Убивство Роджера Екройда

Розділ шостий Туніський кинджал

Я зустрів інспектора на виході з дверей, що вели до кухонних приміщень.

— Як молода леді, докторе?

— Саме оговтується. З нею її мати.

— Це добре. Я допитував слуг. Усі вони стверджують, що сьогодні ввечері біля чорного ходу нікого не було. Ваш опис того незнайомця досить нечіткий. Для продовження чи не могли б ви повідомити нам щось конкретніше?

— Боюся, що ні, — з жалем відповів я. — Розумієте, ніч була темна, а хлопець мав піднятий комір пальта й насунутий на очі капелюх.

— Гм, — гмикнув інспектор. — Схоже на те, що він хотів приховати своє обличчя. Впевнені, що не знаєте його?

Я відповів, що ні, хоч і не так рішуче, як належало б: згадав своє враження, що десь чув голос незнайомця. Доволі невпевнено я пояснив це інспектору.

— Кажете, голос грубий, простакуватий?

Я погодився, але мені спало на гадку, що та грубість була трохи перебільшена. Коли, на думку інспектора, чоловік волів приховати своє обличчя, то він міг би так само спробувати змінити свій голос.

— Докторе, ви не проти знову пройти зі мною до кабінету? Є ще дещо, про що я хочу вас запитати.

Я неохоче погодився. Інспектор Девіс відімкнув двері передпокою, ми пройшли, і він знову замкнув їх за собою.

— Ми ж не хочемо, щоб нас турбувати, — мовив він похмуро. — І не хочемо, щоб нас підслухали. Що там за історія з шантажем?

— Шантажем! — приголомшено вигукнув я.

— Це плід Паркерової уяви? Чи в цьому справді щось є?

— Якщо Паркер чув про шантаж, — повільно протягнув я, — то напевно підслуховував за дверима крізь замкову щілину.

Девіс кивнув.

— Найвірогідніше. Розумієте, я саме перевіряю, що робив Паркер того вечора. Направду мені не сподобалася його поведінка. Чоловік щось знає. Коли я почав розпитувати його, він злякався і почав щось верзти про шантаж.

Я миттєво ухвалив рішення.

— Добре, що ви порушили цю тему, — промовив. — Я все ще намагався вирішити, чи зізнаватися, поклавши руку на серце, чи ні. Власне, вже вирішив усе вам розповісти, проте чекав слушної нагоди. І зараз вона з’явилася.

І я описав усі події того вечора так, як виклав їх тут. Інспектор проникливо слухав, час від часу ставлячи запитання.

— Найнезвичніша історія, яку я чув, — підсумував він, коли я закінчив. — І ви кажете, що лист безслідно зник? Погано, це справді дуже погано. Це дає нам те, що ми шукаємо, — мотив для вбивства.

Я кивнув.

— Я розумію.

— Кажете, містер Екройд натякнув на свою підозру про причетність когось із домашніх? Домашні — досить гнучке визначення.

— Ви ж не думаєте, що Паркер — та особа, яку ми шукаємо? — запитав я.

— Дуже схоже на те. Він вочевидь підслуховував під дверима, коли ви вийшли. Пізніше міс Екройд наштовхнулась на нього зогинцем біля дверей, коли заходила до кабінету. Припустимо, він спробував знову, коли вона була вже далеко. Заколов Екройда, замкнув двері зсередини, відчинив вікно, виліз із кабінету та прокрався до бокових дверей, які заздалегідь відчинив. Як вам таке?

— Проти цього є лише один факт, — повільно промовив я. — Якби Екройд дочитав той лист після мого відходу, як він планував, то не бачу сенсу в тому, що він продовжував сидіти далі та прокручувати все у своїй голові ще годину. Він би відразу покликав Паркера, звинуватив його та здійняв би добрячий галас. Пам’ятайте, Екройд був холериком.

— Можливо, саме тоді він не мав часу дочитати лист, — висловив здогад інспектор. — Ми знаємо, що хтось був з ним о пів на десяту. Якщо той відвідувач з’явився відразу після вас, а потім, коли відвідувач пішов, міс Екройд зайшла побажати доброї ночі, він не зміг би повернутися до листа майже до десятої години.

— А телефонний дзвінок?

Може, Паркер його зробив перед тим, як подумав про замкнені двері та відчинене вікно. Потім він передумав чи запанікував, тож вирішив сказати, що нічого не знає. Запевняю вас, так і було.

— Та-ак, — протягнув я із сумнівом.

— У будь-якому разі можна з’ясувати правду про дзвінок на телефонній станції. Якщо його з’єднали звідси, то не розумію, як хтось інший, крім Паркера, міг зателефонувати. Зважаючи на це, він — наш. Але тримайте все в таємниці. Не тривожитимемо його, доки не зберемо всіх доказів. Я нагляну, чи не припуститься він помилки. А на позір зосередимося на вашому таємничому незнайомцеві.

Він підвівся із крісла біля письмового столу, де сидів, широко розставивши ноги, і підступив до нерухомого тіла у кріслі.

— Нам повинна дати підказку зброя, — зауважив він, спрямувавши погляд угору. — Це щось зовсім унікальне, як на мене. Антикварна річ.

Він зігнувся, уважно вивчаючи руків’я, і я почув задоволений вигук. Потім, дуже обережно, він притиснув руками трохи нижче від руків’я та витягнув лезо з рани. Все ще тримаючи зброю так, щоб не торкатися руків’я, він помістив її в широку порцелянову чашу, яка прикрашала камін.

— Так, — видав він, кивнувши. — Справжній витвір мистецтва. Таких небагато.

Це була справді гарна річ: вузьке конусоподібне лезо під руків’ям із вишуканим металевим переплетенням скрупульозної ручної роботи. Він обережно торкнувся леза пальцем, перевіряючи його гостроту, й зобразив оцінювальну гримасу.

— Боже, яке лезо, — вигукнув. — Навіть дитина могла б угородити його в людину, наче в масло. Небезпечно мати таку іграшку.

— Можна я зараз належно огляну тіло? — запитав я.

Він кивнув.

— Уперед.

Я провів ретельне обстеження.

— І? — поцікавився інспектор, коли я завершив.

— Не обтяжуватиму вас науковими термінами, — почав я. — Прибережемо це для розслідування. Удар завдав праворукий, що стояв позад нього. І смерть вочевидь настала миттєво. Із виразу обличчя покійника зрозуміло, що удар був цілком неочікуваним. Мабуть, він помер, не знаючи, хто вбивця.

— Мажордоми вміють пересуватися тихо, мов кішка, — зауважив інспектор Девіс. — У цьому злочині небагато таємничого. Погляньте на руків’я кинджала.

Я поглянув.

— Насмілюся зазначити, для вас вони не очевидні, та я бачу їх достатньо чітко. — Він притишив голос. — Відбитки пальців!

Інспектор відступив на кілька кроків, аби оцінити реакцію на ці слова.

— Так, — зронив я м’яко. — Гадаю, що так.

Не розумію, чому мене мають за не обтяженого інтелектом. Я читаю детективні історії та газети. Зрештою, я людина із пересічними здібностями. Якби на руків’ї кинджала знайшлися відбитки пальців ніг, це була б зовсім інакша справа. Отоді я б зобразив достатньо здивування та благоговіння.

Гадаю, інспектора роздратувало те, що йому ніяк не вдавалося мене вразити. Він узяв порцелянову чашу та попросив мене супроводжувати його до більярдної.

— Побачимо, чи містер Реймонд зможе розповісти нам щось про цей кинджал, — пояснив він.

Знову замкнувши за собою зовнішні двері, ми пройшли до більярдної, де знайшли Джеффрі Реймонда. Інспектор тримав свій експонат.

— Стикалися із цим раніше, містере Реймонд?

— Ну… Мабуть… я майже впевнений, що це антикварний подарунок містерові Екройду від майора Бланта. Він з Марокко… ні, з Тунісу. Отже, злочин скоїли ним? Яка незвичайна річ. Здається, це майже неможливо, та навряд чи існує два такі кинджали. Привести майора Бланта?

Не чекаючи на відповідь, він поквапливо вийшов.

— Такий хороший хлопець, — зауважив інспектор. — Є в ньому щось чесне та щире.

Я погодився. За ті два роки, поки Джеффрі Реймонд виконував обов’язки секретаря Екройда, я ніколи не був свідком його збентеження чи втрати самовладання. Я знаю його як дуже відповідального секретаря.

За хвилину чи дві Реймонд повернувся в супроводі Бланта.

— Я мав рацію, — схвильовано повідомив Реймонд. — Це туніський кинджал.

— Майор Блант іще не бачив його, — заперечив інспектор.

— Бачив, коли заходив до кабінету, — спокійно промовив чоловік.

— То ви впізнали його?

Блант кивнув.

— Ви нічого не говорили про це, — підозріло зауважив інспектор.

— Невдалий момент, — пояснив Блант. — Балаканина у невдалий момент може завдати чимало шкоди.

Він достатньо спокійно витримав проникливий погляд інспектора.

Останній нарешті щось буркнув і відвернувся. Він приніс кинджал Бланту.

— Ви досить упевнені щодо нього, сер. Ви впізнаєте його, не сумніваючись?

— Цілком. Узагалі жодних сумнівів.

— Де цю… е-е-е… антикварну річ зазвичай зберігали? Можете сказати, сер?

Відповів секретар.

— У срібному столику у вітальні.

— Що? — вигукнув я.

Усі поглянули на мене.

— Так, докторе? — підштовхнув підбадьорливо інспектор. — Це дрібниця, — так само підбадьорливо знову вимагав відповіді він.

— Це так несуттєво, — почав виправдовуватись я. — Лише те, що вчора ввечері, приїхавши на вечерю, мені вчувся звук від опускання кришки срібного столика у вітальні.

Я побачив глибокий сумнів і ознаки підозри на інспекторовім обличчі.

— Звідки вам відомо, що то була кришка срібного столика?

Мене змусили детально пояснювати — довго, нудно пояснювати, що я би краще ніколи не робив.

Інспектор вислухав мене до кінця.

— Кинджал був на своєму місці, коли ви вивчали вміст? — запитав він.

— Не знаю, — мовив я. — Не можу запевнити, що звернув на нього увагу, але, звісно, він міг бути там увесь час.

— Краще нам поспілкуватися з економкою, — вирішив інспектор і потягнув за дзвінок.

За кілька хвилин до кімнати ввійшла покликана Паркером міс Рассел.

— Не думаю, що проходила біля срібного столика, — відповіла вона на сформульоване інспектором запитання. — Я дивилася, чи всі квіти свіжі. О! Так, я пригадала. Срібний столик стояв відчинений — а так не має бути — то я зачинила кришку, коли проходила повз.

Вона вороже глипнула на нього.

— Розумію, — погодився інспектор. — А могли б ви пригадати, чи був тоді кинджал на місці?

Міс Рассел спокійно поглянула на зброю.

— Не можу сказати з певністю, — зазначила вона. — Я не роздивлялася. Я знала, що от-от зійде все сімейство, тому воліла піти геть.

— Дякую, — сказав інспектор.

Він нібито завагався, так наче хотів і далі розпитувати її, проте вона сприйняла його слова як дозвіл її відпустити, тож поважно випливла з кімнати.

— Та ще фурія, чи не так? — кинув інспектор їй услід. — Побачимо. Цей срібний столик стоїть біля одного з вікон. Це ви говорили, докторе?

За мене озвався Реймонд.

— Так, вікно ліворуч.

— І вікно було відчинено?

— Обидва вікна було відчинено.

— Добре, мабуть, варто більше поміркувати над цим питанням. Хтось — нехай буде «хтось» — міг узяти цей кинджал, коли завгодно, а коли саме він його взяв, байдуже. Містере Реймонд, я прийду вранці з начальником поліції. До того часу я триматиму ключ від тих дверей при собі. Хочу, щоб полковник Мелроуз побачив усе саме так, як є. Я випадково дізнався, що він вечеряє в іншій частині графства, і гадаю, там і заночує…

Ми спостерігали за тим, як інспектор підняв чашу.

— Мушу ретельно все запакувати, — зауважив він. — Це дасть змогу багато чого довести.

За декілька хвилин, вийшовши з більярдної з Реймондом, я почув, як той стиха хихикнув.

Я відчув потиск його руки і простежив за його поглядом. Інспектор Девіс, здавалося, цікавився думкою Паркера про маленький кишеньковий щоденник.

— Занадто очевидно, — промимрив мій компаньйон. — Отже, Паркер — підозрюваний, так? Змусимо інспектора Девіса взяти й наші відбитки пальців?

Він узяв дві карти з таці, протер їх шовковою хустинкою, потім простягнув одну мені, а іншу взяв сам. Надалі, щирячись, подав їх інспектору поліції.

— Сувеніри, — пояснив він. — Номер 1. Доктор Шеппард. Номер 2. Моя скромна персона. Ще одна від майора Бланта надійде вранці.

Молодість така невгамовна. Навіть брутальне вбивство його друга та роботодавця не затьмарило надовго доброго гумору Джеффрі Реймонда. Можливо, саме так і має бути. Не знаю. Я втратив відчуття життєрадісності задовго до того, як втратив себе.

Я повернувся пізньої години, тож сподівався, що Керолайн уже відпочиває. Мені слід було краще подумати.

Вона пила гаряче какао, чекаючи на мене, і доки я пив своє, витягнула з мене всю історію того вечора. Я нічого не розповів про справу з шантажем, але зробив собі приємність, повідомивши їй факти про вбивство.

— Поліція підозрює Паркера, — сказав я, підводячись із наміром піти в ліжко. — Усі докази у справі — проти нього.

— Паркер! — вигукнула моя сестра. — Нісенітниця! Той інспектор, мабуть, повний бовдур. Таки Паркер! Не сміши мене.

Після такої незрозумілої заяви ми розійшлися спати.