Убивство Роджера Екройда

Розділ тринадцятий Гусяче перо

Того вечора після вечері я, на прохання Пуаро, пішов до нього. На виході Керолайн зміряла мене відверто невдоволеним поглядом. Гадаю, вона б радо супроводжувала мене.

Пуаро прийняв мене гостинно. Виставив на невеличкий столик пляшку ірландського віскі (якого я не терплю), сифон із содовою та склянку. Сам приготував какао (як я пізніше дізнався, його улюблений напій).

Він ґречно поцікавився самопочуттям моєї сестри, за його словами, надзвичайно цікавої жінки.

— Боюся, ви сприяєте її зарозумілості, — сухо зазначив я. — Як щодо недільного полудня?

Він розсміявся, підморгнувши.

— Я завжди вважав за краще наймати фахівців, — двозначно сказав він і відмовився пояснити свої слова.

— У всякому разі тепер ви знаєте всі місцеві плітки, — зауважив я. — Правдиві та брехливі.

— І цілу купу цінної інформації, — додав той стиха.

— Наприклад…

Пуаро похитав головою.

— Чому ви не сказали мені правди? — запитав він. — У такому місці, як це, усе, зроблене Ральфом Пейтоном, із часом стало б відомим: коли б лісом йшла не ваша сестра, то йшов би хтось інший.

— Мабуть, так, — вимушено погодився я. — Але чому ви цікавитеся моїми пацієнтами?

Він знову підморгнув.

— Тільки одним із них, докторе. Одним із них.

— Останнім? — ризикнув припустити я.

— Міс Рассел дуже цікавий об’єкт вивчення, — ухилився від відповіді детектив.

— Ви погоджуєтеся з моєю сестрою та місіс Екройд, що міс Рассел ще той фрукт? — поцікавився я.

— Як? Тобто «фрукт»?

Я пояснив, як міг.

— І вони так говорять?

— Хіба вчора пополудні моя сестра не виклала вам усе?

— C’est possible.

— Без жодних причин, — повідав я.

— Les femmes, — підсумував Пуаро. — Вони дивовижні! Вони копирсаються в тому, що відбувається на їхніх очах, і, на диво, дізнаються правду. Та насправді дивина не це. Жінки підсвідомо, не підозрюючи цього, помічають тисячі маленьких дрібничок. Результат поєднання в їхній підсвідомості всіх цих дрібничок називають інтуїцією. У мене значний досвід у психології. Я все це знаю.

Пуаро із бундючно випнутими грудьми мав такий кумедний вигляд, що я ледве стримався від реготу. Потім він відпив какао й ретельно витер вуса.

— Рокажіть мені, — не стримався я, — що ви насправді думаєте про все це?

Він відставив чашку.

— Ви цього хочете?

— Так.

— Ви бачили те саме, що бачив і я. Хіба версії не мусили би бути однаковими?

— Боюся, ви сміятиметеся з мене, — холодно кинув я. — Звісно, у мене брак досвіду щодо таких справ.

Пуаро поблажливо всміхнувся мені.

— Ви, як маленька дитина, що прагне зрозуміти роботу двигуна. Волієте поглянути на цю справу очима не сімейного лікаря, а детектива, який ні з ким не знайомий і йому до всіх байдуже: усі для нього чужі та однаковою мірою можуть підпадати під підозру.

— Ви це добре пояснили, — мовив я.

— Дечого навчу вас. Передусім варто відтворити чітку картину подій того вечора, постійно пам’ятаючи, що той, хто розповідає, може брехати.

Я здивовано підняв брови.

— Досить недовірливе ставлення.

— Але необхідне, запевняю вас, необхідне. Отже, спершу доктор Шеппард покидає будинок за десять до дев’ятої. Звідки мені це відомо?

— Тому що я вам розповів.

— А що як ви сказали неправду чи був неточним годинник, який ви минали? Проте Паркер теж запевняє, що ви вийшли за десять до дев’ятої. Ось чому ми погоджуємось із таким твердженням і рухаємося далі. О дев’ятій ви здибали чоловіка — назвемо це Романтикою таємничого незнайомця — біля сторожки парку. Звідти я це знаю?

— Я вам сказав, — знову почав я, але Пуаро перервав мене нетерплячим жестом.

— Ага! Щось ви сьогодні трохи нездогадливі, друже. Це відомо вам, та звідки це дізнався я? Eh bien, я повідомлю вам, що таємничий незнайомець не був вигадкою вашої уяви, тому що покоївка міс Ґаннетт зустріла його кількома хвилинами раніше, і він теж розпитував її про шлях до «Парку папороті». Тому ми можемо погодитися з його присутністю і бути майже певним щодо двох речей: він — чужинець тут, і, хай якою була мета його поїздки до «Папороті», особливої таємниці вона не складала, бо він двічі розпитував дорогу туди.

— Так, — озвався я. — Розумію.

— Саме тому я поставив собі завдання роздобути більше інформації про цю людину. Я довідався, що він випивав у «Трьох вепрах», тамтешня офіціантка запевняє, що той говорив з американським акцентом і щойно повернувся зі Сполучених Штатів. Ви не зауважили американського акценту?

— Так, гадаю, акцент був, — відповів я за хвилину чи два, упродовж яких силкувався пригадати, — але ледь помітний.

— Précisément. А ще є ось що. Пам’ятаєте, я знайшов це в альтанці.

Він простягнув мені перо. Я зацікавлено розглядав його, доки в голові не промайнув спогад із колись прочитаного.

Спостерігаючи за моїм обличчя, Пуаро кивнув.

— Так, героїн. «Білий», як то кажуть. Наркомани тримають перо отак і вдихають через ніс.

— Діаморфіну гідрохлорид, — визначив я механічно.

— Цей спосіб вживання наркотику дуже поширений за океаном. Це, вочевидь, ще одне підтвердження прибуття того чоловіка з Канади чи Сполучених Штатів.

— Чому ви зацікавилися альтанкою? — запитав я.

— Мій друг інспектор сприйняв за належне, що всі, хто ходив тією стежкою, намагалися швидше дістатися будинку, та коли я побачив альтанку, то зрозумів, що тією стежкою може скористатися будь-хто, хто має альтанку за місце зустрічі. Отже, цілком імовірно, що незнайомець не дійшов ні до парадних, ні до задніх дверей. Тобто хтось із дому вийшов назустріч йому. Коли так, то зручнішого місця за цю невеличку альтанку не знайти. Я обшукав її в надії, що вдасться роздобути там якусь зачіпку. І знайшов дві: клапоть батисту та гусяче перо.

— А клапоть батисту? — не відступався я. — Що з ним?

Пуаро здивовано вигнув брови.

— Ви не використовуєте свої сірі клітини, — зазначив він сухо. — Клаптик накрохмаленого батисту — це ж очевидно.

— Для мене не дуже, — і змінив тему. — У всякому разі той чоловік прямував до альтанки на зустріч із кимось. Із ким?

— У цьому й заковика, — зізнався Пуаро. — Пригадайте, місіс Екройд та її дочка приїхали з Канади?

— Ви згадували про це сьогодні, коли звинуватили їх у приховуванні правди?

— Можливо. Тепер інше. Як вам історія покоївки?

— Яка історія?

— Історія її звільнення. Чи можна звільнити служницю за півгодини? Чи правдоподібна та історія про важливі документи? І пам’ятайте: хоча вона запевняє, що перебувала у своїй спальні від дев’ятої тридцять до десятої, її слова підтвердити не може ніхто.

— Ви мене заплутали.

— А для мене все стає зрозумілим. Але тепер слухаю ваші ідеї та теорії.

Я витягнув із кишені аркушик паперу.

— Я тут нашкрябав кілька припущень, — сказав, наче перепрошуючи.

— Це чудово, у вас є метод. Послухаймо їх.

Я почав трохи збентежено читати.

— Передусім потрібно поглянути на речі логічно…

— Саме так говорив колись мій любий Гастінґс, — перервав мене Пуаро, — хоч, на жаль, ніколи так не робив.

— Пункт перший. Чули, як містер Екройд розмовляє з кимось о дев’ятій тридцять.

Пункт другий. Увечері, у невизначений час, Ральф Пейтон, мабуть, проник через вікно, на що вказують відбитки його взуття.

Пункт третій. Містер Екройд нервував того вечора, тож впустив би лише знайомого.

Пункт четвертий. Чоловік, який перебував із містером Екройдом о дев’ятій тридцять, просив грошей. Нам відомо, що Ральф Пейтон був у скрутному становищі.

Ці чотири пункти є підтвердженням, що людина, яка перебувала із містером Екройдом о дев’ятій тридцять, — це Ральф Пейтон. Та нам відомо, що містер Екройд був живим за чверть до десятої, що означає: Ральф не вбивав його. Ральф залишив вікно відчиненим. Опісля цим скористався вбивця.

— А хто вбивця? — запитав Пуаро.

— Невідомий американець. Можливо, він змовився з Паркером, і, можливо, Паркер — та особа, що шантажувала місіс Феррас. У такому разі Паркер міг почути достатньо, щоб зрозуміти, що гру програно, а тоді повідомити про це своєму спільникові, щоб останній вчинив злочин за допомогою переданого йому Паркером кинджала.

— А це версія, — зазначив Пуаро. — Без сумніву, у вас є клітини. Утім, багато чого ви до уваги не берете.

— Наприклад?..

— Телефонний дзвінок, пересунуте крісло…

— Ви справді вважаєте, що це важливо? — перервав його я.

— Може, й ні, — визнав мій друг. — Крісло, мабуть, посунули випадково, а збуджені Реймонд або Блант, не зауваживши, поставили його на місце. Але ще є зниклі сорок фунтів.

— Екройд дав їх Ральфу, — припустив я. — Він міг змінити свою думку.

— Усе ж одне незрозуміло.

— Що?

— Чому Блант був такий упевнений, що то Реймонд перебував із містером Екройдом о дев’ятій тридцять?

— Він пояснив це, — сказав я.

— Ви так гадаєте? Тоді я не наполягатиму. Натомість, як на ваш погляд, які причини зникнути мав Ральф Пейтон?

— Це трохи складніше, — промовив я повільно. — Говоритиму як лікар. Напевно, нерви Ральфа не витримали! Якщо юнак раптом зрозумів, що дядька вбили лише за кілька хвилин потому, як він від нього пішов (можливо, після досить бурхливої бесіди), то міг налякатися і відразу ж кинутись навтьоки. Відомо, що дехто поводиться як винуватий, хоч повністю невинуватий.

— Так, це правда, — погодився Пуаро. — Але ми не повинні ігнорувати одну річ.

— Я знаю яку, — зауважив я, — мотив. Ральф Пейтон успадковує значні статки після дядькової смерті.

— Це лише один мотив, — заперечив Пуаро.

— Тільки один?

— Mais oui. Ви, що, не помічаєте, що ми маємо справу з трьома різними мотивами. Безперечно, хтось викрав блакитний конверт із його вмістом. Це один мотив. Шантаж! Ральф Пейтон, може, шантажував місіс Феррас. Пам’ятаєте, як було відомо містерові Гаммонду, Ральф Пейтон останнім часом не звертався до вітчима по допомогу. Схоже, він роздобував гроші деінде. Крім того, він боявся, що відомості про те, що він, як ви сказали, у скрутному становищі, дійдуть до вітчима. І, зрештою, ще один мотив ви щойно згадали.

— Боже мій! — промовив я, трохи розгублено. — Усі докази проти нього.

— Хіба? — зазначив Пуаро. — Отут ми з вами не одностайні. Три мотиви — це занадто. Я схиляюсь до того, що Ральф Пейтон усе ж таки невинуватий.