовив Джуліус.

— Як ви дістали авто? — видихнула Таппенс.

— Його саме відіслали за адресою якогось великого цабе.

— І?

— Я поїхав просто до нього додому, — сказав Джуліус. — Сказав, що така машина варта кожного пенні з тих двадцяти тисяч доларів. А тоді додав, що для мене вона вартуватиме тисяч п’ятдесят, якщо я викуплю її.

— І? — запаморочено спитала Таппенс.

— Ну, — відповів Джуліус, — він поступився, ось і все.