Таємничий суперник

РОЗДІЛ 8 Пригоди Томмі

Як не спантеличили його слова чоловіка, Томмі не став вагатися. Якщо відчайдушність успішно завела його так далеко, була надія, що приведе й ще далі. Він спокійно зайшов у будинок і став підійматися старезними сходами. Неможливо описати, яким брудним було все в будинку. Закіптюжені шпалери з уже нерозбірливим візерунком скрученими клаптями звисали зі стіни. У кожному кутку була сіра маса павутиння.

Томмі не поспішав. Діставшись до місця, де сходи повертали, він почув, як чоловік унизу зник у задній кімнаті. Поки що він явно не викликав до себе ніякої підозри. Схоже, прийти до будинку й спитати «містера Брауна» справді було розумним і природним вчинком.

Нагорі Томмі затримався, щоб обміркувати подальші кроки. Перед ним простягався вузький коридор з дверима по обидва боки. З найближчих дверей ліворуч долинали тихі голоси. Саме до цієї кімнати його скерували. Але погляд Томмі миттєво привернула маленька ніша праворуч, напівприхована за рваною оксамитовою завісою. Вона була прямісінько напроти дверей ліворуч і, завдяки куту, давала гарний огляд верхньої сходинки. Як схованка для одного чи щонайбільше двох людей вона була ідеальна — близько 60 сантиметрів углиб і близько метру завширшки. Ця ніша нестримно вабила Томмі. Обміркувавши все у своїй звичайній повільній та неквапній манері, він вирішив, що згадка про «містера Брауна» — це не запитання про конкретну особу, а, вочевидь, пароль, який використовують у банді. Вдало скориставшись ним, він отримав доступ. І поки що не викликав ніяких підозр. Але треба було швидко вирішити, яким буде наступний крок.

Припустімо, він сміливо ввійде до кімнати ліворуч. Чи достатньо лише того, що його впустили в дім? Мабуть, знадобиться ще один пароль або принаймні якесь підтвердження особи. Сторож явно не знав в обличчя всіх членів банди, але нагорі все може бути інакше. Взагалі-то здавалося, що удача поки неабияк сприяє Томмі, але є небезпека занадто довіритись їй. Входити до кімнати було колосальним ризиком. Зайве було сподіватися, що він зможе грати роль нескінченно — рано чи пізно він обов’язково себе викаже, тобто через звичайну нерозсудливість змарнує дорогоцінний шанс.

Знизу пролунав ще один сигнальний стукіт у двері, і Томмі нарешті вирішив: хутко прослизнув у нішу й обережно засунув фіранку, повністю відгородившись від чужих очей. У старезній тканині було кілька дірок і прорізів, що забезпечило йому добрий огляд. Він спостерігатиме за подіями та врешті-решт обере вдалу мить і приєднається до гурту, наслідуючи новоприбулого.

Чоловік, який піднявся сходами таємничим і м’яким кроком, був геть не відомий Томмі. Вочевидь, із самих низів суспільства. Низькі рухливі брови й щелепа, як у злочинця — уся звірина подоба чоловіка була незнайома юнакові, хоча Скотленд-Ярд упізнав би цього типа з одного погляду.

Чоловік проминув нішу, важко дихаючи на ходу. Зупинився у дверях напроти й повторив сигнальний стукіт. Голос зсередини щось гукнув, і чоловік відчинив двері та увійшов, давши Томмі мигцем побачити кімнату. Йому здалося, що більшість кімнати займає довгий стіл, за яким сидить четверо-п’ятеро людей, але в око впав високий чоловік з коротко стриженим волоссям і короткою гострою моряцькою борідкою, який сидів у голові стола, розклавши перед собою папери. Коли увійшов новоприбулий, він підняв очі і з правильною, на диво чіткою дикцією, що привернуло увагу Томмі, спитав:

— Ваш номер, товаришу?

— Чотирнадцять, керманичу, — хрипко відповів той.

— Правильно.

Двері знов зачинилися.

«Якщо це не фріц, то я голландець! — сказав собі Томмі. — І командує парадом до дідька організовано, як у них і завжди. Добре, що я туди не поткнувся. Назвав би не той номер, і довелося б розплачуватись. Ні, тут мені саме місце. Ага, знову стукають».

Новий гість виявився цілковитою протилежністю попередньому. Томмі впізнав у ньому ірландського активіста «Шинн Фейн». Певно, організація містера Брауна мала дуже розлогі інтереси. Звичайний злочинець, добре вихований ірландський джентльмен, блідий росіянин і ефективний німецький маестро церемоній! Воістину дивне та лиховісне зібрання! Хто він, цей тип, що тримає у своїх пальцях такі різні ланки невидимого ланцюга?

У цьому випадку процедура була та сама. Сигнальний стукіт, запитання номера й відповідь «Правильно».

Потім, із невеличким інтервалом, у двері внизу постукали двічі. Першого прибульця Томмі зовсім не ідентифікував і записав у міські клерки. Тихий, інтелігентного вигляду чоловік у благенькому вбранні. Другий був з робітничого класу, і його обличчя було неясно знайоме юнакові.

За три хвилини з’явився ще один — владного вигляду, вишукано зодягнений і явно високого походження. Його обличчя знов-таки було неясно знайоме, хоч Томмі аж ніяк не міг згадати його імені.

Після його прибуття довелося довго чекати. Власне, Томмі вирішив, що товариство у повному зборі, і вже обережно виповзав зі своєї схованки, коли новий стукіт змусив його швиденько чкурнути назад.

Цей останній прибулець піднявся сходами так тихо, що майже порівнявся з Томмі, коли юнак помітив його присутність.

То був невисокий чоловік, дуже блідий, з м’якими, майже жіночими рисами. Вилиці натякали на слов’янське походження. Окрім цього, ніщо не вказувало на його національність. Проминаючи нішу, він повільно повернув голову. Дивні світлі очі, здавалося, пропікали завісу наскрізь. Важко було повірити, що цей чоловік не знає про його присутність, і Томмі мимоволі здригнувся. Багатством уяви він не перевершував більшість молодих англійців, та все ж не міг позбутися враження, що незнайомець випромінює якусь незвичайно потужну силу. Ця істота нагадувала йому отруйну змію.

За мить його враження виправдалося. Новоприбулий постукав у двері, як усі, але зустріли його зовсім інакше. Бородань підвівся, і решта повторила за ним. Німець вийшов уперед і потис йому руку. Клацнув підборами.

— Це честь для нас, — мовив він. — Це велика честь. Я дуже боявся, що це виявиться неможливим.

Тихим голосом, схожим на сичання, інший відповів:

— Виникли труднощі. Боюся, вдруге це буде неможливо. Та хоча б одні збори необхідні — щоб визначити мою політику. Я нічого не можу зробити без... містера Брауна. Він тут?

Чути було, як перемінився німець, коли відповів з легким ваганням:

— Ми отримали повідомлення. Він не зміг бути присутнім особисто.

Німець змовк, залишивши цікаве враження — наче недоговорив фрази.

Той другий дуже повільно розплився в усмішці. Роззирнувся в колі стривожених лиць.

— А! Розумію. Читав про його методи. Працює в тіні й нікому не довіряє. Та все одно, можливо, він зараз серед нас... — Він озирнувся навколо себе, і знов обличчями присутніх пробіг той самий вираз страху. Здавалося, кожен із сумнівом озирає сусіда.

Росіянин поплескав себе по щоці.

— То нехай. Продовжуймо.

Німець начебто опанував себе. Вказав на місце, яке обіймав в голові стола. Росіянин засоромився, та німець наполягав.

— Це єдине можливе місце, — твердив він, — для... Номера Першого. Може, Номер Чотирнадцятий зачинить двері!

Наступної миті Томмі знов опинився перед голими дерев’яними панелями, а голоси всередині стишилися до нерозбірливого бурмотіння. Томмі занепокоївся. Підслухана розмова розбурхала його уяву. Він відчував, що за будь-яку ціну має почути більше.

Знизу не долинало ні звуку, і здавалося малоймовірним, що сторож підніметься нагору. Він напружено прислухався хвилину чи дві, а потім вистромив голову за завісу. У проході було безлюдно. Томмі нахилився й роззувся, а потім, залишивши взуття за завісою, боязко вийшов у самих шкарпетках і, опустившись навколішки біля зачинених дверей, обережно приклав вухо до шпарини. На своє сильне розчарування, він зміг розібрати не набагато більше — лише окремі випадкові слова, коли хтось підвищував голос. І це лише загострило його цікавість.

Він не зводив боязких очей з дверної ручки. Чи можна повернути її зовсім трохи, так м’яко й нечутно, щоб ті, у кімнаті, нічого не помітили? Він вирішив, що можна, якщо діяти вкрай обережно. Дуже повільно, на соту дюйму за раз, він став повертати ручку, затамувавши подих із надмірною обачністю. Ще трохи — ще трішечки — невже це ніколи не скінчиться? А! Нарешті. Далі ручка не поверталася.

Він простояв так хвилину чи дві, потім глибоко вдихнув і зовсім легенько штовхнув двері всередину. Двері не ворухнулися. Томмі сердився. Якщо доведеться докласти трохи більше сили, вони майже неодмінно зариплять. Він вичекав, доки голоси трохи підвищаться, а тоді спробував знову. І все одно нічого не сталося. Він натиснув сильніше. Може, клята штукенція застрягла? Нарешті у розпачі він штовхнув двері щосили. Але двері залишалися нерухомі, і врешті-решт він збагнув, у чому справа. Двері замкнули або зачинили на засув зсередини.

На якусь мить обурення Томмі взяло гору над ним.

— Трясця! — мовив він. — Отже брудний трюк!

Коли обурення стихло, він приготувався проаналізувати ситуацію. Очевидно, перше, що він мав зробити, це повернути ручку у початкову позицію. Якщо різко відпустити її, люди всередині майже напевне це помітять. Тож із тією ж нескінченною мукою він виконав свій маневр у зворотному напрямку. Усе минуло добре, і, зітхнувши з полегшенням, юнак підвівся на ноги. Якась бульдожа впертість не дозволяла Томмі визнати поразку. Почуваючись вщент розбитим, він усе ще не збирався полишити боротьбу. Усе одно він почує, що відбувається в зачиненій кімнаті. Якщо один план провалився, треба вигадати інший.

Він роззирнувся. Трохи далі проходом, ліворуч, були ще одні двері. Він тихо підступив до них. Прислухався хвилину чи дві, а тоді спробував ручку. Двері піддалися, і він прослизнув усередину.

Кімната, яка виявилася нежилою, була обставлена як спальня. Як і все в цьому домі, меблі розвалювалися на шматки, і вже чого-чого, а бруду тут було з надлишком.

Але Томмі цікавило те, що він сподівався знайти: двері, які сполучали обидві кімнати, ліворуч біля вікна. Обережно причинивши за собою двері в коридор, він підступив до інших і ретельно оглянув їх. Двері перетинав засув. Він був дуже іржавий, очевидно, ним давно вже не користувалися. М’яко поворушивши його взад-вперед, Томмі примудрився відсунути засув, не спричинивши особливого шуму. Потім повторив попередній маневр із дверною ручкою — цього разу з повним успіхом. Двері прочинилися — утворивши шпарину, зовсім крихітну, але достатню, щоб Томмі чув, що відбувається всередині. По той бік дверей висіла оксамитова портьєра, яка приховувала його, але він із чималою точністю зміг розпізнати голоси.

Говорив чоловік із «Шинн Фейн». Його багату ірландську вимову ні з чим не сплутати:

— Усе це дуже добре. Але необхідно більше грошей. Немає грошей — немає результатів!

Ще один голос, як здалося Томмі — Бориса, відповів:

— А ви гарантуєте, що результати будуть?

— За місяць — або раніше чи пізніше, як скажете, — я гарантую вам панування такого жаху в Ірландії, що це похитне Британську імперію до самих основ.

Настала пауза, а тоді почувся м’який шиплячий акцент Номера Першого:

—Добре! Будуть вам гроші. Борисе, про це подбаєте ви.

Борис запитав:

— Через ірландських американців і містера Поттера, як завжди?

— Гадаю, усе пройде добре! — промовив новий голос із заокеанською інтонацією. — Проте хотів би зазначити тут і зараз, що справи дещо ускладнюються. Уже немає того співчуття, як раніше, натомість зростають настрої дати ірландцям самим залагоджувати свої справи, без втручання Америки.

Томмі відчув, що Борис знизав плечима, коли відповів:

— Хіба це важливо, зважаючи, що гроші лише номінально надходять зі Штатів?

— Головна складність — це постачання зброї, — промовив «Шинн Фейн». — Гроші переказувати доволі легко — завдяки присутнім тут колегам.

Ще один голос, як здалося Томмі — високого владного чоловіка, чиє обличчя видалося йому знайомим, промовив:

— Подумайте про почуття Белфаста, якби там могли вас чути!

— Отже, домовилися, — промовив шиплячий голос. — А тепер щодо позики англійській газеті — ви належним чином владнали всі нюанси, Борисе?

— Я вважаю, що так.

—Добре. Офіційне заперечення з Москви надійде, якщо буде потреба.

Настала пауза, і тоді чіткий голос німця прорізав тишу:

— Мене уповноважив... містер Браун викласти перед вами резюме звітів за різними профспілками.

Найбільш задовільний — у профспілки гірняків. Ми повинні притримати залізничні шляхи. Може виникнути проблема з асоціацією інженерів.

Надовго запала тиша, яку порушував лише шурхіт паперів і періодичне слово пояснення від німця. А тоді Томмі почув легке постукування пальців по столу.

— І яка дата, мій друже? — спитав Номер Перший.

— 29-те.

Росіянин начебто замислився.

— Це доволі скоро.

— Знаю. Але це було узгоджено головними лідерами профспілок, і ми не маємо особливої можливості втрутитись. Вони повинні вважати, що це буде цілком і повністю їхня гра.

Росіянин тихо засміявся, наче забавляючись.

— Так, так, — сказав він. — Це правда. У них не має виникнути здогадок, що ми використовуємо їх задля власної мети. Вони люди чесні — і в цьому полягає їхня цінність для нас. Кумедно, але революції не зробиш без чесних людей. Інстинкти народних мас безпомилкові.

Він зупинився, а тоді повторив, наче ця фраза йому подобалась:

— Кожна революція має чесних людей. Потім їх швидко позбуваються.

«У його голосі лунала зловісна нотка.

— Клаймз має зникнути, — підсумував німець. — Він надто передбачливий. Номер Чотирнадцятий про це подбає.

Почулося хрипке бурмотіння:

— Усе гаразд, керманичу.

А потім за мить прозвучало:

— Гадаю, мене злапають.

— Ви отримаєте найталановитішого адвоката на свій захист, — тихо відповів німець. — Але в будь-якому разі ви будете в рукавичках з відбитками пальців горезвісного квартирного злодія. Вам нема чого боятися.

— О, я не боюся, керманичу. Це все на благо справи. Ріки крові тектимуть вулицями, так кажуть, — він говорив з похмурою насолодою. — Часом я бачу це уві сні. А діаманти й перли котитимуться в ринву, де їх збиратимуть усі охочі!

Томмі почув шаркання стільця. Згодом Номер Перший заговорив:

— Тоді все домовлено. Ми впевнені в успіху?

— Я... гадаю, так, — але німець говорив уже не з тією звичною впевненістю.

У голосі Номера Першого раптом прорізався небезпечний тон:

— Що пішло не так?

— Нічого, але...

— Але що?

— Лідери профспілок. Без них, якби кажете, ми нічого не зробимо. Якщо 29-го вони не оголосять загальний страйк...

— Чого б це?

— Як ви кажете, вони чесні. І попри все, що ми зробили для дискредитації уряду в їхніх очах, я не впевнений, що потай вони не плекають до нього віри й надії.

— Але...

— Знаю. Вони постійно цим зловживають. Але загалом громадська думка схиляється на бік уряду. Проти цього вони не підуть.

І знову росіянин забарабанив пальцями по столу.

—До певної міри, мій друже. Мені дали зрозуміти, що існує деякий документ, який гарантує успіх.

— Це так. Якщо цей документ вкинути серед лідерів, результат буде негайним. Вони опублікують його по всій Англії й проголосять революцію, не вагаючись ані миті. Уряд буде зломлено повністю та остаточно.

— Тоді чого ще ви хочете?

— Самого документа, — прямо заявив німець.

— А! То він не у ваших руках? Але ви знаєте, де він?

— Ні.

— Хто-небудь знає, де він?

— Одна людина — мабуть. Але ми і в цьому не впевнені.

— Хто ця людина?

— Одна дівчина.

Томмі затамував подих.

—Дівчина? — Голос росіянина лунав зневажливо. — І ви досі не змусили її заговорити? Ми в Росії знаємо способи розговорити дівчат.

— Це не той випадок, — похмуро мовив німець.

— Як це — «не той»? — Він зупинився на мить, а тоді продовжив: — Де зараз ця дівчина?

—Дівчина?

— Так.

— Вона...

Але далі Томмі не почув. Оглушливий удар обрушився йому на голову, і все потемніло.