Таємничий суперник

РОЗДІЛ 25 Історія Джейн

Узявши під руку Джейн і тягнучи її за собою, Таппенс дісталася станції. Її гострий слух вловив шум наближення потяга.

— Поквапся, — видихнула вона, — або ми спізнимось.

Вони дісталися платформи тієї самої миті, коли потяг зупинився. Таппенс відчинила двері порожнього купе першого класу, і двоє дівчат бездиханно опустилися на м’які сидіння.

Зазирнув якийсь чоловік, а тоді пройшов до наступного вагона. Джейн нервово здригнулася. Її очі розширилися від жаху. Вона запитально дивилася на Таппенс.

— Як гадаєш, він один із них? — видихнула вона.

Таппенс похитала головою.

— Ні, ні. Усе в порядку.

Вона взяла Джейн за руку.

— Томмі не сказав би нам так вчинити, якби не був упевнений, що з нами все буде гаразд.

— Але він не знає їх так, як я! —Дівчина тремтіла. — Ти не розумієш. П’ять років! П’ять довгих років! Часом я гадала, що збожеволію.

— Нічого. Усе позаду.

— Невже?

Потяг уже рухався, гнав крізь ніч, поступово набираючи швидкість. Раптом Джейн Фінн здригнулася.

— Що це було? Здається, я бачила обличчя — воно зазирало крізь вікно.

— Ні, там нічого немає. Дивися. — Таппенс підійшла до вікна й потягла за ремінець, опускаючи віконну панель.

— Ти впевнена?

— Абсолютно.

Дівчині здалося, що треба вибачитись:

— Мабуть, я поводжуся, як полохливе зайча, та я нічого не можу вдіяти. Якщо вони спіймають мене, вони... — Її очі нестямно розширилися.

— Припини! — заблагала Таппенс. — Ляж і не думай. Можеш бути цілком упевнена: Томмі не казав би, що ми в безпеці, якби так не було.

— Мій кузен так не вважає. Він не хотів, щоб ми це робили.

— Так, — погодилася Таппенс, доволі збентежена.

— Про що ти думаєш? — різко спитала Джейн.

— Що?

— Твій голос був такий... дивний.

— Я думала про дещо, — зізналася Таппенс. — Але не хочу розповідати тобі — не зараз. Може, я помиляюсь, але навряд чи. Це лише припущення, що спало мені на думку дуже давно. Томмі теж збагнув — я майже впевнена в цьому. Але ти не турбуйся — на це буде вдосталь часу згодом. А може, усе виявиться зовсім не так! Роби, як я тобі кажу: лягай і ні про що не думай.

— Я спробую.

Довгі вії опустилися на карі очі.

Таппенс же сиділа прямо, як цвях — ніби в стійці пильного тер’єра на варті. Усупереч власній волі вона нервувалася. Її погляд постійно перестрибував з одного вікна на інше. Вона зауважила точне розташування кабелю зв’язку. Чого саме вона боялася, важко було пояснити. Але в душі Таппенс була далека від тієї впевненості, яку виявляла на словах. Не те щоб вона не вірила Томмі, але періодично її тіпало від сумнівів, чи може такий простий і чесний юнак, як він, дати гідну відсіч зловісній хитрості цього архізлочинця.

Якщо вони все ж безпечно дістануться до сера Джеймса Піла Еджертона, усе буде добре. Але чи доберуться вони до нього? Хіба мовчазні сили містера Брауна вже не гуртуються проти них? Навіть остання згадка про Томмі з револьвером в руці ні -як її не заспокоювала. Його вже могли подужати, переважити самою лише кількістю... Таппенс прикинула власний план дій.

Коли потяг нарешті повільно під’їхав до Черінґ-Крос, Джейн Фінн ривком сіла.

— Приїхали? Я й не думала, що вдасться!

— Ох, а я гадала, що до Лондона ми спокійно дістанемось. Якщо й почнуться веселощі, то лише зараз. Швидко, виходь. Застрибнемо в таксі.

Наступної хвилини вони вже проходили турнікет, внісши потрібну плату, і сідали в таксі.

— Кінґс-Крос, — наказала Таппенс. А тоді підстрибнула на місці. Водій глянув у вікно, коли вони рушили. Вона була майже впевнена, що це той самий чоловік, який їхав в сусідньому купе. І з жахом відчула, як їх повільно обступають зусібіч.

— Бачиш, — пояснила вона Джейн, — якщо вони гадають, що ми їдемо до сера Джеймса, це зіб’є їх зі сліду. Тепер вони вважатимуть, що ми їдемо до містера Картера. Його заміська резиденція десь на північ від Лондона.

На перехресті Голборна виявився затор, і таксі зупинилося. Саме на це й чекала Таппенс.

— Швидко, — прошепотіла вона. — Відчиняй дверцята праворуч!

Двійко дівчат вийшли на дорогу. За дві хвилини вони вже сиділи в іншому таксі й поверталися назад, цього разу прямісінько до Карлтон-Гауз-Террас.

— Ось, — сказала Таппенс із величезним задоволенням, — це має заплутати їх. Не можу не думати, що я таки розумниця! А як лаявся той таксист! Але я взяла його номер і завтра надішлю поштовий переказ, щоб він на цьому не втратив грошей — якщо він виявиться справжнім таксистом. Як же ця машина виляє — ой!

Почувся вискливий шум і удар. Ще одне таксі врізалося в них.

За мить Таппенс опинилася на тротуарі. Наближався полісмен. Перш ніж він підійшов, Таппенс вручила водієві п’ять шилінгів, і вони з Джейн розчинилися в юрбі.

— Звідси лише кілька кроків, — бездиханно вимовила Таппенс. Аварія сталася на Трафальгарській площі.

— Як гадаєш, зіткнення було випадковим чи навмисним?

— Не знаю. Усе можливо.

Взявшись за руки, дівчата бігли поряд.

— Може, мені просто наверзлося, — раптом сказала Таппенс, — але в мене відчуття, ніби за нами хтось іде.

— Швидше! — прошепотіла інша дівчина. — Швидше!

Вони були на розі Карлтон-Гауз-Террас, і їхній настрій покращився. Раптом дорогу їм заступив кремезний і явно нетверезий чолов’яга.

—Добрий вечір, леді, — гикнув він. — Куди так поспішаєте?

—Дайте нам пройти, будь ласка, — владно промовила Таппенс.

— Лише скажу кілька слів твоїй гарній подружці. — Він простягнув нестійку руку й стиснув плече Джейн. Таппенс почула інші кроки за спиною. Вона не зупинилася, щоб перевірити, друзі це чи вороги. Опустивши голову, вона відтворила маневр з дитячих ігор — з усіх сил буцнула нападника в широку середню частину тулуба. Ця неспортивна тактика мала негайний успіх: чоловік різко сів на тротуар. Таппенс і Джейн кинулися тікати. Будинок, який вони шукали, був трохи далі вулицею. Позаду них лунали інші кроки. Їхній подих виривався задушливими зойками, коли вони дісталися дверей сера Джеймса. Таппенс схопилася за дзвінок, а Джейн — за дверний молоток.

Чоловік, який переслідував їх, підбіг до ґанку. На мить завагався, і цієї миті двері відчинилися. Дівчата разом ввалились у передпокій. З дверей бібліотеки вийшов сер Джеймс.

— Вітаю! Що сталося?

Він ступив уперед і обійняв однією рукою Джейн, яка непевно хитнулася. Майже вніс її в бібліотеку й поклав на шкіряну канапу. З карафки на столі налив кілька крапель бренді й змусив дівчину випити. Зітхнувши, вона сіла. Її очі досі були нестямні та налякані.

— Усе гаразд. Не бійтеся, дитя моє. Ви в цілковитій безпеці.

Її подих вирівнявся, колір знову прилив до щік. Сер Джеймс запитально подивився на Таппенс.

— Отже, ви не померли, міс Таппенс. Не більше, ніж ваш хлопець Томмі!

— Молодих авантюристів так просто не вб’єш, — похвалилася Таппенс.

— Схоже, що так, — сухо мовив сер Джеймс. — Я правильно розумію, що ваше спільне підприємство увінчалося успіхом, а це... — Він обернувся до дівчини на канапі. — Міс Джейн Фінн?

Джейн сіла.

— Так, — тихо сказала вона. — Я Джейн Фінн. Я маю багато чого вам розповісти.

— Коли наберетеся сил...

— Ні — зараз! — Її голос трохи підвищився. — Мені буде безпечніше, коли я вам усе розповім.

— Як бажаєте, — мовив адвокат.

Він сів в одне з великих крісел, обернене до канапи. Тихим голосом Джейн почала свою розповідь:

— Я пливла на «Лузитанії» до Парижа, щоб отримати там роботу. Я страшенно гостро сприймала війну, і мені не терпілося хоч якось допомогти. Я вивчала французьку, а мій учитель сказав, що потрібна допомога в паризькому шпиталі, тож я написала й запропонувала їм свої послуги, вони погодились. Власної родини я не мала, тож влаштувати подорож було легко.

Коли «Лузитанію» підбило торпедою, до мене підійшов чоловік. Я вже не раз помічала його і вирішила про себе, що він когось або чогось боїться. Він спитав мене, чи я патріотка Америки, і сказав, що везе з собою папери, які означають життя або смерть для союзників. Попросив мене взяти їх на зберігання. Я мала чекати на оголошення в «Таймз». А якщо воно не з’явиться, віднести їх американському послу.

Більшість того, що було далі, досі здається нічним жахіттям. Іноді мені це сниться... Цю частину я розповім коротко. Містер Денверз сказав мені стерегтися. За ним могли стежити з Нью-Йорка, але він так не вважав. Спочатку я нічого не запідозрила, але на кораблі до Голігеда почала непокоїтись. Там була одна жінка, яка дуже ревно про мене піклувалась і балакала переважно зі мною — така собі місіс Вандемеєр. Спочатку я була лише вдячна їй за доброту, але постійно відчувала в ній щось таке, що мені не подобалось. А на ірландському кораблі я побачила, як вона говорить з якимось химерним чоловіком, і з того, як вони дивилися, зрозуміла, що вони говорять про мене. Я згадала, що вона була зовсім поряд зі мною на «Лузитанії», коли містер Денверз віддав пакунок, а до того раз чи двічі пробувала заговорити до нього. Я злякалася, але не зовсім розуміла, як діяти.

Мені спала на думку шалена ідея зупинитись у Голігеді й не їхати того дня до Лондона, але незабаром я збагнула, що це повна дурість. Лишалося тільки вдавати, що я нічого не помічаю, і сподіватися на краще. Я не уявляла, як вони схоплять мене, якщо я пильнуватиму. Дещо я вже зробила з обережності — розірвала цератовий пакунок і підмінила папери порожніми аркушами, а потім зашила знову. Тож, якщо комусь усе ж удасться пограбувати мене, це не матиме значення.

Що робити зі справжніми паперами — це питання без кінця турбувало мене. Нарешті я розгорнула їх (там було лише два аркуші) і вклала між двома рекламними сторінками журналу. Зліпила два аркуші разом по краю сургучем з конверта. Цей журнал я носила, недбало запхавши в кишеню пальта.

У Голігеді я намагалася сісти в купе разом із людьми, які справляли цілком звичне враження, але якимось дивним чином здавалося, що вони юрмляться навколо мене, штурхаючи й соваючи мене саме в той бік, куди я йти не хотіла. Було в цьому щось непоясненне та страшне. Врешті-решт я опинилася в купе з місіс Вандемеєр. Я вийшла в коридор, та всі інші купе були повні, тож довелося повернутись і сісти. Я втішала себе думкою, що в купе є й інші люди — просто напроти сиділи приємного вигляду чоловік і його дружина. Тож я була майже щаслива, доки ми не під’їхали до самого Лондона. Я відкинулася назад і заплющила очі. Гадаю, вони вирішили, що я сплю, але мої очі були не зовсім заплющені, і раптом я побачила, як приємний чоловік виймає щось зі своєї сумки й подає місіс Вандемеєр, і при цьому він підморгнув...

Не можу вам описати, як від цього підморгування мене пробрав холод. Єдиною моєю думкою було: хутчіше вийти в коридор. Я встала, намагаючись поводитись природно та невимушено. Може, вони помітили щось — не знаю — але раптом місіс Вандемеєр сказала «Зараз!» і притисла щось до мого носа й рота, коли я спробувала закричати. Водночас я відчула страшенний удар по потилиці...

Вона здригнулася. Сер Джеймс щось співчутливо пробурмотів. За мить вона продовжила:

— Не знаю насправді, скільки часу минуло, перш ніж я повернулась до тями. Я почувалася дуже хворою та недужою. Лежала на брудному ліжку. Воно було обнесене ширмою, але я чула, як у кімнаті розмовляють двоє людей. Однією з них була місіс Вандемеєр. Я намагалася слухати, але спочатку мало що могла розібрати. Коли нарешті я все ж почала розуміти, про що йдеться — я просто жахнулася! Дивно, як я не закричала на місці.

Вони не знайшли папери. Дісталися до цератового пакунка з чистими аркушами й просто розлютилися! Вони не знали, чи то я підмінила папери, чи то Ден-верз віз фальшиве послання, а справжнє надіслали іншим шляхом. Вони говорили про те, щоб... — Вона заплющила очі. — Катувати мене, щоб дізнатися!

Я ніколи раніше не знала, що таке страх — справжній моторошний страх! Одного разу вони зайшли подивитися на мене. Я заплющила очі й вдала, що досі непритомна, але боялася, що вони почують, як калатає моє серце. Проте вони знову пішли. Я почала шалено міркувати. Що мені робити? Я знала, що довго тортур не витримаю.

Раптом щось наштовхнуло мене на думку про втрату пам’яті. Ця тема завжди мене цікавила, і я багато про неї читала. Я знала її як свої п’ять пальців. Якщо тільки вдасться витримати блеф, це може врятувати мене. Я проказала молитву й зробила довгий вдих. А потім розплющила очі й почала белькотіти французькою!

З-за ширми одразу увійшла місіс Вандемеєр. Обличчя в неї було таке зле, що я мало не вмерла. Однак я невпевнено всміхнулась їй і спитала французькою, де я.

Я бачила, що це її спантеличило. Вона покликала чоловіка, з яким розмовляла. Він став біля ширми, його обличчя перебувало в тіні. І заговорив до мене французькою. Його голос звучав дуже типово й тихо, але якимось чином, не знаю чому, налякав мене. Та я і далі грала свою роль. Знову спитала, де я, і продовжила, що повинна щось згадати — повинна згадати — ось тільки наразі це все зникло. Я розходилася, нервуючись дедалі більше. Він спитав моє ім’я. Я відповіла, що не пам’ятаю — взагалі нічого пригадати не можу.

Раптом він схопив мене за зап’ясток і почав вивертати його. Біль був жахливий. Я кричала. Він продовжував. Я кричала й кричала, але примудрялася викрикувати фрази французькою. Я не знала, як довго ще зможу так витримати, але, на щастя, зомліла. Останнє, що я чула, це як його голос каже: «Це не блеф! Принаймні, дитина її віку до цього не додумається». Гадаю, він забув, що американські дівчата на свій вік старші, ніж англійки, і більше цікавляться наукою.

Коли я отямилась, місіс Вандемеєр була зі мною солодка як мед. Гадаю, вона дістала відповідні накази. Говорила зі мною французькою — розповіла, що в мене стався шок і я дуже хворіла. І скоро мені покращає. Я вдала, що дещо запаморочена — бурмотіла про те, що «лікар» пошкодив мені зап’ясток. Вона явно відчула полегшення, коли я це сказала. Незабаром вона взагалі пішла. Я була підозріло спокійна і якийсь час лежала доволі тихо. Нарешті, однак, я встала й обійшла кімнату, роздивляючись. Подумала: навіть якщо хтось звідкілясь за мною стежить, це видаватиметься доволі природним за таких обставин. Це було вбоге, брудне місце. Без вікон, що здавалося ненормальним. Я подумала, що двері, мабуть, замкнені, але пробувати не стала. На стінах були якісь биті картини, які відтворювали сцени з «Фауста».

Обидва слухачі Джейн видали одночасне «А!» Дівчина кивнула.

— Так — це було те місце в Сохо, де ув’язнили містера Бересфорда. Звісно, на той час я навіть не знала, що я в Лондоні. Дещо смертельно мене непокоїло, але моє серце шалено стиснулося від полегшення, коли я побачила своє пальто, недбало повішене на спинку стільця. І журнал досі лежав згорнутим у кишені!

Якби тільки я була впевнена, що за мною не стежать! Я обережно роздивилася стіни. Здавалося, ніякого вічка в них не було — і все одно я була майже впевнена, що десь воно має бути. Раптом я присіла на край стола, затулила обличчя руками й стала схлипувати: «Моп Dieu! Mon Dieu!»[23] У мене дуже гострий слух. Я чітко розчула шелест сукні й легкий скрип. Для мене цього вистачило. За мною стежили!

Я знову лягла на ліжко, і незабаром місіс Вандемеєр принесла мені вечерю. Вона досі була страшенно милою. Гадаю, їй наказали здобути мою довіру. Цього разу вона дістала цератовий пакунок і спитала, чи впізнаю я його, а сама постійно спостерігала за мною, наче рись.

Я взяла його та здивовано перегорнула. А тоді похитала головою. Сказала, що відчуваю, ніби маю щось про це пам’ятати — наче все повертається, а тоді раптом, перш ніж я встигну пригадати, зникає знову. Потім вона сказала, що я її племінниця й маю називати її «тітка Рита». Я послухалась, і вона порадила мені не турбуватися — моя пам’ять незабаром повернеться.

Це була жахлива ніч. В очікуванні цієї жінки я складала плани. Поки що папери були в безпеці, але я більше не могла ризикувати, лишаючи їх там.

Будь-якої миті вони могли викинути журнал. Я лежала без сну, чекаючи, доки не вирішила, що вже, мабуть, друга ночі. Тоді я встала, так тихо, як могла, і намацала в темряві стіну ліворуч від мене. Дуже тихо зняла з гачка одну з картин — Маргариту зі шкатулкою коштовностей. Добралася до пальта й дістала з нього журнал і випадковий конверт чи два, які заклала всередину. Потім підійшла до мийки і змочила бурий папір позаду картини по всій довжині. І тоді вже змогла відліпити його. Я вже вирвала з журналу дві склеєні сторінки й тепер вклала їх разом із дорогоцінним вмістом між картиною та задником з бурого паперу. Трохи сургучу з конверта допомогло мені знов заклеїти його. Ніхто б навіть не подумав, що з цією картиною щось робили. Я знову повісила її на стіну, поклала журнал назад до кишені пальта й повернулася в ліжко. Я була дуже задоволена своєю схованкою. Вони ніколи не здогадаються розібрати на шматки одну з власних картин. Я сподівалася, що вони дійдуть висновку, що Денверз від початку віз фальшивку і врешті-решт мене відпустять.

Гадаю, насправді вони спочатку так і подумали, і певною мірою це було небезпечно для мене. Згодом я дізналася, що тоді вони мало не покінчили зі мною і... і не було майже жодного шансу, що мене відпустять, — але перший чоловік, який був головний, вирішив за краще лишити мене живою, на випадок, якщо я приховала папери і зможу розповісти, де саме, коли пам’ять до мене повернеться. Тижнями вони безперервно стежили за мною. Іноді щогодини розпитували мене — гадаю, не було нічого такого, чого б вони не знали про допит третього ступеня! — але якимось чином мені вдавалося зберігати таємницю. Однак напруга була страшенна, страшенна...

Вони відвезли мене назад до Ірландії й покроково відтворили мою подорож, на випадок, якщо я заховала папери десь по дорозі. Місіс Вандемеєр та ще одна жінка ні на мить не залишали мене. Говорили про мене як про молодшу родичку місіс Вандемеєр, чий розум потьмарився від шоку на «Лузитанії». Я ні до кого не могла звернутися по допомогу, не виказавши себе перед ними, і якби я ризикнула й програла (а місіс Вандемеєр видавалася такою багатою, такою гарно вдягненою, що я була впевнена: на слово повірять їй, а не мені й вирішать, що це частина моєї хвороби — вважати себе переслідуваною), я відчувала, що жахіття, припасені для мене, будуть надто моторошними, тільки-но вони дізнаються, що я лише прикидаюся.

Сер Джеймс із розумінням кивнув.

— Місіс Вандемеєр була неабиякою особистістю. Завдяки цьому та її становищу в суспільстві їй

було б нескладно нав’язати свій погляд замість вашого. Ваші сенсаційні звинувачення проти неї навряд чи здобули б довіру.

— Саме так я й думала. Скінчилося тим, що мене відіслали до санаторію в Борнмуті. Спочатку я не могла збагнути, чи це фіктивний заклад, чи справжній. До мене приставили лікарняну медсестру. Я була особливою пацієнткою. Вона здавалася такою милою та звичайною, що нарешті я вирішила звіритися їй. Лише милосердне провидіння вчасно врятувало мене від потрапляння в цю пастку. Мої двері випадково були відчинені, і я чула, як вона говорила з кимось у коридорі. Вона була однією з них! Вони досі вважали, що я можу блефувати, і її приставили до мене, щоб переконатися! Після цього хоробрість остаточно полишила мене. Я не насмілювалась довіряти нікому.

Гадаю, я майже загіпнотизувала сама себе. Незабаром я практично забула, що я насправді Джейн Фінн. Я настільки заглибилась у роль Дженет Вандемеєр, що мої нерви почали викидати коники. Я занедужала по-справжньому — на кілька місяців поринала в якийсь ступор. Почувалася впевненою, що незабаром помру й ніщо вже не має значення. Кажуть, здорова людина, замкнена у божевільні, часто врешті-решт божеволіє сама. Гадаю, зі мною так і було. Грати роль стало для мене другою натурою. Врешті-решт я не почувалася навіть нещасною — просто апатичною. Здавалося, що все неважливо. І так минали роки.

А тоді раптом усе наче змінилося. Із Лондона приїхала місіс Вандемеєр. Вони з лікарем ставили мені запитання, експериментували з різними методами лікування. Були розмови про те, щоб відіслати мене до паризького фахівця. Врешті-решт вони так і не ризикнули це зробити. Я випадково почула дещо, із чого випливало, що деякі інші люди — друзі — шукають мене. Пізніше я дізналася, що медсестра, яка доглядала мене, поїхала до Парижа й радилася з фахівцем, видаючи себе за мене. Він влаштував їй кілька дослідницьких тестів і виявив, що її втрата пам’яті — шахрайство; але вона занотувала його методи й відтворила їх зі мною. Мушу сказати, що ні на мить не зуміла б обдурити фахівця — людина, що присвятила життя дослідженню цього явища, є унікальною, — але проти них мені вкотре вдалося протриматись. Те, що я вже довгий час не думала про себе як про Джейн Фінн, полегшило справу.

Якось уночі мене в одну мить вивезли до Лондона. Повернули до будинку в Сохо. Щойно залишивши санаторій, я стала почуватись інакше — так, ніби щось у мені, поховане тривалий час, прокинулося знову.

Мене послали прислуговувати містерові Бересфорду. Звісно, тоді я не знала його імені. Я була підозріливою — гадала, це чергова пастка. Але він здавався таким чесним, що я ледве в це вірила. Однак була обережною в усьому, що казала, бо знала, що нас можуть підслуховувати. Там є маленька дірочка, високо в стіні.

Але в неділю вранці в будинок надійшло повідомлення. Усі дуже стривожилися. Без їхнього відома я підслуховувала. Пішла чутка, що його вб’ють. Наступну частину я можу не розповідати, адже ви її знаєте. Я гадала, що встигну метнутися нагору й забрати папери зі схованки, але мене впіймали. Тож я заверещала, що він тікає, і стала твердити, що хочу назад до Маргарити. Я тричі дуже голосно вигукнула її ім’я. Знала: інші вирішать, що я маю на увазі місіс Вандемеєр, але сподівалася, що містера Бересфорда це наведе на думку про картину. У перший день він зняв одну з них з гачка — ось чому я вагалася, перш ніж довіряти йому.

Вона зупинилася.

— Отже, папери, — дуже повільно мовив сер Джеймс, — досі за картиною в тій кімнаті.

— Так. — Дівчина знову відкинулася на канапу, виснажена напругою після довгої розповіді.

Сер Джеймс звівся на ноги. Подивився на годинник.

— Ходімо, — сказав він, — треба вирушати негайно.

— Сьогодні? — здивовано спитала Таппенс.

— Завтра може бути надто пізно, — похмуро сказав сер Джеймс. — До того ж, якщо ми підемо туди сьогодні, то маємо шанс захопити великого чоловіка й надзлочинця — містера Брауна!

Запала мертва тиша, і сер Джеймс продовжив:

— За вами простежили до цього місця — це без сумніву. Коли ми підемо з будинку, за нами стежитимуть знову, але не нападатимуть, адже, за планом містера Брауна, ми маємо привести його в потрібне місце. Але будинок у Сохо день і ніч під наглядом поліції. Кілька людей стежать за ним. Коли ми ввійдемо до того будинку, містер Браун не відступиться — він ризикне всім заради шансу видобути іскру, щоб розпалити пожежу. І він вважає ризик незначним — адже він увійде туди під личиною друга!

Таппенс спалахнула, а тоді імпульсивно розтулила рота.

— Але ж є дещо, чого ви не знаєте — чого ми вам не розповіли.

Її очі збентежено зупинились на Джейн.

— Що саме? — різко спитав він. — Не вагайтеся, міс Таппенс. Ми маємо бути впевнені в нашій справі.

Але Таппенс, здавалося, вперше втратила дар мови.

— Це так важко... бачте, якщо я помиляюся... о, це буде жахливо.

Вона зробила гримасу нестямній Джейн.

— Ніколи собі не пробачу, — таємничо зауважила вона.

— Хочете, я вам допоможу?

— Так, будь ласка. Адже ви знаєте, хто такий містер Браун?

— Так, — похмуро мовив сер Джеймс. — Нарешті знаю.

— Нарешті? — із сумнівами перепитала Таппенс. — Ох, а я гадала...

Вона змовкла.

— Ви міркували правильно, міс Таппенс. Я вже якийсь час точно впевнений, хто він, — від самої ночі таємничої загибелі місіс Вандемеєр.

— Ах! — видихнула Таппенс.

— Адже тут ми стикаємося з логікою фактів. Є лише два висновки. Або вона додала хлоралгідрат власноруч — цю версію я відкинув одразу, або...

— Так?

— Або його додали в бренді, який ви їй дали. Лише троє людей торкалися того бренді — ви, міс Таппенс, я сам та ще один — містер Джуліус Гершайммер!

Джейн Фінн заворушилась і сіла, дивлячись на чоловіка великими приголомшеними очима.

— Спочатку це здавалося відверто неможливим. Містер Гершайммер як син видатного мільйонера був добре знаною фігурою в Америці. Просто неможливо, щоб він та містер Браун були однією й тією ж особою. Але від логіки фактів не втечеш. І якщо вже так — це треба було прийняти. Пам’ятаєте раптове та непоясненне хвилювання місіс Вандемеєр? Ще один доказ, якщо цей доказ був потрібен.

Я скористався нагодою натякнути вам раніше. З деяких слів містера Гершайммера в Манчестері я збагнув, що ви зрозуміли той натяк і дієте відповідно. А тоді я взявся до роботи, щоб довести можливість неможливого. Містер Бересфорд зателефонував мені й розповів те, про що я вже підозрював — що фотографія міс Фінн ніколи насправді не полишала власності містера Гершайммера...

Але Джейн перервала його. Підскочивши на ноги, вона сердито скрикнула:

— Про що ви кажете? На що ви намагаєтеся натякнути? Що містер Браун — це Джуліус? Джуліус — мій двоюрідний брат!

— Ні, міс Фінн, — несподівано відповів сер Джеймс. — Не ваш двоюрідний брат. Той чоловік, котрий називає себе Джуліусом Гершайммером, не має з вами ніякого кровного зв’язку.