Убивство Роджера Екройда

Розділ восьмий Інспектор Реґлан сповнений упевненості

Ми перезирнулися.

— Ви порозпитуєте на станції? — поцікавився я.

— Звісно, проте не сподіваюся на негайний результат. Самі знаєте, як там, на станції.

Я знав. Попри те, що Кінґз-Еббот — просто село, тутешня станція важлива для сполучення. Там зупиняється більшість великих експресів, їх переводять на інші шляхи, перечіплюють і ремонтують вагони потягів. Там є дві чи три телефонні будки. У той час ночі три місцеві потяги прибувають один за одним для сполучення з експресом на північ, який прибуває о 10 : 19 і відбуває о 10 : 23. Через метушню навколо небагато шансів помітити когось біля телефона чи під час посадки у потяг.

— Але навіщо взагалі телефонувати? — допитувався Мелроуз. — Ось що дивно. У цьому, схоже, немає ніякого сенсу.

Пуаро обережно переставив одну із порцелянових статуеток на книжковій полиці.

— Та, вочевидь, якась причина є, — озвався він через плече.

— Що ж це може бути?

— Коли знатимемо, довідаємося. Ця справа така незвична й вельми цікава.

У тому, як він промовив останні слова, було щось невловиме. Я зрозумів, що він розглядає цю справу із власного, особливого ракурсу, хоч і не міг достеменно сказати, що ж він звідти бачить.

Пуаро підійшов до вікна й зупинився там, дивлячись надвір.

— Кажете, була дев’ята година, докторе Шеппард, коли ви зустріли незнайомця за ворітьми?

Він поставив запитання, не обертаючись.

— Так, — відповів я. — Я чув, як цю годину відбив церковний годинник.

— Скільки часу він потребував, щоби дістатися будинку, дістатися цього вікна, до прикладу?

— П’ять хвилин заїздом. Дві чи три хвилини, коли б він пішов стежкою праворуч від заїзду та попрямував одразу сюди.

— Та для цього йому потрібно було знати той шлях. Як би це пояснити? Це означало б, що він тут не вперше… що орієнтується на місцевості.

— Ваша правда, — визнав полковник Мелроуз.

— Ми можемо напевне дізнатися, чи відвідували містера Екройда якісь незнайомці впродовж останнього тижня.

— Молодий Реймонд може про це розповісти, — уставив я.

— Чи Паркер, — докинув полковник Мелроуз.

— Ou tous les deux[4], — запропонував Пуаро, усміхаючись.

Полковник Мелроуз пішов шукати Реймонда, а я дзвоником викликав Паркера.

Полковник Мелроуз майже відразу повернувся у товаристві молодого секретаря, якого відрекомендував Пуаро. Джеффрі Реймонд був енергійним та елегантним, як ніколи. Він приємно здивувався знайомству з Пуаро.

— Не знав, що ви мешкаєте поруч із нами інкогніто, мсьє Пуаро, — мовив він. — Маю за честь спостерігати за вашою роботою… О, що це?

Пуаро стояв ліворуч дверей. Тепер він рвучко відступив убік, і я побачив, що доки стояв до нього спиною, він відсунув м’яке крісло й поставив там, де вказав Паркер.

— Бажаєте, щоб я сів у крісло, доки ви братимете кров для аналізу? — пожартував Реймонд. — Для чого це?

— Мсьє Реймонд, це крісло відсунули… отак… минулого вечора, коли містера Екройда знайшли мертвим. Хтось пересунув його назад на місце. Це зробили ви?

Секретар відповів, жодної секунди не вагаючись.

— Ні, справді не я. Навіть не пам’ятаю, що воно саме там стояло, однак якщо ви стверджуєте, то так воно й було. У будь-якому разі хтось інший поставив його на місце. Невже в такий спосіб знищили речові докази? Погано!

— Байдуже, — проговорив детектив. — Байдуже. Що я насправді хочу вас запитати, мсьє Реймонд: чи відвідував містера Екройда впродовж останнього тижня якийсь незнайомець?

Секретар, звівши брови, міркував хвилину чи дві. Під час цієї паузи з’явився викликаний дзвінком Паркер.

— Ні, — зрештою відповів Реймонд. — Нікого не можу пригадати. А ви, Паркере?

— Перепрошую, сер?

— Чи не відвідував цього тижня містера Екройда якийсь незнайомець?

Мажордом кілька хвилин намагався згадати.

— У середу приходив молодий чоловік, сер, — зрештою сказав він. — Як на мене, із «Кертіс і Траут».

Реймонд нетерпляче від цього відмахнувся.

— О! Так, пам’ятаю. Та це не те, що цей джентльмен мав на увазі. — Він повернувся до Пуаро. — Містер Екройд подумував придбати диктофон, — пояснив. — Це дало б нам змогу виконувати більше роботи за менший час. Згадана фірма прислала свого представника, та безрезультатно: містер Екройд не наважився на покупку.

Пуаро поцікавився у мажордома.

— Паркере, не опишете того молодого чоловіка?

— Русявий, сер, невисокий на зріст. Дуже охайно вбраний, у блакитний саржевий костюм. Вельми статечний молодий чоловік, сер, як для його становища.

Тоді Пуаро запитав мене.

— Чоловік, якого ви зустріли за ворітьми, докторе, був високим, чи не так?

— Так, — відповів я. — Приблизно шість футів, як на мене.

— Тоді це не те, — підсумував бельгієць. — Дякую, Паркере.

Мажордом звернувся до Реймонда:

— Прибув містер Гаммонд, сер, — повідомив він. — Бажає довідатися, чи не може чимось допомогти, і був би радий з вами поспілкуватися.

— Уже йду, — мовив молодий чоловік. І поквапився з кімнати. Пуаро запитально глянув на головного констебля.

— Сімейний адвокат, мсьє Пуаро, — сказав останній.

— У цього молодого Реймонда тепер багато справ, — пробурмотів Пуаро. — Йому все вдається досить добре.

— Упевнений, містер Екройд вважав його гідним секретарем.

— Він тут уже… скільки?

— Лише два роки, здається.

— Він виконує свої обов’язки відповідально. Я впевнений. А як він проводить свій вільний час? Чи займається le sport?

— Особисті секретарі не мають часу на таке, — зауважив полковник Мелроуз, усміхаючись. — Реймонд нібито грає в гольф. І в теніс, улітку.

— Він не бере участі в таких заходах… як-от кінські перегони?

— Заходи, пов’язані з перегонами? Ні, сумніваюся, що він цікавиться перегонами.

Пуаро кивнув і начебто втратив інтерес. Тоді повільно обвів кабінет поглядом.

— Я вже побачив усе, що, на мою думку, мені варто було побачити.

Я також роззирнувся.

— Якби стіни вміли розмовляти, — промимрив я.

Пуаро похитав головою.

— Самої мови не досить, — заперечив він. — Якби вони ще мали очі й вуха. Та не думайте, що ці бездушні речі, — він торкнувся поверхні книжкових поличок, — ніколи не стають у пригоді. До мене вони інколи озиваються… Стільці, столи багато чого повідомляють!

Він повернувся до дверей.

— Що повідомляють? — вигукнув я. — Що вони вам сьогодні розповіли?

Він кинув погляд через плече й загадково підняв брову.

— Відчинене вікно, — почав. — Замкнені двері. Крісло, що нібито самостійно пересунулося. У всіх трьох я питаю: «Чому?» і не отримую відповіді.

Він похитав головою, випнув груди й завмер, кліпаючи до нас очима. Сповнений усвідомлення власної значущості, він мав трохи кумедний вигляд. У моїй голові проскочила думка, чи справді він такий хороший детектив і чи його репутація не наслідок низки щасливих збігів?

Судячи з того, як насупився полковник Мелроуз, та сама думка навідала і його.

— Може, бажаєте оглянути ще щось, мсьє Пуаро? — сухо поцікавився він.

— Будьте такі люб’язні показати мені той срібний стіл, із якого взяли зброю. Надалі я не зловживатиму вашою ласкою.

Ми пішли до вітальні, проте дорогою туди констебль підкликав до себе полковника й після притишеної розмови останній перепросив і залишив нас. Я показав Пуаро стіл, той раз чи двічі підняв кришку й випустив її так, щоб вона впала на місце сама, потому відчинив панорамне вікно та вийшов на терасу. Я подався за ним.

Саме на той час повертав з-за рогу будинку, прямуючи у наш бік, інспектор Реґлан.

— Ось ви де, мсьє Пуаро, — промовив він. — Що ж, несхоже, що з цього вийде серйозна справа. Шкода. Хорошому молодому чоловіку просто не пощастило.

Обличчя Пуаро спохмурніло, і він м’яко запитав.

— То, боюся, моя допомога вам більше не знадобиться?

— Може, наступного разу, — заспокійливо промовив інспектор. — Хоча в нашому тихому закутку вбивства трапляються не щодень.

Пуаро вражено на нього витріщався.

— Ви впоралися надзвичайно швидко, — зазначив він. — Дозвольте поцікавитись, як вам це вдалося?

— Звісно, — дозволив інспектор. — Передусім — метод. Я завжди кажу — метод!

— Ах! — вигукнув його співрозмовник. — Це і мій девіз. Метод, послідовність і маленька сіра речовина.

— Речовина? — здивувався інспектор.

— Маленька сіра речовина, з якої складається мозок, — пояснив бельгієць.

— Авжеж, що ж, ми всі нею користуємося, гадаю.

— Більшою чи меншою мірою, — пробурмотів Пуаро. — Також є різниця і в якості. Також існує психологія злочину. Це теж варто вивчати.

— Ага! — видав інспектор. — Ви теж підсіли на той психоаналіз? А я простий чоловік…

— Місіс Реґлан, я впевнений, із цим би не погодилася, — зауважив Пуаро й кивнув головою.

Інспектор Реґлан, трішки ошелешений, кивнув йому у відповідь.

— Ви не розумієте, — сказав він, широко всміхаючись. — Боже, яке велике значення має знання мови. Розповім вам, як я працюю. По-перше, метод. Містера Екройда востаннє бачила живим його племінниця міс Флора Екройд, о чверть до десятої. Це — факт номер один, чи не так?

— Якщо ви наполягаєте.

— Наполягаю. О пів на одинадцяту, як вказав доктор, містер Екройд був мертвим щонайменше півгодини. Ви це підтверджуєте, докторе?

— Саме так, — погодився я. — Півгодини чи довше.

— Дуже добре. Це нам дає рівно п’ятнадцять хвилин, упродовж яких убивство мало би бути вчиненим. Я складаю список усіх присутніх у будинку та працюю на його основі, фіксуючи навпроти кожного імені місце перебування та заняття у часовому проміжку між 9 : 45 та 10 : 00 вечора.

Він передав Пуаро аркуш паперу. Я прочитав його, зазираючи детективу через плече. Ось що там було написано акуратним почерком:

Майор Блант У більярдній із містером Реймондом. (Останній підтверджує).

Містер Реймонд Більярдна. (див. вище.)

Місіс Екройд 9 : 45 — дивилася гру в більярд. Пішла нагору спати о 9 : 55. (Реймонд і Блант бачили, як ішла сходами).

Міс Екройд Пішла з дядькової кімнати відразу до своєї. (Підтверджено Паркером, також покоївкою Елсі Дейл).

Прислуга:

Паркер Пішов одразу до комірчини мажордома. (Підтверджено економкою міс Рассел, що прийшла поговорити з ним про щось о 9 : 47 і пробула там щонайменше десять хвилин).

Міс Рассел Вище вказано. Розмовляла з покоївкою Елсі Дейл нагорі о 9 : 45.

Урсула Борн (служниця) У своїй кімнаті до 9 : 55. Потім у залі для прислуги.

Місіс Купер (куховарка) У залі для прислуги.

Ґледіс Джонс (друга покоївка) У залі для прислуги.

Елсі Дейл Нагорі у своїй спальні. Там її бачили міс Рассел і міс Флора Екройд.

Мері Тріпп (кухонна служниця) Зала для прислуги.

— Куховарка тут уже вісім років, служниця — вісім місяців, а Паркер — понад рік. Усі інші — новенькі. Окрім того, що з Паркером щось не до кінця зрозуміле, усі нібито цілковито поза підозрою.

— Дуже довершений список, — сказав Пуаро, віддаючи його інспектору.

— Я впевнений, що Паркер не скоював убивства, — похмуро додав він.

— Моя сестра теж так вважає, — втрутився я. — А вона, зазвичай, має рацію.

Ніхто не звернув уваги на мої слова.

— Це майже виводить із-під підозри всіх домашніх, — продовжував інспектор. — Тепер ми наблизилися до дуже серйозного моменту. Жінка зі сторожки, Мері Блек, опускала штори минулого вечора, коли вгледіла, як до брами звернув і попрямував до будинку Ральф Пейтон.

— Вона впевнена? — вихопилось у мене.

— Досить упевнена. Вона добре знає його на вигляд. Він дуже швидко проминув її та повернув біля стежини праворуч — найближчий шлях до тераси.

— І о котрій то було? — із незворушним виразом обличчя запитав Пуаро.

— Рівно о дев’ятій двадцять п’ять, — поважно виголосив інспектор.

Запала тиша. Потім знову заговорив інспектор.

— Тут усе зрозуміло. Усе зійшлося бездоганно. Двадцять п’ять хвилин по дев’ятій капітана Пейтона бачили біля сторожки; о дев’ятій тридцять, чи приблизно до того, містер Джеффрі Реймонд почув, як тут хтось просив грошей і як містер Екройд йому відмовив. Що ж далі? Капітан Пейтон залишає будинок тим самим шляхом — через вікно. Розлючений і розгублений, він перетинає терасу, підходить до відчиненого вікна вітальні. Нехай уже чверть до десятої. Міс Флора Екройд бажає на добраніч своєму дядькові. Майор Блант, містер Реймонд і місіс Екройд — у більярдній. Вітальня — порожня. Він прокрадається досередини, бере кинджал зі срібного столика та повертається до вікна в кабінет. Скидає взуття, проникає досередини та… що ж, не варто вдаватися в подробиці. Потім вислизає назовні та йде геть. Йому не вистачає сміливості повернутися до готелю. Дістається станції, звідти телефонує…

— Чому? — м’яко запитав Пуаро.

Я аж підстрибнув на ці його слова. Маленький чоловічок нахилився вперед. Його очі спалахували дивним зеленкуватим світлом.

На якусь мить це питання спантеличило інспектора Реґлана.

— Важко напевно відповісти, чому саме він так учинив, — зрештою промовив він. — Та вбивці скоюють дивні речі. Ви б про це знали, якби служили в поліції. Навіть найрозумніші з них інколи припускаються дурнуватих помилок. Одначе ходімо зі мною. Я покажу вам ті сліди.

Оминувши ріг тераси, ми попрямували за ним до вікна кабінету. На прохання Реґлана, констебль витягнув взуття, знайдене у місцевому готелі.

Інспектор приклав його до відбитків.

— Вони однакові, — упевнено сказав він. — Тобто це не та сама пара, у якій він залишив ці сліди. У тих він утік. Ця пара така сама, як та, лише старіша. Бачите, як стерлися шипи?

— Хіба ж не багато людей носять взуття із гумовими шипами? — зазначив Пуаро.

— Це правда, звісно, — погодився інспектор. — Не варто надавати такого значення відбиткам взуття, якби не все інше.

— Дуже нерозумно з боку цього молодого чоловіка, капітана Ральфа Пейтона, — вдумливо проговорив Пуаро, — залишити так багато доказів своєї присутності.

— Що ж, — правив своє інспектор, — то була суха, спокійна ніч, знаєте. Він не залишив жодних слідів на терасі та на стежині з гравію. Проте, на його горе, у струмочку, наприкінці стежини з боку проїзду, піднялася вода. Ось дивіться.

Невеличка посипана гравієм стежина неподалік пролягала до тераси. В одному місці, за кілька ярдів від кінця, земля на ній була вологою і болотистою. Цю вологу частину перетинали сліди, а поміж ними — сліди від взуття з гумовими шипами.

Пуаро трішки пройшовся стежиною. Інспектор простував поруч.

— Ви помітили відбитки жіночого взуття? — раптом запитав Пуаро.

Інспектор розсміявся.

— Це природно: кілька жінок проходили цим шляхом… і кілька чоловіків теж. Це звичний короткий шлях до будинку, бачте. Неможливо розрізнити всі відбитки. Зрештою, ті, що на підвіконні, — найважливіші.

Пуаро кивнув.

— Немає сенсу йти далі, — сказав інспектор, коли ми досягли проїзду. — Тут уже гравій і твердо.

Пуаро знову кивнув, хоч погляд його був прикутим до маленького садового будиночка, такої собі вдосконаленої альтанки, що стояла трішки ліворуч від доріжки попереду нас. До неї вела вкрита гравієм стежина.

Пуаро затримався тут, доки інспектор не пішов назад до будинку. Потім глянув на мене.

— Вас справді послав мені милостивий Господь для заміни мого друга Гастінґса, — мовив він, підморгнувши. — Я помітив, що ви від мене не відступаєтесь. Що б ви сказали на те, докторе Шеппард, коли б ми обстежили альтанку? Вона мене зацікавила.

Він підступив до дверей і відчинив їх. Попри темінь усередині, там виднілися кілька іржавих лавок, набір для крокету, якісь розкладні садові стільці.

Зиркнувши на свого нового друга, я остовпів: він став навкарачки та заходився повзати підлогою, подеколи похитуючи головою, наче від невдоволення. Зрештою він сів на підлозі, підібгавши під себе ноги.

— Нічого, — буркнув він. — Що ж, можливо, не варто було сподіватися. Та це б мало велике значення…

Він зупинився і завмер. Потім простягнув руку до одного з іржавих крісел і відчепив від нього щось.

— Що? — вигукнув я. — Що ви знайшли?

Він усміхнувся, розкриваючи долоню, щоб я побачив, що там. Клапоть цупкого білого батисту.

Я взяв його, з цікавістю оглянув і віддав.

— І що ви про це думаєте, друже? — запитав він, вивчаючи мене пильним поглядом.

— Відірваний клапоть хустинки, — припустив я, стенувши плечима.

Він знову нахилився і підхопив невеличке перо, на вигляд — гусяче.

— А це? — тріумфально виголосив він. — А що ви думаєте про це?

Я мовчки втупився у нього.

Він поклав пір’їну до кишені й знову поглянув на шматок білої тканини.

— Клаптик носової хустинки? — продовжував він. — Може, ви маєте рацію. Та запам’ятайте: у хорошій пральні хустинки не крохмалять.

Він знову тріумфально на мене подивився, а потім обережно вклав клаптик до свого записника.